Туніс є першою арабською країною, де на початку минулого року відбулася революція. Туніська революція була в багатьох аспектах винятковою. Вона була першою, тривала менше місяця, пройшла без великої кількості жертв і не була такою насильницькою, як інші революційні спроби в регіоні. Жасминова революція позбавила країну одного з найбільш репресивних диктаторів світу, який правив країною 23 роки та ефективно обмежив більшість громадянських свобод. Досягти подібних змін і скинути диктаторів з чола країни вдалося також у Єгипті, Ємені та Лівії. Характер туніської революції далеко не такий кривавий, як у випадку з Лівією чи охопленою насильством Сирією. Туніс серед згаданих країн від початку першої революції утримує статус піонера у розбудові демократії. Тунісці усвідомлюють це, і це мотивує їх до більших зусиль заради змін.
Туніс успішно провів перші демократичні вибори та сформував парламент, обрав президента, прем'єр-міністра, голову парламенту і почав повільно створювати конституцію. Настільки повільно, що зараз, майже через сім місяців після виборів, стає зрозуміло, що своє першочергове завдання туніський уряд не встигне виконати. Нові вибори будуть оголошені лише після схвалення конституції, яка за початковими планами мала бути підготовлена протягом одного року від перших виборів. Тунісці поступово звикають до факту, що зміни, на які вони очікували одразу після революції, триватимуть довше, ніж вони спочатку думали. Однак громадянське суспільство в Тунісі розвивається дуже швидко. Набагато швидше, ніж у нас у пореволюційний період. За останні п'ятнадцять місяців у Тунісі виникло понад 4000 неурядових організацій. Більшість із них функціонують на волонтерських засадах, а частина з них уже здатна фінансувати своє функціонування та діяльність. Процес демократизації, попри це, є повільним і позначений катастрофічною економічною ситуацією, високим рівнем безробіття, корумпованим державним апаратом та іншими збитками, які після себе залишив попередній режим. Саме економічна ситуація є найсерйознішим фактором, який може загрожувати процесу демократизації, оскільки може призвести до нової хвилі заворушень – подібно до того, як це було на початку революції в грудні 2010 року. Тунісців до повстання підштовхнули не демократичні вимоги, а прагнення до гідного життя та покінчення з тріадою – поліцейська держава, корупція та безробіття.
Крихкий успіх
Отже, Тунісу насамперед потрібні дві речі – покращення економічної ситуації та навчання у сфері розбудови демократії. Сильне громадянське суспільство може в майбутньому значно посприяти процесу демократизації. З падінням диктатури та раптовим розвитком громадянського сектору як державний, так і неурядовий сектори опиняються в умовах, які є цілком новими. Уряд і громадянське суспільство не довіряють одне одному і не сприймають одне одного як партнерів для співпраці. Тунісу також потрібно розвивати та розбудовувати свої спроможності, особливо в таких сферах, як правосуддя, захист прав людини, діалог між державною та громадянською сферами, громадянська участь, посилення ролі жінок у суспільстві. Словаччина володіє відносно свіжим трансформаційним досвідом, який може передати Тунісу. Хоча Туніс наразі є найуспішнішим серед країн регіону MENA (Близький Схід та Північна Африка), попри зусилля громадянського суспільства та відносно відповідальний підхід нового туніського уряду, цей успіх є крихким.
Samuel Arbe Автор є проєктним менеджером PDCS
Стаття вийшла у бюлетені Rozvojová pomoc - Jar 2012. Його видає Platforma mimovládnych rozvojových organizácií (MVRO), яка є об'єднанням юридичних осіб – головною організацією 31 (23 дійсних членів та 8 спостерігачів) словацьких неурядових організацій, що займаються переважно іноземною допомогою на розвиток та гуманітарною допомогою. http://www.mvro.sk
Повний випуск журналу Rozvojová pomoc - jar 2012 у форматі PDF