Вступ

Етика (éthos) у Стародавній Греції спочатку стосувалася звичаїв, норовів людей або навіть характеру людської істоти. Протягом історії вона систематизувалася у обґрунтовані правила формування суспільних відносин, які визначають поведінку людей принципами обов’язку та відповідальності за себе та інших певними моральними правилами, що несуть ознаки справедливості. A. Mátel з колективом (2010) у цьому контексті зазначає, що «хоча етика та мораль у повсякденній мові часто плутаються і використовуються як синоніми, їх необхідно розрізняти. Мораль представляє правила людської поведінки, тоді як етика як філософська дисципліна досліджує сутність і походження цих правил і шукає обґрунтування, чому певна дія є доброю і вимагається від окремих членів суспільства. Мораль часто порівнюють із життєвою практикою, етика ж тоді є рефлексією цієї практики».

Практика соціальної роботи неминуче виходить з етичних принципів, вона детермінована етикою, як психотерапія чи інші медичні дисципліни або педагогіка. J. Payne (1997, с. 144) стверджує, що «етика є корисною для психотерапії, оскільки вказує напрямок її дії». Подібно це стосується і діяльності соціальної роботи, де сутнісна частина людини перебуває у прямих соціальних взаємодіях, причому індивідуальність особи є настільки унікальною, що соціальні підходи соціальної роботи потребують навіть при загальних заходах специфічних індикацій відповідного спрямування. Вони мають антиципаційний характер.

Соціальна робота для унаочнення правил перебігу взаємних стосунків, не лише всередині процесів діяльності учасників соціальної роботи, з’ясовує своє становище щодо інших суспільних сфер. Її автономність має тонші межі, ніж психотерапія. Щоб внутрішні процеси під час діяльності соціальної роботи могли вільно розвиватися, вона потребує з’ясованих стосунків щодо зовнішніх впливів, оскільки сама по собі є частиною ширшого суспільного явища соціальної політики на різних рівнях (сім’я, громада, держава).

Природність людини в соціальній роботі

У минулому, ще на початку XIX століття, люди в ситуації соціальної та економічної скрути часто не могли собі допомогти, оскільки закономірності функціонування соціально-економічної системи, за M. Novak (1966), були роз’яснені людству лише через відповідь на питання про причину багатства народів. Походження багатства не є матеріальним, воно полягає в мисленні людей, у їхній культурі та звичаях. Цією причиною є інтелект, його складові:

  1. винахідливість,
  2. розвиток і
  3. творчість людського розуму.

Вони утворюють як три опорні стовпи базову архітектуру соціальних систем. Вони звільняють міжособистісні стосунки між усіма людськими істотами (а) від тиранії конкретних політичних інституцій, (б) звільняють від бідності через специфічні економічні правила і (в) звільняють мислення, уяву та свободу вираження поглядів шляхом запровадження плюралізму.

Нашу увагу привернув насамперед третій стовп – творчість людського розуму, де велике представництво має і соціальна робота. Своєю діяльністю вона торкається безпосередності людини. «Джерела творчості полягають у творчому дусі інвенції, дисципліні та порядку. Примат духу діє і в економіці» (M. Novak, 1966, с. 65). Якщо ми продовжимо роздуми над іншими словами M. Novak, то при справжньому звільненні людей від соціально-економічної скрути неможливо сприймати лише якусь одну частину потрійної сторони природності людини: політичну, економічну та морально-культурну. Ці триєдині сторони відображаються різноманітно і на спрямуванні соціальної роботи.

Якщо ми подивимося на сутність спрямування соціальної роботи, вона не може залишитися в полоні соціальної політики в ролі «самаритянина» лише для соціального опанування економічно вразливого населення внаслідок неналежного господарювання з ресурсами даної політичної системи. A. Mátel з колективом (2010, с. 61) у своїй публікації пише, що «соціальна робота як прикладна наука спрямована на здійснення суспільних змін, що ведуть до покращення добробуту людей». При роздумах над цитованими словами ми бачимо, що соціальна робота не є служницею соціальної політики, а несе в собі триєдність природності людини – політики, економіки та моралі. Достатньо подивитися на програму університетської підготовки соціальних працівників, і це може викликати в нас думки про необхідність її ширшого спрямування. Це також викликає питання, чи не потрапляє навчальна дисципліна соціальної роботи занадто під вплив потреб соціальної політики держави. У суспільній практиці ми часто є свідками того, що представники політичної влади при практикуванні давніх чеснот, таких як честь, справедливість, відвага, самоконтроль, занадто далекі від створення атмосфери вільного духу соціальної політики, де людина могла б стати вільною, звільнилася своєю творчістю від позиції пасивного отримувача «соціальних милостинь», а соціальна робота – від розподільчої функції цих «дарів».

