Синдром відчуженого батька – дизаретація у трансмісії Ситуація в педагогічно-психологічному консультуванні на сьогодні є щоденною практикою, типовою через зростаючу кількість дітей-клієнтів, які внаслідок розпаду партнерства батьків переживають невлаштованість у повсякденності свого актуального дитячого життя. Причиною психологічної інтервенції чи педагогічно-психологічного консультування дуже часто є неналежна поведінка дитини в школі та поза нею, часті пропуски через психосоматичні проблеми зі здоров'ям, а також прогули, а в старших класах основної школи — і проблеми адиктологічного характеру (наркотики).

Дуже швидко, переважно вже під час першої зустрічі, виявляється й імовірна причина їхнього стану. Здебільшого йдеться про дітей, які пережили тривалі судові спори про опіку між матір'ю та батьком. До терапії чи консультування вони потрапляють або за рекомендацією основної школи, педіатра, або їх приводить один із батьків за власною ініціативою. Причиною зазвичай є поєднання проблем: низька успішність у навчанні та труднощі етопедичного характеру. Дуже часто додається ширший спектр психосоматичних розладів — часті головні болі, болі в животі, нудота, а також болі в нижніх кінцівках, втома, нерідко й депресія.1

Протягом тривалої несприятливої ситуації між батьками та у фінальній фазі розпаду сім'ї дитина опиняється у дуже складній і важкій ситуації, яку вона не розуміє і в якій водночас змушена прийняти специфічну роль, необхідну для самозбережувальної адаптації до даного стану, без власного права вибору.

Текст відображає досвід консультативної та терапевтичної роботи з сім'єю, що розпадається, високу вразливість до СВБ (синдрому відчуженого батька) у ситуаціях затяжних конфліктів і пропонує комплексний погляд на сім'ю у філософсько-психологічному контексті. Поєднання двох основоположних факторів для виникнення СВБ (синдрому відчуженого батька) — маніпуляції одним із батьків та власної спроби дитини якомога більше догодити і тим самим наблизитися до батька, який «залишився» поруч і доступний, закладає ускладнення з непередбачуваним масштабом не лише для даної дитини в моменті та майбутньому її життя, але й стає значним трансгенераційним тягарем.2 Синдром відчуженого батька, отже, не можна вважати проблемою дитини та батьків лише в актуальний час, а як певну форму дизаретації у трансгенераційному контексті.

З народженням дитини приходить у рух уся мережа соціальності, і в усій емоційній схемі сім'ї відбуваються взаємопов'язані реакції, що мають свої закономірності в онтичній та онтологічній закладеності3. Емоційне поле сім'ї можна розуміти у філософському сенсі як місце трансгенераційної зустрічі. Окремі ролі — батько, мати, дідусі й бабусі та вся система сім'ї є незамінними; Martin Heidegger (1993) говорить про постійну розмову зі своїми предками, народженими та ще не народженими нащадками, а також із тими, хто відійшов за горизонт — померлими.

Сили емоційного поля дуже важко виразити, їх неможливо картезіанським способом «ясно та обмежено» конкретизувати. Онтологічне походження новоствореної сім'ї полягає у налаштуванні чоловіка та жінки; кожен у межах свого трансгенераційного досвіду приносить частину цілого початкового емоційного поля сім'ї, де він народився і виріс. Таким чином виникає власне поле взаємодій, що складається з двох частин, яке, проте, вимагає від пари створити власну, довірливо-сутнісну систему, де буде закладено їхній дім у справжньому значенні слова, як потенційна можливість для стосунків пари, і цим самим готується місце для народження нащадків та їхньої майбутньої можливості «домашності». Мова (мовлення) та сексуальність є джерелом значної можливості для адаптації до складної конфронтації відмінностей початкових домів жінки та чоловіка — емоційних полів у трансгенераційних передачах родів.

Нова сім'я, у філософському розумінні як гераклітівський вогняний центр4, має свій початок і підтвердження у зачатті та народженні дитини. І саме цією ситуацією певні речі стають для всіх учасників у майбутньому часі незмінними.

