Родина як первинне середовище в суспільстві

Вступ

Дитячий плач супроводжує дитину вже з перших митей, коли вона приходить у світ. Спочатку ним вона виражає голод, спрагу, дискомфорт та всі неприємні відчуття. Пізніше дитина вчиться розмовляти і, перш ніж почати плакати, озвучує свої потреби. Найвразливішою людською істотою є, безперечно, дитина. Первинним суб'єктом її особистісного розвитку є родина, яка є місцем виникнення, формування її характеру та засвоєння цінностей як найціннішого потенціалу.

Не завжди родина здатна виконувати свої функції, оскільки в наш час вона дедалі більше піддається впливу економічної та суспільної дисгармонії. Вона є місцем народження порушених дисфункційних родин, у яких діти занедбані, зазнають насильства або батьки належним чином про них не піклуються. У такій ситуації дитина сама собі зарадити не може і не вміє. Тоді на допомогу приходить ширша мережа підтримки суб'єктів, таких як органи державної влади, місцеве самоврядування, недержавні суб'єкти, церква чи фахівці в соціальній сфері.

Родина – Família

Кожна родина є первинним контекстом людського досвіду від колиски до могили. Це певний вид інституції, яка має для розвитку та життя людини незамінне значення. Окрім задоволення фізичних, психічних та соціальних потреб, вона забезпечує підтримку, необхідну для суспільної самореалізації, є джерелом досвіду та зразків поведінки для подальшого життя людини (Fischer, Škoda, 2009).

Родина — це складний процес, витвір, створений людськими особистостями, який протягом свого існування постійно розвивається та змінюється. Це об'єднання людей з різними людськими потребами, чиїм прагненням є створення злагоди чи єдності, заснованої на вербальній та невербальній комунікації. Вона існує в часі та просторі, її коріння — у минулому, а її спрямування — у майбутнє. Чи це справді щось таке, що має бути зруйноване, зведене до мінімуму, відкинуте, зневажене, що для сьогоднішнього суспільства є втраченим, а для наступного покоління — невідомим? Адже родина — це місце, де народжуються і формуються перші міжособистісні стосунки, кожен має в ній своє місце та роль. Schaefferová (1995) мала рацію, коли написала, що «родина — це як людський витвір мистецтва, бо над витвором мистецтва треба працювати, він створюється роками і все ще не є завершеним. Фантазія, творчість, оригінальність, талант, інтерес, любов, співчуття, хвилювання, рішучість і час створюють розмаїття родини, яка є викликом для кожної інтелектуальної людської істоти, щоб вона взялася до роботи в ательє самого життя». Родина — це належати одне одному, взаємно впливати, співчувати, хвилюватися одне за одного, взаємно цікавитися одне одним. Саме так має виглядати здорова, функціональна родина. Але й вона постійно перебуває в русі. Жодні два роки в ній не є однаковими, і родина має перед собою багато образів та комбінацій. Так само, як змінюються індивіди, їхня особистість дорослішає та зріє, так змінюється і образ родини. Об'єднання індивідів, які можуть спільно ділити працю та розваги, і в їхній комунікації може постійно відбуватися безперервний обмін думками. Це боротьба за тяглість, якої неможливо досягти ніде інде, як у родині. André Maurois сказав: «Друг може любити вас за ваш інтелект, коханка за ваш шарм, але родина любить вас без причини... І все ж вона може розгнівати вас, як будь-яка інша людська група».

Усвідомлення того, що існують близькі вам люди, які хочуть поділитися з вами приємними чи неприємними справами, є подвійним благословенням не лише для дитини, а й для людей будь-якого віку. Це захист від того, щоб ми не зробили найгіршого, що спадає на думку в гніві чи жалю до себе, це захист від небезпеки. По-друге, це натхнення для того, як продовжувати жити далі. Це допомагає дитині зрозуміти, що комусь іншому справді важливо, чи вдається нам щось, чи ні. Добре, коли індивід знає, що може пережити важкі часи та подолати труднощі, так само як може пізнати, що над стосунками треба працювати з певною часткою безкорисливості та розуміння (Shaefferová, 1995). Якщо дитина зростає в таких взаємних стосунках, з віком вона переносить цей досвід з покоління в покоління.

В історії родина пройшла через різні етапи розвитку, і функції, які вона виконувала, змінювалися. Це відбувалося переважно зі змінами суспільних умов. Деякі відходили на другий план або зовсім зникали, інші набували ваги.

Родина представляє певну систему, яка постійно шукає і знаходить своє місце в суспільстві. Вона функціонує в повному обсязі і має своє виправдання лише тоді, коли задовольняє потреби та вимоги кожного свого члена, які ставляться до неї, а водночас і суспільством. Щоб відповідати всім цим вимогливим запитам, вона повинна виконувати ті базові функції, які забезпечують життя людини в суспільстві на всіх етапах її існування.

