Вступ

Соціальна робота має широкий спектр соціальних послуг. Вона пропонує їх різним верствам населення, віковим категоріям, професіям, нужденним. Соціальні послуги надаються бездомним, ромам, людям похилого віку, дітям, соціальним закладам у формі супервізії тощо. «На сьогодні суттєво проявляється нестача соціальних працівників, або ж соціальних педагогів у школах».1 Дедалі більше зростає потреба у фахівцях у школах, метою яких є ідентифікація патологічних явищ у сім'ях, з яких походять самі учні.

Завданням соціальної роботи є допомога індивіду в покращенні якості життя, а також спонукання його до правильних способів поведінки під час вирішення своїх проблем. Це стосується і сьогоднішніх біженців з України, які в державах Європи просять притулку. Біженець, згодом згідно зі словацьким законодавством, може набути статусу особи під тимчасовим захистом. На практиці виявляється, що об'єктом соціальної роботи може стати сам соціальний працівник, який досі виконував соціальну роботу. Ніхто із соціальних працівників не перебуває в такій позиції, що не опиниться в скруті. У дописі ми пропонуємо приклад із практики, який вказує на те, що соціальний працівник може стати клієнтом соціальної роботи.

Казуїстика

Олена народилася в 1980 році в Мелітополі. На той час це місто було частиною Радянського Союзу. У ньому вона прожила майже все своє життя, і сьогодні воно географічно включене до Запорізької області в Україні. Запоріжжя — головне обласне місто, що має 1 000 000 жителів. Мелітополь має приблизно 120 000 жителів і від Запоріжжя віддалений приблизно на 150 кілометрів.

Олена згадує своє дитинство з теплом. Воно було прекрасним у колі сім'ї — батько, мама, дідусі та бабусі, брат і друзі. Вона закінчила загальноосвітню школу та економічний технікум. Вона навчається в школі Марії.2 Наразі вона здобуває вищу освіту в Українському католицькому університеті тривалістю три роки за спеціальністю катехитика. Вона має стати катехиткою3 для Донецького екзархату.4 До кінця вересня цього року вона виконувала соціальну роботу в тамтешній греко-католицькій благодійній організації (Карітас). Її діяльність як соціальної працівниці не була припинена добровільно.

Після закінчення навчання Олена змінила кілька місць роботи. Працювала в магазинах і на складах. У 2012 році вона влаштувалася на роботу на території українського півострова Крим. Дорога з Мелітополя до Криму займала загалом 2 години автомобілем і 3 години потягом. Робота там була для неї цікавою. Вона тішилася кращою і стабільною зарплатою. Через два роки надійшов виклик покинути Крим. Був 2014 рік. Анексія території півострова сусідньою державою не дозволяла їй там працювати як українці. Люди, з якими Олена в Криму спілкувалася і з якими була в тісному контакті, не бажали референдуму про приєднання Криму до Росії. Деякі виїжджали. Інші мусили залишитися, оскільки мали там свій заробіток і підприємства. Це була складна ситуація і для неї самої. Оскільки Олена сама не мала відповідних документів, вона не мала права виїхати з Криму. Йшлося про тактичний тиск, щоб вона залишилася в Криму. Вона мала обрати російське громадянство. Вона відмовилася. Так їй вдалося покинути Крим. Через два роки вона повернулася назад до Мелітополя.

Вдома їй за короткий час вдалося зустрітися з греко-католицьким священником, отцем Петром Креницьким. Йдеться про словака, який працює в Україні. Він запросив її на богослужіння. Їй там сподобалося. Парафію і храм вона почала відвідувати щодня. На території парафії знаходиться також благодійна організація. На початку 2015 року вона почала там працювати. Допомагала з усім, що було потрібно. Готували для бездомних, переселенців і тих, хто там зупинявся. За день зупинялося в середньому 120 людей. Вона відчула там силу доброї спільноти. Зустрічі з парафіянами, взаємні розмови, підтримка, допомога та відсутність самотності вирішували багато проблем. Олена перейшла з православної віри на католицьку і стала членом Греко-католицької церкви. Як православна, вона ходила до храму раз на рік і богослужінь не розуміла. Як греко-католичка, вона почала ходити на богослужіння щодня. Вони були українською мовою, яку вона розуміла.

