Хто я як доглядальниця? Чи я служниця тих, кого залишили рідні, бо вони вже не мали сил з будь-яких причин дбати про них? А чи я ангел для тих, хто почувається в «будинку для літніх людей» як у раю, бо вдома мали «пекло»? Хто я для словацьких політиків? А хто я для членів родини? Хто я для самих мешканців «будинку для літніх людей», який сьогодні називають закладом для людей похилого віку? Чи знаю я, хто я? На це запитання я відповім собі тоді, коли запитаю, чому я стала доглядальницею?
«Я не знаю, чому я стала доглядальницею», — відповідає мені доглядальниця. — «Можливо, тому, що я втратила роботу, за якою була навчена, а нічого кращого, легшого не знайшла? Можливо, тому, що я люблю людей, і тому я думала, що це робота, якою я зможу допомагати людям, які вже самі не можуть собі допомогти? Можливо, тому, що мені не потрібно подорожувати? Можливо, тому, що в мене немає відваги виїхати за кордон?»
Лише коли доглядальники правдиво дадуть відповідь на це запитання, вони повинні зупинитися і щиро замислитися. За моїми плечима сотні годин лекцій про догляд і десятки годин розмов із доглядальницями. Але щоразу, коли я йду від них, у мене відчуття, що я «кидаю їх напризволяще». Мені легше говорити, коли мені не потрібно, як їм, щодня встигати зробити ранкову гігієну, викупати, нагодувати, змінити підгузок 20 клієнтам, і це в такому коловороті, що я сама запитую себе: навіщо я читаю їм лекції про професійні стандарти? Адже система, в якій вони працюють, не дозволяє їм їх виконати. Які в них умови праці? І як вони підготовлені до професійного догляду та індивідуального підходу, коли на клієнта їм не залишається майже жодної хвилини, щоб із ним поговорити? Скільки з них знають щось про емпатичний підхід, про соціальну комунікацію, про прояви деменції та агресивну поведінку, що випливає з багатьох психіатричних станів?
А можливо, і ви думаєте, що доглядати може кожен, хто вже виховав своїх дітей і дбав про своїх батьків. Ні, не кожен батько чи мати може правильно подбати про свою дитину з ментальною чи фізичною вадою, і не кожна донька чи невістка може правильно доглядати за своїми літніми родичами.
Моя історія почалася, коли я, будучи двадцятиоднорічною, поїхала на навчальне стажування до Німеччини. Можливо, мій шлях склався б зовсім інакше, якби я отримала житло в студентському гуртожитку, а не в материнському домі серед дияконис, який був оточений великою територією лікарні, закладом для людей похилого віку, будинком догляду та школою для доглядальників/ць. Річну стипендію я використовувала не лише для вивчення теології, а й практичної теології та дияконічної роботи. Між лекціями я асистувала дияконисам під час їхньої робочої діяльності в лікарні або допомагала їм у догляді за літніми людьми. На вихідні та канікули вони також не залишали мене саму, а брали з собою на екскурсії з клієнтами або купували мені квиток і відправляли потягом в іншу федеральну землю, щоб я пізнавала інші дияконічні служби та заклади. На станції на мене потім чекала в дияконічному однострої (габіті) диякониса і присвячувала мені свій час.
Але найгарнішим подарунком були дві корабельні (американські) валізи, які я могла наповнити книгами про соціальну службу євангелічної церкви і забрати їх додому. Після успішних державних іспитів я отримала місце капелана в центральній Словаччині. Хоча робота в громаді поглинула мене під час роботи з дітьми, молоддю та літургійною діяльністю, я не припинила займатися роботою з літніми людьми. Щодня я зупинялася біля них, розмовляла з ними, а згодом почала шукати їх і вдома. Тих, хто вже не мав сил ходити до церкви, я відвідувала все частіше. Я пізнавала не лише їхню самотність і безпорадність, а й родинну атмосферу, яку я відчувала біля ліжка хворої або літньої людини. Я все більше спостерігала за змінами, які приносили з собою старість і хвороба члена родини.
