Метою публікації є підвищення якості соціальної роботи з жертвами та кривдниками сексуального насильства над дітьми (CSA) в умовах Словаччини. Авторка пропонує спочатку стислий вступ до судово-психологічної соціальної роботи, а згодом переходить до аналізу системи, в яку судово-психологічна соціальна робота «вплетена» в умовах Словаччини. Аналіз водночас звертає увагу на недоліки, що стосуються судово-психологічної соціальної роботи з кривдниками та жертвами CSA у Словаччині. Далі вона зосереджується на кривдниках CSA, наводячи ключові знання, якими повинні володіти (не лише) соціальні працівники, що контактують із цією клієнтурою. Водночас вона пропонує модель мультидисциплінарного підходу до цих осіб і детальніше описує інтервенції, які можуть здійснювати спеціалізовані соціальні працівники. Увагу вона приділяє також жертвам CSA, збираючи ключові знання, необхідні для розуміння цієї особливо вразливої клієнтури. Вона пропонує також модель комплексної допомоги жертвам з акцентом на роль спеціалізованих соціальних працівників. Нарешті, вона пропонує набір заходів для покращення судово-психологічної соціальної роботи загалом і специфічно стосовно проблематики CSA.
Окремо варто відзначити намагання авторки концептуалізувати інтервенції щодо кривдників цих огидних злочинів так, щоб вони були ефективними і водночас високого гуманними. Модель мультидисциплінарного підходу авторки до цих осіб (що балансує елементи контролю та підтримки) є інструкцією того, як має виглядати вирішення цієї проблематики в цивілізованому світі. (...) У підході авторки винятково поєднується інтерес і турбота про обидві зацікавлені сторони: авторка вказує на те, що недостатньо допомагати жертвам, а необхідно ефективними методами допомагати також кривдникам, щоб вони не рецидивували, і навіть більше — щоб вони зайняли позиції, які відображатимуть прийняття відповідальності за завдану шкоду та змістовним чином сприятимуть виправленню цієї шкоди. Цим авторка підтверджує свою прихильність до філософії відновного правосуддя, яка на сьогодні є актуальним трендом у підході до вирішення проблем, спричинених злочином. (...)
Представлена монографія презентує не лише теоретичний аналіз проблематики, а насамперед наукові та практичні імпульси для розвитку соціальної роботи з кривдниками та жертвами сексуального насильства. Праця має свій однозначний внесок не лише для фахової, а й для ширшої громадськості, оскільки досі у Словаччині (та навіть у Чехії) не була опублікована праця такого характеру. / doc. Kamil Kardis, PhD.
ВСТУП
Зло потребує для своєї перемоги лише однієї речі: щоб добрі люди нічого не робили. Цитата, що приписується британському політику, промовцю, політичному теоретику та філософу ірландського походження на ім'я Edmund Burke (* 1729 – † 1797)
Одна з п'яти дітей (тобто 20% дітей) у Європі є жертвою певної форми сексуального насильства. З цього, за оцінками, 70–85% випадків є такими, де кривдником є хтось, кого дитина знає і кому довіряє (Council of Europe, 2012).
Також оцінюється, що до 90% усіх випадків сексуального насильства над дітьми (CSA) залишаються прихованими (Cheit a Freyd, 2005), тобто не повідомляються органам кримінального переслідування. І навіть з тих небагатьох випадків, про які повідомлено, багато залишаються нерозкритими. При цьому експерти з проблематики CSA звертають увагу на те, що цілий ряд обставин, які підтримують мовчання жертв (включаючи почуття сорому, страху чи лояльності жертви до кривдника), не лише роблять неправдиві доноси малоймовірними, а навпаки, підвищують імовірність заперечення навіть тих злочинів CSA, які реально сталися (Hoyano a Keenan, 2010). У реакціях оточення на випадки CSA переважає тенденція схилятися до принципу презумпції невинуватості стосовно підозрюваного, тоді як обов'язок захищати ймовірну жертву грубо ігнорується. Це часто призводить до хронізації травми та розвитку довгострокових негативних наслідків, які можуть проявлятися в різних сферах життя жертви. Невикриті та неліковані кривдники, своєю чергою, є носіями ризику того, що вони продовжуватимуть завдавати шкоди.
Я зустріла безліч сумних історій дорослих, які несли тягар травми від сексуального насильства в дитинстві роками наодинці, або тому, що ніколи нікому не довірилися, або при своїх спробах шукати допомоги натрапляли на нерозуміння, табуїзацію, тенденцію замовчати випадок. Жодних заходів для їхнього захисту та реабілітації вжито не було.