Учасниками є не лише батьки дитини, а й уся широка мережа інших кровних родичів, завдяки чому відбувається так зване «мережування» у трансгенераціях5.

Дім — це не лише місце проживання, перебування у конкретних житлових приміщеннях. Дім закладається, дім відроджується з початкового місця «домашності» і водночас у той самий момент прирощується до нового, постійно конституйованого місця. Це постійна вимога у сенсі оригінального проживання близькості, інтимності, безпеки та довіри, проте з можливістю вільної конституції своєї особистості в кожний момент життя.

У домі закладена основа кожної людини, яка дуже тісно пов'язана з темпоральністю6, що має приналежність до конкретного місця, проте з можливістю «домашності» у сенсі автентичного життя у спільноті світу. «Дім є джерелом того, щоб бути вперше, і все ж постійним місцем» (Hogenová, 2008, с. 188).

Дім, однак, є також місцем значної вимоги справлятися з ролями, які життя закономірно приносить. Окремі ситуації, що мають характер виклику та перешкоди на життєвому шляху від народження до горизонту життя, знаходяться у певній синхронізації з викликом та перешкодою інших членів емоційної схеми. Сім'я як мікрокосмос представляє можливість для наповнення цієї синхронізації у конкретності вимоги захисту та збереження трансгенерацій і тим самим збереження існування людини на Землі.

Сім'я є як живий і прожитий організм, який постійно продовжує творення все нових і нових просторів (феноменологічно мислячи — таких, що не мають меж). Виконується захист чутливого зародкового ядра від вимог навколишнього — зовнішнього світу, завдяки чому надається достатньо часу для наповнення потенціалу росту та дозрівання.7

І саме закладеність часу майбутнього у дитини в контексті сімейного середовища, будь-яка неприродність (дисфункція в емоційному проживанні) аж до патології у несприятливих виховних умовах закривають шлях до стабільності та автентичності у дорослому віці. Дитина, яку виховують без стабільності та сприятливого і достатнього емоційного насичення, без необхідної впевненості, має шлях, у гайдеггерівському розумінні8, захаращений розвитковими незавершеностями, які перешкоджають даному індивіду мати стабільні стосунки та приносять проблему в комплексності — габітуальності його життя.

Феноменологічно йдеться про вимогу першого референта Яна Паточки – Родина, дім, закоріненість (Patočka 1996). Довірливе середовище та впевненість, батько і мати, є референтом життєвого руху дитини, центром світу, теплом, добром, любов’ю та справедливістю. Саме ці дуже сутнісні спогади у значенні добра (Areté) у формі урімпресій9 впливають на майбутнє. Темпоральність як взаємозв’язок усіх трьох часів – минулого, теперішнього та майбутнього – є визначальною в емоційному переживанні «тут і зараз», є джерелом для виконання вимоги у другому життєвому референті – Праця і боротьба. Долаючи «опір земного тяжіння», доросла людина наражається на вимогу переживати кризи та протистояти їм, що водночас є пропозицією нових можливостей, інакшості, можливого зростання та відкриває шлях до автентичності буття. Струс основ відкриває можливість зустрічі з непередбачуваним, раптовим, складним, а також зі страхом перед закинутістю у відкритість світу. Третій життєвий референт Яна Паточки – Абсолют відкривається під час осягнення порожнечі – НІЩО у важких життєвих ситуаціях, коли первісний сенс життя втрачено, а зміна, що настала в життєвому русі, пов’язана з вимогою самотності та абсолютної скрути в самому бутті.