Спрямування соціальної роботи

Соціальна робота, окрім фокусування на соціальній проблемі, сприймає також її підґрунтя, оскільки вирішення або центральна причина проблеми (проблем) може бути прихована саме за об’єктом спрямування соціальної роботи. Цю передумову соціальна робота несе від самого початку свого виникнення як турботи про індивідів у соціальній та економічній скруті (бідних, хворих, військових інвалідів, вдів, сиріт, бездомних, безпритульних), де спрямуванням був не лише захист життя і здоров’я, а й соціальне підбадьорення, уможливлення вирішення своєї соціальної ситуації також власними зусиллями. Предметом соціальної роботи є не лише індивід (індивіди, групи) та його біо-психо-соціальні та духовні потреби у стосунку до себе та до інших індивідів, а й середовище спільноти його буття в соціально-політичному контексті регіону, держави та глобалізаційних впливів.

Соціальна робота у справжньому розумінні не допомагає, не виховує, не лікує, бо це є компетенцією інших дисциплін, а займається соціалізацією на тих місцях і з тими індивідами та групами, які цього потребують, щоб не бути виключеними із суспільного життя. Те, що при цьому вона допомагає, виховує і лікує, є скоріше наслідком набутого соціального здоров’я шляхом встановлення природних оздоровчих механізмів саморозвитку та самореалізації в процесі соціалізації. Š. Strieženec (2003, с. 52) стверджує, що «соціальна робота змінюється від початкового солідарного підходу до заслуговування», що доповнює словами «активного формування особистості».

Значення моралі

Об’єктом соціальної роботи стають насамперед психосоціально та фізично неповносправні індивіди, де на перший план виходить значення моралі тим, що (A. Kozoň, 2010):

  • Інтерналізована ціннісна система допомагає утримати ідентичність особистості, і тим самим забезпечується стабільна рівновага в пропорціях лібідозної, агресивної та нейтралізованої енергії загального рівня збудливості особистості.

  • Надає суб’єктивному світу зовнішню стабільність, відчуття переживання вірогідності власної ідентичності, чим регулюється самооцінка та підтримується гармонія між моральними кодами та самоствердженням у впорядкованому соціальному середовищі в сенсі справжньої свободи неповносправного індивіда.

  • Хоча мораль можна плекати різними типами виховання, вона є немислимою без вродженої здатності відчувати провину. Йдеться про функціональну одиницю біологічних факторів із розладами поведінки, де це почуття провини є деформованим, або ж при делінквентній поведінці часто відсутнім.

  • Почуття провини формуються в дитинстві не лише шляхом інкорпорації заборон авторитетів, а й через ідентифікацію. Найперше з матір’ю (атрибут Любові), пізніше з чоловічим авторитетом батька (атрибут Світла), і вони є тими основами, що регулюють поведінку відповідно до інтерналізованих етичних принципів.
  • У соматично хворих індивідів переживання почуття провини за те, що їхня сомато-психічна цілісність порушена хворобою, нібито є більш вираженим, ніж у інших осіб з інвалідністю.
  • Оскільки ці моделі авторитетів з точки зору формування ідентичності сомато-психічної хвороби дитини були зумовлені свідомою та несвідомою відповідальністю батьків за хворобу своєї дитини, через що хвора дитина ототожнила себе і перебрала почуття провини за свою хворобу на себе замість батьків механізмом перевернутої проективної ідентифікації, щоб таким чином зробити їх для себе сильнішими, здібнішими та себе залежнішим від соціального середовища.
  • Часто дезорієнтовані почуттям провини батьки та їхня хвора дитина важче орієнтуються в можливостях для успішної соціалізації шляхом компенсації хвороби іншими особистісними диспозиціями хворої дитини.
  • Практична сторона діяльності соціальної роботи дозволяє об’єктивно оцінити можливості формування ідентичності хворої особи, щоб загальна тривожна емоційна атмосфера в сім’ї з постійними почуттями провини та невпевненості змінилася, дала розуміння батькам щодо своїх можливостей та реальних диспозицій (навіть латентних) хворої дитини, щоб її особистісна ідентичність була для хворої особи зрозумілою, мала міцне закріплення серед близьких людей.

