Словаччина завдяки проєкту COMIDE долучається до країн ЄС, які прагнуть поєднати міграційну політику з допомогою у сфері розвитку. Метою є підвищення ефективності допомоги у сфері розвитку, а також краще використання потенціалу, який пропонують мігранти з третіх країн.

Європейський Союз виходить із припущення, що мігранти знають умови в країні походження краще, ніж працівники неурядових організацій, які відвідують треті країни лише на кілька тижнів чи місяців перед безпосередньою реалізацією проєкту.

Словаччина також має такий потенціал, і тому їй варто використати інтерес мігрантів до подій у країні походження для покращення результативності та ефективності допомоги у сфері розвитку. Одним із успішних прикладів, на якому можна побачити, що це працює, є афганець, який живе у Словаччині, випускник Кафедри журналістики FiF UK, Mohammad Azim Farhadi. До Братислави він приїхав понад п'ятнадцять років тому як політичний біженець, сьогодні він намагається допомагати людям із подібним досвідом. Він реалізував два проєкти допомоги у сфері розвитку, сьогодні займається допомогою та інтеграцією іноземців у Словаччині. «Якщо словаки пізнають іноземця, він стає їхнім найкращим другом», — каже Azim.

Коли ви вирішили виїхати з Афганістану, чи було це легко? Чи не мали ви жодних проблем? До останнього моменту я не хотів їхати. Навіть коли я був на війні, я думав, що скоро все закінчиться і все буде нормально.

Чи пам’ятаєте ви, що стало останньою краплею, коли ви сказали собі «я мушу їхати»? Мої родичі поїхали на північ Афганістану, я залишився в Кабулі, сказав, що охороняю квартиру і дім. Місяць-два ми щовечора з друзями спали в квартирі, а вдень спускалися в підвал, де грали в карти. Через певний час це вже почало діяти нам на нерви. Тоді ми вирішили, що пограємо і заспіваємо, принаймні змінимо щоденну рутину. У той час Талібан оточив Кабул, йшли важкі бої, стріляли в людей. Ми не знали, що саме в той день Талібан захопив місто, вони були від нас приблизно за кілометр. Поки ми в підвалі грали, співали й танцювали, до квартири вдерлися бородаті таліби і запитали, хто це грав. Ми не могли брехати.

Що було потім? Вони сказали нам, що ми діти комуністів, що ми думаємо інакше і що наше життя відсьогодні зміниться. Потім один солдат схопив мій палець і зламав його. Хлопцю, який грав на гармошці, зламали чотири... Так нас покарали за те, що ми грали. Через бої ми не могли навіть піти до лікарні. Тоді я вирішив, що поїду, і того ж вечора залишив Афганістан.

Чи знали ви, яка у нас ситуація? Словаччина тоді була відносно молодою державою. Так, я знав, хто президент, скільки жителів у Словаччині, яку релігію ви сповідуєте. У мене було певне уявлення. Мій брат також навчався під час комунізму в Чеській Республіці, тоді в Чехословаччині. Я отримав багато листівок із Праги, у мене була фотографія співачки Bartošová. І мені подобався Karel Gott, хоча я не знав, про що він співає. (сміх)

Коли ви залишили табір для біженців, вам доводилося виживати самому? Так, це вже було щось інше. Я не хотів постійно обтяжувати свою знайому, завжди залишав її як останній шанс, якщо щось не вийде. Сьогодні поліція та органи влади вже знають, що робити, але коли я тоді приїхав до Трнави в центр зайнятості, для чиновниць це було «іспанське село» (щось незрозуміле). Вони не знали, що зі мною робити, я не знав словацької, не навчався тут...

Ви до того часу не вчили словацьку? У таборі я вчив приблизно тридцять хвилин на день, але це було лише два місяці. Я змішував із цим російську і якось уже домовлявся. Справа була скоріше в тому, що Словаччина була новою державою, на деякі речі не було закону, або навіть якщо закон був, чиновниці не звертали на це уваги.

У Трнаві ви вперше працевлаштувалися? Так, я орендував квартиру і працював у Шалі в супермаркеті. Там я був майже два роки. Потім почав навчатися у виші.

