Вступ

Під впливом модернізації та індустріалізації почали відбуватися економічні, політичні, а також соціальні зміни, які мали вплив не лише на людей як таких, а й на самі родини. Родини, їхня форма та структура розвивалися протягом століть. І так само, як розвивалися родини, розвивалися або змінювалися й проблеми родини чи батьківства. Проблеми, які вирішують батьки сьогодні, є цілком відмінними від проблем, які вирішували батьки колись. Вплив на ці зміни, як ми вже згадували, мав головним чином початок індустріалізації, а згодом і модернізації. З початком індустріалізації з проблем батьківства зникло, наприклад, питання допомоги дітей під час роботи в полі, догляду за свійськими тваринами чи виконання інших домашніх справ. З початком індустріалізації все більше людей і батьків почали працювати на заводах, тому на роботу в полі вони вже не мали часу. Оскільки поїздки до міст були для людей виснажливими та складними, вони почали переселятися до цих міст, і так сільське життя почало поступово занепадати та змінюватися. Після переїзду людей до міст почали змінюватися і їхні особисті, і батьківські проблеми — і з розвитком дедалі сучаснішої епохи вони стали діаметрально відмінними від тих, які переживали батьки до цієї модернізації. Ці постмодерні проблеми батьківства стосуються всіх, і їх необхідно вирішувати майже в кожній родині.

Значення родини в суспільстві

Кожна людина належить до певної соціальної спільноти, і такою традиційно є родина. «Родина є первинним контекстом людського досвіду від колиски до могили. Це певний вид інституції, яка має незамінне значення для розвитку та життя людини. Окрім задоволення фізичних, психічних та соціальних потреб, вона забезпечує підґрунтя, необхідне для суспільної самореалізації, є джерелом досвіду та моделей поведінки для подальшого життя людини» (Fischer, Škoda, 2009 in Laca, 2011). Pasternáková (2015) додає, що «родина є первинною групою, яка після народження дитини стає її першим соціалізаційним чинником, і водночас вона стає членом її першої соціальної групи. Родина, яка є основною соціальною групою суспільства, складається щонайменше з двох членів родини. Родину утворюють батьки та діти. До родини ми також зараховуємо інших членів родини, як-от бабуся, дідусь, двоюрідні брати та сестри, дядько, тітка та багато інших. Члени родини керуються моделями поведінки. Кожен член родини виконує певну соціальну роль». «Родина, заснована на шлюбі, є основною клітиною суспільства. Суспільство всебічно захищає всі форми родини» Zákon č. 36/2005 Z. z., Zákon o rodine a o zmene a doplnení niektorých zákonov. Родина разом зі школою виконують також важливі виховні завдання, які взаємно доповнюють одне одного (Průcha - Walterová - Mareš, 2009). Ніхто з нас не мав би існувати без родини. Навіть якщо знаходяться люди, які не мають родини чи не знають її, після народження людина належить до якоїсь соціальної групи, чи то з біологічними/прийомними батьками, чи з інституціями, які беруть дитину під опіку. Родина є для людини основним стовпом, де вона отримує перші знання, любов, повагу, набуває свого першого досвіду, де задовольняються її базові потреби і вона може розвиватися як у фізичному, так і в психічному плані.

Людська репродукція

Для того, щоб ми могли як люди заснувати родину, нам потрібна людська репродукція, основою якої «є біосоціальні цикли. Їхньою першою фазою є народження нового покоління. Вже в цих біологічних процесах людська біологія складно регулюється соціальними умовами життя, які впливають на чисельність та якісні характеристики нового покоління, насамперед на його здібності для успішного фізичного, розумового та соціального розвитку. Другою фазою є виховання, яке розвиває ці здібності. Спосіб, інтенсивність та міра цього розвитку зумовлені насамперед соціально-економічними рамками суспільства та його політичним спрямуванням. На виховання накладається фаза професійної підготовки та включення покоління в суспільний поділ праці, які також визначені соціально-економічним характером та перспективними потребами суспільства. Наступною фазою є знову біологічна репродукція — початок нового покоління — і початок нового циклу. Кожен із циклів зумовлений попереднім і впливає на наступний. Це неповторна історія не лише одного покоління, а й його вихідної та цільової бази — родини» (Volná, 2003).

Згідно з Popper (2013), на репродукцію людей, а також на самі партнерські стосунки дуже впливає економічна ситуація в країні. Постійні економічні кризи, зростання інфляції, тягар іпотеки чи кредиту, невміння знайти роботу після закінчення навчання або навіть зменшення кількості продуктивних людей є поганою перспективою для того, щоб молоді люди хотіли створювати родини чи навіть хотіли мати дітей або хотіли мати більше ніж одну дитину.

