Спогад про Jaak Panksepp не був викликаний жодною круглою датою, а чудовим вчинком видавництва dybbuk, яке випускає на ринок переклад його фундаментальної праці The Archaeology of Mind: Neuroevolutionary Origins of Human Emotion.

Jaak Panksepp (1943–2017) мав щастя, що батьки вчасно вивезли його з рідної Естонії до США, де він зміг повною мірою розкрити свій талант. Хоча він почав вивчати електротехніку, це його не захоплювало, а досвід роботи в психіатричній лікарні, де він працював кілька канікул, привів його у світ емоцій, яким він потім присвятив усе своє життя. Навчання на клінічній психології його не задовольняло і здавалося йому через свій вербально-семантичний підхід надто далеким від реального світу хворих, тому він змінив спеціальність і почав вивчати поведінкові науки з надією, що так він дійде до емоцій нейронауковим шляхом.

У цьому відношенні емоціям кілька тисячоліть не щастило. Platon розколов людину на тіло і душу, тіло — на відміну від східних філософів, які вважали його храмом — назвав могилою душі, а саму душу порівняв із колісницею. Нею керує візник-розум, який тримає на вуздечках двох коней: слухняного і норовливого, що є добрими та поганими емоціями. Про панування розуму влучно висловилася бабуся письменника Glazar, коли заявила: «Коли чоловічий орган опиняється там, де, на його думку, належить, розум лише трохи осторонь». Думку Platon у медицину впровадив Galenos, який закликав учнів дбати про душу так само, як і про тіло, проте зрештою це не вдалося.

Коли медицина запрагнула стати наукою, причому наукою про людину, оскільки хвороби тоді ще не були впорядковані, церква не мала наміру поступатися своїми повноваженнями в цій сфері і була ще достатньо могутньою, щоб їх утримати. Тоді Descartes порадив медицині, що зароджувалася, вирішувати питання людини як розумної машини, а душу залишити церкві та філософам. І так емоції повністю випали зі сфери природничо-наукового аналізу. На жаль, у медицині це нехтування зберігається донині, хоча вже цілком зрозуміло, що сумний організм (тобто сумна машина) — це щось зовсім інше, ніж розлючений організм. Емоціями цікавилися лише психосоматики, які становили і становлять мізерну меншість. Треба сказати, що навіть психологи не мали в цьому ясності, і порядок навів лише Paul Ekman, під керівництвом якого наприкінці минулого століття вони зійшлися на шести базових емоціях — страх, гнів, смуток, радість, подив і відраза — з яких, подібно до трьох основних кольорів, складається весь багатий емоційний спектр.

І це були два великі нейронауковці. Antonio Damasio, який нарешті постулював той факт, що емоції — це не якісь ефемерні метелики, а те, що це насамперед тілесні процеси. Ключовим є його речення: Емоції відбуваються в театрі тіла, а в театр розуму перекладаються як почуття. Другим був Jaak Panksepp, який не забув, що людина — хоч і специфічний вид, але все ж таки тварина, і деякі механізми нашого мозку функціонують так само, як ті, що закладені в мозку наших давніших родичів. Panksepp довів біологічний характер емоцій аж до рівня експресії генів.

У перші роки наукової роботи він займався вивченням біологічних ритмів і проблематикою сну. Коли на початку 70-х років минулого століття було відкрито опіоїдний рецептор, Panksepp висловив оригінальну думку. У той час як більшість дослідників шукали, що роблять опіоїди в тілі, він запитав, який може бути зв'язок між схильністю до залежності від цих речовин і міжособистісними стосунками, починаючи з прив'язаності й закінчуючи партнерськими стосунками. «Фізіологія материнства — це фізіологія любові», — каже він у своєму виступі на TEDx.

Робота над цією проблематикою приносить також клінічну теорію про надлишок опіоїдів або підвищену чутливість їхніх рецепторів у дітей із розладами аутистичного спектра, що він доводить не лише повторними дослідами на тваринах, а й лікувальними результатами у деяких типів таких дитячих пацієнтів після введення малих доз блокатора опіоїдного рецептора — налоксону. Що стосується іншого дитячого розладу, ADHD, він має мої симпатії за незгоду з масовим годуванням цих дітей Ritalin. Він вважає, що йдеться лише про менш зрілий мозок, який можна було б лікувати, наприклад, вправами чи іншими нефармакологічними методами.

Ключове значення емоційного мозку він підтвердив, коли видалив щурячим малюкам фронтальну кору головного мозку. З них точно не виросло нічого схожого на роботів, як йому пророкували критики. Миші, звісно, гірше орієнтувалися в лабіринті, але що стосується продовження життя, проблем не було. Вони дорослішали, парувалися, мали малят, яких без проблем виховували.

Що стосується базових емоцій, Panksepp відхиляється від прийнятого консенсусу і оголошує сім базових емоцій: цікавість або пошук із відповідним відчуттям ентузіазму, гнів із відчуттям роздратування, страх із відчуттям тривоги, насолода із відчуттям збудження, турбота із відчуттям любові, паніка із відчуттям жаху і відчаю та грайливість із відчуттями радості. Що, мабуть, є головним внеском, так це той факт, що ці емоції він знаходить еволюційно також у давніших типів мозку. Грайливість — навіть у найдавніших областях.

Найпопулярнішими є його роботи, які зруйнували міф про те, що лише людина вміє сміятися. Він помітив, що щурячі малюки під час гри «у перекидання», що імітує боротьбу, очевидно переживають радість, яку виражають високочастотними звуками (chirping), тобто вони сміються. З певного віку щури вже не сміялися — і він допоміг собі засобом із гуманітарної сфери, а саме лоскотанням. Він розсмішив так багато щурів, і вони шукали його руку із задоволенням і дозволяли весело себе лоскотати. Мені лише цікаво, чи з'явився серед них свій Aristoteles, який за прикладом свого попередника констатував би, що індивід не сміється, коли лоскоче себе сам.

Грайливість і радість — це найбільш гармонізуючі стани, як доводить низка новіших робіт у галузі нейропсихоімунології. Дідусь у Saturnin безперечно мав рацію, коли казав, що не постарів би так сильно, якби не перестав гратися. Візьмімо це до серця!

Автор: MUDr. Radkin Honzák психіатр