Монографія: K otázkam súčasnosti z perspektívy humanitných a sociálnych vied (Švec, J. - Horemuž M. (eds.). České Budějovice: Vysoká škola evropských a regionálních studií, z. ú. 2025, 170 s.)

Сучасний світ стикається з багатьма викликами з широкого спектра сфер, серед яких провідними є соціальні, політичні, культурні, а також технологічні. Стрімкий розвиток цих змін змушує соціальні та гуманітарні науки переглядати деякі свої базові теоретичні засади з метою проаналізувати ці швидкоплинні виклики та комплексно їх зрозуміти. Про це свідчить і поява нової колективної монографії «K otázkam súčasnosti z perspektívy humanitných a sociálnych vied», яка пропонує цілісний погляд на широкий спектр тем, що випливають з актуальних суспільних та соціальних викликів. Редакторами монографії є Mgr. Jakub Švec, Phd., з Філософського інституту Словацької академії наук, v. v. i., який працює у Відділі дослідження нормативності та прав людини, та PhDr. Martin Horemuž, PhD. з Кафедри політології Філософського факультету Університету Павла Йозефа Шафарика в Кошицях. Колектив авторів зі словацьких університетів (Філософський факультет Католицького університету в Ружомбероку, Філософський факультет Університету Павла Йозефа Шафарика в Кошицях, Інститут медіаматики та культурної спадщини Жилінського університету в Жиліні, Філософський факультет у Банській Бистриці) та з Відділу дослідження нормативності та прав людини Філософського інституту Словацької академії наук підходить до сучасних глобальних проблем як до взаємопов'язаного цілого, а не як до ізольованих явищ, і прагне ідентифікувати наскрізні лінії між окремими темами. Таким чином, публікація пропонує не лише поверхневий огляд, а й ґрунтовно опрацьовані аналізи, які розкривають глибші зв'язки та комплексність обговорюваних проблем. Колективна монографія базується на поєднанні кількох дисциплін, які завдяки взаємній співпраці здатні більш комплексно охопити актуальні проблеми в глобальному світі та розширити перспективи, з яких інтерпретуються ці феномени.

Публікація розділена на чотири частини, що мають логічну структуру та внутрішню когерентність: від філософської саморефлексії гуманітарних дисциплін через діагностику суспільних і політичних криз до проблематики ідентичності, освіти та технологій. Публікація пропонує нам тематичне розмаїття, проте водночас зберігає дисциплінарну та методологічну цілісність, що є досить рідкісним явищем для колективних праць. Після передмови редакторів ідуть чотири окремі частини, які далі поділені на розділи в такому порядку: (I) філософські та методологічні засади кризи в гуманітарних науках; (II) Діагностика кризи: від політичної влади до ролі науки; (III) Криза на рівні індивіда та інституцій: освіта та ідентичність; (IV) Технологічна межа: криза та обіцянка штучного інтелекту. Передмова до монографії містить роздуми про те, як суспільство опинилося в сплетінні кризових явищ, що зовні проявляються технологічним прогресом, але водночас і помітним послабленням здатності людини розуміти себе та світ. Вже на початку передмови редактори звертають увагу на напруженість між швидкістю розвитку, яку визначають технологічні процеси, та повільнішим темпом, з яким адаптуються суспільні чи культурні структури. «Ці явища не є лише ізольованими проблемами; вони є симптомами глибшої напруженості, що пронизує нашу цивілізацію» (Horemuž, Švec, 2025, с. 7). Ця диспропорція призводить до того, що сучасна людина, хоч і володіє багатим арсеналом інструментів, проте часто залишається нездатною осягнути глибший зміст подій, які впливають на її життя. Редактори в частині передмови пояснюють, що монографія виникла на основі прагнення наблизити різні інтерпретаційні рамки, через які можна сьогодні сприймати актуальні проблеми, і водночас наголошують, що гуманітарні та соціальні науки відіграють у цьому контексті ключову роль. Вони представляють їх як інструмент критичного мислення, необхідний для визначення меж між тим, що суспільству лише здається новим, і тим, що є новим насправді.

Про кризу пізнання

Після вступного слова редакторів Jakuba Šveca та Martina Horemuža в першій частині, яка представляє філософські та методологічні засади кризи в гуманітарних науках, іде перший розділ, присвячений статті «Humanitné poznanie na trasovisku doby: a na čo je filozofia?» авторки Tatiany Sedovej.

