Radkovová I., Hořejší J.: ASPERGERŮV SYNDROM. Život pod společenským tlakem. Galén, Praha, 2018, 165 s. ISBN 978-80-7492-386-9.
На семінарах з бібліотерапії рекомендується, щоб книги та інші артефакти, присвячені життю хворих, людей з інвалідністю та тих, хто важко долає життєві труднощі, читали насамперед їхні близькі, опікуни, доглядальниці, вчителі та медичні працівники, оскільки вони дізнаються з них у сто разів більше, ніж з підручників та лекцій. А також самі люди з інвалідністю, щоб побачити, що вони не самотні.
Щодо цитованої книги це твердження є стовідсотково правильним, до того ж інформація про всю проблематику завдяки детективній роботі Jaroslav Hořejší є набагато ширшою, а післямова вказує на інші можливі зв'язки, що стосуються виникнення труднощів та можливого лікувального втручання шляхом коригування дієти та вживання певних пробіотиків.
На початку було бажання авторки поділитися з читачами своїм дитячим, підлітковим та дорослим досвідом. Видавець поставився до цього прагнення з максимальною розумінням і забезпечив авторку досвідченим інтерв'юером з-поміж особистостей сфери охорони здоров'я та їхніх пацієнтів, у результаті чого виник дуже цікавий діалог, представлений історією та сумнівами щодо яскравого характеру їхнього хрещеного батька.
Діалог авторки та журналіста починається з посилання на цю не зовсім зрозумілу історію, і читача має одразу захопити здатність авторки до саморефлексії, коли в перших рядках тексту вона пише: «При контакті з такими людьми (= тими, хто страждає на синдром Аспергера) мало хто може втриматися від відчуття, що вони емоційно шантажують, є їхньою подовженою рукою в реальності, стають їхніми слугами». Саме сміливість бачити власні дії очима інших робить із суб'єктивного свідчення – яким міг би бути такий текст – драматичний образ життя людини з інвалідністю та її найближчого оточення. Це пластичне бачення дозволяє нам зазирнути в напруженість і конфлікти, а водночас забезпечує розуміння, яке при такому ж критично прихильному погляді читача може означати суттєве покращення у подоланні складних ситуацій.
Усвідомлення відмінності приходить ще в дошкільному віці, а знайти своє місце у світі допомагають фільми про подібних дітей, які, крім того, дають інформацію, що йдеться про інакшість, а не про розумову відсталість чи дефект. Вже в цьому віці дитина цінує, коли їй залишають захищену територію, на якій відбувається її інше життя. «Дитячий колектив ніколи не був для мене комфортним, – пише авторка, – для мене деякі діти були надто інтерактивними». Тут виникає щоденна складність із соціалізацією. У зв'язку з навчанням авторка зрозуміло описує, яку проблему становить для аутистів включення інформації в контекст. Це прямий урок для педагогів та спеціальних педагогів (вони, мабуть, це опановують), чому деякі речі гальмуються доти, доки дитина чи підліток не дійде до них власним шляхом.
Доросла адаптація влучно описана так: «...у стосунках на робочому місці має панувати певна міра поверховості, щоб ці люди не вбили одне одного. Справді, не потрібно про кожного знати все. І так ви можете зосередитися на зароблянні грошей, що є спільною метою всіх». Так поступово, але постійно з розумінням обох світів, авторка картографує свій складний життєвий шлях.
Я люблю вірш Křička «Одиниця, поділена на одиницю», який закінчується словами: Світ був би прекрасним, люди, якби / за вчителем Štěpnička кожен із нас про ближнього думав / Ти одиниця, поділена на одиницю / якби не ті орфографічні помилки. Думаю, що авторка переконливо продемонструвала це у своєму тексті.
MUDr. Radkin Honzák психіатр Блог автора: http://blog.aktualne.cz/blogy/radkin-honzak.php