Олена мріяла про дітей і сім'ю. У Мелітополі вона зустріла свого майбутнього чоловіка. Вони одружилися. Народилася їхня донька Вероніка. Вона стверджує, що в Україні високий рівень розлучень. Багато дітей залишаються без батьків і виростають лише з матерями. Так сталося і в її випадку. Чоловік має проблеми з алкоголем і наркотиками. Через залежності чоловіка шлюб супроводжувався поганим співжиттям. Вона не знала, що так буде і в її випадку. Вони розійшлися. Останні 8 років її життям був греко-католицький храм, робота в парафії, частиною якої є благодійна організація, власний дім, донька та допомога бідним. Вона активно працювала в галузі соціальної роботи. Знайшла роботу, яка їй подобалася і наповнювала її. Вона брала участь у написанні проєкту «Кухня», щоб за отримані кошти її могли вдосконалити в благодійній організації. Вона вигадала групу у Viber під назвою «Від мами до мами».5 Членами цієї групи були матері. Кожна з них писала, що має зайве і може подарувати. Олена ці подаровані речі передавала тим матерям, яким цього бракувало для їхньої дитини. Робочою позицією соціальної працівниці вона була задоволена. Робота їй подобалася і наповнювала її.

Життя тривало нормально. Ніхто не підозрював, що насувається війна. Тамтешня локальна війна в Донецькій та Луганській областях 24 лютого 2022 року поширилася далі. Життя людей з дня на день змінилося до невпізнання. Страх. Непевність. Неспокій. Окупація. Ці слова не треба було називати. Вони самі відчувалися в усій атмосфері міста. На велику мелітопольську землю, призначену для вирощування, була скинута бомба. Її вибух здригнув широку околицю. Була оточена тамтешня міська рада. Були проведені кадрові зміни на посаді міського голови. Був знищений міст, через який проходив потяг, щоб обмежити втечу цивільних. Був пошкоджений місцевий аеродром. Військові зайняли деякі квартири. Впала одна з мобільних мереж, через що люди не могли зателефонувати одне одному.

Йшлося про ситуації, коли ніхто не знав, що робити. Можна було бачити перевезення танків з обох сторін, що воювали. Щодня у двох тамтешніх греко-католицьких храмах збиралися люди різних конфесій на спільну молитву за мир і спокій в Україні. У центрі міста відбувалися мирні страйки. Написані гасла: «Мелітополь — це Україна!», «Мелітополь — наша батьківщина!» виражали почуття людей до своєї державної приналежності. Олена пам'ятає кожен день, що там відбувалося. Люди приходили до храму через страх і молилися. Поміж людей приходили союзники, які говорили завчені фрази: «У Росії є життя. Росія вас звільнить! Росія вас любить. Ми один народ! Ми один люд!». Серед тих, хто ходив переконувати людей, були самі громадяни Мелітополя. Автомобілями вивозилося дуже багато пшениці та продуктів, щоб настав голод. У місті білборди набули реклами у вигляді «Ми один народ!»6

Попри окупацію парафія, у якій працювала Олена, залишалася функціональною. Свято чи не свято, у благодійній організації завжди є робота. Потрібно дати людям їсти, прихистити подорожніх, особливо біженців, які там ночують, а наступного ранку тікають далі в безпеку. Мелітополь змінився. Були розбиті деякі магазини, особливо продуктові. Виникали пункти, що замінювали продуктові крамниці. Нерідко можна було побачити танки, готові до бою, та перевезення містом іншої важкої військової техніки вантажівками. Місто охороняють представники чужої армії. Не бракувало й пошкоджень приватних автомобілів через стрілянину зі зброї. Людей з вищою освітою, які мають потенційний вплив на інших, залякували самі солдати. Це сталося і з самим священником, у якого працювала Олена. Виникло питання — тікати чи не тікати? Олена була спокійна. Попри перші дні війни, вона не відчувала потреби їхати. Вона вірила, що це скоро закінчиться. Влітку ще їздили з дітьми до Чорного моря.7 Там донька Вероніка хотіла зустрітися зі своїм батьком. Не вдалося.

У березні 2022 року Олена записала доньку Вероніку до 1-го класу початкової школи. Ще влітку вона була на прощі, молоді та людей з усієї України.8 Ще тоді вона вірила, що все зміниться на краще і що вона залишиться в країні. У благодійній організації пакували продуктові набори для біженців. Роботи було багато. Ситуація ніяк не змінювалася на краще. Дедалі частіше виникало питання — тікати чи не тікати. Знайомі радили їй виїхати. На храмове свято Різдва Пресвятої Богородиці в Мелітополі вона почала молитися новену до Богородиці. На 5-й день, за її словами, прийшов сигнал, що треба їхати. Її охоплював страх. Бігти — не бігти? «У тебе є правильне рішення», — стверджував духівник. Далі він продовжив: «Тебе охоплює страх, твої переживання, час їхати!» У п'ятницю, 24 вересня 2022 року, у період храмового свята, за її словами, було ще добре. Вона перебувала на своїй роботі. Олені зателефонував знайомий, який міг би відвезти її разом із донькою та мамою. Місцеві радили їй: «Наступного дня починається референдум. А з референдуму ти вже не вийдеш. Там уже міліція, триває окупація». Наступного дня вона прибула з донькою до сусіднього селища Василівка. Багато людей там чекали на виїзд. Було підготовлено багато автомобілів та автобусів. Водій, з яким вона напередодні домовилася, що він відвезе її машиною до Запоріжжя, попросив за поїздку дуже багато грошей. Син водія наразі служить в українській армії... По неї того дня до Василівки він уже не повернувся. Він застряг у Запоріжжі, де в нього почалися проблеми з пересуванням через військових.