Стаття Tatiany Sedovej (2025) представляє ґрунтовний філософсько-історичний вступ до проблематики становища гуманітарних наук у суспільстві. Авторка влучно фіксує атмосферу доби, в якій, як вона показує, перемогли природничі та технічні науки, тоді як гуманітарні дисципліни змушені постійно обстоювати свою релевантність у середовищі, яке очікує від пізнання миттєвої вимірюваної віддачі. «Не скажу нічого нового, якщо констатую, що в боротьбі за інтерпретацію світу перемогли природничі та технічні науки, або, якщо хочете, сказати разом з Husserlom та Heideggerom, техніка-наука, з відчутним впливом та наслідками для суспільства, у тіні якого опинилися гуманітарні та соціальні науки» (Sedová, 2025, с. 11). Її аргументація стоїть на взаємопов'язаних стовпах. Першим стовпом є історико-епістемологічна рефлексія від Webera до Lyotarda, у якій вона показує, що статус науки не є чимось само собою зрозумілим, а є результатом тривалої боротьби за легітимізацію. У цьому контексті вона цитує діагноз Webera: «Доречно нагадати також есе Maxa Webera (Weber, 2009, с. 108-132), у якому він передбачив прогресуючу професіоналізацію та інституціоналізацію науки і продемонстрував культурні та моральні наслідки цього розвитку, який перетворив науку на «специфічно безбожну силу», що сприяє вирішальною мірою розчаклуванню, деміфологізації світу» (Sedová, 2025, с. 12). Авторка таким чином показує, що сучасна криза наукового пізнання продовжує довгу традицію критики модерного раціоналізму. «Цінність наукового пізнання вимірюється його застосовністю та комерційним використанням, і тому не варто дивуватися, що підтримуються і звеличуються ті галузі, які обіцяють перспективу прибутку та можливості комерційного практичного використання» (Sedová, 2025, с. 13). Другим стовпом є аналіз фрагментації гуманітарного пізнання. Вона наголошує, що роздробленість дисциплін веде до ситуації, коли «представники соціальних та гуманітарних наук уже майже не розуміють одне одного і не спілкуються між собою» (Sedová, 2025, с. 12). Фрагментація таким чином означає не лише брак суспільного визнання, а й внутрішнє послаблення здатності гуманітарних дисциплін реагувати на комплексні виклики сьогодення. Авторка також звертає увагу на дисбаланс між точними та гуманітарними науками в змаганні за суспільні ресурси, зазначаючи, що «перемогли природничі та технічні дисципліни» (Sedová, 2025, с. 13). Загалом вона показує, що сучасне суспільство переживає не лише політичні чи економічні кризи, а й кризу пізнання, тобто кризу, яка проявляється маргіналізацією тих дисциплін, що є ключовими для розуміння культурної та ціннісної орієнтації сучасного суспільства.

Друга глава першої частини монографії під назвою «Індивідуально заснована та колективно практикована ірраціональність „договірної“ раціональності (до актуальності філософії прав людини Tugendhat)» представляє аналітичний вступ, у якому увага зосереджується на напрузі між сучасною моделлю автономного індивіда та реальними наслідками цієї моделі для суспільної практики. Автор Martin Muránsky показує, що раціонально сконструйований індивідуалістичний каркас може парадоксально продукувати колективні ірраціональні форми поведінки (Muránsky, 2025, с. 30). У вступі до допису він зауважує, що вже ідейні вихідні пункти суспільного договору стоять на парадоксальній уяві, в якій людина діє як автономний і раціональний індивід, проте норми, з яких вона виходить, існують і функціонують лише в межах суспільства, яке завжди ширше за горизонт індивідуального розрахунку. Вони проявляються у нерівномірному розподілі влади, в ослабленій нормативності, а також в ерозії ідеалу прав людини, які внаслідок їхньої формалізації стають лише порожнім дискурсивним посиланням. У такий спосіб він продовжує традицію критичної рефлексії від Hobbes та Locke до Tugendhat і застерігає, що зведення політики до контрактуалістичного каркаса унеможливлює розуміння соціальних і культурних детермінант нормативного порядку: «Критичною проблемою цієї концепції є її цільова раціональність, тобто базові межі дії, першим і останнім мотивом якої є власний его-інтерес» (Muránsky, 2025, с. 27).

Вагомим внеском глави є поглиблення республіканського розуміння прав людини. «У ньому кожен не лише негативно вільний від насильства з боку інших людей, а й повинен мати публічно гарантовану здатність здобувати навички та можливості їх застосування» (Muránsky, 2025, с. 34). Таким чином, членство в політичній спільноті становить передумову не лише негативної свободи, а й формування навичок та можливостей, необхідних для автономії індивіда. «Вихідну ситуацію при підписанні фіктивного договору представляє асиметрично розділений світ на тих, хто не лише має засоби для самостійного існування, а й може більш-менш контролювати умови здобуття засобів до існування для тих, хто, окрім своєї праці, мало чим іншим володіє» (Muránsky, 2025, с. 29). У цьому світлі виявляється, що нерівності, імпліцитно присутні в традиціях контрактуалізму, утилітаризму чи природно-правових теоріях власності Locke, неможливо усунути без ревізії самого поняття справедливості. Автор згадує і водночас аналізує радикальні антиегалітарні критики (Nietzsche, Hitler) і вказує на їхню функцію в історії модерності, де вони становлять постійний виклик для егалітарного розуміння суспільного порядку. «Nietzsche та Hitler, кожен з інших причин, відкидають ідею рівності, причому з надзвичайною гостротою» (Muránsky, 2025, с. 26). На завершення автор описує обмеження контрактуалістичного підходу щодо економічних і соціальних прав. Ця модель, власне, передбачає стосунки, засновані на взаємній реципрокності, ніби всі члени суспільства здатні рівноцінно як робити внесок, так і отримувати. «З погляду поваги до однакових інтересів усіх членів де-факто випадає релевантна частина людей, які першочергово потребують не умов для діяльності, а насамперед незалежної від реципрокності споживчої вартості людини допомоги та підтримки спільноти при забезпеченні їхніх елементарних потреб» (Muránsky, 2025, с. 34). Автор застерігає, що таким чином з міркувань випадає група людей, які потребують не умов для діяльності, а базової, незалежної від реципрокності допомоги спільноти, необхідної для забезпечення їхніх елементарних життєвих потреб. У контексті всієї монографії його допис створює фундаментальний міст, який готує ґрунт для наступних глав, що вже показують конкретні руйнування пізньої модерності, а саме в політичних, освітніх (педагогічних) чи технологічних сферах.

