Вплив різних типів стилів прив'язаності на психічний розвиток дітей Вікова психологія наголошує на впливі раннього дитинства на подальший розвиток людини. З цієї причини дуже важливо, щоб усі потреби дитини були задоволені вже з народження. Задоволення біологічних потреб є необхідною, проте не єдиною умовою здорового та гармонійного розвитку. Значну роль у ранньому віці відіграє також сталість середовища та особи, яка здійснює первинний догляд за дитиною. Як зазначає Haiman (2012), стосунки між матір'ю та дитиною можуть мати подвійний вплив на її розвиток. Дитина, якій у ранньому віці надається достатньо батьківської любові та турботи, має більше шансів жити здоровим, щасливим, гармонійним і продуктивним життям. З іншого боку, є батьки, які не розуміють значення батьківської любові. Брак любові та турботи може призвести до значних проблем протягом дитинства та підліткового віку.

John Bowlby був видатним психіатром і психоаналітиком, який, на відміну від інших прихильників цього психологічного напрямку, не досліджував дитинство ретроспективно через свідчення дорослих осіб. Він проводив клінічні спостереження за дітьми з метою виявлення психологічних і патопсихологічних наслідків втрати материнської постаті в ранньому дитинстві.

На основі своїх висновків Bowlby сформулював теорію прив'язаності, яка передбачає, що дитина має інстинктивну тенденцію прив'язуватися до матері або материнської особи (Bowlby, 1958). Згідно з теорією прив'язаності, кожна дитина вже з народження генетично наділена здатністю шукати особу, яка може забезпечити їй захист і безпеку. Йдеться про потребу, яка була еволюційно сформована (Brisch, 2011). Як у присутності, так і у відсутності матері чи іншої особи, яка здійснює первинний догляд за дитиною, дитина демонструє певну поведінку. Емоційну прив'язаність опосередковують шість первинних реакцій. Плач і посмішка мають функцію приводити матір до дитини та утримувати її поруч. Слідування та чіпляння мають протилежну функцію. Вони утримують дитину поблизу матері. Як зазначає Bowlby, п'ята реакція — смоктання — важко піддається категоризації. Шостою реакцією є гукання (Bowlby, 1958, Bowlby, 2010). У виникненні прив'язаності бере участь сенсорний апарат дитини, що дозволяє орієнтуватися на особу матері. Так само важливим є моторний апарат, що забезпечує контакт із цією особою, та «сигнальний апарат», як-от белькотіння та рухи рук (Hašto, 2005).

Поведінка прив'язаності розвивається в перший рік життя дитини. Bowlby пояснює це тим, що діти в цей період уже мають здатність до перцептивної дискримінації. Вони можуть розрізняти матір від інших осіб. Поведінка прив'язаності може проявлятися так само інтенсивно і на другому, і на третьому році життя дитини. Після третього року настає зміна, оскільки в цей період більшість дітей уже можуть почуватися безпечно і з іншими значущими особами (вихователі в дитячому садку, школі). З іншого боку, важливо знати, що поведінка прив'язаності ніколи не зникає повністю (Bowlby, 2010).

Інтенсивність і послідовність проявів поведінки прив'язаності відрізняються у кожної дитини. За зміни відповідають стимули, що походять з організму або з середовища. До стимулів з організму, які спричиняють короткочасні зміни в поведінці прив'язаності, ми відносимо голод, втому, хворобу, незадоволення та біль. Що стосується впливу середовища, поведінка прив'язаності проявляється інтенсивніше, коли дитина відчуває страх, який може викликати, наприклад, присутність чужої особи або невідомого стимулу, а також відмова з боку інших дорослих і дітей (Bowlby, 2010, Bowlby, 2012, Kirschke a Hörmann, 2014).

Потребу в прив'язаності у дитини не обов'язково має задовольняти лише біологічний батько. Дитина може орієнтуватися і на іншу особу, яка здатна надати їй захист. Це може бути прийомний батько, вихователь у дитячому будинку або інша особа, яка надає дитині первинний догляд. Те, до кого дитина сформує надійну прив'язаність, можна передбачити. Дитина обере близькою людиною ту особу, яка реагує на її прояви найчутливіше (Brisch, 2011).