При інших видах травм, наприклад, при стихійних лихах, типово, що їх супроводжує сильна хвиля солідарності. При травмах, спричинених злочинами, особливо при CSA, солідарність майже завжди відсутня. Чому? Ну, насамперед тому, що люди мають наївні уявлення про кривдників і не можуть припустити, що такий вчинок могла вчинити особа, яку вони, можливо, багато років знають як добру, надійну, варту довіри. Якщо вони не можуть ідентифікувати кривдника як кривдника, то вони не бачать і в жертві когось, кому належить допомога та захист.
Невдачу пересічних громадян, можливо, можна виправдати недостатньою обізнаністю громадськості про проблематику, нерозумінням контексту та можливих наслідків, недостатньою етичною рефлексією та багатьма психологічними феноменами. (1) Але як впоратися з тим, якщо зазнають невдачі особи, які мали б бути на позиціях професіоналів? Хто буде досліджувати та виправляти помилки колізійних опікунів, поліцейських слідчих, судових експертів та інших ключових ланок системи, яка має захищати права та найкращі інтереси травмованих і вразливих дітей?
Саме в той час, коли я почала готувати цю книгу до друку, я була детально ознайомлена з випадком, який мене глибоко вразив. Досі не вирішений випадок є прикладом цілої серії професійних невдач. Від подання заяви про злочин до допиту малолітньої дитини минуло три місяці! Допит дитини відбувався у присутності головної підозрюваної особи. Попри те, що при допиті була присутня також дитячий психолог і колізійний опікун, присутні фахівці якось одностайно забули, що допит дитини у присутності (хоча б лише ймовірного) кривдника є щонайменше недоречним. Маніпуляція жертвами з боку кривдників CSA може бути настільки витонченою, що сама присутність кривдника при допиті може повністю змінювати зміст свідчень малолітньої жертви. Не кажучи вже про те, що («завдяки» дивному рішенню апеляційного суду, який скасував так званий попередній захід) дитина жила знову понад місяць у домогосподарстві саме з тим з батьків, на якого було подано заяву про злочин, і могла бути вже й так маніпульована. Звісно, дитина під час допиту не повідомила нічого, що могло б зашкодити тому з батьків, від якого вона актуально екзистенційно залежна. Те, що могло слугувати найбільш релевантним доказом, було через недоречний підхід повністю змарновано. Це була неуважність? Некомпетентність? Чи, можливо, умисел?
Доказова цінність іншого процесуального акта, яким було судово-експертне оцінювання малолітньої дитини, також є сумнівною. Психологиня прийняла роль судової експертки, хоча була знайома з кількома кровними родичами головної підозрюваної особи і навіть особисто з головною підозрюваною особою. Більше того, перед проведенням судово-експертного акта вона спілкувалася з нею і була ознайомлена лише з її версією подій. Чи могла вона за таких обставин бути об'єктивною, неупередженою чи незаангажованою? Як людина і як професіонал, я маю сумніви. Беручи до уваги велику кількість інформації, пов'язаної зі справою, під час ретельного аналізу тексту судово-експертного висновку я натрапила на численні ознаки очевидної упередженості експертки. Не кажучи вже про мої сумніви щодо достатнього рівня її знань, що стосуються проблематики CSA. У будь-якому разі, навіть на підставі висновків у судово-експертному звіті, кримінальне провадження було зупинено.
Батько, який подав заяву про вчинення кримінального правопорушення, не має права скаржитися до компетентних інституцій, оскільки, як це не парадоксально, — хоча йдеться про долю його дитини — він не є учасником провадження. Дитину представляє колізійний опікун, і він досі, мабуть, не помітив (або, можливо, не хотів помітити?) жодних помилок у процесі вирішення справи. Чиї найкращі інтереси переслідував і переслідує колізійний опікун у своїх робочих процедурах?