Обидві глави в першій частині публікації відкривають принципове питання, яке водночас є однією з наскрізних ліній усієї монографії, а саме: що можуть гуманітарні та соціальні науки в епоху, яка їм не вірить, і яку водночас вони самі повинні інтерпретувати. Sedová (2025) разом із Muránsky (2025) натякають, що внесок і значення цих дисциплін полягає не в пропозиції рішень у технократичному розумінні слова, а в їхній здатності демаскувати ідеологічні шари суспільних наративів, у викритті прихованих передумов політичної раціональності, а також у конципуванні ціннісного каркаса, без якого не існує ні політичної деліберації, ні освіти, ні технологічного прогресу. Гуманітарні науки таким чином не виконують роль конкурентного актора щодо технологій, а надають інтерпретаційні горизонти, без яких неможливо орієнтуватися в складності сучасного світу. Їхнє нехтування веде до того, що автори позначають як кризу розуміння.

Друга тематична частина монографії «Діагноз кризи: Від політичної влади до ролі науки» природно продовжує філософські вихідні пункти першої частини. Дописи Martin Vavruš, Martin Horemuž та Jakub Švec утворюють цілісний каркас аналізу тієї частини суспільної реальності, в якій концентрується напруга між політичною владою, демократичною легітимністю та медійними чи пізнавальними механізмами, що формують сьогоднішній публічний дискурс. Амбіцією другої частини є не лише дескриптивне найменування кризових симптомів, а й ідентифікація структурних факторів, які ці кризи уможливлюють. Примітно, що автори, чи то експліцитно, чи то імпліцитно, продовжують виклади з першої частини і показують, як філософські конструкції переливаються в конкретні суспільні динаміки.

У першій главі другої частини публікації під назвою «Криза представницької демократії: до впливу економічної влади на політичну владу в просторі публічної політики» автор Martin Vavruš зосереджується на одній з найвиразніших проблематик сучасного політичного дискурсу, а саме на дестабілізації представницької демократії. Це явище він інтерпретує не як перехідний вигин, а як глибоку структурну трансформацію, яка зачіпає саме ядро демократичного устрою.

Аналітичні вихідні положення розділу ґрунтуються на аналізі стану, коли в сучасних демократичних системах відбувається значне посилення економічної влади на шкоду владі політичній. Диспропорції між цими двома сферами, на думку автора, проявляються у зростанні лобістських мереж, в олігархізації процесів прийняття рішень та у просуванні політик, які віддають перевагу короткостроковим економічним вигодам перед довгостроковими суспільними інтересами. Особливо проблематичним він вважає проникнення фінансових ресурсів у політичну конкуренцію, що впливає не лише на перебіг кампаній, а й на зміст політичних програм та самі контури державної політики. Використання концепцій політичної економії та теорії державної політики надає тексту інтерпретаційної глибини, що виходить за межі звичайного політологічного аналізу. Як нагадує Martin Vavruš: «У сьогоднішньому динамічно мінливому світі, повному більш чи менш правдивої інформації, громадянин при своєму виборчому рішенні мав би брати до уваги також спосіб фінансування політичного суб'єкта, формування списку кандидатів чи прозорість поводження з фінансовими коштами. Проте це вимагає часу, знань і простору» (Vavruš, 2025, с. 50). Допис водночас надає важливу емпірично-теоретичну базу для розуміння того, чому сучасна демократія видається дедалі менш функціональною та вартим довіри інститутом. Хоча сучасні демократії передбачають існування плюралістичного публічного простору та громадянина, здатного до критичного обговорення, реальність виявляє протилежну тенденцію, якою є послаблення участі, фрагментація публічного дискурсу та поляризація, що веде до закритих спільнот, нездатних до взаємної комунікації. Політичний процес зводиться до процедурного акту, в якому вибір інтерпретується переважно технічно, без контексту ціннісних рамок чи свідомої громадянської рефлексії. Цей процес, крім того, супроводжується зростанням популізму, поглибленням недовіри до інституцій та послабленням експертного знання. Хоча розділ автора не пропонує однозначних нормативних рекомендацій, його сила полягає у точній діагностиці симптомів, які формують сьогоднішнє демократичне середовище.

Водночас він наголошує на потребі критичного мислення з боку громадянина, верифікації інформації та орієнтації у політичному фінансуванні, а також на здатності оцінювати державну політику з перспективи власного ціннісного орієнтиру. Лише так можливо, щоб представницька демократія залишалася не лише задекларованим, а й реальним інструментом колективного самовизначення, здатним протистояти тиску економічної влади та переносити базові демократичні ідеали у майбутнє (Vavruš, 2025, с. 49).