Одного дня я отримала пропозицію від сестри диякониси Barbara Haug, що вона привезе до Словаччини своїх добрих подруг, які багато років займалися доглядом, щоб ми також познайомилися з цією службою. Пропозиція була не лише цікавою, а, як виявилося пізніше, принесла благословенні плоди та користь моїм церковним громадам. З 1994 року і до сьогодні, тобто двадцять років, я використовую на своїх лекціях приклади з практики однієї дивовижної жінки, яку звали Anne Rose Schwarz. Майже місяць ми разом проводили час під час лекцій для домашніх доглядальниць (сімейних доглядальниць) і під час гарних літніх вечорів за келихом вина чи трав'яного чаю, сповнених людських історій та ситуацій з догляду, методів, технік чи теологічних питань. Anne Rose Schwarz після двадцяти років практики в лікарні як медсестра в операційній повністю змінила свою професію. Вона відвідала курси з догляду та супроводу вмираючих у домашньому середовищі і замість робочої служби в закладі для людей похилого віку обрала подорожі до клієнтів у їхні домівки. У кожну оселю, де була потрібна доглядальниця з цілодобовою службою, вона несла валізу з частинкою дому, але насамперед свої професійні знання багаторічної медсестри, велике серце і, як вона казала, також добрий шлунок. Зміну свого середовища вона не сприймала як тягар. Вона згадувала: «Мій тягар і мої проблеми такі малі й несуттєві, що вони зникають у середовищі людини, яка дізналася, що має три, чотири чи шість місяців життя і що протягом цих останніх днів на неї не чекає нічого гарного, якраз навпаки».
Я ціную соціальну роботу. Я люблю читати лекції з соціального менеджменту, проектування в соціальній роботі та менеджменту якості, але я все більше переконана в тому, що найважливіша соціальна робота відбувається біля ліжка клієнта. Те, що ми занедбаємо або погано виконаємо там, ми вже не виправимо ні в середньому, ні у вищому менеджменті. Ніхто не переконає мене, що догляд не потребує фахової освіти, і ніхто не переконає мене, що доглядальницям достатньо сьогоднішнього становища та ролі з найнижчою фінансовою винагородою. Це неповага до складної і дуже важкої професії.
На курсах з догляду я даю завдання описати перед початком курсу, яке вони мають уявлення про роль доглядальника/ці. Переважно учасники курсу пишуть, що це гарна робота, яка вимагає соціальної чутливості та емпатії. Після закінчення курсу я прошу їх написати те саме завдання. Зміст завдань уже не збігається на сто відсотків. З 1994 року до сьогодні ми навчили сотні доглядальниць і доглядальників. Я відвідую їх безпосередньо в закладах. Я знаю їхнє робоче середовище, клієнтів, щоденні та надзвичайні ситуації, які приносять відомі й невідомі обставини, щодо яких доглядальник чи доглядальниця повинні зайняти позицію або виконати робочу діяльність. Сьогодні, можливо, більше, ніж будь-коли, я думаю, що «ми всі залишаємо їх напризволяще». Чому? Сьогодні вони потрібні іншим, але завтра вони, можливо, знадобляться нам. Чи будемо ми задоволені їхнім доглядом? Чи будуть вони краще підготовлені до піклування про нас або про наших близьких? Чи матимуть вони на нас більше часу? Чи матимуть вони кращі робочі інструменти та робоче середовище, ніж сьогодні? Чи будемо і ми на них кричати, лаятися, проклинати та виявляти власну фрустрацію через зіпсоване життя і вимагати від них, щоб вони витирали нам «задки» та обслуговували нас, бо ми тут за це платимо? Чи будемо і ми такими членами родини, які будуть їх «цькувати»?
Або ж у нас щось зміниться, і професія доглядальниць не лише в закладах соціальних послуг, а й у домашньому середовищі стане професією, яку політики підтримають підвищенням їхньої заслуженої заробітної плати, у якій роботодавці покращать робоче середовище та робочі інструменти, у якій члени родини замість цькування запропонують руку допомоги в догляді, і в якій самі клієнти навчаться ввічливості, терпіння та вдячності?
Я бажаю, щоб доглядальниця не була служницею людини, а «професійним ангелом», який перебуває поруч із людиною в соціальній скруті.
Автор: PhDr. Mária Kovaľová, PhD. MHA
Авторка є теологинею зі спеціалізацією на дияконічній соціальній роботі та магістеркою громадського здоров’я зі спеціалізацією на керованій документації та управлінні ризиками. З 1991 року займається доглядом, зосередженим на людях похилого віку. Вона є консультанткою та аудиторкою якості в соціальних послугах. З 2014 року є президенткою Asociácia odborných pracovníkov v sociálnych službách та співзасновницею OZ Planéta malého prínca. www.aopss.sk