Neckel S, Schaffner AK, Wagner G (eds.): Burnout, fatigue, exhaustion. An interdisciplinary perspectives on a modern action. Palgrave Macmillan, Cham, 2017
Я за професією не англіст і не обсесивний за характером, проте назва (підзаголовок) книги мені зовсім не до душі. Можу сказати вже зараз, що зміст — також.
Burnout (вигорання) — так Фройденбергер назвав стан тотального виснаження, при якому він, попри свою попередню енергійність, кілька тижнів ледве міг доповзти до туалету. Оскільки це був не надто шляхетний вислів, узятий із жаргону наркоманів, він певний час не користувався належною повагою наукової спільноти. Ні сам вислів, ні його наповнення не вразили, і, можливо, він би навіть забувся, якби за нього в момент загрози не взялася безстрашна дружина Philipa Zimbarda — Christine Maslach(ová), яка, з огляду на наслідки переважно людської дурості, як це бачив його творець, підняла його на щаблях успіху трохи вище, до рівня суспільних проблем. Вона також склала опитувальник, щоб це можна було виміряти, і дослідники з радістю взялися за справу. Але це все ще була сфера, зарезервована для амбітних трудоголіків із допоміжних професій, які поплатилися за свої надто завзяті та надто енергійні методи розчаруванням (у Maslach(ová) це вже було більше психологічними наслідками розчарування, ніж фізичним виснаженням, подібним до абстиненції після відміни опіоїдів). Ніхто з них не здогадувався, що земляки Фройденбергера за пів століття девальвують це поняття так, що вкладуть у нього все, що стосується незадоволеності роботою, і що німецька соціологія перетворить переважно медичний термін на позначення досить неточно визначеної соціальної проблеми, яка виникає епідемічно (?) і, крім того, розглядає її класово як наслідок сучасного капіталізму.
Тому варто бути обережним, чи йдеться про burnout у первісному клінічному значенні, чи в соціологічному, коли від нього страждають маси роздратованих працівників, які відмовилися або не можуть виконати сучасну (чи постмодерну?) вимогу, яка встановлює, що на роботу треба ходити тому, що вона мене наповнює, а не тому, щоб заробити там гроші на прожиття. Це зміщення викликає в мене труднощі, і я припускаю, що я не один такий.
Чому це цілі маси? По-перше, тому, що з п'ятдесятих років допоміжні професії значно розширилися, через що рух, який спочатку мав перевагу альтруїстичних і волонтерських елементів, професіоналізувався, а потім настала бюрократизація. Зеніт був закономірно супроводжений великим розчаруванням, оскільки досягнення цілей було складнішим, ніж здавалося на початку. Водночас прихід культури, що підтримує задоволення гедоністичних і нарцисичних ідеалів, приніс частіші фрустрації у цій сфері. Потім це поширилося й далі. До того ж дещо неорганічно постає питання, чи була «неврастенія» XIX століття, яка мала зовсім інше соціокультурне підґрунтя, чимось аналогічним.
Давайте розглянемо збірник детальніше. Він містить загалом тринадцять внесків, переважно німецького та британського походження. Вступ і перші два присвячені культурно-історичному погляду. Ми дізнаємося тут, що суспільство перебуває в занепаді, який проявляється не лише розчиненням моральних якостей, а й підвищеною захворюваністю. Втома середнього класу випливає з його постійної боротьби за виживання (цього я не дуже розумію, оскільки всі — включно із середнім класом — у Європі живуть як сир у маслі), що є проявом неоліберального капіталізму. Британська авторка історичної статті, навпаки, зазначає, що втома в різних формах під різними назвами зустрічалася в історії завжди. Завжди і всюди, включно з китайським суспільством, вона була менш стигматизуючою, якщо була «засаджена в тіло, а не в душу». Звідси в наступному внеску ми переходимо до неврастенії, назва якої з'являється в США наприкінці XIX століття, де вона вважається «функціональним розладом нервової системи, спричиненим браком нервової сили», який може проявлятися в усіх органах тіла.
George M. Beard, який її описав, на відміну від сьогоднішніх аналітиків, не звинувачував суспільство, оскільки проблеми стосувалися вищого середнього та вищого класів, до того ж у прогресивно розвинених Сполучених Штатах, а причиною вважав «генетичну дегенерацію», і жінки були — як слабка стать — більш схильними до цих недуг. Неврастенія в наш час залишила психіатричну класифікацію в США і є нецікавою в Європі, зате прижилася в Китаї, де, однак, вважається розладом переважно соматичним, що робить її загалом більш шанованою та прийнятною. Цього вже не можна сказати про депресію з дуже подібною симптоматикою, проте вона вважається переважно психогенною.
Розділи, присвячені роздумам про етіопатогенез втоми, хоч і виходять із майстерень, позначених як «клінічна психобіологія», проте абсолютно позбавлені інформації про біологічні знахідки при CFS/ME (розлад переважно автоімунний з високими концентраціями прозапальних цитокінів, змінами в клітинному імунітеті, порушенням функції мітохондрій, що проявляється недостатнім утворенням АТФ). Переважає акцент на соціогенезі. І тому не дивно, що, крім аналогії з визначенням болю (досвід суб'єктивний, об'єктивно жодним методом не вимірюваний), ми нічого суттєвого не дізнаємося. Немає нічого, що б принципово відрізняло окремі клінічні одиниці — синдром втоми, виснаження при burnout, депресію, а також давню неврастенію, і з цієї нагоди, мабуть, частково самокритично згадується чвертьстолітньої давнини питання Latour про те, чи є наука відображенням реальності, чи соціальним конструктом.