Другий розділ під назвою «Humanitné a sociálne vedy v aktuálnych krízových siločiarach – politologická perspektíva problematiky», який, на наш погляд, належить до найбільш комплексних дописів у другій частині монографії. Його автори Martin Horemuž та Jakub Švec досліджують позицію та статус гуманітарних і соціальних наук у світі, який їх водночас потребує і маргіналізує. Вони вказують на те, що гуманітарні дисципліни часто піддаються критиці за методологічну неоднозначність, хоча складність пізнання у соціально-політичній сфері природно випливає з цього факту. «Одним із дуже частих і поширених критичних зауважень щодо гуманітарних і соціальних наук є сфера недостатньої методології, низького ступеня точності – науковості […] Це, зрештою, впливає і на саму об'єктивність інтерпретації реальності (політичних, соціальних явищ і фактів)» (Horemuž; Švec, 2025, с. 60).

Автори при цьому продовжують аналітичні лінії, окреслені у першій частині монографії, де Sedová та Muránsky звертають увагу на епістемічне послаблення сучасного суспільства. Текст розвиває цю діагностику твердженням, що ми живемо в період епістемічної фрагментації, в якому інформаційна доступність є безпрецедентною, проте здатність розрізняти знання та псевдознання знижується. Втрачається орієнтація в істині, фактах та ціннісних зв'язках, зростає експонованість емотивних наративів та експресивних висловлювань, а навіть і популістських скорочень. Саме в цьому пункті розділ акцентує ключову тезу, а саме те, що гуманітарні науки є необхідними для відновлення суспільної здатності розрізняти, інтерпретувати та критично рефлексувати. У наступній частині тексту увага зосереджується на змінах політичного дискурсу, який, на думку авторів, позначений радикальним прискоренням суспільних змін. Вони зачіпають характер соціально-політичних структур та інституцій і ведуть до кризи легітимності політичної системи. «Політика починає бути дедалі більш віддаленою від людей та їхніх справжніх потреб, виглядає надто відірваною, чим створює між громадськістю та політикою велику прірву» (Horemuž; Švec, 2025, с. 60). З погляду політології автори звертають увагу на збіг кількох криз, а саме: (A) криза довіри (до уряду, інституцій, наукових авторитетів); (B) криза медійного простору (поляризація, алгоритмізація дискурсу); (C) криза ідентичності (ідеологічна та ціннісна дезорієнтація населення); (D) криза нормативних основ (нездатність суспільства домовитися про базові цінності). Комплексність ситуації полягає в тому, що окремі кризи не існують окремо, а утворюють взаємопов'язане і динамічне ціле, в якому економічні, культурні та політичні процеси створюють нові «кризові силові лінії», що визначають характер сьогоднішнього суспільства.

«Новий стиль мислення в сучасних суспільних і гуманітарних науках передбачає зміну характеру когнітивної діяльності: єдність процесів і методів наукового пізнання, гнучкість і всебічність мислення, поєднання інтуїтивного, емоційно-чуттєвого, візуально-фігуративного та логічного мислення» (Horemuž, Švec, 2025, с. 62). Автори водночас застерігають, що роль медіа в останні роки суттєво змінюється. Тоді як традиційні медіа тривалий час виступали передусім як посередники інформації та надавали політичній владі зворотний зв'язок, сьогодні вони дедалі більше втягуються безпосередньо у політичне життя та активно на нього впливають. Це зрушення є ще виразнішим у середовищі соціальних мереж та інтернету, які створюють швидкий і невибагливий простір для поширення різнорідного контенту.

Важливим внеском допису є наголос на тому, що суспільство потребує плюралізму пізнавальних перспектив, а саме: політичної філософії для ідентифікації ціннісних основ; соціальних наук для аналізу влади та суспільних механізмів; історіографії для осягнення тяглості та колективної пам'яті; і етики для орієнтації у технологічних, біополітичних чи медичних дилемах. У цьому концептуальному каркасі гуманітарні та соціальні науки виступають як необхідний інтерпретаційний інструмент, який дозволяє суспільству розуміти власні кризи та шукати адекватні форми відповіді.