Зрештою, їй вдалося виїхати з іншим водієм на авто. Запасний водій проінструктував її, щоб перед в'їздом до Запоріжжя вона з донькою лягла на задні сидіння. Був ризик, що по їхній машині відкриють вогонь. Зону, де загрожувала стрілянина, вони проїхали дуже швидко. Їй здавалося, ніби на тій ділянці ангели підняли машину, щоб кулі не влучили в їхнє авто. Дорога для Олени та її доньки була дуже складною, але якось вони дісталися мети — Запоріжжя. Там вона затрималася на 3 дні у черниць-василіянок. Протягом цього часу вона не могла часто виходити на вулицю. Місцями загрожувала стрілянина. На неї могли будь-якої миті напасти.

Олена написала у Viber одному зі студентів з Мелітополя. Повідомленням вона отримала попередження, що з Мелітополя відсьогодні вже ніхто не може виїхати. Вона поїхала в останній момент. Після короткого перебування у черниць, де вона не могла виходити через обстріли певних місць, вона переїхала до Києва. У столиці України живе її брат із сім'єю. Там вона недовго затрималася, де пережила приємні моменти. Адже все-таки родина, спокій від стрілянини, хоч і у воєнній державі. Проте вона все ще не мала документів, щоб виїхати за кордон. Вона не могла ніяк зорієнтуватися. Сильно заболіло серце. Мама в Мелітополі. Через 3 дні знову прийшов страх, що буде далі. У Києві був величезний міський рух. Вона прагнула зустрітися також із членами Марійної дружини, частиною якої є. Розглядала різні можливості. Знайома запропонувала їй квартиру на заході країни. Фінансово вона не могла собі цього дозволити. Брат пропонував їй оформити проїзні документи.

Духівник із благодійної організації, у якій вона працювала, радив їй їхати до Словаччини. Її приїзд до нас почала вирішувати черниця Катерина зі Словаччини. Це черниця, яка досі більшу частину року проводила на місіях у східній частині України. Вона допомагала людям, як могла. Оскільки вона знала Олену, то почала більше клопотатися про її приїзд до Словаччини. Для Олени це було некомфортно. Вдома у неї була робота, відповідальність за себе і дитину, у неї було все. Їй нічого не бракувало. А тепер? Самі проблеми. Сестра Катерина спонукала її виїхати з України. Сама вона вже понад рік у Словаччині і не могла повернутися в Україну через COVID, а також через початок війни. Черниця пообіцяла їй, що допоможе оформити проїзні документи. Олені було зле. Після оформлення документів вона переїхала до Ужгорода. Звідти поїхала автобусом до Кошиць. З Кошиць переїхала до Пряшева, де її на кілька днів прийняв монастир сестер, частиною якого є згадана сестра Катерина. Усе було поруч — магазин, аптека, лікарня. Лікар оглянув її після приїзду до Словаччини. Констатував, що вона пережила величезний стрес. Наказав їй відпочивати. Про це подбала сестра Катерина, щоб вона лежала, читала, молилася і не стресувала даремно. Потрібно було відновитися. Потім вона перемістилася до монастиря сестер у Гельниці. Через кілька днів до них приїхали інші сім'ї з України. Вони підтвердили Олені, що вона правильно зробила, що поїхала. У зв'язку з тим, що відбувається там, тут вона зараз у безпеці.

У Словаччині вона з 2 жовтня 2022 року. За цей місяць Олені вдалося знайти садочок для доньки. Вимальовувалася і нова робота. Вона стверджує, що їм треба жити, і тут вони вже в безпеці. Головне — не підкорятися. Окрім іншого, на неї чекає завершення навчання з катехитики, яке відбуватиметься онлайн.

Вона боїться за маму. Колишня вчителька на пенсії вже переступила 80-річний рубіж. Літнім людям зазвичай важче кудись тікати і залишати своє житло та батьківщину. Великим чинником, що заважає втечі, може бути недостатня фізична витривалість. Брат Олени живе із сім'єю в Києві, де працює і залишається у військовому резерві.