Теорію Bowlby емпірично перевіряла Mary Ainsworth, яка досліджувала детермінанти прив'язаності в неклінічних умовах. Її дослідження підтвердило наявність поведінки прив'язаності у дітей у перший рік життя (Bowlby, 2010).

Типи прив'язаності Виникнення надійної прив'язаності

Надійно прив'язані діти реагують згідно з очікуваннями, як ми зазначили вище. Вони засмучені, якщо мати відсутня, і радіють, коли вона повертається. З іншого боку, і мати реагує на дитину так, щоб задовольнити її актуально виявлену потребу. Bowlby (2012) наголошує, що фізична присутність материнської особи не є єдиною умовою створення надійної прив'язаності. Якщо особа «емоційно» відсутня, неуважна і погрожує дитині, що покине її, це може мати патогенний ефект. З цієї причини важливо, щоб реакції материнської особи на всі сигнали дитини були адекватними. Такої ж думки дотримується Haiman (2012). Автор наводить кілька умов, які є необхідними для створення надійної прив'язаності між матір'ю та дитиною:

  • мати спостерігає і правильно ідентифікує потреби дитини,
  • реагує способом, який адекватно задовольняє актуальну потребу дитини,
  • задовольняє всі потреби дитини невдовзі після того, як дитина починає сигналізувати про потребу, наприклад: плаче,
  • поведінка матері є чутливою та сповненою любові.

Brisch (2011) відповідно до вищезазначених фактів вказує на значення так званої чутливості (jemnocit). Основною передумовою для створення надійної прив'язаності, на думку автора, є те, щоб особа, яка доглядає за дитиною, проявляла якомога чутливіші реакції в різних ситуаціях. Це означає, що вона має бути здатною правильно сприймати та інтерпретувати сигнали дитини й реагувати на ці сигнали швидко та адекватно. Чутливі батьки повинні бути обережними в тому, як вони інтерпретують сигнали дитини, оскільки один і той самий прояв, як-от плач, може в різних ситуаціях сигналізувати про різну потребу (голод, спрага, страх). Такі батьки намагаються адекватно реагувати на сигнали дитини, доки не виявлять справжню потребу. Автор далі виокремлює значення словесного обміну. Батьки, які розмовляють про почуття та поведінку своєї дитини, дають їй цим відчуття, що розуміють, як вона зараз почувається. Це надає дитині відчуття безпеки. Батьки повинні створювати з дитиною короткі діалоги, причому важливо, щоб дитина і батько не розмовляли одночасно і щоб батько не реагував занадто інтенсивно і швидко на кожен маленький відгук дитини. Це не веде до відчуття безпеки у дитини, а навпаки, вона може почуватися під загрозою та переслідуваною. Надійну прив'язаність підтримують також зоровий контакт і дотик. Зоровий контакт дозволяє спілкуватися між дитиною та батьком, якщо це неможливо за допомогою мови. Фізичний контакт, якщо він є адекватною відповіддю на реакції дитини, так само підтримує надійну прив'язаність.

Надійна прив'язаність має дві важливі функції. Вона надає дитині емоційну впевненість і дозволяє їй відкривати світ. Надійно прив'язані діти, яким надається адекватний догляд, захист і підтримка, відчувають психологічну свободу, що дозволяє їм досліджувати світ (Brisch, 2011, Shahar-Maharik a Oppenheim, 2016).

Вплив надійної прив'язаності на психічний розвиток дитини

Дослідження життєвих подій у ранньому дитинстві підтвердили існування певних захисних факторів у зв’язку з психічними розладами. Вони вказали на той факт, що стабільні та довірливі стосунки принаймні з однією особою діють як захисний фактор і оберігають від психічних розладів (Hašto, 2005). Benoit (2004) зазначає, що якість прив’язаності між батьками та дитиною є значущим предиктором подальшого соціального та емоційного розвитку дитини. З цього випливає, що надійна прив’язаність має позитивний вплив на психічний розвиток.