Якщо молоді люди, які здатні до репродукції, проте не бачать у своїй країні підтримки уряду для молодих родин, вони не дуже вмотивовані створювати родини. У нашій державі бракує підтримки сімейної політики, що є великою шкодою. Держава партнерам, які народжують дитину, хоч і надає певні переваги у формі різних виплат, як-от допомога при народженні дитини, батьківські допомоги та допомоги на дітей, але з огляду на вже згадані економічні фактори розмір цих виплат є дуже низьким і в жодному разі не є мотивуючим для молодих пар. У слабкостях сімейної політики ми можемо бачити, наприклад, відсутність допомоги молодим родинам на житло, або допомоги на власне житло чи вигідні іпотеки, іншою слабкою стороною є низький розмір декретної відпустки, умови для отримання права на допомогу по вагітності та пологах тощо.

Ще одним впливом (Popper, 2013), чому молоді люди відкладають батьківство, є вже згадана проблема з пошуком роботи після закінчення середньої чи вищої школи — тобто існує проблема з працевлаштуванням на ринку праці. Якщо молоді люди стикаються з такою проблемою, вони переживають самі в собі негативні почуття, як-от розчарування, гнів, фрустрацію чи безнадію, і думають лише про те, як вижити в цьому суспільстві та вміти себе забезпечити. Якщо таку проблему переживає молода людина, вона вирішує насамперед лише своє існування, а також те, як зберегти свою роботу та житло. Більшість молодих людей хоче забезпечити базові потреби, як-от уже згадане харчування, житло та фінансовий дохід, і лише потім замислюється про своїх нащадків. Ще одна проблема, або в цьому випадку можливість, яку тут Popper вбачає для молодих людей, полягає в тому, що у свій період життя вони мають багато вигідних можливостей спробувати різні життєві шляхи. Чи то партнерські стосунки, пізнання різних країн, робочі можливості чи випробування різних хобі, поки вони ще не мають дітей.

Тому ми не можемо когось судити чи засуджувати за те, чи має він уже дітей, чи ще ні. Це кожна особиста та інтимна справа, на яку може вплинути лише він сам і ніхто інший. Ми ніколи не знаємо, як живе дана особа, який у неї спосіб життя, які в неї життєві плани чи цілі, в якій економічній ситуації вона перебуває, який у неї стан здоров'я або чи прагне вона нащадків, чи ні.

Згідно з довгостроковим дослідженням (Kokkoová et al, 2008 in Popper, 2013), яке розпочалося у 1968 році, вибір народити дитину має різні наслідки для жінок і чоловіків. Це дослідження проводилося на вибірці зі 173 жінок і 196 чоловіків віком від 18 до 42 років, і було встановлено, що відносно раннє батьківство (до 25 років) у жінок пов’язане також із багатьма іншими значними змінами, як-от: «материнство асоціюється з виходом із батьківського дому, створенням інтимних стосунків, освітою, роботою. При цьому раннє батьківство пов’язане насамперед із нижчим рівнем освіти, нижчим професійним статусом і нестабільною трудовою кар’єрою. На відміну від жінок, у чоловіків раннє батьківство корелює лише з раннім початком інтимних стосунків» (Popper, 2013).

«Однією з головних ознак репродуктивної поведінки більшості молодих поколінь є зміщення батьківського дебюту на старший вік. Це підтверджує, наприклад, динаміка середнього віку при перших пологах, який зріс із початкових неповних 23 років (друга половина 80-х років) до нинішніх 27,6 року. Про зростаючу часову варіабельність материнських і батьківських шляхів опосередковано свідчить, наприклад, розширення міждецильного діапазону. Якщо в першій половині 90-х років 80% загальної народжуваності реалізовувалося у відносно вузькому інтервалі 9-10 років, то нині ця частка розтягнута до інтервалу 15 років. Процес відкладання, однак, стосується не лише бездітних і неодружених жінок, але ми ідентифікуємо його також у осіб, які вже вступили в шлюб. Дедалі більше пар вирішують стати батьками після тривалого часу від одруження. Якщо наприкінці 80-х років перші діти, народжені через два роки після одруження, становили лише приблизно 12% від загальної кількості перших дітей, народжених одруженими жінками, то нині вони вже становлять понад третину» (Chorvát – Džambazovič, 2015).

Сьогодні, на щастя, чоловіки, але головним чином і жінки, можуть обирати та визначати, коли і чи взагалі вони хочуть створити партнерські стосунки, а також те, чи і коли вони матимуть дітей. На жаль, навіть у наш час ми все ще відчуваємо тиск суспільства, особливо на жінок, коли жінки дуже часто стикаються з докорами оточення – коли вони матимуть дітей, коли вони вийдуть заміж, чому не хочуть мати дітей або чому віддають перевагу кар’єрі перед сім’єю тощо.