У родинній схемі досвід опанування вимог життєвих референтів хоч і є непередаваним, але в межах темпоральності нащадків і предків він є дуже важливим у значенні здатності до адекватних відповідей на виклики, що надходять, та подолання перешкод на життєвому шляху. У цьому контексті дуже важливо також підкреслити відмінність ролей чоловіка – батька та жінки – матері у значенні ролей у виховній схемі. Вони є незамінними та невідворотними у своїй базовій смисловій площині, у щоденній вимозі емоційної схеми ролей відбувається кооперація та постійне формування нової і нової взаємопов’язаності у значенні створення мережі.10

Жінка і чоловік у родині та загалом у житті мають специфічні ролі, завдання, специфічний життєвий рух. У родинному співжитті діє правило: жінка є стійкою, якщо чоловік надає їй підтримку та захист. Чоловік у вимозі своєї архетипової ролі: боротьби, захисту та забезпечення — вистоїть тоді, коли йому це дозволяє і відкриває у своїй сутнісній екзистенції жінка своєю енергією.

Жіночність і чоловічість разом утворюють ціле. Жінка утримує, чоловік здобуває і приносить. Обидва є основою дому, родини, стосунків між чоловіком, жінкою та їхніми нащадками. Родина є трансгенераційною основою, зі своїм «тут і зараз», минулим і майбутнім, яке приходить саме з минулого (Heidegger 2006), вона також є оптимальним цілим, що уможливлює народження, дозрівання, живлення, захист і вистояння у вимозі майбутнього. Цілісний розвиток індивіда, його освіта та соціалізація полягають у визначенні меж і просторів, необхідних для зростання (тілесного та духовного), з можливістю розвитку до максимально можливої широти. Родина як Forum internum — це простір, який захищений від вимог зовнішнього світу, що уможливлює дозрівання та реалізацію вимог зростання та сепарації; тут панує внутрішній час –

KAIROS

. У Foru externu – поза родиною, у зовнішньому світі, панує космічний час –

CHRONOS

, який вимагає від індивіда нагальності та конкретності, у значенні 2-го життєвого референта за Яном Паточкою11: праця і боротьба. Обидва часи в єдності завжди присутні в темпоральності людини. Часом біологічних процесів, включаючи емоції, є kairos, хвороби через нестачу чи дисфункцію в його плині в антропологічній медицині називаються гіпокайрозами (Chvála, Trapková 2008). Неповні родини, нез’ясовані взаємини, конфлікти в родині, а також розпади стосунків із подальшою ворожістю закладають диференціацію між часом chronos та kairos. Вони перешкоджають і загороджують дитині радісне, вільне, безпечне і таке, що добре задовольняє потреби сепарації, переживання свого дитинства, і не дозволяють їй у майбутньому часі досягти дорослості в автентичності.

Синдром відчуженої дитини – Parental Alienation Syndrome (PAS) Синдром відчуженої дитини (далі СВД – у доступних чеських джерелах звична абревіатура) був описаний педопсихіатром проф. д-ром Richard A. Gardner на початку 80-х років минулого століття. Він визначив його «як розлад, що проявляється систематичною та необґрунтованою відмовою і ненавистю до свого з батьків».

Походження цієї особливої емоційної ситуації в емоційній схемі родини проф. д-р Gardner вбачав у поєднанні маніпуляції дитиною одним із батьків та власних спроб дитини обмовляти ненависного з батьків з метою несвідомого прагнення підтримати позицію того з батьків, з яким вона живе, і таким чином забезпечити собі його прихильність. Обидві спроби виходять із даної ситуації родини, коли після розпаду в межах емоційної схеми триває і водночас затягується криза, яка має в собі заряд для підживлення екзистенційної кризи в багатьох формах. З боку того з батьків, хто підбурює в дитині ненависть до іншого з батьків, з яким вона не живе, це є нездатність змиритися з розпадом стосунків, часто також заздрість і нездатність прийняти реальність та вимогу прийняття даного стану. У дитини, яка підтримує своєю позицією того з батьків, з яким вона ділить розпалий дім, здебільшого несвідомою метою є зацікавити, схилити на свій бік і зберегти принаймні одного з батьків у своєму розпорядженні.

Ризик загрози СВД є найвищим саме в ситуації розпаду та вже розпалих родин, коли дитина перебуває під виключною опікою одного з батьків.

