Чинником соціалізації людського індивіда завжди є суспільство як система і ціле. Проте суспільство діє в соціалізаційному середовищі та в соціалізаційному процесі через різні фактори соціалізації. Засобами соціалізації є конкретні соціальні групи — великі, середні, малі групи. А також окремі люди в певних соціальних ролях і позиціях, які дозволяють їм або вимагають від них впливати на інших осіб формальним способом — наприклад, вчителі, освітяни, керівні працівники, культурні та політичні діячі, а також неформальним способом — наприклад, батьки, брати й сестри, однолітки, референтні групи типу дружніх чи зацікавлених та інших угруповань.

Що таке соціальне середовище? Суспільство як ціле та окремі групи, що складають соціальне оточення людини? Якщо ми погодимося з думкою (Krech, D. - Crutchfield, R. S. - Balachey, E. L., 1968, с. 382), що «суспільство — це організоване угруповання людей, що складається з мережі взаємопов'язаних груп і організацій, які формують суспільну структуру», то ми маємо визначення соціального середовища. Перекладемо думки зазначених авторів відомої книги «Людина в суспільстві» (Там само, с. 350, 381) наступним чином:

  • У соціальному середовищі координація та регулювання діяльності членів соціальних груп досягається через системи соціальних позицій і соціальних ролей.
  • Суспільний клас як найважливіша статусна система суттєво детермінує соціальне середовище та становище індивіда в цьому середовищі.
  • У соціальному середовищі вплив на людей здійснюється так, що суспільна структура накладає відбиток особливості та тривалості на потреби, пізнання та міжособистісні характеристики відповідей індивідів.

Розвиток особистості як соціальної системи, тобто розвиток моральних, етичних якостей людини, її усвідомленої поведінки, а також її зразків і цінностей, проявляється в культурності її поведінки та дій. Індивід цим суттєво впливає на соціальний рівень суспільства. Про стосунки людини до природної та суспільної реальності ми розмірковуємо в площині: - Зв'язку людини та природного середовища. - Зв'язку людини та матеріального середовища. - Зв'язку людини та душевного і духовного середовища. - Зв'язку людини та соціального середовища.

Згідно з В. С. Мерліним (1975), людина в суспільстві проживає своє життя як індивід через свій темперамент і психічні процеси; як особистість — через психічні властивості характеру в конкретному соціальному середовищі через сімейні, робочі, зацікавлені, культурні, політичні та інші різноманітні соціальні групи і в дусі соціально-історичної спільноти / народу.

Вирішення будь-якого суспільного завдання, а також суспільної проблеми можливе лише тоді, коли враховуються загальні та специфічні культурні, психологічні, соціальні, матеріальні та суспільні умови життя індивідів і соціальних груп у даному суспільстві. Від особистостей людей сьогодення вимагається соціальна, психічна та тілесна адаптивність і адаптованість у даному суспільстві. У цьому контексті лише нагадаємо, що (M. Machalová, 2006):

  • Особистість людини — це самоорганізуюча цілісність. Для особистості притаманна цільова та цілеспрямована організація психіки, поведінки та дій.
  • Особистість людини — це відкрита система, яка обмінюється з середовищем і оточенням інформацією та енергією.
  • Особистість людини — це система, яка керується цілями — поводиться і діє на основі своїх потреб, а також потреб середовища, частиною якого вона є.

Людина живе під впливом зовнішнього середовища (суспільного та соціального середовища), а також під впливом свого внутрішнього середовища (психічного та тілесного середовища). Життя в різних середовищах вона опановує більш або менш адаптивно завдяки системі психічної та тілесної autoregulácie людини.

За суб'єктивну умову соціальної адаптації людей О. Мікшик (O. Mikšík, 1980, с. 21) вважає гіпотетичну структуру психічної варіативності. Її утворює комплекс вроджених і засвоєних стратегій динамічного вирівнювання із ситуативними змінними, які проявляються в готовності індивіда до певної форми та способу реакцій. У цьому контексті О. Мікшик (1980, с. 22) визначив дві форми психічної адаптаційної варіативності людей:

  • Висока адаптаційна варіативність проявляється в тенденції людини доцільно та гнучко відповідати й пристосовуватися.
  • Адаптаційна ригідність (інертність) проявляється в тенденції людини дотримуватися власних схем поведінки та не пристосовуватися.