Остання завершальна глава другої частини монографії орієнтована на «Повернення політичної філософії: політичний компас як коректив нормативності в ілюзії постідеологічної доби». Тема вписана в контекст діагнозу постідеологічної ери, яка після 1989 року визначалася як період нібито тріумфу ліберальної демократії та кінця великих ідеологічних наративів. Автор переконливо аргументує, що ідеологія не зникла, лише перемістилася на задній план, втратила свою експліцитну форму і перейшла у форму прихованих припущень, які впливають на політичну дію та публічний дискурс. Сучасне суспільство, на думку автора, живе за рахунок ціннісних ресурсів, які саме не здатне відновлювати, що призводить до ідейної спустошеності, дезорієнтації та схильності до екстремальних ідейних позицій (Švec, 2025, с. 69). У межах цього аналізу звучить обґрунтування потреби відновити простір для політичної філософії. Твердження, що ми живемо в епоху без ідеології, є, на думку автора, саме по собі ідеологічним жестом. Лібералізм як домінантна норма сучасного Заходу приховав власну ідеологічну природу і переконав суспільство, що його принципи, як-от індивідуалізм, ринок, конкуренція та капіталізація, становлять природний порядок. Така нейтралізація ціннісних засад послабила політичну філософію, яка втратила нормативний голос і поступилася місцем технократичній політології чи медійній публіцистиці (Švec, 2025, с. 71). Тому глава спрямована на відновлення її критичної функції. Ключовим елементом цього повернення в тексті стає політичний компас, що слугує не лише як технічний аналітичний інструмент, а як філософська модель, що дозволяє реконструювати ціннісну карту політичного простору. «Одним із інструментів, як можна ідейно зорієнтувати індивідів громадянсько-політичного суспільства, медіа чи третій сектор, є політичний компас, який представляє засіб, здатний реконструювати ідеологічну карту, причому з доволі високою мірою точності та інформативної цінності» (Švec, 2025, с. 72). У цьому розумінні компас виконує функцію орієнтаційного механізму, в якому викриває імпліцитні припущення, допомагає ідентифікувати ідейні лінії конфлікту та нагадує, що політика — це завжди простір цінностей і уявлень про добро. Автор у главі застерігає, що без реабілітації політичної філософії неможливо очікувати й відновлення демократичного простору. Суспільство, яке відмовляється від нормативного мислення, втрачає здатність аргументувати та контекстуалізувати історичний досвід, а також бачити зв’язки між індивідуальним і колективним добром. З цього погляду автор допису говорить про ідеологічну кризу, яка водночас поглиблюється ще й тим, що мова, якою сьогоднішнє суспільство намагається осягнути політичні та ціннісні поняття, втрачає свою первісну змістовність. Традиційні ідеологічні категорії хоч і продовжують використовуватися, проте часто вже не відсилають до своїх первісних значень, або ж їхній зміст поступово вихолощується чи пристосовується до актуальних інтересів, аж поки вони не набувають іншого, іноді навіть протилежного значення. Цю реальність описує Švec так: «Наведені нами терміни, як-от «ліберальний», «консервативний», «лівий», «правий» чи «прогресивний», стали наклейками в риторичній боротьбі, а не інструментами порозуміння. Це призводить до парадоксальної ситуації, в якій політичні актори, медіа та індивіди декларують ціннісну приналежність, проте їхня реальна ідеологічна орієнтація чи політика є прагматичною комбінацією короткострокових стратегічних розрахунків» (Švec, 2025, с. 74).

На думку автора: «Політичний компас відновлює рівновагу між індивідуальною та колективною автономією тим, що нагадує: жодна нормативність не є природною — кожна є результатом ідейного та ціннісного вибору» (Švec, 2025, с. 78). Тим самим автор закріплює переконання, що політична філософія повинна залишатися рефлексією про те, який спосіб життя ми вважаємо добрим і який суспільний устрій здатний цей ідеал підтримувати. Допис автора таким чином вдало завершує другу частину монографії та водночас готує ґрунт для наступних глав, які переносять увагу з політичної системи на індивіда та інституції, що формують його ідентичність.

Третя частина монографії

Третя частина монографії «Криза на рівні індивіда та інституцій: Освіта та ідентичність» зміщує оптику від макроструктурних явищ до індивідуального досвіду людини в контексті сучасних криз. Тоді як попередні глави тематизували філософські та політологічні рамки, ця частина зосереджується на мікросоціальних та особистісних проявах кризової динаміки. Її значення полягає в тому, що вона показує, як глобальні цивілізаційні тиски конкретизуються в житті індивідів, у їхній психічній стійкості, ідентичності, освітніх звичках чи гендерних категоріях. Автори (Lajčiaková, Pošteková та Kollárik) у цій частині продовжують тему системних змін, які зрештою завжди проявляються на індивідуальному рівні.

Перший розділ цієї частини орієнтований на «Вирішальну роль школи у підтримці психічного здоров’я під час світових криз», якій присвячує свою увагу авторка Petra Lajčiaková. Вона зосереджується на ролі школи у підтримці психічного здоров’я дітей та підлітків у період глобальних криз. Допис реагує на драматичне зростання психічних труднощів молодого покоління, яке зростає в умовах кліматичної тривожності, інформаційного перенасичення, всюдисущості соціальних мереж та перерваних соціальних зв’язків під час пандемії COVID-19. Як зазначає Katarína Brisudová: «Пандемія COVID-19 загострила цю ситуацію тим, що показала вразливість традиційної шкільної системи та виявила глибокі дефіцити у сфері психічного здоров’я дітей та молоді» (Brisudová, 2025, с. 32). Petra Lajčiaková наголошує: «Прогноз Covid19 щодо психосоціального здоров’я дітей та молоді […] вже неможливо ігнорувати» (Lajčiaková, 2025, с. 86). Авторка вказує на те, що сучасні кризи діють не ізольовано, а кумулятивно, створюючи нові форми психологічного навантаження. Тривожність таким чином стає не лише індивідуальним явищем, а й колективним досвідом, який охоплює ширше освітнє середовище. Тому Lajčiaková приписує школам фундаментальну роль, розуміючи їх як простір, де, окрім освітніх компетенцій, формується також психологічна стійкість та соціальна підтримка учнів (Lajčiaková, 2025, с. 84). Вона підкреслює необхідність поєднання школи з фаховими психологічними службами, розбудови позитивного шкільного середовища, профілактики психічних труднощів та підтримки співпраці між батьками, педагогами та фахівцями. Виразним внеском допису є вказівка на те, що гуманітарне знання може надати школам ціннісні та методичні рамки, які виходять за межі технічних рішень і дозволяють чутливо реагувати на психосоціальні потреби дітей та молоді. Школа таким чином представляє унікальний простір, де можна систематично підтримувати психічне здоров’я протягом формуючих років учнів. Авторка водночас нагадує сутність кризового досвіду: «Людина зустрічається з такою перешкодою, яку вона не здатна подолати зазвичай використовуваними способами вирішення проблем […] Кризи тому стають стресовими […] і вимагають відповідного таймінгу» (Lajčiaková, 2025, с. 85). Необхідно звернути увагу також на факт, що: «Школам часто бракує шкільних психологів, спеціальних та соціальних педагогів чи виховних консультантів, що унеможливлює ефективне вирішення комплексних потреб учнів» (Brisudová, 2025, с. 32). Недостатня фахова підтримка водночас посилює тиск на педагогів, які поступово обтяжуються завданнями, що виходять за межі їхніх початкових професійних компетенцій. Виклики, з якими нині стикається і словацька освіта, тому неможливо вирішити лише частково, а через ширше розуміння, яке нам пропонують гуманітарні та соціальні науки. Як у дописі зазначають Horemuž та Švec: «Однією з ключових ознак гуманітарних та соціальних наук є, безперечно, їхня здатність бути носієм знання і того, що було раніше створено в нематеріальних суспільних сферах (виховання, освіта, культура, мистецтво, мова, ідентичність) і водночас це знання зберегти» (Horemuž; Švec, 2025, с. 57).