Сім’я — це основа

Як суспільство, ми знаємо різні види сімей. «Щодо сім’ї, то в наш час шлюб також уже не є гарантією чи умовою створення сім’ї. Предметом багатьох дискусій є саме диверсифікація та плюралізація форм сімейного співжиття. Реальність сучасності — це також усиновлювальні сім’ї, сім’ї з одним із батьків, сім’ї, де батьки не перебувають у шлюбі, пари без дітей, сім’ї з гомосексуальними батьками тощо» (Marková, 2012).

Біологічні сім’ї, якщо все гаразд, здебільшого мають своїх біологічних нащадків. Однак, якщо неможливо мати біологічного нащадка природним шляхом, це може бути спричинено низкою причин, які унеможливлюють зачаття дитини природним шляхом. «Порушення біологічно-репродуктивної функції виникає, коли батьки не можуть мати (порушення плідности) або з генетичних причин не хочуть мати дітей. Відмова від батьківства з небіологічних причин зазвичай пов’язана з особистісним профілем батьків або з порушенням їхніх стосунків. За порушення репродуктивної функції можна певною мірою вважати також безвідповідальне народження багатьох дітей у соціально неадаптованих сім’ях та в сім’ях тяжкохворих батьків, де не забезпечено належного догляду за дитиною» (Volná, 2003).

Для дитини дуже важливо, щоб вона зростала в сім’ї, якщо це можливо, то в біологічній, де батьки з дитиною перебувають у кровній спорідненості. Якщо з певних причин неможливо, щоб дитина зростала в біологічній сім’ї, для неї добре, щоб вона зростала в соціальній, але при цьому гармонійній сім’ї. Це можуть бути, наприклад, уже згадані усиновлювальні сім’ї, сім’ї з одним із батьків, сім’ї з гомосексуальними батьками або навіть сім’ї з професійними батьками. Що стосується гомосексуальних сімей, багато людей навіть у XXI столітті здатні засуджувати такі пари чи сім’ї, спираючись на якісь свої припущення. Але ніщо не вказує на те, що ці пари не могли б або не вміли б виховувати дітей так само правильно і з любов’ю, як гетеросексуальні сім’ї. Навіть дослідження про гомосексуальні та лесбійські сім’ї принесло нам висновок, що ці пари так само здатні виховувати дітей, як і гетеросексуальні батьки при усиновленні (Kay - Klykylo, 2012). Роль професійного батька (Úrad práce, sociálny vecí a rodiny, 2017) є складною. Йдеться про поєднання ролі батька і ролі професіонала — вихователя. Це дуже відповідальна і важка робота, яка полягає в безперервному догляді за дитиною, яка має специфічні потреби з огляду на те, що не може зростати у власній біологічній сім’ї, оскільки її батьки не можуть, не хочуть або не вміють забезпечити догляд. «Головним завданням професійного батька є задоволення однієї з базових потреб дитини, а саме потреби в близькій особі, з якою дитина створить стосунки. Ці стосунки мають бути взаємними, а не односторонніми» (Úrad práce, sociálny vecí a rodiny, 2017). Усиновлення дітей є поширеним і в Словаччині. Це прийняття дитини з дитячого будинку чи іншої установи. Що стосується досліджень, «у метааналізі про усиновлених дітей (IJzendoorn a Juffer, 2006) виявилося лише невелике збільшення проблем у усиновлених дітей порівняно зі звичайними дітьми, проте значно більше усиновлених дітей було представлено серед клієнтів фахівців із психічного здоров’я. Метааналізи, що порівнювали усиновлених і неусиновлених дітей, виявили, що діти в усиновлювальних сім’ях мають вищий IQ і кращі успіхи в школі, ніж діти, які залишилися або в нефункціональній сім’ї, або в установі. Порівняно зі звичайною популяцією вони отримали однакові результати в IQ-тестах, проте дещо відставали в шкільних успіхах і мовних навичках, і більше усиновлених дітей мали проблеми з навчанням» (Van IJzendoorn - Juffer - Poelhuis, 2005 in Bohovicová, 2010). Усиновлення як можливість для дітей без батьків або тих, хто зростає в невідповідних умовах, має більш позитивний, ніж негативний вплив на розвиток дітей. Завжди для самої дитини краще, коли вона зростає в біологічній або навіть соціальній сім’ї в гармонії, з любов’ю, ласкою, довірою та в безпеці, ніж наодинці в дитячому будинку або в біологічній чи соціальній сім’ї, але без безпеки, любові та гармонії.

Постмодерне суспільство

«Постмодерне суспільство зазвичай характеризується як плюралістичне. Поняття постмодерне суспільство позначає духовний і суспільний клімат сучасного людського суспільства. Тут є певне прагнення до рефлексії. Це суспільство проти уніформності. Часто і проти всіх діючих інструментів суспільного контролю. Воно відкидає абсолют у будь-якій сфері — у мистецтві, політиці, міжособистісних і соціальних стосунках. Воно робить акцент на імагінативних почуттях, у яких переплітаються гетерогенні світи і які спрямовані на поділ влади та на підтримку багатоманітності сучасних життєвих культурних і наукових концепцій, а також соціальних стосунків» (Laca, 2011).