Цей теоретичний вступ до проблематики системи особистості та середовища спрямований на розуміння загального психологічного впливу суспільного та соціального середовища на людей.

Соціально-психічна адаптація індивіда в соціальному середовищі

Процес соціально-психічної адаптації ми обрамлюємо на фоні взаємодії та стосунків індивіда (або особистості людини) у соціальному середовищі. Окрема людина не вступає в контакт з усіма системами соціального середовища, а лише з деякими з них. Однак соціальне середовище є передумовою того, щоб людина стала особистістю. Суспільство певною мірою формує особистість людини як свій власний результат. Їхній взаємозв'язок помітний у тому, що особистість конкретної людини є певною мірою проявом суспільства, в якому ця людина живе. І навпаки — конкретне суспільство є певною мірою проявом особистості, яка в цьому суспільстві живе. Рівень соціальності окремої людини залежить від рівня соціальності соціального середовища, в якому ця людина живе, і навпаки.

Соціально-психічна адаптація людини пов'язана з психічним і соціальним розвитком, а також психічним і соціальним зростанням людини. Пристосування індивіда до конкретної соціальної реальності означає більш або менш корисні здобутки для його психічного та соціального розвитку. Й. Харват (J. Charvát, 1969, с. 54) соціально-психічну адаптацію людини вважає керівним чинником еволюційних змін індивідів і констатує: «Адаптації ми повністю не розуміємо. Зазвичай їх розуміють ex post, історично, як наслідок еволюції. Іноді, однак, ми можемо розуміти їх і навпаки, як одну з причин еволюції. Біологічна доцільність адаптацій випливає із закодованої пам'яті виду. Але у вищих істот, особливо ж у людини, ми знайдемо, крім того, досвід, заощаджений і опрацьований із життя індивіда. І вони також мають адаптивний характер... адаптації повинні при зміні зовнішніх умов гарантувати тривання індивіда... повинні допомагати йому пережити навантаження».

Психологічним змістом адаптації може бути (P. Lauková, 2008; L. Šírová, 2008) зближення цілей і ціннісних орієнтацій груп та індивідів як членів груп, причому так, що люди засвоюють соціальні норми, традиції, певну культуру та соціальну структуру малих, середніх і великих соціальних груп людей. Соціально-психічна адаптація людей тісно пов'язана з їхньою соціалізацією (M. Machalová, 2006, с. 148): Адаптація вважається одним із основних соціально-психологічних механізмів соціалізації людини. Адаптація — це поняття, яким виражається динамічний процес пристосування людини в середовищі. Результатом процесу адаптації людини є її адаптованість.

Видатний психолог J. Piaget (1970) констатував наступне:

  • Процес акомодації спрямований, хоч і на функціонування організму людини та її особистості відповідно до вимог і властивостей середовища, проте людина шляхом акомодації пристосовується лише формально, зовнішньо, при цьому не погоджуючись і внутрішньо протестуючи.
  • Процес асиміляції спрямований на засвоєння, на інтеріоризацію (внутрішнє засвоєння) вимог і властивостей середовища. Людина пристосовується творчо, перетворюючи властивості середовища відповідно до власних потреб, за власною згодою.

На цьому місці ми наводимо висловлювання P. Philips, який сформулював, на наш погляд, інноваційну, інтеракційну концепцію адаптації людини так (P. Philips, 1968, In: M. Machalová, 2006): Якщо людина пристосовується лише до специфічних ситуацій, у яких вона перебуває, то йдеться про ситуативну адаптацію, результатом якої є ситуативна адаптованість людини. Якщо людина пристосовується шляхом активного вирішення проблем, що виходять за межі даної ситуації, то йдеться про загальну адаптацію, результатом якої є загальна адаптованість людини. А тепер ми міркуємо по-своєму, називаючи загальну адаптацію генералізованою адаптацією, і результат цієї адаптації людини можемо вважати показником того, що конкретна людина опанувала численні та кумулятивні ситуативні адаптації. Можна припустити, що вона адаптивно подолала стресові ситуації, фрустрацію, депривацію, конфлікти.

V. Bačová констатує, що соціальна неадаптованість людини може проявлятися як стрес від відмінності, так і як стрес від невиконання соціальних очікувань у даному суспільстві. Виразна соціально небажана відмінність індивіда від більшості суспільства може стати психічним і соціальним тавром конкретної людини.