Духівника, який радив їй їхати до Словаччини, сьогодні називають тим, хто пахне хлібом. Він ходить селами і роздає хліб. У селах немає ні лікарень, ні магазинів. З Мелітополя він привозить хліб до всіх сіл, які є територіальною частиною його парафії.

Наразі Олена намагається вчити словацьку мову і хоче тут адаптуватися. Під час перебування вона відвідала знайому. Коли сусіди знайомої дізналися про ситуацію Олени, вони принесли якісний одяг, особливо для її 6-річної доньки, яка кілька днів була в одному й тому самому вбранні.

Донька Вероніка, відколи вони втекли з дому, дуже багато малює. Малюванням вона мовчки демонструє те, що переживає. Нерідко вона малювала танки та людей. Вона дуже живо сприймає те, що відбувається. Проте малює і приємні речі.

Олена хоче щодня ходити на богослужіння і вчитися всьому, що необхідно. Результатів референдуму в Мелітополі вона не знає. Вона знає, що того дня, коли вона виїжджала, між людьми ходили по двоє жінок із чоловіками, щоб ті голосували. Додому вона хоче повернутися. Це залежить від того, чи закінчиться війна, чи ні. Вона дає на це рік. Потім буде видно. Сьогодні вона набуває статусу біженки та особи, що шукає притулку. Статус соціальної працівниці в її випадку вже відсутній.

Висновок

Досвід із практики, як і наведений приклад, вказують на те, що сам соціальний працівник, який надає соціальну послугу, може опинитися в ролі її отримувача. Це не обов’язково має статися лише тоді, коли він набуває речової чи неречової залежності. Це може статися також у разі втрати житла, втечі з батьківщини, спричиненої війною.

Біженство спричиняє відтік людей. У випадку війни ця втеча вважається легальною міграцією. Це чітка ознака виникнення небажаної патології. Біженці, які подали заяву на видачу відповідного документа9 про толероване перебування на території Словацької Республіки, отримують статус «одіденець» (особа, що отримала тимчасовий притулок). Іноземець, якому згідно із законом № 480/2002 З. з. про притулок у редакції пізніших змін було надано міжнародний захист у формі притулку, оскільки він має в країні походження обґрунтовані побоювання переслідування з причин, визначених законом.10 Згідно із законами, біженець таким чином набуває два правові статуси — азилант (особа, що отримала притулок) та одіденець. Він стає членом груп, які є об’єктом здійснення соціальної роботи.

Автор: Mgr. JUDr. PhDr. Stanislav Bujda, PhD. Вища школа охорони здоров’я та соціальної роботи св. Єлизавети

Автори фотографій: Stanislav Bujda ml., @melitopolnews

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

HETTEŠ, M., SCHAVEL, M., ŠKORECOVÁ, O. (etc.).: Postavenie sociálneho pracovníka v spoločnosti (Príklady praxe). Zborník z odbornej konferencie. Prešov : Ústav sociálnych vied a zdravotníctva bl. P. P. Gojdiča v Prešove, 2013. s. 210. ISBN 978-80-8132-094-1.

Uznesenie vlády Slovenskej republiky č. 144/2022 v súvislosťami s utečencami zo dňa 28. 2. 2022

Zákon č. 480/2002 Z. z. o azyle a o zmene a doplnení niektorých zákonov

Postup pri zamestnávaní občanov Ukrajiny. https://www.sppk.sk/clanok/4313 (5. 11. 2022, 9:00)

Azylant. https://www.employment.gov.sk/sk/informacie-cudzincov/zakladne-pojmy/azylant.html (5. 11. 2022)

[1] Slovák, P.: Absolvent sociálnej práce v kontakte s jedincami na prahu dospelosti. In: Postavenie sociálneho pracovníka v spoločnosti (Príklady z praxe), 2013, s. 15. [2] Йдеться про католицьке об’єднання, яке об’єднує людей у молитвах, реколекціях та на різних зустрічах. [3] Навчання, однак, завершить онлайн. Це не через пандемію covid – 19. [4] Вища церковна територіальна одиниця з відповідними інституціями церковного самоврядування. [5] У перекл. Від мами до мами. [6] У перекл. Ми один народ! [7] До Азовського моря, віддаленого на понад 40 км від Мелітополя, вже не було доступу через війну. [8] З Мелітополя до Снігурівки. Приблизно 80 км маршрут. [9] Порів. https://www.sppk.sk/clanok/4313 (5. 11. 2022, 9:00), Постановою уряду СР № 144 від 28. 2. 2022. [10] Порів. https://www.employment.gov.sk/sk/informacie-cudzincov/zakladne-pojmy/azylant.html (5. 11. 2022, 9:15)