Олександр Пєшков, вже невідомий молодшому поколінню, проте в енциклопедіях досі доступний як Максим Горький, казав, що всім, що в ньому є доброго, він завдячує книзі. І він не здогадувався, яка добра книга, яку я написав, готується до друку. Вона називатиметься Психосоматична азбука (Psychosomatická prvouka), і якщо все складеться добре, вона вийде ще цього року. До того часу можна зазирнути в книги, з яких я ще встиг щось списати, або не встиг, але якби встиг, то теж би з них списував.
Abraham H. Maslow: Náboženství, hodnoty a vrcholné zážitky. Holar, Brno, 2017 Оригінал цього (добре перекладеного) тексту вийшов у 1964 році, частково як реакція на безнадію та внутрішню пустку, яку пропонував тодішній екзистенціалізм, що досягав свого піку, коли «навіть більшість учених і митців активно брали участь у занепаді гуманістичних цінностей», частково як синтез знань про духовні потреби людини та результат зустрічі з трансперсональною психологією і логотерапією. Маслоу сам був переконаним атеїстом, і йому коштувало певних зусиль втиснути надприродні переживання в позитивістські психологічні рамки, проте він позначає їх як щось необхідне, чого бракує всім сучасним формам «нетеїзму».
Для нього це «пікові переживання» (vrcholné zážitky), досвід цілісності, любові, а також самореалізації та самовіддачі, шанування істини, справедливості та інших позитивних цінностей. Він вважає їх фізіологічним задоволенням духовних потреб, які приховують у собі як вихід за межі звичайного існування, так і відчуття єдності з вищими системами, зі всесвітом — переживання, які в минулому характеризувалися як найвищі релігійні, екстатичні тощо.
Однією з ключових глав є та, що аналізує головні причини нерозуміння всієї проблематики духовного виміру: бракує словника. Для всієї духовної сфери нам пропонується лише термінологія різних релігій, і це більшість людей відлякує, оскільки вони практично не ототожнюють себе з жодною релігією, що розуміється в сенсі середньовічного універсалізму з подальшою акцентацією або містицизму, або ортодоксального легалізму, і спільна мова із загальними потребами тут не служить, а заважає і відштовхує. «Я сам дещо неспокійний і можу сказати, що нервуюся через семантичну плутанину», — описує автор цей факт. (На полях цієї невизначеності я хотів би звернути увагу на те, що Jiřina Šiklová у своїх живих виступах і в книгах, присвячених кінцю життя, говорить про духовні потреби гарною, цілком природною мовою). Якщо розчарувала (ще раніше) релігія, розчарувала наприкінці 20-го століття і наука. «Ортодоксальний вчений 19-го століття (а таких досі більшість, додаю я) видається витонченим людям як лепечуча дитина просто тому, що він настільки самовпевнений, що не усвідомлює, як мало він знає і наскільки обмеженим є наукове пізнання порівняно з неосяжним невідомим». Про потребу в цінностях в освіті є окрема глава, яка вказує на те, що лише додавання цінностей до знань і технологій відкриває шлях до повної людяності.
Переживання надзвичайних подій Маслоу бачить як супутні явища творчого процесу самоактуалізації, який є протилежним процесу регресії, наповненого страхом і стагнацією. Існують також «непікові люди», чиї переживання не досягають екстремальної інтенсивності, проте вони мають духовні потреби і задовольняють їх менш помітним способом, але є й такі, які їх судомно заперечують. Кілька додатків до основного тексту допомагають у наочний спосіб змалювати всю цю сферу.
Гуманістичне послання і ядро тексту я бачу відображеними в цій частині передмови автора до видання 1970 року: «Так, людина в певному сенсі є своїм власним проєктом і формує сама себе. Проте водночас існують межі того, як формувати себе. Проєкт усім людям технологічно зумовлений — а саме стати людиною. Чоловік не може взяти за свій проєкт стати шимпанзе. Або навіть жінкою. Або дитиною».