Становище родини в суспільстві

Вже з народження кожна людська істота потребує міцного зв'язку зі своїми батьками, щоб її тілесний та душевний розвиток був нормальним і повним. Його складовою є також прямий і регулярний фізичний контакт як джерело емоційних проявів у формі пестощів чи поцілунків (Peltová, 1995). Це природна складова життя нормальної родини. Родина — це місце, де народжуються і формуються міжособистісні стосунки, і в ній формується або деформується особистість і поведінка людини. Місце, де індивіди постійно змінюються, взаємно впливають, надихають і допомагають одне одному. Кожен індивід росте, інтелектуально, емоційно, духовно, фізично, душевно розвивається або занепадає. Цим він впливає або надихає інших індивідів. Якщо люди розвиваються у творчих сферах, якщо доходять до глибшого духовного пізнання, якщо збагачуються знаннями, переживають стимулюючі відкриття думок, тоді вони впливають позитивно. Якщо дитина зростає в творчому середовищі, вона отримує цікаві стимули, які будуть впливати на неї в житті. Як найстаріша базова соціальна група, вона найтісніше пов'язана найрізноманітнішими стосунками, як зовні, так і всередині — функціями та діяльністю, що забезпечують потреби своїх членів і суспільства в цілому. Через усю свою історію вона проходить постійні зміни щодо розміру, значення та включення в суспільство. Основу родини складають подружжя разом із дітьми, тобто нуклеарна родина. За родину вважається і мононуклеарний тип родини, або розлучений партнер з дитиною чи дітьми, а також подружжя або особи, які мають дитину під опікою.

До найважливіших ознак функціональної сімейної системи належить виконання функцій щодо своїх членів, а також держави, задоволення потреб усіх своїх членів, чому сприяє ефективна комунікація та зворотний зв'язок. Адекватна адаптація до змінних умов всередині системи, а також у зовнішньому середовищі, що допомагає при подоланні криз. Тим самим родина стає функціональною системою.

Попри всі кризи, через які родина проходила в минулому і проходить зараз, вона становить основу суспільства і виконує свої базові функції, якими є:

1. Біологічно-репродуктивна функція

  • має забезпечувати збереження життя вже з моменту зачаття та народження нової людини. Іноді її називають сексуальною функцією, що водночас вказує на відокремлення сексуальної активності «для задоволення» від сексуальної активності «для репродукції». По суті, тут стосунки чоловіка та жінки знаходять свій власний сенс. Ця функція може реалізовуватися поза межами сім'ї, проте в сім'ї вона набуває свого повного значення: йдеться не лише про те, щоб привести на світ дитину, а й, головне, забезпечити їй необхідні умови життя та подальший нормальний розвиток. (Dúnovský, 1999). Складовою частиною біологічно-репродуктивної функції сім'ї є також загальне піклування про членів сім'ї – це забезпечення харчуванням, турбота про здоров'я членів сім'ї. (Levická, 2004).

2. Економічно-забезпечувальна функція

  • проте це стосується не лише дитини в сім'ї, це стосується загалом усіх її членів. У минулому особливо важливою була її виробнича складова, у сучасний період сім'я стала споживчою одиницею, цілком залежною від виробничої діяльності суспільства. Однак і сьогоднішня сім'я зберігає певні елементи виробництва, якими ми можемо вважати внутрішню діяльність сім'ї, що створює її матеріальне забезпечення. Забезпечувальна функція стосується не лише матеріальної сфери, а поступово переходить у сферу соціальну, душевну і навіть духовну. Вона також має в найширшому розумінні надавати своїм членам життєві гарантії. (Dúnovský, 1999).

3. Емоційна функція

  • емоційна функція в сім'ї пов'язана з повноцінно розвиненою, відповідальною людиною, для якої емоційний зв'язок не є чимось швидкоплинним, а є постійною базою впевненості та емоційним підґрунтям для всіх її членів. Емоційність таким чином стає найважливішим фактором сім'ї. Хоча останнім часом, принаймні в деяких колах, у цьому напрямку знову виступають фактори матеріального характеру. (Dúnovský, 1999). У сім'ї, члени якої плекають одне до одного сильні емоційні зв'язки, є вдосталь спокою та впевненості для всіх її членів. Батьки, які люблять, та брати й сестри надають одне одному любов і необхідну турботу, що впливає на їхнє психічне та фізичне здоров'я. (Levická, 2004).

4. Соціалізаційно-виховна функція

  • «Виховна функція сім'ї — це цілеспрямований вплив на молоду людину в сенсі виконання найзагальнішої мети виховання — формування всебічно розвиненої особистості. У ширшому розумінні йдеться про вплив старших членів сім'ї на молодших без усвідомлення цього факту. Це своєрідне копіювання, певна природна взаємодія, яка передається у свідомість покоління, що формується». (Laca, 2011).