Чим вас привабила саме журналістика? Навіть не знаю. Мабуть, через мого друга. Ми ще в Афганістані писали в регіональний тижневик про місця, де брудно, фотографували їх, проявляли фотографії, які потім разом зі статтею публікували. Друг був на рік старший за мене, краще писав, мав дуже хороший стиль. Він мене до цього привів.

Як ви згадуєте студентські часи в Братиславі? Це було дуже гарно. Спочатку я ходив на мовні курси, а потім нас прийняли на кафедру журналістики. Зі словацькою мовою у мене була велика проблема, пані доктор Škvareninová двічі хотіла вигнати мене з іспиту. (сміх)

Ви були там єдиним іноземцем? Ні, нас було п’ятеро іноземців на курсі. Деякі не склали іспити, інші після першого місяця вже не приходили до школи. Зрештою, нас залишилося троє.

Після закінчення навчання ви, кажуть, планували повернутися до Афганістану. З Афганістану я хотів виїхати лише тимчасово, казав собі, що поки я встигну закінчити навчання, війна закінчиться. Проте всі знайомі, друзі та батьки казали мені, що там не буде добре. Я й сам потім почав думати, що залишуся тут, що це буде для мене краще. Казав собі, що, можливо, вдасться в рамках допомоги у сфері розвитку та різних фондів реалізувати якийсь проєкт в Афганістані.

І вдалося. Тут я познайомився з різними людьми, і відтоді ми зробили два проєкти в Афганістані. По суті, ми відновили телебачення в моєму рідному місті. Ми навчали журналістів як у Словаччині, так і в Афганістані. Думаю, що все це було корисніше, ніж якби я повернувся додому. Зараз я вже важко знайшов би спільну мову з людьми, з афганцями.

У чому словаки відрізняються від афганців? Афганці дуже критикують самі себе, у словаках мені подобається те, що вони сприймають багато речей інакше. Я знаю хлопців-афганців, які вже двадцять, тридцять років у Словаччині, але свою ментальність вони вже мають у крові. Вони в деяких речах не змінилися. Я б сказав, що європейці трохи кращі за нас.

Кращі в чому? У поглядах на деякі проблеми. Наприклад, словаки дають своїй дитині більше можливостей, ми їх більше стримуємо. Афганці, натомість, більше шанують батьків, родину, це для нас важливо. Звісно, це існує і в Словаччині, але у нас це найважливіша річ.

Як це було — звикати до словацької культури? До вашої культури я був готовий, бо в підлітковому віці жив у районі, де мав схоже життя. Ми ходили на дискотеки, люди гарно одягалися, там було багато європейців. Окрім ісламу, я знав і інші релігії. Тому я приблизно знав, що на мене чекає. Але потім були речі, яких я ніколи раніше не бачив. Наприклад, коли я був у костелі, люди молилися і подавали мені руку.

До костелу ви пішли з цікавості? І з цікавості, але вже тоді, коли, наприклад, хтось помер і був похорон, то він був у костелі.

Яка афганська громада у Словаччині? Нас близько 230-240. Думаю, що афганська громада є найактивнішою. Якщо ми робимо заходи, чи то під час свят, чи якісь культурні, то приходить сто афганців, двісті словаків і різні інші люди. Ми запрошуємо також представників посольств тощо. Думаю, що ми є найбільш інтегрованою громадою, якщо, звісно, не брати до уваги держави, що межують зі Словаччиною, або держави, близькі до неї релігійно.

Що вам подобається у Словаччині?

Я дуже люблю Різдво. Намагаюся поставити ялинку ще раніше, ніж це роблять інші. Мені подобається Святвечір, вечеря, риба, салат... Капусняк, звісно, має бути без ковбаски. Я просто обожнюю різдвяну атмосферу, особливо коли в цей час іде сніг.

Вам смакують бринзові галушки? Так, але без шкварок. (сміх)

Ви об’їздили Словаччину? Чи є місце, яке вам подобається? Словаччина як країна загалом дуже гарна. Проте більше за міста мені подобається природа, вона мене найбільше захоплює. Від Карпат, через Татри, аж до східної Словаччини. Щороку ми з компанією їздимо на котедж або кудись на природу. Це я дуже люблю.