Якщо до цього посилання додати ще відому фразу про молоток з іншої праці Маслоу, Психологія науки, яка звучить так: «Хто має в руці молоток, той схильний у всьому навколо себе бачити цвях», ми маємо теоретичну інструкцію, як рухатися вперед і не бути однобічними.
Jiří Jilík: Žítkovské čarování. Pravdivý příběh žítkovských bohyní. CPress, Brno, 2013 У той час як поняття «доктор» походить від латинського doctus, тобто вчений і той, хто навчає, поняття «лікар» (lékař), кажуть, походить від кельтського liah, що було позначенням для шамана. Також, мовляв, грецьке «iatros» звідти взяло назву. Медицина — це все ще щось між наукою і мистецтвом, як нас повчають праці, присвячені ефекту плацебо, і її важлива магічна складова від біомедицини повністю вислизає.
Мені нещодавно пощастило вислухати розповідь очевидця, одного з колишніх спортсменів і пацієнтів пані Mojžíšová, про розквіт її роботи. Славетна Ludmila Mojžíšová, яку наукова медицина взяла до відома лише в 1990 році, починала як фізіотерапевт професійних спортсменів, і безплідні жінки таємно пробиралися до неї на горище Tyršův dům серед усіх поранених і розтягнутих атлетів, від яких, відділені лише завісою з простирадла, вислуховували дуже голосно — вона, мовляв, інакше не говорила — виголошену пораду з висновком: «Це все там тиснуло на яйцеводи. Вже все звільнено. А скільки такого лайна в тебе запхали... Так, тепер вже йди, дорогою купи сімку вина, а вдома на це стрибайте, і за шість тижнів прийди сказати мені, що ти вагітна».
Що б, мабуть, сказали оператори IVF, якби почули інструкцію житковської богині? Купіть собі масла, ляжте долілиць животом і нехай вас чоловік цілу намастить. Потім ляжте на спину і нехай вас знову цілу намастить. Потім візьміть паляничку, ввечері собі її спечіть з шматка житнього борошна, а вранці ту паляничку візьміть і покладіть собі її в сухий кухоль. У паляничку потім натикайте в купі дев'ять сірників, і головки мусять бути догори. Коли вас буде чоловік мастити, руки мусите мати за головою заклинені, рівно лежачи, витягнута і голодна. Чоловік мусить бути вправний, бо мусить сірники в кухлі запалити і кухоль негайно прикрити на животі, щоб головки не горіли, а негайно задушилися. Кухоль мусите мати дві години на животі і дві години не смієте розмовляти ані повертатися, не смієте ані на той бік, ані на другий, ані на жоден. За ті дві години кухоль підняти, під той кухоль дати палець, і вам це помаленьку відпаде. Якби ви це хотіли відірвати, і два дні б там сидів на животі. Це його але парою мусите підняти. Мусите собі купити мускатну кульку, потерти її, підсмажити на маслі, до того чарочку рому і проварити. Це вилити до горнятка з водою і цукром, і це знову проварити, а потім охолодите і вип'єте після тих двох годин. І мусите цілий день лежати. Чотирнадцять днів не смієте їсти ні м'яса, ні борошна, мусите це витримати. Свиняче м'ясо не смієте їсти рік, а гусяче, качине, морське не смієте їсти ніколи, і будете здорова. Я знав чимало жінок, які шукали допомоги при безплідді, і, наскільки я знаю думки Jung, вірю, що це може бути ефективний засіб. Що він був, розповідають і історії в цікавій, об'єктивній, не перебільшуючій, не критикуючій, хронікарськи ретельно занотовуючій публікації, що картографує один з острівців народного цілительства. Включаючи опір «темної» церкви та «освіченої» науки.
Eric Berne: Sex v lidském milování. Portál, Praha, 2017
Майже півстолітня публікація, видана в іншу епоху, в зовсім інших умовах, в епоху проголошеної святості шлюбу та засуджуваної аморальності позашлюбних стосунків у 1970 році, до того ж у пуританській Америці, сьогодні у нас, коли у статевому вихованні дванадцятирічних можна знайти для різноманітності й численні вульгаризми, виглядає дещо анахронічно. Ніби я повчав шістнадцятирічного юнака, як це роблять метелики, або якби моя дружина повчала онучок, що «жінки мають фартух, щоб приховувати те, що сталося вдома».