У межах необхідної адаптації дитини до виниклої кризової ситуації, коли вимога висувається до всієї емоційної схеми родини через відхід одного з дуже важливих акторів, дитина в межах інстинкту самозбереження дуже легко переймає думку та позицію того з батьків, який залишився доступним. Часто навіть цей дорослий індивід – батько чи мати – у вимозі своєї ролі навіть не усвідомлює, у якій важливій ролі він трансгенераційно перебуває. Своєю поведінкою він впливає не лише на час «тут і зараз», але й закладає в межах темпоральності всіх учасників також час майбутній. Мова є важливим інструментом, і якщо про іншого з батьків говорять негативно, дитина не має можливості (навіть з огляду на свою стадію розвитку) перевірити інформацію і закономірно сприймає сказане як правдиве (посилання на 1-й референт Яна Паточки – довіра, безпека, батько і мати є центром буття).

У цьому контексті слід згадати про синдром відчуженого батька/дитини. На відміну від синдрому відчуженої дитини, коли йдеться про ненависть і, як наслідок, про одностороннє моральне засудження, при синдромі відчуженого батька/дитини стан спричинений взаємним відчуженням внаслідок недостатнього контакту та комунікації. Цими темами дуже інтенсивно займався видатний чеський психолог PhDr. Eduard Bakalář, CSc., який рекомендував суворе розрізнення цих термінів у зв’язку з подальшою можливою ефективною інтервенцією.

Базове розрізнення можна вбачати у програмованих зусиллях одного з батьків щодо емоційного розвороту проти іншого з батьків, результатом чого є перевертання спочатку позитивного ставлення дитини до батька/матері на байдужість або навіть на ненависть. Якщо результатом є опір дитини та ненависть до батька/матері на основі підбурювань з боку того з батьків, з яким вона живе, завжди йдеться про синдром відчуженої дитини.

PhDr. Bakalář у своїх текстах специфікував планомірне витіснення батька12 із життя дитини до кількох груп.

  1. Конфлікт в емоційній схемі родини, батьки хоч і живуть у спільному домогосподарстві, але дитина не має необхідної близькості, присутня при сварках і закликається одним із батьків до підтримки.

  2. Мало контактів дитини з одним із батьків

  3. Потік інформації від батька чи матері, з якими дитина проводить більшість часу, оцінювання інших осіб та їхня категоризація в усій широкій емоційній схемі (трансгенераційно).

  4. Вплив на ставлення дитини, подальше формування її емоційних реакцій, дружби чи ворожості до інших осіб та вплив на можливість вільного й незалежного буття в межах сім’ї.
  5. Дитина не відчуває в повсякденні люблячої поведінки своїх батьків, і їй бракує моделі не лише для теперішнього часу, але й у майбутньому даному індивіду бракує «моделі» в межах трансгенераційної передачі.
  6. Корупція дитини – толерування проступків у поведінці (емоційна корупція), емоційне налаштування (напр., «Ти мій король»), а також матеріальна корупція – купування предметів.
  7. Виявлення винного як підсистема оцінювання – хто і як старався, хто мав добрі наміри, хто, навпаки, був злим, хто кому завдавав шкоди.
  8. Налаштування дитини проти іншого з батьків – вплив на дитину, прямий чи непрямий, з наміром знизити цінність іншого з батьків в очах дитини.
  9. Вплив на дитячі емоції.

Ми розрізняємо три основні сфери, яких стосуються схеми в контексті перенесення в доросле життя:

  • Досягнення – надмірні вимоги до себе та надмірна потреба в успіху. Якщо я не робитиму речі ідеально, я зазнав невдачі! З усім я повинен впоратися сам! Я мав би бути найкращим у всьому, що роблю!
  • Прийняття – надмірна потреба бути шанованим, коханим, захищеним, прийнятим іншими особами. Якщо хтось зі мною не погоджується, це означає, що він мене не любить! Моя цінність залежить від того, що про мене думають інші! Коли люди справді пізнають мене (і дізнаються, яка я жахлива), вони відмовляться від мене!
  • Влада/контроль – надмірна потреба тримати події під контролем, потреба в силі, контролі над поведінкою інших, прагнення їхньої слухняності та лояльності. Я повинен контролювати свої емоції, інакше я буду втрачений! Усі повинні постійно мені допомагати! Нікому не можна довіряти!