«Особливою рисою, яка фундаментальним чином визначає сутність постмодерного буття, є відсутність соціальних структур. Рамки, з якими життєва діяльність повинна і може рахуватися, не зникли повністю, але вони вже не є константними, як колись» (Bauman, 2006, in Polačková, 2012). «Якщо ми переходимо до фази постмодерності, це означає, що траєкторія соціального розвитку відводить нас від інституцій модерності в напрямку до нового і відмінного типу соціального порядку» (Giddens, 1998, in Polačková, 2012).

Родина в постмодерному суспільстві

Значення родини в постмодерному світі (Kováčiková, 2022) «зростає прямо пропорційно тому, як людство не може впоратися з глобальними проблемами. У той час як у минулому родина була господарсько самодостатньою клітиною, батьки працювали вдома, а діти їх безпосередньо спостерігали, отже, виховання реалізовувалося спонтанно. Так вони здобували необхідні знання для життя, які доповнювалися роз’ясненням чи поясненням моральних принципів і норм. У процесі історичного розвитку суспільства спонтанне сімейне виховання змінювалося на цілеспрямоване, яке доповнювалося насамперед шкільним вихованням та впливами середовища. Багато традиційних цінностей змінилися, були піддані сумніву, але цінність родини піддається сумніву лише зрідка. Людське суспільство, проте, зазнає впливу різних цивілізаційних проблем, які не оминають і родину. Тому одним із нагальних завдань, яке фахівці намагаються вирішити, є посилення ролі родини. Від неї очікують подальшого вирішення багатьох проблем, якщо не для сьогодення, то принаймні для найближчого майбутнього. Людина, щоб зуміти протистояти вимогам життя і самого себе, потребує жити в базових впевненостях, мати закладені основні цінності, які надає лише родина. Багато сучасних авторів наголошують на незамінній ролі виховання в ранньому дитинстві в родині».

Згідно з de Singly (1999 in Mendelová, 2014), «сучасна постмодерна родина характеризується тим, що йдеться про родину з інтимними стосунками, яка представляє собою певний функціонуючий "приватний простір" для спільного життя осіб, яких вона об’єднує. У ній виокремилася зона стосунків (стосунки між чоловіком і жінкою — стосунки афінітету, стосунки між батьками і дітьми — стосунки філіації), пронизана емоційною близькістю подружжя (часто ще в період дошлюбного знайомства, рішенням про його підтвердження шлюбом і зачаттям дитини)».

Проблеми батьківства в постмодерному суспільстві

Вже з давньої історії, відколи люди почали створювати родини, ми можемо спостерігати, що завжди в кожну епоху родини та люди, які були їхньою частиною, мали певні проблеми чи труднощі. З кожною епохою, з кожним століттям ці проблеми змінювалися — деякі більше, а деякі менше. Деякі навіть зникали, а деякі нові, навпаки, з’являлися. Ці проблеми, через які проходять родини і які переживають батьки під час виховання своїх дітей, змінюються, можна сказати, навіть протягом кількох десятиліть чи іноді навіть кількох років. Проблем або криз, які виникають у постмодерному суспільстві, є кілька, але ми обрали для нас найсуттєвіші, найсерйозніші, щодо яких ми вважаємо важливим і терміновим якнайшвидше знайти рішення.

L. Rovňanová (2011, s. 266, in Kováčiková, 2022) до криз сучасної родини відносить:

1. «Малу залученість батьків у виховання дітей, зростання агресії»

Агресія у дітей може проявлятися з різних причин. Існує шанс, що діти можуть агресію також успадкувати від батьків чи інших членів родини. Навіть існує до 60 % шансу, що діти успадкують генетичні схильності до агресивності від своїх предків. Наступним і набагато важливішим фактором є те, що діти майже на 90 % переймають поведінку своїх батьків — тобто буквально копіюють те, що бачать вдома. Достатньо, щоб дитина вдома бачила агресивну, негативну чи насильницьку поведінку, і так вона може пояснити собі цю поведінку як правильну, тому буде «застосовувати» її і у своєму оточенні. Окрім того, що дитина таку поведінку бачить вдома чи у своєму близькому оточенні, може статися, що дитина агресивністю хоче привернути до себе увагу, якщо відчуває, що її ігнорують родина чи друзі. Агресивність чи непристойна, аморальна та неадекватна поведінка має наслідком головним чином занадто малу залученість батьків у виховання своєї дитини. На жаль, у більшості випадків ці батьки або не мають на своїх дітей та їхнє виховання часу, або їхнє виховання їм настільки байдуже, що вони дозволяють своїм дітям «виховуватися» самим. Тут виникає наступна проблема, оскільки здебільшого ці батьки не хочуть бачити або не бачать, що їхня дитина поводиться не відповідно до принципів пристойної поведінки, і тому потім досить важко вирішувати поведінку їхньої дитини, оскільки вони жодної проблеми в цій поведінці не бачать.