Розділ «Перспективи та ризики сучасних навчальних трендів у сучасній педагогіці» від Beáta Pošteková приносить огляд сучасних освітніх підходів, які реагують на швидкозмінні вимоги сучасного суспільства. Авторка наголошує, що активізуючі методи мають вести учнів до співпраці, творчого вирішення проблем та до вищої міри залучення до навчальних завдань. Сучасні підходи, на її думку, розвивають критичне та творче мислення, причому реагують на зростаючий тиск, що покладається на учнів у сфері когнітивних, соціальних та комунікативних компетенцій. Pošteková розуміє сучасні тренди як динамічну трансформацію освіти, засновану на курікулярних інноваціях, нових методах та зміні взаємодії між вчителем та учнем (Pošteková, 2025, с. 97). Модернізація, однак, не має замінювати традиційні процедури, а скоріше їх змістовно оновлювати та поєднувати з актуальними потребами школи. Авторка у цьому зв’язку вводить тему у ширший контекст сучасної педагогіки, в якій відіграють значну роль цифровізація, інклюзія, діагностика, критичне мислення та професійна готовність вчителів. Особливу увагу вона приділяє альтернативним школам, які виникають як реакція на ліміти стандартизованої освіти. Водночас, однак, вона попереджає, що: «Сучасний стан освіти може бути не цілком готовим до широкого прийняття альтернативних навчальних технік через велику кількість практичних, культурних та структурних проблем. Ці перешкоди необхідно усунути» (Pošteková, 2025, с. 107). Допис у монографії пропонує збалансований погляд на сучасні навчальні тренди як на можливість для інновацій, але також як на сферу, повну ризиків, які вимагають продуманої імплементації, підготовлених педагогів та відповідального інституційного налаштування.

Останній розділ цієї третьої частини присвячений допису від Tomáš Kollárik з назвою