Як зазначає Thurzová (2006), сімейне право регулює відносини, що виникають у сім'ї, засновані на шлюбі або на основі спорідненості. Це відносини між подружжям, батьками та дітьми, а через них і між іншими родичами, зокрема між дідусями, бабусями та онуками, а також між братами й сестрами. Крім того, воно регулює також відносини індивідуального замісного сімейного виховання, такі як усиновлення, опіка та передача дитини на виховання іншому громадянину або батькові. Основним джерелом у нас є закон про сім'ю, на який спираються інші нормативні акти. Ще одним важливим джерелом словацького сімейного права є Цивільний кодекс та його положення, які регулюють, наприклад, майнові відносини між подружжям.

Вплив сім'ї на життя дитини

Сім'я є засобом наступності від минулого через сучасність у майбутнє, вона забезпечує міжпоколінний зв'язок і, якщо функціонує оптимально, створює незамінне середовище для всіх членів, особливо для дітей. Дитина народжується беззахисною, нездатною самостійно вижити, тому потребує добре функціонуючої сім'ї як ідеальної групи, що забезпечує її виживання. Сім'я у більшості випадків є першою моделлю людського співжиття, з якою стикається дитина, вона формує її розвиток, впливає на її життєвий шлях, дитина в ній знаходить опору, але водночас вчиться в сім'ї будувати свою індивідуальну відмінність. Дитина є даром насамперед для сім'ї, особливо для матері, яка є першою вихователькою. У кожній сім'ї тому має мати пріоритет правильне виховання дитини, яке створює основи для набуття моральних людських цінностей та для подальшого розвитку особистості дитини.

Основи важливих сфер, якими є емоційна стабільність, характер, особистісні риси та багато інших, закладаються і будуються в перші роки життя. Багато звичок, які залишаються на все життя, починають формуватися в ранньому та дошкільному віці. Отже, при формуванні особистості вирішальним однозначно вважається ранній та дошкільний період як найважливіший етап у житті кожної людини, який є вихідною точкою для розвитку особистості кожного індивіда. У цьому віці формуються елементарні основи людських цінностей, почуттів, любові, розуму, стосунків та зрілості майбутньої дорослої людини. Розвиток особистості дитини зумовлений біологічно та соціально, на нього впливають умови в людському суспільстві.

Під впливом економічних, культурних, соціальних та політичних умов організація та структура сім'ї поступово змінюються. На основі потреб окремих осіб та суспільства змінювалися і створювалися функції. Якщо ми говоримо про сім'ю, ми схильні уявляти її як так звану повну нуклеарну сім'ю — тобто батька, матір та їхніх дітей. Багато людей, проте, думають, що так виглядає більшість сімей. Протилежне є правдою. Здатність сім'ї виховувати дітей та долати труднощі залежить від того, як сім'я підключена до свого соціального оточення. Це з'єднання називається соціальною мережею сім'ї. Соціальна мережа сім'ї — це коаліція сімей, які залежать одна від одної, до них іноді зараховують ще інших неродинних людей (друзів, знайомих, можливо, і професіоналів, які працюють в установах, що контактують із сім'єю). Сім'я — це інституція, яка виникає внаслідок співжиття людей, як правило, різної статі, які виховують потомство. Стосунки між батьками переносяться, або можуть перенестися на стосунки дітей: стосунки між матір'ю та дітьми, братами й сестрами, дідусів, бабусь до онуків або невістки, зятя. Сім'я є дуже важливою для суспільства інституцією, яка виконує безліч важливих функцій. Ці функції в історичному контексті змінюються. Основним завданням сучасної сім'ї є забезпечення відповідного середовища та оптимальних умов для задоволення потреб членів сім'ї.

Сім'я мала б бути в сучасному світі оазою спокою та щастя. Звісно, сім'я, яка виконує всі свої функції. Коли нас розчаровує і покидає весь світ, сім'я мала б бути тим місцем, де ми в безпеці можемо «зализати рани» і шукати сили, як жити далі. Як найдавніша людська інституція, вона не є імунною до впливів обмежень та помилок кожного з її членів. Щоб нам вдалося подолати їхні наслідки, потрібно підтримувати комунікацію між окремими членами сім'ї. (Peltová, 1995).

Сімейні стосунки становлять основу розвитку кожної людини. Її виживання та соціальний розвиток залежать від стосунків, від зв’язку, який починає формуватися насамперед із батьками. Це потреба в життєвій впевненості, потреба в близькій людині, потреба кудись належати. Жити поруч із тією особою, з якою дитина створює зв’язок. Материнський зв’язок формується ще під час пренатального розвитку. Дитина сприймає її голос, почуття, переживання і реагує на них. Ці неповторні стосунки — це сповнений любові зв’язок між двома індивідами, який триває в просторі та часі і слугує їм для емоційного єднання. Дослідження показали, що діти хворіли і навіть помирали, якщо їм бракувало значущого контакту з іншою людською істотою, хоча їхні фізичні потреби були задоволені. Саме так сталося у випадку експерименту імператора Фрідріха II, який мав з’ясувати, якою є первісна мова людини. Він зібрав кількох дітей і найняв годувальниць, щоб вони доглядали за ними за специфічних умов. Їм заборонялося розмовляти з дітьми, співати їм чи брати їх на руки. Він припускав, що без людського контакту ці діти повинні розвиватися максимально природним шляхом. Однак він ніколи цього не дізнався, оскільки діти поступово померли без видимих причин і попри догляд. Діти, які не отримують достатньої уваги, піддаються серйозному ризику ментальної, соціальної, емоційної та фізичної затримки розвитку. Якщо їхні психічні потреби не задовольняються, у дитини може виникнути емоційна депривація.