У зв’язку із СЗР (синдромом відчуження батьків) необхідно усвідомлювати, що людська поведінка більше детермінована несвідомими спонуками, ніж свідомими цілями та ідеалами. У полоні трансгенераційних передач минуле неможливо придушити. Особливо переживання, які є домінантними для певного життєвого етапу і продовжують передаватися на рівні так званих сепараційних боргів, не є достатньо опрацьованими. Під впливом попереднього досвіду (також у контексті ставлень і звичок) повторюються «старі моделі стосунків» і відбувається перенесення в нові міжособистісні ситуації. Перенесення сутнісного досвіду дитинства, який пов’язаний з вищеописаними типами поведінки батьків щодо дитини при СЗР, має вихід у доросле життя, а згодом і на можливість формувати безпечні та міцні стосунки в майбутній емоційній моделі сім’ї.

Навантаження на дитину в сенсі «неможливості мати доступ до обох батьків» та інші можливі труднощі, що з цього випливають, означають неможливість рівноваги – арештації та подальшого налаштування на світ у сенсі викликів, що постають у дорослому віці. Самоповага, яка підтверджується передусім двома екзистенціалами – тілесністю та взаємним безпосереднім співбуттям, є зміненою, і в такої людини порушена відкритість до зустрічей на спільному ґрунті буття. Порушені стосунки в контексті батьківської любові, неповноцінна або порушена соціальність закривають шлях до сутнісної можливості переживати стосунки в сенсі відкриття та надання життєвої можливості собі та іншим людям. Усе буття даної людини впливає на контексти страху, тривоги, а також недовіри, що викликає згодом постійне прагнення до захищеності.

Намагання самоствердитися (з обох сторін – як у батьків, так і в дитини) посилює владу, воля до влади постійно зростає, що має конкретні прояви в діях і вчинках. Результатом є певна незаповненість, що веде знову до підвищення тривоги та до ланцюгової реакції в контексті всього буття. Відкинутий з батьків дуже часто в кабінеті або в розмові з соціальним куратором виглядає як лагідний і безконфліктний, що має щирий інтерес до своєї дитини. Під час зустрічі в межах сімейної терапії в кабінеті або під час асистованого контакту дитина поводиться відсторонено, неадекватно до ситуації, часто навіть вороже. Стан не можна мінімізувати, і необхідно якнайшвидше розпізнати контексти всієї ситуації. Сам термін СЗР не охоплює складності ситуації стосунків між батьком/матір’ю та дитиною. Він відкриває вже на першій зустрічі низку питань, спрямованих до самої дитини, але головним чином до батьків. Це складна тема, великою перешкодою є неправильний вибір питань, що є навідними і часто навіть погіршують даний стан. Найбільшою небезпекою, однак, є схематизація, яка не веде до розуміння всього, що відбувається.

Найгірша ситуація в інтервенції настає тоді, коли дитина сприймається як носій синдрому, тобто, точніше кажучи, дитина сприймається як носій широкого спектра симптомів синдрому.

У цей момент шлях до розуміння ситуації в конфліктному процесі стосунків сім’ї повністю закритий. Псевдодіагноз дитини є результатом медикалізації нашого постмодерного життя та проблем у стосунках.