«Про умови пізнання власного роду». Стаття Kollárik прагне проаналізувати, на якій основі індивід ухвалює рішення щодо своєї гендерної ідентичності та які причини спонукають його до переконання, що його просторово-культурні чи біологічно приписані роди йому не підходять. Lutherová (2016, с. 281) вважає пошук прагнень свого внутрішнього світу ключовим під час дорослішання дітей та молоді, незалежно від того, чи йдеться суто про фізичний рівень, чи, особливо, про ментальний. Автор не стверджує, як люди повинні діяти, його метою є ідентифікувати умови, які мають бути виконані при обґрунтуванні ідентичності так, щоб ця суспільно чутлива тема знаходила більше розуміння. До аналізу він вносить приклади людей, які пройшли транзицію, при цьому наголошуючи на емоційному вимірі їхнього досвіду. Істотнішою за саму інтроспективну впевненість (людина знає) є реакція оточення. Саме відмова з боку найближчих, закріплена в традиційних гендерних ролях, спричиняє глибокий психічний біль і стає одним із найважчих аспектів процесу транзиції. «Ця поведінка згодом відкидається з боку близького оточення з обґрунтуванням, що вона не кореспондує з діями, стереотипно пов’язаними зі статтю даної особи» (Kollárik, 2025, с. 117). Також він вказує на те, що рід неможливо редукувати виключно до біологічного передумовлення, але його слід розуміти в контексті суспільних очікувань та стереотипів. Він пропонує чотири концепції того, як індивід доходить до пізнання, що не належить до роду, який йому був спочатку приписаний. Перша поєднує внутрішнє переживання з публічним виявом. Людина може дійти до переконання про свою ідентичність тим, що аналізує, як вона поводиться і що при цьому відчуває. Проблемою, однак, залишається дедуктивний аргумент типу: хто поводиться як чоловік, є чоловіком, що може призвести до абсурдних наслідків, наприклад, навіть до неправильного маркування жінок як чоловіків на основі поодиноких проявів поведінки. Друга досліджує рід через відчуття, яке, проте, завжди пов’язане із соціально встановленими гендерними ролями. Kollárik тут намагається пов’язати з декартовим «Мислю, отже, існую» у значенні: «Кожного разу, коли я почуваюся як чоловік, я є чоловіком» (Kollárik, 2025, с. 123), але додає, що цей підхід не пропонує твердого критерію для гендерної ідентифікації, оскільки залишає простір для плинності ідентичності (Kollárik, 2025, с. 122). «Descartes хоч і не шукає безсумнівного підтвердження власної ідентичності як першої істини, на якій міг би побудувати інші істини. З іншого боку, обидва випадки поєднує аналогічна драматургічна ситуація: протиставити потенційно оманливим зовнішнім впливам мету ідентифікувати щось правдиве і справжнє» (Kollárik, 2025, с. 122). Подібно характеризують рід також Bosá та Minarovičová (2015, с. 17), коли вирішальним фактором при визначенні гендерної ідентичності людини є саме її зовнішній вигляд і чи схожа вона більше на чоловіка або жінку. Третя концепція працює з констеляцією проявів, тобто з комбінацією стереотипів, які суспільство приписує окремим родам. Індивід може експериментувати зі способом звертання чи візуальним виявом, щоб з’ясувати, що йому найбільше підходить. Складність полягає в тому, що цей метод все ще прив’язаний до стереотипів, що може парадоксально звужувати простір особистої свободи: «Третя інтерпретація наполягає на гендерних стереотипах, позбавляючи людей саме частини свободи» (Kollárik, 2025, с. 126). У четвертій, останній концепції, увага зосереджується на соціальній потребі визнання. У деяких випадках мотивацією зміни ідентичності є скоріше тривала відсутність акцептації з боку близьких, ніж внутрішній дисонанс. Автор, проте, попереджає, що в таких ситуаціях зміна роду може принести більше ускладнень, ніж рішень, якщо вона не побудована на автентичному саморозумінні. Весь допис таким чином пропонує аналітичний та збалансований огляд аргументів, які висвітлюють, як індивіди переживають та обґрунтовують свою гендерну ідентичність, і водночас показує, що процес її пошуку глибоко пов’язаний з емоційними, соціальними, суспільними та культурними факторами.

Заключна четверта частина монографії «Технологічна межа: Криза та обіцянка штучного інтелекту» зосереджується на феноменально актуальній та мультидисциплінарній проблемі, а саме на стосунках між людиною, суспільством та штучним інтелектом. Ця тема сьогодні є не лише технічним викликом, а насамперед філософсько-антропологічним та етичним питанням, яке прямо зачіпає ядро того, що означає бути людиною у XXI столітті. Обидва розділи, що складають цю останню частину монографії від авторів Martin Foltin, Beáta Pošteková та Katarína Brisudová, створюють цікавий діалог — з одного боку, вони відстежують технологічні зміни в галузі суспільного пізнання, з іншого — порушують питання ідентичності та людської гідності в середовищі, в якому технологія стає дедалі автономнішою силою.

Розділ «Суспільні науки в епоху штучного інтелекту» від Martin Foltin зосереджується на трансформації суспільних наук під тиском швидкого розвитку AI. Автор вказує на потребу реалістичного погляду на AI, який уникає будь-якого спрощення. «Машинне навчання приносить із собою намагання перенести властиві людині способи навчання на комп’ютери» (Štalmachová; Strenitzerová, 2020, с. 53). У цьому дописі увага зосереджується на мінливій природі дослідження під впливом машинного навчання та автоматизованих аналітичних інструментів. Поступове проникнення алгоритмів в академічну та повсякденну практику спричиняє те, що багато суспільних явищ дедалі частіше сприймаються крізь призму даних моделей, які спрощують їх до вимірюваних шаблонів. Такий підхід хоч і пропонує нові можливості опрацювання великих обсягів інформації, проте водночас послаблює чутливість до історичних, культурних та контекстуальних зв’язків, які є ключовими для розуміння соціальної реальності.

Заключна глава «Штучний інтелект як інструмент дегуманізації?» останньої частини монографії Беати Поштекової (Beáta Pošteková) та Катаріни Брісудової (Katarína Brisudová) розширює дискусію про штучний інтелект з методологічної площини на питання антропологічного та етичного впливу. Авторки продовжують роздуми попередніх авторів про послаблення гуманітарного пізнання в технократичній цивілізації, доповнюючи таким чином ключову лінію всієї монографії. Вони застерігають, що сучасне суспільство схильне до антропоморфізації технологій, яка приписує машинам емоції, наміри, моральні якості або навіть особистість. Це явище, на їхню думку, становить значний ризик, а саме те, що людина починає переносити свої психічні та комунікаційні очікування на інструменти, які насправді не мають цих властивостей (Pošteková; Brisudová, 2025, с. 160). Хоча не можна виключити, що технологія, як-от ШІ, звільнить фахівцям у наукових галузях простір для зосередження на більш спеціалізованих завданнях, перебравши на себе часозатратні часткові операції, проте: «З нашої точки зору, цей надзвичайно спрощений погляд на переваги штучного інтелекту, так би мовити, не бачить, або не хоче бачити за рогом, а отже, не зважає на можливі наслідки такого мислення. І хоча цілком можливо, що ця технологія дозволить представникам науки приділити увагу більш специфічним дослідженням, оскільки вона заощадить їм багато часткової роботи, з точки зору гуманітарних та соціальних наук можна припустити, що, оскільки переважна більшість суспільства не працює в науці з великої літери "Н", це досягнення буде використовуватися для спрощення повсякденних дій, які змушують нас, так би мовити, виходити зі своєї зони комфорту, і це насамперед у сенсі мислення» (Švec, 2023, с. 25). У зв'язку з цим авторки статті зазначають, що антропоморфізації технологій водночас відповідає і протилежний процес у вигляді дегуманізації людини. Беата Поштекова та Катаріна Брісудова показують, що може відбуватися зведення міжособистісного спілкування до технічних взаємодій, послаблення чутливості до вразливості іншого та посилення економічних моделей, які сприймають людину передусім як джерело даних. З цим пов'язаний і ризик поступового послаблення емпатії та здатності до ціннісного розрізнення (Pošteková; Brisudová, 2025, с. 153). «Хоча ШІ видається інструментом з величезним потенціалом для підвищення ефективності процесів, збільшення доступності послуг та підтримки міжособистісних взаємодій, його впровадження несе з собою безліч ризиків та етичних питань, які неможливо ігнорувати» (Pošteková; Brisudová, 2025, с. 153).

