Ніщо не несе такої відповідальності за «старі добрі часи», як погана пам'ять. Анатоль Франс

Слони пам'ятають людину, яка їм нашкодила, і якщо зустрінуть її через роки, вміють їй відплатити. Під час читання «Ілюзії пам'яті» Джулії Шоу1 мені спало на думку, що це може бути тому, що вони не обтяжують спогад шумом, тобто ніколи не переповідають його собі. Але все може бути зовсім інакше, як це вже буває у світі.

Що саме стало причиною того, що через двадцять років у Ейлін Франклін прокинулися злі спогади, через що вона заявила, що її батько вбив її подругу в 1969 році, сьогодні вже важко з'ясувати. Її батька було засуджено, оскільки присяжні повірили свідку2, проте серед психологів, фізіологів та психотерапевтів спалахнула дискусія, яка викликала хвилю експериментів, що шукали відповіді на питання щодо можливостей людської пам'яті, особливо її надійності.

Вчені невдовзі з'ясували, що людська пам'ять не лише жорстоко ненадійна, коли йдеться про пережите, але й те, що її можна ошукати так, що в неї можна вкласти спогади про речі, які ніколи не відбувалися. І це можуть бути не лише безневинні події, а, наприклад, факт того, що хтось у підлітковому віці скоїв пограбування, через яке мав серйозні проблеми з поліцією та судами.

Ці експерименти почалися в дев'яностих роках спочатку безневинно. Дослідники звернулися до батьків піддослідної особи, якій на той час було від 20 до 30 років, і дізналися про деякі, ймовірно, емоційно сильніші переживання з того часу, коли їхньому суб'єкту було п'ять-шість років, наприклад, відвідування зоопарку, цирку, поїздка на пароплаві тощо. Потім до цих автентичних подій вони додали одну вигадану — про те, як їхній піддослідний суб'єкт перед Різдвом загубився в універмазі. Суб'єкт потім тиждень за тижнем повторював їм, що він пригадав, деталей ставало більше, а впевненість зростала, і коли він дізнавався, що один спогад не ґрунтується на правді, часто не міг правильно його визначити. Коли універмаг позначали як фальсифікат, він захищав його з усією енергією. Майже як наш пан президент неіснуючу статтю Пероутки про джентльмена Гітлера.

З дев'яностих років вийшло кілька цікавих книг, присвячених цій темі3,4,5, тут обговорювана публікація є працею британської судово-психологічної експертки, виданою минулого року в Лондоні. Вона присвячена всьому: від основ фізіології (кальпаїни та пріони при створенні пам'яткового сліду, чому снодійні погіршують пам'ять) до моделей та експериментів із соціальної психології (конформність із групою), головним чином тому, наскільки ми можемо чи не можемо покладатися на свою пам'ять, наскільки наше минуле належить нам так, як ми його згадуємо, і наскільки краще про всяк випадок усе записувати.

Слід зазначити, що погляд на механізми пам'яті через так званий здоровий глузд є цілком хибним, що мозок працює зовсім інакше, ніж комп'ютер, ніж фотоапарат, навіть інакше, ніж копіювальний апарат. Уявлення про те, що пам'ять є якоюсь стабільною сутністю, помилкове. Від самого початку ми зберігаємо фрагменти реальності не за важливістю, а головним чином за емоційним ключем, а також залежно від того, що встигаємо (або не встигаємо) вловити з реальності та в якій якості. Високий ступінь емоційного збудження може спричинити «привласнення» спогаду, як показує неодноразово цитований випадок елітного журналіста Браяна Вільямса6, який під час війни в Іраку опинився у своїх уявленнях і пізніших розповідях у збитому гелікоптері, хоча летів у зовсім іншому.

Сьогодні панує згода щодо того, що неможливо пригадати пам'яткові сліди з перших років життя, тобто спогади з пологового будинку тощо, практично протягом усього превербального періоду. На вік до шести років припадає кілька емоційно забарвлених переживань. Це не означає, що діти не пам'ятають, а те, що після багаторазового «проріджування» (pruning) мозкових структур більшість попередніх записів, які своєю кількістю та несуттєвістю перевантажували б нас, скасовуються. Пам'ятати все — надзвичайно невигідно, як свідчать приклади людей, які страждають на гіпермнезію. Вони водночас інформують нас, що пам'ять не єдина, оскільки, попри те, що хворі пам'ятають, що вони робили 8 червня п'ять років тому, вони забувають дані про номери телефонів, терміни завдань та інші важливі речі повсякденного життя.