Ми могли б до цієї проблеми, з якою стикаються багато родин, додати також проблему, яка, на нашу думку, пов’язана з проблемою агресії та виховання, а це невикористання виховних стилів або використання ліберального виховного стилю батьками. У вихованні дітей ми знаємо кілька виховних стилів. До цих стилів належить і ліберальний стиль виховання, який зосереджується на прийнятті та наданні переваги потребам і вимогам дитини перед вимогами та потребами батька. «Батько застосовує вільний стиль впливу без виразного висунення вимог до активності та дій дитини і без належного навантаження та залучення дитини до життя родини» (Tamášová, 2006). Питання в тому, чи роблять батьки більшу помилку, коли щодо дитини не застосовують жодного виховного методу, чи коли застосовують ліберальний, але, на наш погляд, не дуже вдалий вибір стилю виховання дитини. Дитина потребує бачити в батьках певну авторитетність, потребує знати межі того, що вона може і чого не може собі дозволити, потребує бачити, як функціонує родина і хто має в ній яке становище, свої завдання та функції.

2. «Недостатньо ефективні способи навчання в школі»

Про те, що в школі учні не тільки навчаються, а й виховуються, знаємо ми всі. Згідно з педагогічним словником, виховання — це «цілеспрямоване і планомірне формування людини та забезпечення соціально-педагогічних умов, які уможливлюють всебічний розвиток особистості та розвиток своїх здібностей у повній мірі» (Prucha, 1999). Процес виховання мав би бути частиною кожного окремого предмета, без винятку. Однак найбільш пріоритетним предметом, який міг би і мав би допомогти вихованню учнів у школах, є предмет етичне виховання, яке «з часів, коли було запроваджене як експериментальний предмет, характеризується пріоритетно як виховання до просоціальності. Його основою була психологія виховання до просоціальності, створена на початку 90-х років в Іспанії професором R. R. Olivar. Ця система в собі інтегрує 10 атрибутів, що формують добру поведінку» (Fridrichová, 2012). Якщо, проте, ця система виховання в школі дає збій з будь-якої причини, ми можемо говорити про недостатньо ефективний спосіб виховання та навчання в школі.

3. «Можливості та загрози ІКТ і вплив медіа»

Сучасні технології мають як свої переваги, так і недоліки. Вони повинні полегшувати нам життя, допомагати, економити час, інформувати нас тощо. Однак, на жаль, окрім цих чудових зручностей, вони приносять нам і негатив. Вони не лише забирають наш час у негативному розумінні цього слова, але й може статися так, що ми станемо від них залежними. Окрім залежності від технологій, на дітей, а також на дорослих, впливають самі медіа, чи то через радіо, телебачення, інтернет тощо. Часто трапляється так, що ми знаходимо в інтернеті неправдиву чи помилкову інформацію, але її можуть подавати нам і медіа, наприклад, через телебачення. Оскільки медіа та технології вже є невід’ємною частиною нашого повсякденного життя, ми не можемо вберегтися від того, щоб не стати від них залежними. Йдеться не лише про залежність від мобільних телефонів чи планшетів, а й про залежність від думок інших, оскільки медіа здатні настільки збити нас з пантелику чи ошукати, що людині дуже легко втратити здоровий погляд на речі, власну думку, а також свої переконання. Тому дуже важливо, щоб ми, як люди, вміли правильно і з тверезим розумом оцінювати інформацію, яку чуємо чи читаємо, і щоб ми могли сформувати щодо неї власну думку та позицію.

4. «Можливості та способи проведення вільного часу дітьми»

Те, як проводять вільний час сучасні діти, знаємо, мабуть, усі ми — дуже неефективно. Проведення вільного часу вже не таке, як колись — коли діти весь вільний час проводили на вулиці, грали в різні ігри, будували курені, гралися з іграшками, каталися на велосипедах і вигадували активності самі... або навіть відвідували безліч гуртків, тому, крім школи та гуртка, у них не було часу нудьгувати. Сьогодні дітям активність має вигадати або батько, або старший брат чи сестра, або просто, якщо ніякої активності немає, вони використовують доступну сучасну техніку — комп’ютер, планшет чи мобільний телефон. У цьому ми могли б продовжити попередню проблему. Під час пандемії все було набагато складніше, і навіть розважити дитину чи зацікавити її дуже важко, оскільки через закриття шкіл і гуртків найбільше страждає її психіка. Не лише під час пандемії, а й у звичайному житті важко змусити дитину ходити на якийсь гурток чи робити щось змістовне. За словами психологині Нори Лаукової (2020), «час, який діти проводять поза школою, залежить від того, які пріоритети мають батьки. Потрібно, щоб вони проводили час з дітьми, і щоб активності, які вони виконують разом, були для дітей не лише повчальними, а й цікавими». За її словами, багато батьків зацікавлені в тому, щоб їхня дитина розвивалася і поза школою, але тривожним є те, що майже половина дітей не відвідує жодного гуртка. «Це зумовлено тим, що ці діти не мають інтересу і проводять час іншим способом, або батьки віддають перевагу іншим формам активності, ніж гуртки за інтересами. Корисно для здоров’я те, що діти, які відвідують гуртки, надають перевагу спортивним та рухливим» (Lauková, 2020).