Аргументація глави вписується в ширшу тезу монографії, а саме в те, що цивілізаційний і технологічний прогрес без критичної ціннісної рефлексії веде до втрати орієнтації в тому, що становить сутність людяності. Тому авторки порушують фундаментальні питання — хто несе відповідальність за дії автономних систем, чи може ШІ набути морального статусу і яким чином суспільство має визначати межі його автономії. Заключний внесок монографії таким чином зміщує гуманітарно-соціальну дискусію про штучний інтелект від технічного «як це працює» до ціннісного «що це означає для людини», чим вдало завершує всю монографію, водночас наголошуючи на необхідності етичної пильності в епоху, коли технологія стає одним із визначальних чинників нашого життя.

Висновок

Уся публікація має актуальний характер і сприяє стимулюванню дискусій у межах відповідних галузей гуманітарних та соціальних наук щодо погляду на суспільство та його здатність впоратися з тим, з якою швидкістю змінюються актуальні події в суспільстві. В окремих главах ми знаходимо конструктивні погляди на динамічні, швидкоплинні суспільні зміни з урахуванням їхнього філософського характеру, впливу на виховання та освіту, а також на ширші суспільні наслідки. Попри те, що це збірник статей різних авторів, публікація пропонує монотематичну інтерпретацію досліджуваних феноменів у взаємозв'язках, а не як ізольованих чи непов'язаних явищ. Автори вказують насамперед на необхідність поєднання зусиль для кращого розуміння глобальних проблем, оскільки їхня комплексність вимагає погляду та вирішення з різних галузей гуманітарних та соціальних наук. Під час читання монографії читач спонукається до внутрішнього дослідження власного розуміння актуальних подій у світі, частиною якого він є, і водночас знаходить у ній інформацію, що відображає останні зрушення та зміни у відповідних наукових галузях. На завершення можна сприймати публікацію не лише як працю з багатим теоретичним підґрунтям, а насамперед як роботу, що спонукає читача до міждисциплінарних та глибоких роздумів над актуальними суспільними проблемами.

Mgr. Nikola Hajná Університет Матея Бела в Банській Бистриці

Література

BRISUDOVÁ, K. (2025). Premeny pedagogického myslenia od filozofických základov k súčasným výzvam. In.: HOMOLOVÁ, M., POŠTEKOVÁ, B. (ed.) (2025). Premeny poznania Most medzi vedami I. Ružomberok: VERBUM – vydavateľstvo Katolíckej univerzity v Ružomberku. 23-35 s. ISBN 978-80-561- 1192-5

ŠVEC, J. (2023). K otázke poznávania v kontexte historických prameňov filozofie výchovy. In: Pedagogika.sk. Roč. 13, č. 1, s. 16-27. Online dostupné na: https://www.casopispedagogika.sk/rocnik-13/pedagogika_1_23.pdf

ŠVEC, J., HOREMUŽ, M. (ed.) (2025). K otázkam súčasnosti z perspektívy humanitných a sociálnych vied. České Budějovice: Vysoká škola evropských a regionálních studií, z. ú. 2025, s.170 ISBN 978-80-7556-166-4

ŠTALMACHOVÁ, K., STRENITZEROVÁ, M. (2020). Umelá inteligencia, strojové učenie a trh práce. In: Pošta, Telekomunikácie a Elektronický obchod [online], roč. 15, 2020, No. 2. Žilinská univerzita v Žiline: Katedra spojov - FPEDAS. s. 52-58 ISSN 1336-8281 DOI: 10.26552/pte.C.2020.2.7

LUTHEROVÁ, S. G., (2016). (Ne)viditeľní: Transrodové deti na základných a stredných školách. In: Slovenský Národopis [online], roč.64, 2016, No. 3. Bratislava: Ústav etnológie SAV. s. 280 – 294

BOSÁ, M., MINAROVIČOVÁ, K., (2015). 5 krokov k rodovo citlivému kariérovému poradenstvu (metodická príručka). Inštitút rodovej rovnosti: národný projekt. 2015. s.79.