Соціальне відторгнення відбувається шляхом суспільної категоризації людей. Категорії людей стикаються з різною соціальною акцептацією в суспільстві. Суспільство відкидає деякі категорії людей, деякі групи приймає, але оцінює їх низько. Суспільна категоризація людей і соціальних груп випливає із суспільно прийнятої соціальної адаптації та суспільно відкинутої соціальної адаптації людей.

Суспільно прийнята адаптація індивіда та соціальної групи — це процес, результатом якого є соціальна адаптація індивіда або соціальної групи в конкретному соціальному середовищі, у межах конкретних соціальних ситуацій, причому дотримуються соціальні норми, прийняті соціальною групою. Суспільно небажана адаптація індивіда та соціальної групи — це процес, який призводить до задоволення потреб індивіда та соціальної групи в соціальному середовищі та в соціальних ситуаціях, проте за рахунок соціальної групи, причому соціальні норми, прийняті соціальною групою, не дотримуються і порушуються.

Суспільно небажану соціальну адаптацію характеризує така поведінка та дії людей, які суттєво відхиляються від суспільно чинних соціальних норм, що дотримуються в даному суспільстві. A. A. Nalčadžjan (1988) констатує, що патологічна адаптація людей заздалегідь виключає формування суспільної атмосфери, яка є сприятливою для творчої соціальної комунікації людей у даному соціальному середовищі. Для соціально-патологічної адаптації притаманні соціально патологічні способи поведінки та дії людей, які часто є проявом невротичного, психотичного, психопатичного синдрому та розладу особистості індивідів.

Зрозуміло, що в спільноті людей зустрічаються як соціально бажані, так і соціально небажані способи поведінки та дії. Соціально неадаптивна поведінка та дії є наслідком і водночас причиною соціальних проблем індивідів та соціальних груп. З психологічного погляду неадаптивна соціальна поведінка індивідів та соціальних груп у даному суспільстві є наслідком нездатності впоратися із соціальними завданнями, але водночас може стати й стимулом до відповідальності людей за своє життя. Усвідомлення власної відповідальності є для людей мотивацією до дій та поведінки соціально зрілим способом.

Автор: Prof. PhDr. Mária Machalová, CSc. Література

BAČOVÁ, Viera. Stres z odlišnosti a neplnenia sociálnych očakávaní - aké sú možnosti neakceptovanej osoby? In Zvládanie psychickej záťaže a stresu. Zborník. Bratislava: MO SR, s. 25 28. ISBN 80-88842-31-X. CHARVÁT, Josef. 1969. Život, adaptace, stres. Praha, SZN, 1969.134 s. KRECH, D.- CRUTCHFIELD, R. S.- BALACHEY, E. L. 1968. Človek v spoločnosti. Bratislava: VEDA, 1968. 632 s. LAUKOVÁ Petronela. 2008. Komunikačné zručnosti v kontexte kľúčových kompetencií. In: Súčasné trendy vo vzdelávaní odbornej a laickej verejnosti v zdravotníckych disciplínach. Trnava: Trnavská univerzita, 2008. s. 27-32. ISBN 978-8082-214-9. MACHALOVÁ, Mária. 2006. Psychológia vo vzdelávaní dospelých. 2. vyd. Bratislava: Gerlach Print, 2006. 224 s. ISBN 80-89142-07-9. MERLIN,V.S. 1975. Vzaimootnošenije ijerarchičeskoj urovnej v sisteme vzaimosvjazej „čelovek-obščestvo“. In Voprosy psichologii, 1975, č.5, s. 3 - 12. MIKŠÍK, Oldřich. 1980. Interakční koncepce osobnosti. In Československá psychologie,1980, roč. 24, č.1, s. 1-30. NALČADŽJAN, A. A. 1988. Sociaľno-psichičeskaja adaptacija ličnosti. Jerevan: Izd. Armjanskoj AN. 1988. 263 s. PIAGET, Jean. 1970. Psychologie inteligence. Praha: SPN, 1970. ŠÍROVÁ, Lea. 2008.Východiská k druhom a formám sociálno-edukačného pôsobenia. In Acta Andragogica. Ed. J. Matulčík. Bratislava: Filozofická fakulta, Univerzita Komenského, 2008, s. 71-80. ISBN 978-80-89142-14-9.