Вона стає путівником для людей, які дотримуються цінностей середини минулого століття, коли шлюбна обітниця хоч і могла мати короткий вік, проте це було щось недоречне і неправильне, а отже, переважно приховуване. Для сьогоднішньої постфактичної доби, коли консюмеризм, гедонізм і брехня стають розумом епохи, ці поради нагадують карту середньої Чехії часів, коли Клуб чеських туристів досяг першої сотні своїх членів. Бо як сьогодні звучить умова «недевіантного» статевого акту: не використовувати для досягнення оргазму штучний засіб, наприклад, вібратор?
Берн сам пише: «Питання, яке я мав у голові, звучало так: чи можливо зробити п'ять лекцій про секс, не повторюючи при цьому всі ті тривіальні, надмірно серйозні й акробатичні фрази, або статистику, яку товче кожен другий? Сподіваюся, що мені це принаймні частково вдалося». Моя примітка до цього звучить так: вдалося. Поки це дійшло до нас, час зробив стрибок. Залишається питанням, чи вперед? Чи не настав час почати вигукувати: Gimi det old time religion?
Гарним і корисним є спостереження, що використовує великі літери для зображення виникнення та розвитку шлюбу: AHIOSXYV.
A
– шлюб почався через несподівану вагітність або домовленість батьків, але незабаром з'являється спільний зв'язок, і партнери прямують до єдності.
H
– шлюб починається так само, але бракує зближення, і єдиний зв'язок, який тримає їх разом, — це дитина або гроші, або інший інтерес.
I
– подружжя від початку до кінця є «одне тіло і одна душа».
O
– у шлюбі нічого не відбувається, він крутиться по колу, доки не закінчиться розлученням або смертю.
S
– спільний шлях подружжя звивається і закінчується не там, де вони хотіли. Оскільки вони не хочуть розлучатися, вони є відповідними кандидатами для психотерапії.
X
– починається як A, доходить до моментів щастя, але в цьому не витримує, і шляхи розходяться.
V
– спочатку одне тіло і одна душа, а потім нічого.
Y
– певний час спільні інтереси, а потім один або обоє вирушають власним шляхом.
Що стосується міжособистісних стосунків (до яких секс приходить як один із реквізитів, хоч і найсуттєвіший, але зрештою «лише» реквізит до однієї з партнерських ігор), тут чітко подано теорію та практичні методи трансакційного аналізу в чистому вигляді, без усіх прикметників і доповнень (наприклад, бракує ще й драматичного трикутника Картмана) послідовників і розширювачів початкових аксіом.
Резюме: що стосується стосунків — все ще чудовий, що стосується сексу — все ж таки трохи анахронічний посібник.
Patricie S. Churchlandová: Mozek a vědomí aneb Role mozku při utváření lidské identity. Dybbuk, Praha, 2016 На відміну від більшості сучасних нейробіологів і філософів, авторка дотримується думки, що свідомість — це те, що виникає виключно в нашому мозку, і займає таким чином редукціоністську біологічну позицію при поясненні того, як мозок і свідомість пов'язані між собою. Вона сама пише (с. 190): «Цей підхід зосереджується лише на базових мотиваціях і диспозиціях, які уможливлюють соціальну поведінку, а не на специфічній природі норм, прийнятих якоюсь групою».
Розум, як сьогодні називають душу, за словами авторки, виведений з електричної та електрохімічної активності мозку, людина таким чином досліджується і науково пояснюється як солітер. «Гени раптом змогли побудувати мозок, який відчував біль, коли дитинчата пищали від страху або випадали з гнізда. І дитинчата, звісно, відчували біль, коли були голодні, самотні або переохолоджені, і видавали тривожні звуки». Мені це нагадує декартову розумну машину. Проте дозвольмо цій думці дійти до відповіді на питання, які з неї випливають: «Цей ссавчий мозок відчував задоволення, коли був разом зі своїми дітьми, а діти, навпаки, відчували радість, коли тулилися до матері. Бути разом їм подобалося, бути один без одного в них, навпаки, викликало страждання».