Етика та мораль соціальної роботи

Соціальна робота не суперечить соціальній політиці, оскільки соціальна робота не виходить із соціальної політики, а рухається в її просторі, де обмеження загалом визначаються моральною стороною. Соціальна робота дотримується принципів Caritas (тобто любові божої, яку люди розділяють). Так, як ми в іншому місці зазначили (Kozoň 2009, с. 11-12), соціальна робота — це в основі діяльність із людськими атрибутами співпричетності, причому вона не має чітко визначених теоретичних обмежень, що ми можемо вважати певною перевагою, оскільки це дозволяє творче опанування вирішення конкретної проблеми в даній соціальній ситуації, можливість швидко знайти реальні рішення, оскільки вона не обмежена якоюсь теорією, де інші дисципліни вичерпали з точки зору свого пізнання можливості вирішення даної проблеми людини. Вхідними критеріями для соціальної роботи є етичні принципи, правові норми та логіка закономірностей соціально-психологічних процедур у чутливому взаєморозумінні під час комунікації. Багато речей можна навчитися у вищій школі під час підготовки соціальних працівників, але талант — емпатію соціальної роботи — людина повинна мати в собі, щоб через тренування стати віртуозом соціалізації.

У нашому міркуванні про етику та мораль у соціальній роботі ми виходимо з асоціацій тези св. Томи Аквінського «Справжня свобода — це впорядкована свобода». Її впорядкованість зумовлена засадами моралі, де особиста свобода людини як індивіда під час різних рішень є (і має бути) процесом мислення, спрямування якого має вести до збереження відчуття відповідальності навіть у вирі подій у сенсі моральних принципів Caritas і розвивати їх як здатність.

Етика — спрямування стосунків соціальної роботи до людини

Стосунки соціальної роботи до людини як індивіда суспільства не є лише (і в багатьох випадках не можуть бути) клієнтськими, оскільки індивід може перебувати у стані особистої несвободи (навіть ця особиста свобода може бути відібрана у нього владою держави через ув’язнення, прим.). Одна з форм соціальної роботи — соціальна допомога без раціонального представлення реципрокності (вдячності) створює неможливість відповідальної поведінки індивіда, і він може залишитися в полоні ще більшої особистої несвободи, без можливості вияву людської природної потреби любити і бути коханим. Ми виходимо з того, що Любов потребує спрямування, і з цієї точки зору соціальна робота має до індивіда не лише клієнтські стосунки, а й зміст тюторської форми.(1) Любов є за своєю суттю Теплом стосунків, енергетичним потенціалом мотивації, яка для справжнього наповнення потребує, щоб індивід міг на кожному відрізку свого шляху життя у Світлі бачення різних перешкод життя з відповідальністю приймати рішення.

Соціальній роботі недостатньо атрибута Любові, але її необхідною складовою є також атрибут Світла, який висвітлює для роз’яснення діяльність соціальної допомоги, консультування, опіки, догляду, інтервенції, поводження, підтримки, анімації, менеджменту тощо, тим самим даючи чутливо і безкомпромісно зрозуміти, що на шляху життя людина як індивід не є сама і не позбавлена відповідальності за себе та за інших.

Справжня любов є безкорисливою, і в цьому її згубність, бо без Світла вона веде до себелюбства або, в іншій крайності, до самопожертвуваного самознищення. Цих крайнощів можна уникнути шляхом раціонального застосування етичних принципів, які надають можливість формувати природність людини: думати та обирати на основі внутрішнього голосу совісті. Соціальна робота має бути своєю діяльністю творцем соціалізації її індивідів як самобутніх істот, де унікальність надає можливість застосування індивідуалізованих підходів з огляду на соціальні можливості. Соціальна робота — це також пошук найбільш відповідного шляху до наповнення індивіда, індивідів у сфері природності людських потреб до відповідальності за себе та інших відповідно до реальних можливостей потрійної сторони природності людини: політики, економіки та моралі.