5. «Тиск на результативність та успішність дітей і негативні наслідки сучасного способу життя для здоров’я дітей»

Нерідко ми можемо помітити, що саме сучасні батьки чинять на своїх дітей занадто великий тиск. Вони записують їх на дуже багато гуртків, вони повинні мати в школі хороші оцінки, повинні бути популярними серед друзів, повинні допомагати по господарству тощо. Сучасні діти, здається, навіть не мають часу насолодитися своїм дитинством. Його краде не лише вже згадана сучасна технологія, а й завищені вимоги, тиск щодо успішності чи результативності від самих батьків. Діти, крім школи, повинні відвідувати ще кілька гуртків, вчити уроки на наступний день, допомагати вдома, і на відпочинок якось не залишається часу... а на дитинство — тим паче. Ми живемо в поспішний час, коли батьки, здається, забувають усвідомлювати, що вдома вони виховують дітей, які мають право на своє дитинство, а не роботів, які будуть виконувати все, що їм накажуть. Це не добре ні для їхнього фізичного, ні для психічного здоров’я. Як висловилася празька дитяча психологиня К. Поразілова: «постійно зростає тиск на результативність, на індивідуальну успішність і досконалість, бути хорошим — замало, я повинен бути чимось винятковим. Як ніби вже недостатньо бути задоволеним і щасливим, як ніби скромність втратила свою цінність» (Dušková, 2019). Дитина сама не може усвідомити, що вона занадто перевантажена, і саме тому за цим повинні стежити дорослі, тобто батьки. Вони повинні помічати своїх дітей, повинні знати, коли час для роботи, а коли для відпочинку для їхньої дитини, але також дуже важливо помічати й тривожні сигнали, які дитина подає невербально, показуючи, що вона просто перевантажена і потребує відпочинку.

На нашу думку, серед інших проблем чи криз, які виникають у сучасних сім’ях, є:

6. Життя в неповній сім’ї

Навіть життя в неповній сім’ї може мати на дитину дуже великий вплив. Чи йдеться про самотніх матерів чи батьків, чи про дітей з розлучених сімей, поки ми самі цього не пережили, ми не можемо навіть уявити, як це — жити в неповній сім’ї.

Під розлученням розуміють юридичне припинення шлюбу. Коли люди укладали шлюбний союз, вони були переконані, що це триватиме вічно. Якщо навіть у шлюбі виникали якісь проблеми, вони намагалися здебільшого разом їх вирішувати, а не відразу закінчувати стосунки. Так само, як змінювалася і розвивалася сім’я, так розвиваються і люди та міжособистісні стосунки. Сучасним феноменом стосунків у постмодерному суспільстві є те, що якщо у стосунках щось іде не так, лише дуже мало пар хочуть це вирішувати або звертатися по фахову допомогу, як-от до сімейного терапевта чи консультації з питань шлюбу. Сьогодні пари свої розбіжності, конфлікти, різні погляди вирішують відразу розривом або розлученням. І найбільший вплив це має на самих дітей, якщо пара їх має. Розлучення були в нашому суспільстві споконвіку, але протягом останніх двох років пандемії кількість заяв на розлучення в Словаччині зменшилася. Як зазначає MSSR (2021), «кількість заяв на розлучення у 2020 році порівняно з 2019 роком зменшилася на 10,6 відсотка з 11,6 тисячі до майже 10,4 тисячі. Між 2018 та 2019 роками кількість заяв на розлучення впала лише на 197 подань, що становить 1,67 відсотка. Помірну тенденцію до зниження кількості заяв на розлучення Словацька Республіка фіксує регулярно з 2010 року. Це не обов’язково означає стабілізацію інституту шлюбу, це може відображати зміну суспільних стосунків і сімейних стереотипів, тобто різні способи спільного проживання партнерів».