Добре, але чому саме у ссавців розвинулася ця форма репродукції? Що було такого вигідного у способі, як жили перші ссавцеподібні рептилії класу sauropsida? Чому це призвело до цієї зовсім нової стратегії репродукції? Відповідь, ймовірно, пов'язана з джерелами енергії та їжею. Перші sauropsida, які були за збігом обставин теплокровними, отримали величезну перевагу: вони могли полювати вночі, коли їхні холоднокровні конкуренти не могли рухатися досить швидко». І так авторка, супроводжувана щасливими випадковостями, доходить до невизначених і таких зовсім неясних еволюційних тисків, які ведуть до того, чи дбає індивід лише про себе, чи також про своїх родичів. До розумної машини іноді дружньо наближається deus ex machina, і справу зроблено. Питання, чому холоднокровні друзі досі виживають, якщо це еволюційно так невигідно, вона не ставить.
І так наприкінці розділу про мозок моралі ми дізнаємося, що «соціальне життя може бути дуже складним і часто вимагає більше мудрого судження, ніж сліпого наслідування правил, як усвідомлював уже Aristoteles і китайський філософ Mencius». Отже, нічого нового (лише канарка згоріла, як каже старий лордський анекдот).
Резюме: хороший підручник у галузі нейронаук, філософськи (хоча авторка також є філософом) підкріплений неперевірюваними гіпотезами типу щасливих випадковостей, еволюційних тисків і механізмів розвитку, але жваво написаний і, безумовно, корисний. Лише трохи редукуючий.
MUDr. Tomáš Lebenhart: Bez pláště. Grafia, Plzeň, 2013 Автор, який виписується з ČLK і водночас очікувано на обкладинці своєї книги вказує лікарський титул, мені — не знаю чому — видається підозрілим. Безперечно, він із переконанням виконує свою роботу як консультант у питаннях здоров'я, але це відбувається на альтернативних полях, де я не орієнтуюся, і тому не буду коментувати другу частину його книги.
Зате перша є чудовим прикладом і описом біди під назвою залежність від золпідему, тобто від речовини, про яку припускають, що вона не викликає стільки залежностей, як інші молекули, що діють на GABA-рецептор. Ті тридцять шість сторінок я б наказав вивісити в кожній приймальні, щоб люди, які тероризують лікарів усіх спеціалізацій вимогою рецепта на «щось для сну», маючи на увазі те єдине, що є на ринку, знали, в який хомут вони пхають голову.
Щодо сучасних барнумівських трюків, спрямованих на сон і на бізнес, головним чином, посилаюся на цей свій текст із зовсім недавнього часу: http://blog.aktualne.cz/blogy/radkin-honzak.php?itemid=29092
Хто з нас вивчив — вічно згадуваного — Sigmund Henri Foulkes, чия групова динаміка дратувала нас під час навчання, як мало що інше? Досі це пам’ятаю! І зовсім не полегшував мені справу той факт, що Foulkes відмовився від поняття «соціальний розум» і замінив його поняттям «matrix».
Як пише Helena Klímová — ініціаторка чеського видання — у вступі: «Пошук несвідомих сил і мотивацій індивіда та спільноти зазвичай є кінцевим кроком у пошуку істини; прагнення до правдивого слова і життя в правді мотивує індивідів і суспільні рухи — це глибоке прагнення духовної природи. Водночас пізнання і висловлення правди може здаватися загрозливим, і боротьба між обома мотиваціями наповнює і формує життєві шляхи індивідів і поколінь».
Від вступних дописів ми переходимо до поняття РОЗУМ у зовсім іншому, набагато ширшому значенні, ніж те, як його бачила вищезгадана Churchlandová, навіть у ширшому розумінні, ніж те, про яке ми можемо прочитати у нейровчених типу Dan Siegel або Andy Clark. Мені подобається досить зрозуміле спрощене пояснення, що люди і суспільство — це лише дві сторони однієї медалі. Люди створюють спільноту і водночас її репрезентують.