Закономірно виникає питання, наскільки надійним є пригадування під час динамічної психотерапії, наскільки реальними є спогади і як на нас впливають у переживаннях та діях спогади несправжні та цілком помилкові. У цих контекстах авторка торкнулася навіть гіпнозу, в який не вірить, оскільки ніколи йому не піддавалася. Попри анулювання цього явища, гіпноз існує. Те, що на когось він не діє, не є аргументом. Але що точно не працює, так це навчання уві сні.

Ненадійність пам'яті ми виявляємо не лише з плином часу, а й безпосередньо, наприклад, при ідентифікації осіб, тим більше, чим більше ми думаємо, що закріплюємо її словесним нагадуванням. Це, навпаки, знижує її точність. Ця властивість створює практичні проблеми при ідентифікації підозрюваних осіб, і те, що неодноразово траплялися помилки, доводить не лише авторка. Головну роль — окрім неточності пам'яті — тут відіграє афективна складова.

Час усюди оре злим нігтем, як запевняє нас поет, і його вплив проявляється на пам'ятковому сліді навіть тоді, коли йдеться про переживання з емоційно насиченої категорії типу: де ви були 11 вересня 2001 року? Вони, подібно до травматичних переживань із наслідками посттравматичного розладу, викликають тему дисоціації, яку авторка сприймає як еквівалент деперсоналізації, що не відповідає нашому розумінню цих двох термінів. Її критика методів лікування посттравматичного розладу є виправданою для частини хворих — для більшої частини, навпаки, сучасне лікування повторенням події, яка викликала надмірний стрес, є корисним.

Здебільшого ми переоцінюємо свою пам'ять, під цим я можу підписатися, і тому дуже вигідно записувати потрібні речі (HOSIPA IKSITOP — відома абревіатура вислову: HO... SI Pamatují, I Když SI TO Píšu — «запам'ятовую, навіть коли записую»), або використовувати мій улюблений метод мнемонічних засобів. Тоді зубріння є набагато безпечнішою консервацією, ніж зберігання даних в електронних розширеннях наших когнітивних функцій, які, проте, насправді ці функції пригнічують. Так само як і намагання робити п'ять справ одночасно, що модно називати мультитаскінгом.

Книга є корисною і добре написаною просвітницькою та деміфологізуючою публікацією, переклад, за винятком дрібниць, хороший (звичайне вживання англійських термінів у тексті, що, однак, є стандартною шкідливою звичкою сьогодення, підглянутою у «модних поліцейських»). Що б я ще хотів колись десь прочитати, так це проблематику комеморативної пам'яті (уявлення про те, що наша актуальна реакція на емоційний стан, викликаний спогадом, є тим самим справжнім пам'ятковим слідом), дуже цікавили б мене подальші думки про еволюційне значення фальшивих спогадів, включаючи рекомендації, як з ними поводитися, особливо в психотерапії, а потім також гіпотези, куди зберігаються пам'яткові сліди з перших двох років життя, з часу, коли створюється прив'язаність між новонародженим-немовлям-малюком і матір'ю, яка відповідальна за те, наскільки безпечно індивід почуватиметься сам із собою і серед інших людей, або скільки психопатичних чи невротичних рис він винесе з цього періоду7.

Автор: MUDr. Radkin Honzák, CSc.

1 Shawová J: Iluze paměti. Falešné vzpomínky a proč jim věříme. Paseka, Praha, 2017

2 https://www.law.umich.edu/special/exoneration/Pages/casedetail.aspx?caseid=3221su 3 Murdock M: Unreliable Truth: On Memoir and Memory. Seal Press, Berkeley, 2003 4 Mlodinow L: Subliminal. How your unconscious mind rules your behavior. Vintage Books, New York, 2012 5 Levine PA: Trauma and memory. North Atlantic Books, Berkeley, 2015 6 http://variety.com/2017/tv/news/brian-williams-msnbc-11th-hour-trust-trump-1202597588/ 7 Hašto J: Vzťahová vazba, Ku koreňom lásky a úzkosti. Nakladatelstvo F, Trenčín, 2005