За словами фахівців, у дітей, чиї батьки розлучаються або розлучилися, можна спостерігати певні проблеми, як-от (Érseková, 2018):

  • проблеми з опануванням гніву — гнів на себе, гнів на батьків,
  • неслухняність, норовливість,
  • порушення правил вдома, у дитячому садку, у школі,
  • смуток, депресивні переживання,
  • тривога, невпевненість, безпорадність,
  • недовіра та сумніви,
  • почуття розпачу та почуття провини,
  • почуття болю.

На дітях розлучення батьків може залишити найглибші та найбільші сліди, більші, ніж у самих батьків, які розлучаються. Ці сліди можуть бути помітними або ні, але вони можуть проявитися навіть через кілька років, наприклад, у вигляді проблем у їхніх власних партнерських стосунках. Тому дуже важливо, щоб подружжя, яке має дітей, завжди дуже добре обмірковувало такий серйозний крок у своєму партнерському житті, оскільки це вплине не лише на них самих, а найбільше — на їхніх дітей.

7. Проблема формування та засвоєння цінностей

Мати систему цінностей дуже важливо для кожної людини. Цінності мають прищеплюватися кожному з нас змалечку нашою родиною, а згодом кожен із нас має формувати свої власні цінності. Проте деякі люди мають проблему з тим, щоб прийняти, а тим паче створити якісь власні цінності, які будуть цінними саме для них. Коли ми запитуємо людей, які у них цінності, дуже мало хто з них назве принаймні п'ять, оскільки найчастіша проблема полягає не в тому, що їх немає (або їх мало), а в тому, що багато людей навіть не здогадуються, що насправді означає слово «цінність». Багато дорослих людей не мають ясності в тому, що для них є цінним, які у них цінності, або ж вони не поводяться відповідно до своїх цінностей чи часто їх порушують. А оскільки ми вже згадували, що дорослі, а особливо батьки, є для дітей дзеркалом, дуже ймовірно, що якщо вони бачать у дорослих таку поведінку, то будуть повторювати її і самі. Тому дуже важливо, щоб і дорослі особи мали свої цінності, дотримувалися їх і, головне, щоб вони також спрямовували своїх дітей до визначення власних цінностей.

Висновок

На завершення можна констатувати, що людська репродукція в сьогоднішньому постмодерному суспільстві починає знижуватися або відкладатися на пізніший вік — але цього могло б не бути, якби вдалося покращити сімейну політику. І не тільки її; потрібно буде попрацювати також над кращою економічною ситуацією молодих людей, які перебувають у репродуктивному віці, щоб вони були більш вмотивованими мати дітей і не боялися, що не зможуть чи не матимуть змоги економічно забезпечити свою родину. Було б доцільно попрацювати також над мотивацією молодих людей, щоб середній вік першороділей знижувався, а не підвищувався. Було б доцільно заснувати програми, які пропонували б жінкам — майбутнім матерям — можливість мати дітей у молодому віці і водночас реалізовувати свої мрії — чи то освіта, подорожі, кар'єра тощо. Проблеми постмодерної родини стосуються всіх родин без винятку. Родина за останні століття пройшла через досить великі помітні зміни, що справді призвело до змін у проблемах, які виникають у сьогоднішніх постмодерних родинах. Серед усіх проблем батьківства ми б обрали на завершення дві, найбільш суттєві для нас, — це нехтування вихованням дітей та вплив медіа та ІКТ, — оскільки для нас, людей, немає нічого гіршого, ніж мати суспільство аморально діючих людей, без власної думки чи судження, залежних від найсучасніших технологій. Проблем, звісно, набагато більше, ніж ті, що ми згадали і обрали як найсерйозніші, проте ми вважаємо ці проблеми батьківства найважливішими, які слід вирішити в короткий термін і шукати для них найбільш відповідні рішення. Адже діти — це наше майбутнє, і колись вони будуть творити наше суспільство, тому ми не повинні нехтувати їхнім вихованням та освітою, а повинні присвячувати їм час із любов'ю, повагою та смиренням.

Авторка: Mgr. Zuzana Uličná Матеріал створено завдяки підтримці гранту UGA 5/11/2022 - Postoje k materstvu a ich etické kontexty.

Список бібліографічних посилань

BOHOVICOVÁ, Petra. Náhradná rodina ako systém: jej vznik, adaptácia a fungovanie. Brno, 2010. Diplomová práca. Masarykova univerzita. Fakulta sociálních studií. Vedúci práce: Mgr. Tomáš Řiháček, PhD.

DICTIONARY.ORG, 2020. [online] [cit. 2022.01.15]. Dostupné z: https://dictionary.apa.org/biological-family

FRIDRICHOVÁ, P. 2012. Komplexná prosociálnosť v etickej výchove. Banská Bystrica: Pedagogická fakulta Univerzity Mateja Bela. 2012. 59 s. ISBN 978-80-557-0353-4.