Висновок

Наголошення на атрибуті Любові в соціальній роботі, особливо там, де соціальна політика знаходиться на узбіччі системи суспільства панівної влади, вузькі верхівки з репрезентативним політико-економічним впливом переслідують свої інтереси, а не суспільне благо всіх, має своє обґрунтоване місце, але залишатися на цій позиції є недалекоглядним, бо Добро залишається ізольованим у серцях людей без цілеспрямованості. Якщо ми говорили про соціальну роботу також як про тюторську форму, то ця форма ведеться смолоскипом (Світло і Тепло), висвітлює своїм світлом пізнання і теплом ініціює мотивацію, і є голосом Розуму, що спрямовує до обов’язку та відповідальності, а не лише після пробудження в ситуації крайньої потреби. Добро як Caritas потребує простору без темряви, щоб воно могло проявитися в Любові — теплих міжособистісних стосунках. «Бажанням євреїв і християн, створених за образом свого Творця, є йти за світлом (пізнавати), будувати спільноту (любити) і використовувати уяву в мінливому світі (творити) — у болю судження» (M. Novak, 1966, с. 81).

Соціальна робота, як голос розуму, є совістю, яка дає зворотний зв’язок відповідальним суспільним діячам на творення суспільних цінностей, що переслідують суспільне благо без різниці для всіх із повагою до життя у гідних стосунках зі світом.

Автор: doc. PhDr. Antonín Kozoň, CSc.VŠZaSP sv. Alžbety

(1) Варто чутливо переглянути найменування об'єкта соціальної роботи терміном «клієнт», який був запозичений із юридичної та психотерапевтичної практики (Rogers) для вираження партнерських стосунків. Йдеться про противагу терміну «пацієнт», який у стосунках із лікарем перебуває у стані залежності. В обох термінах — «клієнт» і «пацієнт» — як у стосунках суб'єкта до об'єкта, в принципі закладена етика людяності, щирості та поваги до життя. Детермінація об'єкта соціальної роботи формальним найменуванням «клієнт» може в багатьох випадках ускладнювати суб'єкту соціальної роботи його діяльність у різних суспільних сферах.

Список бібліографічних посилань

[1] AKVINSKÝ, Tomáš. 2008. O stvoření. Praha : Krystal OP s.r.o., 2008. 80 s. ISBN 978-80-87183-03-8. [2] KOZOŇ, Antonín. 2009. Sociálna práca s rizikovým klientom. Trenčín : SpoSoIntE, 2009. 68 s. ISBN 978-80-970121-6-8. [3] KOZOŇ, Antonín. 2010. Úskalia v socializácii psychosociálne a zdravotne postihnutých. In: Nečas, Stanislav a kol. (ed.): Sociální, ekonomické, právní a bezpečnostní otázky současnosti. Praha : SVŠES, 2010. 600 s. ISBN 978-80-867744-84-1, s. 233-239. [4] MÁTEL, Andrej a kol. 2010. Etika sociálnej práce. Bratislava : VŠZaSP sv. Alžbety, 2010. 183 s. ISBN 978-80-89271-85-6. [5] NOVAK, Michal. 1996. Filozofia slobody. Program pre ľud na ceste k slobode. Bratislava : Charis, 1996. 172 s. ISBN 80-88743-16-8. [6] PAYNE, Jan. 1996. Etika a psychoterapia. In: Vymětal, Jan a kol. Obecná psychoterapie. Praha : Psychoanalytické nakladatelství, 1996. 296 s. ISBN 80-86123-02-2, s. 141-151. [7] STRIEŽENEC, Štefan. 2003. Poznámky k teórii a metodológii sociálnej práce. In: Sociální práce/Sociálna práca, 2003, s. 52.

______Лекція була виголошена на міжнародній науковій конференції Прикладна етика в соціальній роботі та інших допоміжних професіях, яка відбулася 20–21 жовтня 2010 року в П'єштянах і була опублікована у збірнику цієї конференції: MÁTEL, A. – SCHAVEL, M. – MÜHLPACHR, P. – ROMAN, T. 2010. Aplikovaná etika v sociálne práci a ďalších pomáhajúcich profesiách. Zborník z medzinárodnej vedeckej konferencie. Bratislava : VŠZaSP sv. Alžbety. 413 s. ISBN 978-80-89271-89-4.