Колізійний опікун має захищати інтереси малолітньої дитини і має унікальну можливість та компетенцію провести розслідування на місці, зустрітися з обома батьками, оцінити, що є в найкращих інтересах дитини, і представити свої висновки та рекомендації суду. Вражає те, що апеляційний суд, який скасував так званий попередній захід, ухвалив рішення без висновку колізійного опікуна. У той час як районний суд оцінив ситуацію як потенційно загрозливу і виданням попереднього заходу хотів захистити права жертви, апеляційний суд скасував цей попередній захід, причому навіть намагався виправдати дії підозрюваного з батьків. При аналізі обґрунтування рішення апеляційного суду виникає підозра, що суд надавав непропорційно більшу вагу тим аргументам, які представив батько, підозрюваний у зловживанні власною дитиною, ніж аргументам, які подавав батько, що намагався захистити власну дитину. Побоювання щодо можливого фальшивого звинувачення у сексуальному зловживанні переважило побоювання щодо можливої загрози дитині. І ось дитина живе в домогосподарстві батька, який, можливо, (у негативному сенсі) незворотно позначився на її розвитку. У той час як інший з батьків, який набрався сміливості подати заяву про кримінальне правопорушення на близьку особу через обґрунтовану підозру у сексуальному зловживанні власною дитиною, стикається з нефункціональною системою. При цьому ніхто і ніщо не витре з пам'яті цього з батьків те, що він неодноразово чув від власної дитини в її спонтанних свідченнях і що навіть пізніше бачив на власні очі. Щодня його супроводжує страх, який вплив матиме все, що сталося і відбувається, на розвиток його дитини.
Ця історія ще не має чіткого кінця. Але дотеперішні дії компетентних органів та інституцій мене глибоко турбують. Чия дитина стане наступною жертвою некомпетентності (якщо не корупції) у лавах тих, хто мав би діяти професійно та етично? Чи зміниться щось, можливо, лише тоді, коли підозра у сексуальному зловживанні стосуватиметься їхніх дітей чи онуків?
Я не можу змиритися ні з некомпетентністю, ні з людською пасивністю, яка ніби є частиною нашої національної вдачі. Я не думаю, що численні форми збою системи (яка мала б у першу чергу захищати дітей від порушення їхніх прав) є відображенням свідомого наміру шкодити. Але навіть людська бездіяльність або непослідовність у ситуаціях, коли потрібно протистояти злу, може мати фатальні наслідки.
Завжди, коли звучать ноти Словацького гімну, я думаю про ту його частину, яка нас так влучно описує: «це Словаччина наша досі міцно спала. Але блискавки грому збуджують її до того, щоб вона прокинулася». Я думаю, що причиною для того, щоб ми прокинулися, є кожна сумна історія, яка виходить на світло.
Восени 2010 року був медіатизований випадок ув'язненого сексуального делінквента, який під час прогулянки вчинив рецидив. Справа вказала на збій компетентних органів і натякнула на недоліки в системі інтервенцій щодо цієї групи делінквентів (включаючи відсутність такої важливої інституції, як пенітенціарна установа для примусового лікування). У вересні 2012 року медіа через так звану справу Lucka (дошкільняти, яку до смерті замучив її вітчим, у той час як чиновникам і педіатру її не вистачало три роки), звернули увагу на проблеми в системі соціально-правового захисту дітей. Міністерство праці, соціальних справ та сім'ї тоді доручило Комітету з питань дітей та молоді розробити Національну стратегію захисту дітей від насильства. Наприкінці жовтня 2013 року проект цієї стратегії був опублікований разом із результатами національного дослідження поширеності різних форм насильства над дітьми.
Текст проекту згаданої Національної стратегії лише підтвердив те, що багато хто давно підозрював: ми маємо хоч і солідну законодавчу базу захисту дітей та інституції, уповноважені на здійснення захисту прав дітей, — проблемою є саме практичне виконання. На практиці часто відбувається інституційне та системне порушення прав дитини на захист від насильства через неналежне виконання законів та інших нормативних актів, або їх невиконання, чим дитині завдається подальше насильство та шкода. Окрім нестачі ерудованих фахівців, нашою проблемою є також некомплексність і несистематичність профілактики та інтервенції, недостатнє забезпечення матеріальних, технічних та людських ресурсів і потужностей. Найбільші недоліки є передусім у спільних процедурах відповідальних суб'єктів. Тож не дивно, що однією з п'яти стратегічних цілей Національної стратегії захисту дітей від насильства (2013) є «Запобігання інституційному та системному порушенню прав дитини».
Задовго до того, як текст проекту Національної стратегії захисту дітей від насильства був опублікований, я відчувала потребу поділитися знаннями, які я здобула протягом дванадцяти років інтенсивного навчання, дослідження та практики. Початкова версія цієї публікації була завершена ще в серпні 2012 року. Через кілька місяців, у травні 2013 року, вона була успішно захищена як габілітаційна робота під назвою Forenzná sociálna práca vo vzťahu k problematike sexuálneho zneužívania detí. Протягом вересня та жовтня 2013 року я доповнила початковий текст новими знаннями, які з точки зору їхньої важливості оцінила як необхідну частину базового пакета інформації для тих, кому ця публікація призначена.