Основою є розкриття можливостей, які в контексті напруги та поляризації середовища розбитої сім’ї дитина обирає між двома відмінними реальностями – батьковою та материнською. Винним не є ні один, ні інший з батьків, винною, безумовно, не є дитина, а довга історія партнерської незадоволеності та невирішених конфліктів, що завжди має своє глибоке трансгенераційне коріння. Всю проблему необхідно зрозуміти герменевтично.13

Висновок

Роль батька і матері у процесі розвитку дитини в майбутню дорослу особистість є фундаментальною та незамінною (згідно з Jung та Freud батьки як праобраз партнерства – мати і син, батько і донька, аполітично, у сенсі любові agapé)14, з трансгенераційним, трансцендентним виходом. Навіть якщо партнерство батьків розпадається, батьківство є вимогою продовження, воно не є скасовним, воно має трансцендентний характер. Воно назавжди. Намагання не прийняти цю онтичну та онтологічну дійсність з боку одного з батьків у сенсі затягування конфлікту після розпаду стосунків серйозно шкодять дитині, але, по суті, цей конфлікт зачіпає всіх учасників – теперішніх, а також майбутніх.

Зрозуміти життя людини та її сучасні проблеми у світі можливо лише з онтологічних позицій, усі інші аспекти виявляються маргінальними. Соціальні науки з вихідної позиції філософії – психологія, педагогіка та соціальна робота, які беруть участь у вирішенні проблем міжособистісних конфліктів із перенесенням у комплексність життя, пропонують це у своїй мультидисциплінарній співпраці.

Автор: PhDr. Helena Kalábová, Ph.D.

Література

BAKALÁŘ, E., 2008. Rozvodová tematika a moderní psychologie. Praha: Karolinum. ISBN 80-246-1089-2 HEIDEGGER, M., 2006. Co je metafyzika? 2. opr. vyd. Praha: OIKOYMENH. ISBN 80-7298-167-6. HEIDEGGER, M. 2006. Básnicky bydlí člověk. 2. opr. vyd. Praha: OIKOYMENH. ISBN 80-7298-165-X. HOGENOVÁ, A. 2005. K problematice poznání. 1. vyd. Praha: PedF UK. ISBN 80-7290-222-9 HOGENOVÁ, A. 2006. K fenoménu pohybu a myšlení. 1. vyd. Praha: Eurolex Bohemia. ISBN 80-86861-72-4 HOGENOVÁ, A. 2008. Jak pečujeme o svou duši? 1. vyd. Praha: PedF UK. ISBN 978-80-7290-3 CHVÁLA, V. TRAPKOVÁ, L., 2008. Rodinná terapie a teorie jing-jangu. 1. vyd. Praha: Portál. ISBN 978-80-7367-391-8. PATOČKA, J., 1966. Péče o duši I. Praha: Oikuméne. ISBN 80-86005-24-0 PATOČKA, J., 1999. Péče o duši II. Praha: Oikuméne. ISBN 80-86005-91-7. PELCOVÁ, N., 2000. Filozofická a pedagogická antropologie. Praha: Karolinum. ISBN 80-246-0076-5.

PONĚŠICKÝ, J., 2003. Fenomen ženství a mužství. Praha: Triton. ISBN 80-7254-374-1