Ви тут уже багато років. Чи переживали ви зі словаками такі події, як вступ до Європейського Союзу або коли ми стали чемпіонами світу з хокею? Звісно. Я великий фанат хокею, навіть коли вони не виграють. Вболіваю також за футбол, у нього я грав активно. Я все це переживаю, вболіваю і завжди кричу «Словаччина!».

Чи пам’ятаєте ви, коли вперше відчули, що вже є повноцінним членом суспільства? Одного разу до мене прийшов знайомий, іноземець, який живе в меншому місті, і був розгніваний на людей. Він страждав через те, що його не поважають. Тоді я сказав йому, що тепер його черга показати, що він не поганий. Він сам має домогтися того, щоб люди його прийняли. Я живу в Братиславі, у великому місті, я не можу всім доводити, чи я хороший, чи поганий. Іноземців тут багато, братиславці сприймають це інакше.

Чи стикалися ви з расизмом, ксенофобією? Я б не сказав. Якось, коли на футболі проти мене сфолили, один хлопець сказав, що це тому, що я темношкірий. Але я в це не вірю. Це лише емоція перемоги, навіть якби брат грав проти брата, вони б фолили один на одному.

Ви працюєте в громадській організації, яка за допомогою телевізійного мовлення інтегрує мігрантів у суспільство. Які у вас відгуки? Здебільшого реагують молоді люди, які пишуть імейли. Це більше позитивно, ніж негативно. Звісно, ми отримуємо і негативні відгуки, але це всюди. Якось нам, наприклад, телефонував один пан, ром зі східної Словаччини, запитував про іноземця з Пакистану, про якого ми робили сюжет і який мав тут багато проблем. І він сказав мені: «Ми, словаки, такі, що не знаємо, кому допомогти, а кому ні. Але тому пану з Пакистану допомога потрібна». І запропонував, що допоможе йому з роботою по господарству.

Якщо порівняти Словаччину через ці роки, чи бачите ви зміну в ставленні словаків до іноземців? Думаю, важко, коли словаки, особливо літні люди, не знають іноземця. Деяких мусульман сприймають як терористів, росіян — як мафіозі тощо. Вони під тиском медіа. Але коли вони знайомляться з іноземцем, він стає їхнім найкращим другом. Але потім знову кажуть, що наш сусід-іноземець хороший, а от інші іноземці — такі й такі.

Чи був у вас такий досвід? Ні, я просто так це сприймаю, що в Словаччині це так. Але, дякувати Богу, думаю, з роками стає все краще і краще. Що стосується ставлення до іноземців, то все рухається в правильному напрямку. Міжнародні організації проводять семінари, конгреси, запрошують поліцейських, людей з центрів зайнятості, медичних та соціальних страхових компаній. Навчають їх щодо іноземців.

Отже, це зрушення на краще? Це точно краще, ніж п'ять-шість років тому. Завдяки Міністерству внутрішніх справ та організаціям, які працюють у Словаччині в межах інтеграції іноземців, поліцейські вже більш поінформовані. Ми також намагаємося, окрім іноземців, залучати до ефірів представників більшості — словаків, поліцію у справах іноземців чи центри зайнятості. Ми намагаємося отримати в нашій програмі їхні коментарі. І, наприклад, саме на основі наших сюжетів і запитань вони дізнаються нові речі, про які раніше не знали.

Чи можете ви уявити, що колись назавжди повернетеся до Афганістану? Якби я міг зробити щось добре для людей, то так, я був би готовий. У країні справді велика бідність. Минулого року була жахлива зима, люди жили в наметах, діти не мали взуття. Навіть зараз у мене, як у моделі, зібрана валіза, повна взуття, яку я везу їм туди. Дівчині, яка їде зі мною, я телефонував, чи має вона багато речей, щоб я міг додати їй ще трохи дитячого взуття.

Чи шкодували ви коли-небудь, що приїхали до Словаччини? Я ніколи не шкодував, я тут щасливий. Я завжди дякував Словаччині та словакам за те, що я сюди приїхав. Розумію, що якби я залишився в Афганістані, то вже мав би дружину, десятьох дітей і жодної освіти. У Словаччині я зміг навчатися, маю роботу. Я радий, що я тут.

Більше: www.comide.eu