З поняттям судова соціальна робота ми в Словаччині зустрічаємося рідко (див., наприклад, Lulei, 2011), проте те, що в собі це поняття охоплює, частково реалізується і в нас, у межах різних відомств, де соціальні працівники контактують із жертвами та злочинцями. Однак, якщо кримінальна діяльність стосується сексуального зловживання дітьми, у практиці соціальної роботи з відповідною клієнтурою з'являються серйозні недоліки, найпомітнішим з яких є недостатня фахова підготовка працівників для діяльності, яку вони мали б виконувати. Рівень освіти та професійних навичок неминуче відображається і на якості виконуваних заходів та наданих послуг.
Особи, які вже стали жертвами CSA, а також ті, хто перебуває у групі ризику, заслуговують на професійний підхід до вирішення цієї проблематики. Його складовою частиною має бути також ефективна система контролю та терапії сексуальних делінквентів. Мотивом до написання та публікації цієї монографії є моє прагнення зробити внесок у підвищення безпеки та загальної якості життя осіб, які постраждали від злочинів та травм CSA. З цього випливає і мета моєї роботи, якою є підвищення якості судово-соціальної роботи з правопорушниками та жертвами CSA у Словаччині. Така широко визначена мета свідчить про те, що соціальна робота із зазначеною клієнтурою у Словаччині є значно занедбаною сферою і професійно значно відстає від стандартів, що застосовуються у розвинених країнах світу.
Представлена монографія складається з трьох розділів. Перший розділ пропонує спочатку стислий вступ до судово-соціальної роботи, а потім переходить до аналізу системи, в яку судово-соціальна робота «вплетена» в умовах Словаччини. Аналіз водночас вказує на недоліки, що стосуються судово-соціальної роботи з правопорушниками та жертвами CSA у Словаччині. Другий розділ зосереджується на правопорушниках CSA, наводячи ключові знання, якими повинні володіти судові соціальні працівники, що вступають у контакт із цією клієнтурою. Водночас пропонується модель мультидисциплінарного підходу до цих осіб та детальніше описуються інтервенції, які можуть здійснювати спеціалізовані судові соціальні працівники. Третій розділ зосереджує увагу на жертвах CSA, збираючи ключові знання, необхідні для розуміння цієї особливо вразливої клієнтури. Він також пропонує модель комплексного догляду за жертвами з акцентом на роль спеціалізованих судових соціальних працівників. У завершенні монографії я подаю набір рекомендацій для покращення судово-соціальної роботи загалом і специфічно стосовно проблематики CSA.
Основними методами при концептуалізації роботи були: аналіз, порівняння та синтез знань, отриманих під час вивчення відповідної фахової та наукової літератури, законодавчих документів, внутрішніх директив та інших доступних матеріалів. З огляду на мультидисциплінарний характер джерел, з яких я черпала, найчастіші терміни в цій публікації — правопорушник та жертва — використовуються у ширшому значенні, ніж це притаманно правовій термінології. Що стосується особи правопорушника, у правовому світі розрізняють: підозрюваного (особу, яку поліція розслідує щодо ймовірного злочину), обвинуваченого (який перебуває під кримінальним переслідуванням) та правопорушника (якого суд визнав винним). У цій публікації слово правопорушник охоплює всі три значення, що, однак, не означає заперечення презумпції невинуватості. Однією з причин є те, що з перспективи жертв правопорушник є правопорушником незалежно від того, чи був він ідентифікований, чи перебував під слідством і чи був визнаний винним. Подібно і слово жертва в цій публікації використовується у значенні, що виходить за межі правового розуміння. З погляду права жертви вважаються лише ймовірними жертвами (на попередніх етапах розслідування), оскільки передбачається, що нічого не встановлено, поки це не доведе суд. У публікації, проте, використовується більш відкрите значення слова жертва, що поважає особисту перспективу тих, хто пережив віктимізацію (незалежно від того, чи був правопорушник ідентифікований та визнаний винним). Важливо пам'ятати, що не всі жертви відповідають правовому визначенню слова жертва.