Alain Ehrenberg, французький соціолог, який займається тривогою сучасної людини та проблематикою психічного здоров'я, на найзагальнішому рівні бачить зсув у темі, яку сумарно позначає як «депресію», від фройдівського почуття провини до сучасного почуття недостатності, точно вираженого питаннями Чи можу я це робити? з минулого часу до питання Чи здатний я на це?, що ставиться сьогодні. З цього потім випливає інша патологічна симптоматика.
Наступний внесок зі Швеції приносить інформацію про зростаючу захворюваність і непрацездатність, у якій захворюваність через серйозні психіатричні розлади становить 5 %, а інші психіатричні діагнози — 15 %. Тут помітні зв'язки між невідповідним робочим середовищем і психіатричною захворюваністю, причому гірше доводиться допоміжним професіям, а головними проблемами є втома, burnout і депресія. На прикладах вибраних казуїстик автори показують причини, якими вважають поворот робочих зусиль від роботи з людьми в бік продуктивності, бюрократії, заплутаної реструктуризації та нестачі працівників стосовно завдань. Важливим фактором є міра альтруїстичного залучення, а після неї — почуття невдачі та наступні самокаральні позиції.
Розділ, присвячений допінгу стимуляторами, походить з Німеччини, де умови – включно з обмеженнями на виписування рецептів – подібні до наших; звісно, інша ситуація буде, наприклад, у США з доступністю метилфенідату. Але навіть за умов обмежень ця проблематика недооцінюється. Авторка вважає, що аналіз Ehrenberg повністю характеризує підґрунтя цього тренду. Я залишаю на розсуд кожного вирішити для себе, чи фраза, типова для зловживача амфетаміном, It´s about getting shit done, розповідає більше про особистісні фактори чи про соціальний тиск. Одна з фундаментальних рекомендацій для наркозалежних, що лікуються, — це застереження, що життя — це не лише суцільні веселощі. Мені це нагадало характеристику одного пацієнта, яку висловив професор Heveroch понад століття тому: Neposedla ho příchylnost k práci.
Інший німецький соціолог, Ulrich Bröcklinh, зосередився на семантичному боці проблем, на перетворенні «сильних» на «слабких» і запитує, коли заголовки провідних журналів і щоденних газет проголошують, що вся Німеччина виснажена, чи не створює це «burnout» як окрему сутність, як буття з його власними правами. Хоча burnout — це метафора, вогонь — дуже сильна стихія. Він тут як пристрасть, але також як небезпека. Добрий слуга, але злий пан. Також ілюстрації до різних посібників часто зображують згорілі сірники. Пожежники приїжджають на пожежі із запізненням. Чи представляє burnout «колатеральні збитки глобалізації»?
Інше порівняння — зі швидкими автомобілями, розрядженими батарейками, хом'яками в колесі, і воно закінчується питанням, чи можна ці розряджені батарейки зарядити і як? Чи може хом'як зупинитися, коли він у клітці і не має шансу замість перекладин на колесі використати щаблі драбини і подивитися на все з висоти пташиного польоту. Розділ завершується шістьма рекомендаціями, які, в принципі, нічим не відрізняються від тих, що пропонуються вже десятиліттями. У стислому вигляді вони дають інструкцію, як залишатися самим собою і не дозволити себе «індустріалізувати».
Вичерпаність у літературі пропонує огляд деяких творів, присвячених повністю або частково втомі та виснаженню, не бракує, звісно, Gregor Samsa Кафки. Цитований Футуристичний маніфест я не зараховую до творів, які б вирішили цю проблему, тому що його палкий злет не врахував коротке життя енергії, що спалює всіх ентузіастів. Є ще багато чого: герої Beckett, Ulysses Joyce та інші, і я думаю, що це текст, який можна використати для бібліотерапії.
Останні розділи є більш-менш соціологічною критикою сучасного неокапіталізму, яку досить важко зрозуміти, якщо подумати про решту людства та його соціально-економічні умови, що здебільшого знаходяться за межею бідності. Ці роздуми трохи нагадують мені персонажа діда-кінцясвітця з чудового опису Thurber вистави Король Лір у його рідному місті, який, цей місцевий божевільний, увірвався у фінальне бурмотіння Edgar та голосіння Lear рішучим посланням: Готуйтеся, готуйтеся, буде кінець світу...
Про burnout я маю свої уявлення з не надто перебільшеного опису Freudenberg у тонкій книжці під назвою Burnout – the high cost of success and how to cope with it (включно з інформацією, що автор аж до кінця життя, тобто до останніх його трьох тижнів, працював далі по 12–14 годин на добу), і я бачу його образ дещо інакше, ніж образ отруєного і розчарованого споживчого фрустранта, який виявляє, що у його сусіда краща машина, і він через це пригнічений. Václav Havel назвав це «дурним настроєм» (blbá nálada). А ще я думаю, що на мінімальну стресостійкість сучасного покоління в продуктивному віці впливає ціла низка інших факторів, ніж панівний неокапіталізм. Починаючи з дебільного пермісивного (не)виховання, через доступність усього для всіх і закінчуючи біологічними факторами, які повністю змінили середовище, в якому ми живемо, і, безсумнівно, і нас самих.
Автор: MUDr. Radkin Honzák, CSc.