Що стосується первинного середовища дитини, яким воно є принаймні під час вагітності та невдовзі після неї, то воно охоплює дві площини: середовище як чинник формування особистості дитини та середовище як місце реалізації виховного процесу (Škoviera, 2007). Психологи говорять про близьку особу, яка піклується про дитину, задовольняє її потреби і до якої дитина згодом будує прив’язаність, довіру та відданість. Без зв’язків неможливо жити. Наші стосунки, зв’язки, прив’язаність, відданість зумовлюють наш людський розвиток. Це дає нам відчуття взаємної важливості. Потребу мати своє підґрунтя, свій острівець безпеки людина задовольняє насамперед в емоційних стосунках. Ми почуваємося найбезпечніше, коли маємо поруч когось, хто нас любить і до кого ми належимо.

Душевне життя малої дитини, за словами Mikloško (2008), — це щось на кшталт зворотного боку Місяця: невідома країна, що лежить поза межами видимості, і ми лише неясно здогадуємося, що в ній може бути. Дитина та її розвиток відбуваються за певними закономірностями, проте кожен із них має свою індивідуальну динаміку, тому кожна дитина стає унікальною людською істотою. Діти приходять у світ, не знаючи, хто вони. Поступово вони збирають інформацію про себе та світ навколо. Уявлення про себе вони отримують від людей, які про них піклуються. Батьки чи опікуни є першим дзеркалом дитини. Наші позитивні реакції на дитину підкріплюють у ній уявлення про те, що вона кохана і варта уваги. І це має позитивний вплив.

Сімейне середовище, ймовірно, має найсильніший вплив на поведінку дитини. Виховні методи, атмосфера в сім’ї, взаємини між батьками, між батьками та дитиною, ступінь і спосіб задоволення потреб дитини, моральні цінності, соціальні зв’язки сім’ї — усе це впливає на поведінку дитини. Поведінка має певну мету і є набутою. У сім’ї дитина вчиться долати як прості завдання, так і складну соціальну інтеграцію (Krajčírova, Mikloško, 2004).

Завдання батьків — допомогти своїй дитині розкрити свою специфічність, допомогти їй відкрити, ким вона, згідно з Божим планом, має бути і що має робити. Дитину не слід просто натаскувати на життєві істини та правила, а потрібно допомогти їй знайти свій особливий, специфічний для цієї дитини стиль життя (Christenson, 1988). Кожна сім’я має певні специфічні риси. Вона є незамінною у вихованні дітей, формує дитину від її народження, впливає не лише на її характерологічні риси. Впорядкована сім’я вважає виховання дитини своїм першочерговим обов’язком. Вплив сім’ї та виховання дітей є обов’язком батьків, закріпленим у законі про сім’ю № 36/2005 Z. z. Він контролюється суспільством і є примусовим, якщо батьки належним чином не виконують зазначений обов’язок. Закон про сім’ю у своїх положеннях визначає заходи, які суспільство через відповідні органи державного управління та суди може вжити на користь неповнолітніх дітей, якщо батьки нехтують вихованням дітей. Тим самим реалізується ця функція сім’ї.

Наступною характеристикою є поділ сім’ї на повну та неповну. Неповна сім’я — це коли: повна сім’я взагалі не виникла, наприклад, мати-одиначка; повна сім’я тимчасово перестає виконувати свою функцію, наприклад, відбування покарання одним із батьків, тривале лікування або залишення домогосподарства одним із батьків; повна сім’я припиняє існування природним шляхом або за рішенням відповідного органу, наприклад, смерть одного з батьків, рішення суду про розлучення (Kečkéšová, 2005).

Дисфункційна сім’я — це така сім’я, де спостерігаються серйозні порушення деяких або всіх функцій сім’ї. Вони серйозно загрожують і шкодять сім’ї як цілому, а також розвитку дитини. Коли сім’я вже не здатна впоратися з такими проблемами самостійно, необхідно підтримати таку сім’ю і діяти в інтересах дитини (Fischer, Škoda, 2009).