CHORVÁT, I. – ĎZAMBAZOVIČ, R. 2015. Rodina na Slovensku v teórii a vo výskume. Bratislava: STIMUL. 2015. 181 s. ISBN 978-80-8127-152-6.

IDNES.CZ, 2019. [online] [cit. 2022.01.08]. Dostupné z: https://www.idnes.cz/onadnes/vztahy/deti-krouzky-volny-cas-stres pretizene.A190601_202402_deti_abr

INFOSTAT.SK, 2003. [online] [cit. 2022.01.13]. Dostupné z: http://www.infostat.sk/vdc/pdf/tajov/volna.pdf

KAY, J. – KLYKYLO, W. 2012. Clinical Child Psychiatry. John Wiley & Sons. 2012. 552 s. ISBN 9781119962229.

KOVÁČIKOVÁ, D. 2021. Rodina ako sociálny činiteľ. [online] [cit. 2022.01.09]. Dostupné z: https://www.pdf.umb.sk/dkovacikova/oznamy-pre-studentov/studijny-text-rodina-ako-socializacny-cinitel.html LACA, S. 2011. Identita postmoderného človeka a výchovy. In: Prohuman [online] [cit. 2022.01.07]. Dostupné z: https://www.prohuman.sk/socialna-praca/identita-postmoderneho-cloveka-a-vychovy

LACA, S. 2011. Rodina ako primárne prostredie v spoločnosti. In: Prohuman [online] [cit. 2022.01.08]. Dostupné z: https://www.prohuman.sk/socialna-praca/rodina-ako-primarne-prostredie-v-spolocnosti

LAUKOVÁ, N. 2020. cit 10.01.2022. https://www.skolske.sk/clanok/53942/odbornicka-deti-by-nemali-volny-cas-travit-pasivne-potrebuju-zaujimave-aktivity

Slovník spoločenských vied. 1997. Bratislava: Slovenské pedagogické nakladateľstvo, 1997. 303 s. ISBN 8008010401.

MARKOVÁ, D. 2020. O sexualite, sexuálnej morálke a súčasných partnerských vzťahoch. Nitra: Garmond. 2020. 264 s. ISBN 978-80-89148-76-9.

MENDELOVÁ, E. 2014. Súčasná postmoderná rodina a vnútrorodinná deľba práce. In: Sociální pedagogika / Social Education. ročník 2, číslo 1, str. 11-21. ISSN 1805-8825.

Ministerstvo spravodlivosti Slovenskej republiky, 2021. Dostupné z: https://www.justice.gov.sk/Stranky/aktualitadetail.aspx?announcementID=3350

MOŽNÝ, I. 2006. Rodina a společnost. Praha: Slon. 2006. 311 s. ISBN 808642958X. PASTERNÁKOVÁ, L. 2015. Rodina a súčasná spoločnosť. In: Vychovávateľ, roč. 63, č. 9-10, s. 2-6. ISSN 0139-6919.

POLAČKOVÁ, A. 2012. Krátka reflexia k ponímaniu k ponímaniu moderny a postmoderny. In: Annales Scientia Politica, roč. 1, č. 1.

POPPER, M. a kol. 2013. Kontexty ľudskej reprodukcie na Slovensku. Bratislava: Ústav výskumu sociálnej komunikácie SAV. 2013. 105 s. ISBN 978-80-970234-5-4. PRŮCHA, J. 1999. Pedagogický slovník. Praha: Portál, 1999. 400 s. ISBN: 978-80-262-0403-9.

PRŮCHA, J.–WALTEROVÁ, E.–MAREŠ, J. 2009. Pedagogický slovník. 6. aktualiz. rozsir. vyd. Praha: Portál, 2009. 400 s. ISBN 978-80-7367-647-6.

SLOVENSKYPACIENT.SK, 2018. [online] [cit. 2022.01.08]. Dostupné z: https://slovenskypacient.sk/rozvod-a-deti-problemy-deti-po-rozvode-vplyv-rozvodu-na-dieta/

TAMÁŠOVÁ V. 2006. Teória a prax rodinnej edukácie. Bratislava: SAPIENTIA. 2006. 210s. ISBN 8089229018.

UPSVR.SK, 2017. [online] [cit. 2022.01.15]. Dostupné z: https://www.upsvr.gov.sk/socialne-veci-a-rodina-1/rodina/nahradna-starostlivost/chcem-sa-stat profirodicom.html?page_id=262371&urad=240879

VAN IJZENDOORN, M. H. – JUFFER, F. 2006. The Emanuel Miller memorial lecture 2006: Adoption as intervention. Meta-analytic evidence for massive catch-up and plasticity in psysical, socio-emotional, and cognitive development. The Journal of Child Psychology and Psychiatry, vol. 47, 1228 – 1245 s.

Zákon č. 36/2005 Z. z. zo dňa 11.02.2005, Zákon o rodine a o zmene a doplnení niektorých zákonov