Для мене як для читача і допитливої людини було досить нецікавим виправдання Foulkes, що він не зрадив психоаналіз, коли вважав соціальний інстинкт основним, оскільки цим він не применшував значення ні сексуального інстинкту, ні агресії. Суттєвим для мене здавалося те, що соціальне несвідоме для нього було чимось на кшталт «інтуїції». Цікавішою для мене була глава про співнесвідоме в психодрамі Moreno, оскільки його елементи я постійно використовую, і чарівні ага-моменти під час розгадування інсценізацій класичних казок дають нам усім можливість зазирнути під автоматизми деяких наших вчинків. Глава про латиноамериканську традицію для мене була скоріше культурною інформацією про одну главу тамтешньої історії та історії танго.
Повною мірою я почав розуміти суть лише в нейробіологічно орієнтованих текстах, у яких «ми» = ми обґрунтовано існуванням дзеркальних нейронів, що забезпечують емпатію. Контраст до вже згаданої Churchlandová представляє це речення Pines (с. 84): «Існує думка, що життя у великій групі вимагає великого мозку, і розвиток великого мозку походить від членства у великій групі; свідомість насправді є результатом «ми», яке ми спільно створюємо і розвиваємо... англійське слово consciousness (свідомість) походить від латинського «con-scio», спільно знати».
Наступна думка, знайдена в наступній главі про груповий розум і психотерапію, до того ж висвітлена знаннями нейронаук, просуває нас на крок далі: «Розум, визначений як пов’язаний з тілом реляційний процес, який регулює потік енергії та інформації (Siegel), є характеристикою кожної живої людської системи. Цей процес, що виходить з ізоморфізму, буде функціонувати на всіх системних рівнях в ієрархії. Груповий розум, отже, ми розуміємо як взаємозалежні процеси всередині особи, члена, підгрупи та групи як цілого і між ними, які регулюють енергію та інформацію в системі психотерапевтичної групи».
Реляційний та інтерперсональний аспекти вносять у це додаткові змінні, а саме погляд на індивіда як на «особу у стосунках». Цей факт підтверджується і репрезентується відомим висловом: Немовля не існує!, що стосується факту, що без матері воно нездатне до життя. Індивід таким чином виступає у подвійній ролі: з одного боку, він залежний від суспільства, з іншого боку, він має владу над іншими.
Наступна глава хоч і є суто психоаналітичного спрямування, запропоновані метафори, проте, може використати будь-хто: фрейдівське несвідоме живе в уявному будинку глибоко в підвалі, актуальна свідомість у кімнатах, а до них актуальне несвідоме в цокольному поверсі, а передрефлексивне несвідоме в плані будівлі та з нього випливаючих «цегли та дров, які залишилися лежати осторонь невикористаними». Це досить пристойний безлад.
Глава Helena Klímová, яка продовжує, має назву Фальшиве ми – фальшиве колективне self та анамнез двох тоталітарних систем, які позначилися на цьому суспільстві. А з нею і ризик перенесення травм та хибних схем у наступні покоління та їх повторення. До цього Mark Twain колись зауважив, що історія не повторюється, але події можуть римуватися. Клінічний досвід трансгенераційної травматизації надає цим невеселим роздумам відтінок імовірності, і тому доречним є питання, що з цим робити.
І тому я для підбадьорення з історії повторив книгу Vahala I nám vládli nemocní, Lesný Zprávy o nemocech mocných та статті Miloš Vojtěchovský про наших президентів. Повчальне читання, завершене Hovory k sobě, в яких Marcus Aurelius передає: Ніхто не живе іншим життям, ніж тим, яке саме втрачає, і ніхто не втрачає іншого життя, ніж те, яке саме живе. Минуле чи теперішнє нам не належить. Оскільки він не знав англійської, він не називав це «mindfullness». Якби знав, хтозна...
MUDr. Radkin Honzák психіатр Блог автора: http://blog.aktualne.cz/blogy/radkin-honzak.php