При оцінці дисфункційності та функціональності сім’ї увага природно зосереджується на виконанні її основних завдань. У межах освітньої програми PRIDE фахівці зосереджуються на п’яти компетенціях батьків. На основі цих компетенцій ми можемо перенесено сприймати і проблемну сім’ю та шукати, у якій сфері існує проблема. Оцінюються такі сфери:

  • стосунки між подружжям, між сиблингами, між батьками та дітьми, стосунки з розширеною сім’єю, якою мірою вони підтримують, створюють і підтримують у сім’ї інші стосунки — друзі, однокласники, сусіди..., йдеться про так звану екомапу сім’ї;
  • забезпечення захисту та догляду за членами сім’ї — працевлаштування, економічне господарювання сім’ї, забезпечення їжею, одягом, теплом, гігієною, житлом;
  • створення безпеки в сім’ї — атмосфера в сім’ї, комунікація, вирішення конфліктних ситуацій, причини напруженості — насильство, булінг;
  • задоволення потреб розвитку — ми стежимо, чи має сім’я передумови і чи вміє задовольняти потреби окремих членів у зв’язку з їхнім віком, хворобами, затримками розвитку;
  • співпраця із соціальним середовищем — здатність працювати в команді, долучатися до подій ширшої спільноти, в якій перебуває сім’я, співпраця з учителями, лікарями, іншими фахівцями.

Mikloško (2008) зазначає, що крах сім’ї — це здебільшого тривалий процес, а отже, порушення її функцій рідко стається з дня на день. Тому дуже важливо вловити вже перші ознаки цих переломних ситуацій і фахово втрутитися в інтересах усієї сім’ї.

Патологічні прояви сімейної системи

Сім’я вважається найважливішою соціальною групою, у якій живе людина. У сім’ї відбувається задоволення її фізичних, психічних та соціальних потреб. У деяких випадках сім’я може стати тягарем сама для себе. Вона може стати джерелом і розвитком різноманітних психічних проблем, а згодом і соціально-патологічних явищ. Може статися серйозне порушення психосоціального розвитку та функціонування всіх її членів, найчастіше, проте, дітей. Явищ, які можуть негативно впливати, є ціла низка. До найсерйозніших належать:

  • проблема дисфункції функцій сім’ї, головним чином, якщо вона пов’язана з психічною депривацією;
  • проблема аномальних особистостей батьків, коли батьки не можуть, не вміють або не хочуть з різних причин правильно піклуватися про дітей, коли батьки самі вдаються до асоціальної та антисоціальної поведінки;
  • проблема повноти сім’ї, прийомних батьків, замісного виховання аж до інституційного виховання;
  • проблематика скривдженої, зловживаної та занедбаної дитини (синдром CAN).

Часто до втрати функціональності сім’ї та її розпаду доходить саме у зв’язку з девіантно-патологічною поведінкою (залежність, делінквентність тощо).

Порушення батьківської ролі — факторів, які пов’язані з нездатністю приймати та виконувати батьківську роль, є ціла низка. Загалом це можна охарактеризувати так, що батьки з різних причин не можуть, не хочуть, не здатні виконувати те, що є необхідним і потрібним для правильного розвитку дитини. Ці порушення сукупно позначаються як порушення батьківства.

Батьки не можуть піклуватися про свою дитину — причини полягають, наприклад, у несприятливих природних умовах та ситуаціях (природні катастрофи, девастація середовища), у порушеннях функціонування всього суспільства (війни, злидні, бідність) або при порушеній сімейній системі як цілому (хвороба, смерть, інвалідність, несприятливий стан здоров’я дитини, який унеможливлює її проживання вдома).

Батьки не хочуть або не вміють піклуватися про свою дитину — йдеться про ситуацію, коли вони не здатні забезпечити своїм дітям принаймні належний розвиток і задовольнити їхні базові потреби через власну незрілість, нездатність впоратися з більш серйозними ситуаціями, як-от позашлюбне народження дитини, дитина з інвалідністю, дитина, прийнята в прийомну сім’ю, та ситуації, коли вони не здатні прийняти базові суспільні норми.

Батьки не хочуть піклуватися про дітей — причини полягають у розладах особистості батьків (дисгармонійні особистості, психопатія, дезадаптація), які належним чином не виконують батьківські обов’язки.

Батьки піклуються про дитину надмірно та гіперпротективно — дитина отримує більшу увагу, ніж потрібно. Надмірна турбота та інтерес до дитини призводять до розбещеності. Наслідком є непідготовленість до самостійного життя, нехтування іншими тощо.

З погляду суспільства сім’я виконує низку функцій. У разі, якщо деякі функції вона не виконує, вона може стати для її членів джерелом потенційного негативного розвитку, порушень поведінки та виникнення розвитку соціально-патологічних явищ. У такому разі ми говоримо про афункціональну або дисфункціональну сім’ю. Така сім’я не здатна забезпечити нормальний розвиток дитини та виконувати вимоги суспільства щодо її виховання. У дисфункціональній сім’ї, як правило, існують напружені стосунки між партнерами.