1 Дитяча форма депресії та основні прояви: байдужість, аж до апатії, зневіра; відсутність інтересу до занять, які раніше дитину розважали та цікавили; безцільне байдикування та вештання; ніщо не захоплює; не виявляє радості, можлива мінлива емоційність, дратівливість, уразливість та сварливість, перепади настрою; бурхливі веселощі змінюються пригніченістю, крик змінюється плаксивістю; докори, зухвалість та опозиційна поведінка змінюються жалем; типовим є напруження, що часто проявляється гризінням нігтів, смиканням волосся, самоушкодженням. 2 Під трансгенераційною передачею, згідно з Martin Heidegger, розуміється «перебування у постійному діалозі зі своїми предками та нащадками — навіть якщо вони вже померли або ще не народилися». Родова лінія у своїй онтичній та онтологічній взаємопов'язаності. 3 Онтичність — опис сущих та їхніх спільнот ґрунтується на peras (межі), проте онтологія розглядає те, що не має меж (ціле без marga). 4 Феномен дому як сутність сім'ї у значенні дому в прадавньому значенні слова перебування — pelein. Первинний феномен — явище дому — виступає з фону, показується, з'являється, що є також принципом феномену як такого. Питанням, що таке дім у цьому значенні, ми цілимо у феноменологічний контекст на рівні фону — чого неможливо виміряти, зважити чи іншим чином конкретизувати або методологічно прояснити. Феноменалізація сучасної сім'ї тісно пов'язана зі станом постмодерного суспільства і взагалі з часопростором існування людей у сучасності. 5 Термін «мережування в трансгенераціях» використовується в сімейній терапії і виражає певну взаємопов'язаність у межах системи сімей, які поєднує ситуація народження нащадка в генераційній лінії. 6 У темпоральності, у переплетенні всіх трьох часів — минулого, теперішнього та майбутнього — розгортається існування людини, і суттєвим минулим є початки, що повертаються неодноразово, проте завжди в оригінальності моменту, що переживається — завжди як вперше і востаннє з великим емоційним зарядом як потенцією до подолання викликів життя, що приходять. Здатність починати відкриває доступ до автентичності життя, що є умовою щасливого та наповненого життя у значенні Ereté (чесноти, добра, доброти) у формулі: індивід – суспільство (polis) – ціле світу. 7 Кожна сім'я (у феноменологічному розумінні як вогняне зіткнення світу в гераклітівському контексті) проходить через низку періодів, які вимагають змін на основі кризи, що триває; вона хоч і є нагальною і часто неприємно сприймається учасниками, проте дуже важлива в контексті так званих сепараційних процесів та підтримки гомеостазу всієї системи. 8 Згідно з Martin Heidegger, людське життя розуміється як рух життєвим шляхом від народження до горизонту життя. 9 Урімпресії — це первинні відбитки у потоці cogitationes, вони є переживанням оригінальної присутності тепер. 10 Мережування — термін із сімейної терапії, емоційне поле потребує хорошої насиченості, що забезпечує сприятливе середовище для росту та розвитку дитини в сім'ї. У сімейній системній терапії використовується термін соціальна матка (Chvala, Trapková, 2008). На соматичному рівні матка та плацента є джерелом кисню, поживних речовин та гомеостазу — сталості внутрішнього середовища для плоду, що розвивається. Подібно до цього, соціальна матка — сім'я зі своєю емоційною схемою — мережування є енергетичним органом для здатності створювати сприятливий розвиток у біо-психо-соціально-духовному контексті для дітей. 11 Людське буття є рухом, яким ми творимо себе, яким ми «із себе робимо те, чим є і можемо бути» (Jan Patočka, Péče o duši I, 1996). Турбота про душу у значенні Epimeleia є в певному сенсі турботою про рух, який як рух виведений на основі чогось, що саме не рухається, і так є референтом цього руху» (Hogenová 2008, с. 43). 1. референт — «закорінення, дім». Референт матері та батька, сім'я та дім мають велике значення — впевненість та довіра є референтом життєвого руху дитини. Вони є центром сущих, вони є вогнем, від якого йде тепло, правда, добро, любов і справедливість. 2. референт — референт Землі, «праця і боротьба». Подолання опору земного тяжіння вбачає Jan Patočka у праці та боротьбі у продовженні днів життя. 12 Зі своєї приватної психотерапевтичної практики маю досвід, підкріплений доказами окремих казуїстик: чоловіки є частішими жертвами SZR, але в останні роки зростає відсоток випадків матерів, які залишили чоловіка та дітей з причин іншої стосунковості (не є винятком і з іншою жінкою) або навіть з причини надання переваги кар'єрному просуванню. 13 Герменевтичне розуміння — мистецтво інтерпретації, герменевтика як наука про цілі, способи та застосування тлумачення. Ключовим словом є verstehen — розуміння, з метою розуміти зміст того, що належить до людського життя. Існує, проте, ще поняття verklaren — пояснення. Природа та процеси в ній пояснюються, людське існування у значенні духовного життя потрібно розуміти. 14 Слово agapé, у сучасній грецькій мові не дуже поширене, як переклад ahabah (אחבח), стало християнським теологічним поняттям, яке позначає любов Бога до людей, людей до Бога і між собою.