Ця публікація призначена насамперед соціальним працівникам, уповноваженим на здійснення соціально-правового захисту дітей, які перебувають в унікальній позиції щодо виконання дій, пов'язаних із розслідуванням випадків CSA, а також кримінального чи цивільного судового процесу — і залежно від того, наскільки компетентно вони виконуватимуть свою роботу, вони можуть сприяти або ефективному захисту прав дитини, або її подальшому травмуванню. З аналогічних причин публікація адресована також поліцейським слідчим, судовим експертам, прокурорам та суддям. З огляду на необхідність мультидисциплінарного підходу як до жертв, так і до правопорушників CSA, публікація має слугувати також працівникам інших допоміжних професій: соціальним працівникам, які працюють у в'язницях, пробаційним та медіаційним офіцерам, медіаторам, психологам, психотерапевтам, пасторальним працівникам, педагогам, викладачам соціальної роботи чи політикам. Не в останню чергу публікація призначена також широкому загалу, зокрема батькам, родичам та друзям осіб, чиє життя зачеплене злочином та травмою CSA.
Нехай ця книга стане стимулом до рефлексії серед представників допоміжних професій та внеском у виправлення неадекватних процедур, які мають вплив на долі конкретних дітей та їхніх сімей.
(1) Детальніше про цю тему див. статтю під назвою Sociálna (ne)zodpovednosť zoči-voči prípadom sexuálneho zneužívania detí (Karkošková, 2012).
ЗМІСТ
1 Судово-соціальна робота 1.1 Визначення судово-соціальної роботи 1.2 Теоретичні засади, цінності та етичні аспекти судово-соціальної роботи 1.3 Місце судово-соціальної роботи в нашій системі та її недоліки стосовно проблематики CSA 1.3.1 Управління праці, соціальних справ та сім'ї 1.3.2 Корпус тюремної та судової варти 1.3.3 Інститут пробації та медіації в системі кримінальної юстиції 1.3.4 Судово-соціальна робота поза межами зазначених установ 1.3.5 Професії, що співпрацюють
2 Соціальна робота з правопорушниками CSA 2.1 Правові аспекти CSA як орієнтир для судових соціальних працівників 2.2 Характеристика правопорушників CSA, їхньої поведінки та мислення 2.3 Ризик та його оцінка як передумова адекватних інтервенцій 2.4 Мультидисциплінарні рамки інтервенцій та роль судових соціальних працівників 2.4.1 Інтервенційні програми у в'язницях 2.4.2 Пробація 2.4.3 Соціотерапія 2.4.4 Медіація
3 Соціальна робота з жертвами CSA 3.1 Правовий захист жертв CSA 3.2 Характеристика жертв CSA, їхніх реакцій, симптомів та довгострокових наслідків 3.3 Судова діагностика як передумова та компас подальших інтервенцій 3.4 Комплексний догляд за жертвами CSA та роль судових соціальних працівників 3.4.1 Соціотерапія 3.4.2 Медіація
Doc. ThDr. Mgr. Slávka Karkošková, PhD. закінчила навчання за спеціальністю «католицька теологія» та «соціальна робота» (за якою також габітувала). Вона також пройшла навчання з гештальт-психотерапії, навчання з терапії психологічної травми та семінар, присвячений роботі з комплексно травмованими та дисоціативними клієнтами за допомогою EMDR. Працює викладачем у вищому навчальному закладі. Також працює лектором на курсах професійної підготовки та підвищення кваліфікації медіаторів. Вона є засновницею та директоркою громадської організації ASCEND, яка зосереджується на консультуванні та освіті з питань сексуального насильства над дітьми. Є членом Європейського товариства травми та дисоціації (ESTD). Як перша аспірантка зі Словаччини, у 2013 році була прийнята до членів Міжнародної асоціації з лікування сексуальних делінквентів (IATSO).
Назва публікації: Sociálna práca s páchateľmi a obeťami sexuálneho zneužívania detí Авторка: doc. ThDr. Mgr. Slávka Karkošková, PhD.
Рецензенти: доц. PhDr. Markéta Rusnáková, PhD. (Katolícka univerzita v Ružomberku, Pedagogická fakulta, Katedra sociálnej práce) доц. Kamil Kardis, PhD. (Uniwersytet Kardynała Stefana Wyszyńskiego w Warszawie, Instytut Socjologii) dr hab. Małgorzata Duda (Uniwersytet Papieski Jana Pawła II w Krakowie, Instytut Pracy Socjalnej) проф. PhDr. Pavol Dancák, PhD. (Prešovská univerzita v Prešove, Katedra filozofie a religionistiky)
Видавець: ASCEND Місце видання: Veľký Šariš – Kanaš Рік видання: 2013 ISBN 978-80-971470-0-6