Функціональна сім’я: сім’я, у якій забезпечено добрий розвиток дитини та її благополуччя. Таких сімей у звичайній популяції більшість, до 85 %.

Проблемна сім’я: сім’я, у якій трапляються серйозніші порушення деяких або всіх функцій. Вони, проте, не загрожують серйозно сімейній системі або розвитку дитини.

Дисфункціональна сім’я: сім’я, де трапляються серйозні порушення деяких або всіх функцій сім’ї. Вони безпосередньо загрожують або шкодять сім’ї як цілому і, зокрема, розвитку та благополуччю дитини.

Афункціональна сім’я: сім’я, у якій порушення настільки масштабні, що вона перестає виконувати свою базову роль і серйозно шкодить дитині або навіть загрожує самому її існуванню. Санація такої сім’ї є безпредметною та марною. Єдиним рішенням, яке може піти дитині на користь, є забрати її звідти та помістити в прийомну сім’ю.

Порушені стосунки між батьками здебільшого супроводжуються частими сварками. Таке співжиття все частіше закінчується розлученням. Розлучення батьків буває в душевній зрілості дитини серйозним патогенним чинником. Відбувається розпад довірливо знайомого середовища, безпеки та впевненості саме в період її розвитку, коли вона надмірно потребує цієї впевненості. Вона ще не здатна повністю зорієнтуватися. Тому виникає почуття кривди та розчарування, яке згодом відображається на формуванні її життєвих цінностей. Діти з дисфункціональних сімей тому дуже часто стикаються з почуттям психічної депривації. Такі діти потім часто характеризуються деякими психічними особливостями, іноді навіть розладами, що негативно впливають на їхнє поступове входження в суспільство. Батьки часто не приділяють їм належної уваги та не стежать послідовно за змістом і проведенням їхнього вільного часу. Можливі виховні заходи не мають великої ефективності. Здебільшого вони приходять запізно і, крім того, часто бувають неадекватними (тілесні покарання, суворі заборони тощо). При вирішенні важких життєвих ситуацій такі діти порівняно часто зазнають невдач, і багато хто з них звертається до алкоголю та наркотиків, а також до серйозніших соціально-патологічних форм поведінки.

Джерелом почуття безпеки та впевненості для дитини в нормальній сім’ї є насамперед мати. Потреби в безпеці, впевненості, любові є людськими потребами і задовольняються емоційною акцептацією та наданням специфічного досвіду переживання безпечних емоційних стосунків. Цей досвід при цьому є основою для:

  • внутрішньої впевненості та врівноваженості;
  • здатності підтримувати позитивне ставлення до світу і до самого себе;
  • здатності встановлювати та підтримувати тривалі стосунки з оточенням.

Однією з інших негативних можливостей впливу сімейного середовища та їхніх членів на психічний розвиток дитини є ситуація, коли дитина страждає від нестачі в галузі задоволення потреб. Негативний вплив і наслідки пов’язані насамперед із нестачею в галузі почуттів та емоцій. У такому разі ми говоримо про психічну депривацію. Психічна депривація — це незадоволення потреб у емоційній впевненості та безпеці в достатній мірі та протягом достатньо тривалого часу.

Приблизно третину з шести мільярдів людей у світі становлять діти. За даними UNICEF, близько 56 мільйонів дітей заявляють, що в сім’ї вони піддаються насильницькій або агресивній поведінці. З побиттям у сім’ї стикаються 16 відсотків дітей. Фізичне насильство в сім’ї, згідно зі статистикою, є найвищим у Центральній Європі, з ним стикається до 21 відсотка дітей. У Західній Європі це 16 відсотків. Одинадцять відсотків дітей кажуть, що з насильством у сім’ї та агресивною поведінкою вони стикаються часто.

Скільки саме дітей зазнають жорстокого поводження та нехтування на Словаччині, невідомо. Оцінки говорять про один-два відсотки, але ці оцінки є неофіційними. Агресивність — це комплексний феномен. Він має свої позитивні та негативні сторони. Агресивність і насильство — це справа не лише окремих осіб, різних соціальних груп, а й усього суспільства як цілого. Суспільний клімат бере участь у його виникненні та розвитку завдяки цілому ряду факторів. Vágnerová звертає увагу на злиття реальності та символічних форм цих явищ, що подаються. Вона звертає увагу на той факт, що ці явища стають частиною повсякденного досвіду. Адже поступово їх починають вважати нормальними, тобто частиною соціокультурної норми. Це підвищує рівень толерантності суспільства до агресивності та насильства. Велика кількість досліджень зосереджена на перегляді телебачення дітьми. Результати показали вищу частоту агресії у дітей, які дивилися фільми, що містять насильство. У той час як у дорослих вплив медійного насильства є більш-менш короткочасним, у дітей він втручається у розвиток особистості, що формується. Насильницьку поведінку дитина засвоює з найранішого віку. Критичним є вік між 6-8 роками. Європейський союз критикує Словаччину за те, що вона не проводить дослідження щодо жорстокого поводження з дітьми. Дослідження, яке у 1999 році на Словаччині проводило на вибірці 5230 дітей віком від 15 до 16 років об'єднання SLONAD, показало, що аж чверть дітей зазнали від батьків фізичного насильства, такого як биття, копання чи різання. Третина постраждалих сказали, що цей досвід їх досі травмує, третина — що вони ще нікому не довірилися. Серед найчастіших форм вчинення домашнього насильства над дітьми є повторюване фізичне та психічне насильство, вербальні атаки, особливо погрози.

Професор J. Dunovský у своїй концепції про дітей, що зазнають жорстокого поводження, висловлюється, що насправді жорстокого поводження зазнає кожна дитина, яку не люблять.

Прихильність до батьків є першим і, мабуть, найважливішим стосунком дитини. Вона допомагає їй сформувати погляди та уявлення, які в майбутньому стануть для неї прикладом для подальших стосунків. Але коли в ранньому віці не стається нічого серйозного, а негативний досвід з'являється лише в пізнішому віці, ризик порушення цього зв'язку значно знижується. Якщо діти мають особистий досвід порушеного зв'язку з батьками, є більша ймовірність, що в дорослому віці вони як батьки будуть погано поводитися з власними дітьми. Перші емоційні основи, що стосуються емпатії, ми отримуємо вже в немовлячому віці — від батьків, які емоційно налаштовані на нас. Показовим є наступний приклад: маленька дівчинка не може скласти головоломку і просить матір про пораду. Якщо мати реагує лагідно і з радістю допомагає їй, вона зміцнює в дитині довіру. Однак, якщо дівчинка зустрінеться з роздратованою байдужістю, вона буде збентежена. Якщо відмова стане правилом, дитина займе негативну позицію щодо людей і не очікуватиме від людей нічого іншого, крім відмови.

Найбільше під загрозою діти, чиї батьки емоційно незрілі: вживають наркотики, постійно пригнічені або роздратовані, або живуть безцільним, хаотичним життям. Такі батьки, як правило, не можуть надати дитині необхідного догляду, не кажучи вже про їхню чутливість до емоційних потреб дитини. Неуважність батьків є для дитини також стресовим фактором, який часто ігнорується. Спостереження за дітьми з ризикованих сімей (D.Goleman 1997) виявило, що діти, якими нехтували, були додатково тривожними, неуважними та апатичними, поперемінно агресивними та замкненими в собі. 65 відсотків таких дітей були змушені повторювати перший клас. Інтенсивний стрес може в цей період послабити функцію мозкових центрів, відповідальних за навчання, і пошкодити інтелект. Діти, які з сімей, де панує напруга, ненависть, сварки, чвари, можуть проявляти себе як емоційно лабільні, схильні ревнувати і плакати, можуть бути вразливими та надчутливими. Деякі важко зав'язують дружбу, інші не мають відчуття співпраці чи колективної гри. Найбільше постраждали діти в сім'ях, у яких вони піддаються постійному травмуванню (постійні сцени через зраду або алкоголізм, або психічний розлад одного з батьків). Діти, яких виховують в атмосфері постійного страху, побоювань, гніву чи ревнощів, більш-менш майже завжди емоційно лабільні і мають у житті багато труднощів. Найзгубніше, наймасовіше і найбільш руйнівно алкоголізм втручається в подружні та сімейні стосунки, які він брутально порушує, нищить любов подружніх партнерів, взаємну довіру та сімейну злагоду, викликає подружні розлади і є головною причиною кризи сімейного життя. До цього додаються незліченні збитки, які завдають алкоголіки, порушуючи психічну рівновагу своїх дітей, тим, що створюють для них невідповідне виховне середовище і нехтують їхнім вихованням. Алкоголізм викликає у дітей алкоголіків різноманітні психічні розлади та соціальні дефекти, які в дорослому віці є серйозною перешкодою для їхньої соціальної реалізації і роблять їх конфліктними особами. Алкоголізм у сім'ї викликає напружені ситуації і спричиняє кризу сімейного життя, яка часто призводить до розлучення. Під впливом алкоголю чоловіки та жінки часто вдаються до подружньої зради, бо алкоголь розслабляє і руйнує бар'єри. Алкоголік шукає сексуального задоволення там, де може мати миттєвий успіх. Найбільшої шкоди завдає алкоголізм у сфері виховання дітей, у стосунках батько-дитина. Дитина зазвичай бачить у своєму батькові природний авторитет, який не має помилок і який не може помилятися чи мати негативні риси. Коли батьки сваряться, ображають і принижують один одного, дитина потрапляє в конфліктну ситуацію, з якою не здатна впоратися, її уявлення руйнуються, через свою недосвідченість вона втрачає впевненість.

Захистити дитину від поганого поводження, звісно, не є привілеєм кількох обраних професій. Головну роль часто відіграє оточення, яке є або було свідком заподіяння шкоди дитині. Чи то ми в позиції уважного сусіда, чи випадкового перехожого, який стає свідком поганого поводження з дитиною на вулиці, в магазині, чи, наприклад, на дитячому майданчику. Тоді ми маємо можливість зробити зауваження агресивному дорослому, захистити дитину фізично, зателефонувати або подати заяву в поліцію, або соціальним працівникам, звернутися до медичного закладу тощо. З іншого боку, правда в тому, що про можливості того, як повідомити про підозру на нехтування, жорстоке поводження, сексуальне насильство або будь-яке заподіяння шкоди дитині, громадськість поінформована мало, і люди мають тенденцію скоріше не помічати і не втручатися в справи інших.

Висновок

Якість життя в будь-якому суспільстві прямо залежить від якості сімейного життя. Зміни, що супроводжують трансформацію нашого суспільства, безпосередньо стосуються і сім’ї. Сім’я, а також сімейне середовище, проходять через багато кількісних та якісних змін, які в період, коли дитина вступає до шкільного процесу, дуже впливають на весь його перебіг. Те, з якого сімейного середовища приходить дитина, позначається на перебігу всього її функціонування. У зв’язку із суспільним розвитком, постійними змінами, прискорюваним темпом життя сім’я останнім часом стає крихкішою і часто потребує більше підтримки, ніж будь-коли раніше. Ми погоджуємося з твердженням, яке описує Šatánek, що створення сприятливого сімейного середовища, здатність реалізувати якісне сімейне життя є одним із найважчих завдань людини. Гармонійна сім’я, гармонійне сімейне середовище з хорошими емоційними зв’язками, з атмосферою взаємної довіри та поваги, що викликає у членів сім’ї відчуття впевненості та безпеки, має сприятливий вплив на весь виховний вплив сім’ї. Найбільш відповідні умови для загального розвитку дитини має повна сім’я. Кожна функція матері та батька є незамінною, причому взаємні стосунки батьків формують динаміку сімейного життя. Батьки для дитини виступають як авторитет, вони є для неї втіленням природного захисту, і водночас вони є для неї взірцем та моделлю поведінки (Šatánek 2004, с. 106 - 107). Сім’я тісно пов’язана із суспільством і водночас має своє особливе самостійне існування.

Автор: PaedDr. Slavomír Laca, PhD. Використана література:

DÚNOVSKÝ, J.: Sociálni pediatrie. Praha: Grada 1999, ISBN 80-7169-254-9. FISCHER, S. – ŠKODA, J.: Sociálni patológie. Praha: Grada publishing a.s., 2009, ISBN 978-80-247-2781-3. CHRISTENSON, L.: Kresťanská rodina. 1988. KECSKÉSOVÁ, L.: Zamestnanosť a sociálna politika. Bratislava: ÚPSVAR a MPSVAR SR, 2010, ISSN 1336 5053. KRAJČÍROVÁ, M. – MIKLOŠKO, J.: Mamy bocian nenosí. Bratislava: Motýľ, 2004. ISBN 80-89199-05-4. LACA, P.: Sociálna otázka hospodársko-finančnej krízy ako súčasť „krízy zvnútra človeka.“ In: Zborník príspevkov z interdisciplinárneho vedeckého kolokvia Aktuálne otázky ekonomických a humanitných vied 10, Bratislava: STU, 2010. ISBN 978-80-227-3447-9. LEVICKÁ, J.: Sociálna práca s rodinou. Trnava: FZaSP, 2004. ISBN 80-8907493-6. MIKLOŠKO, J.: Náhradná starostlivosť. Bratislava: VŠZaSP sv. Alžbety, 2008. ISBN 978-80-89271-36-8. MIKLOŠKO, J. – ŽARNAY, Š.: Ohrozená rodina na Slovensku. 2. Vyd. Bratislava: Spoločnosť priateľov detí z detských domovov Úsmev ako dar, 2008. ISBN 978-80-969616-2-7. PELTOVÁ, N.: Umenie komunikovať bez zábran. Vrútky: Advent Orion, 1995. ISBN 80-88960-21-5. SCHAVEL, M. a kol.: Sociálna prevencia. Prešov: VŠZaSP sv. Alžbety, 2007. ISBN 978-80-89271-24-5. ŠKOVIERA, A.: Dilemata náhradní výchovy. Praha: Portál s.r.o., 2007. ISBN 978-80-7367-318-5. ŠKOVIERA, A.: Trendy náhradnej výchovy. Bratislava: Petrus, 2007. ISBN 978-80-89233-32-8. THURZOVÁ, M.: Základy práva pre sociálnych pracovníkov. Bratislava: Občianske združenie Sociálna práca, 2006. ISBN 80-89185-21-5. ZÁKON NR SR č. 36/2005 Z. z. o rodine.