Психо-нейро-біологічна модель розвитку пояснює вищезазначений факт тим, що існує прямий зв’язок між надійною прив’язаністю, розвитком мозку та психічним здоров’ям дитини. Те, як ми поводимося з дитиною в перші два роки життя, має значний вплив на дозрівання мозку. У цей період у мозку розвиваються нейробіологічні структури, що забезпечують здатність долати стрес протягом усього життя (так звана контрольна система). По-друге, це період, коли мозок є пластичним і чутливим до впливів соціального середовища. З цього випливає, що батько чи мати, які реагують чутливо та адекватно на всі потреби дитини, створюють середовище, яке полегшує дозрівання так званої контрольної системи в мозку. Отже, дитина з надійною прив’язаністю буде здатна ефективно регулювати свою поведінку в різних стресових ситуаціях, що є необхідним для її здорового соціального та емоційного розвитку (Malekpour, 2007, Nosková, 2011, Schore, 2001a).

Надійна прив’язаність, як зазначає Brisch (2011), є основою для оптимального розвитку особистості. Вона дозволяє дитині безпечно досліджувати навколишній світ, а також відкрито спілкуватися про думки та почуття (Lečbych a Pospišilíková, 2012). Надійна прив’язаність веде до того, що дитина буде незалежною та здатною будувати адекватні стосунки. Надійно прив’язані діти мають кращу здатність протистояти тиску з боку однолітків. Gearity (1996) зазначає, що адекватно задоволена потреба у прив’язаності зміцнює впевненість у собі та самоконтроль і становить базу для розвитку здатності до емпатії. Такої ж думки дотримується і Brisch (2011). Діти з надійною прив’язаністю в дошкільному віці мають кращу здатність до емпатії. Вони можуть краще відчувати думки та почуття своїх друзів. З іншого боку, вони можуть краще відчувати наміри та потреби матері, і це дозволяє їм знаходити компроміси. Діти з надійною прив’язаністю є стійкішими при подоланні навантажень. Вони кооперативні, здатні краще адаптуватися і є компетентними у вирішенні конфліктів. Ці позитивні моделі поведінки мають тенденцію зберігатися. Про це свідчить той факт, що підлітки, які в ранньому дитинстві були надійно прив’язані до батьків, мають тенденцію встановлювати якісніші та триваліші дружні стосунки (Zimmermann, 2004, Hašto a Tavel, 2015).

Надійна або впевнена емоційна прив’язаність впливає не лише на соціально-емоційні компетенції дитини, але й значною мірою впливає на її когнітивний розвиток. Van Ijzendoorn, Dikstra a Bus (1995) порівняли кілька досліджень, які були зосереджені на якості прив’язаності у зв’язку з інтелектом та мовленнєвим розвитком. Вони дійшли висновку, що якісна прив’язаність має виражений вплив на мовленнєвий розвиток і лише помірний — на інтелект. Вони пояснюють це тим, що більшість досліджень, які вивчали зв’язок між якістю прив’язаності та інтелектом, були зосереджені на сім’ях із середнього класу з неризикової популяції. Вони вважають, що надійна прив’язаність може бути значущим захисним фактором у зв’язку з інтелектом насамперед у сім’ях, у яких когнітивний розвиток дитини може бути під загрозою через різні негативні впливи. Як інше можливе пояснення вони наводять те, що інтелектуальні тести можуть бути менш якісними, ніж тести мовленнєвих компетенцій. Третє можливе пояснення полягає в тому, що існує мало досліджень, зосереджених на мовленнєвих компетенціях. З цієї причини результати їхнього метааналізу ми повинні сприймати з певною обережністю. West, Matthews a Kerns (2013) вказали на те, що діти, які в другому та третьому році життя були надійно прив’язані до матері, пізніше демонстрували вищу успішність у навчанні та мали вищий IQ. Brisch (2011) відповідно до вищезазначених висновків зазначає, що діти з надійною прив’язаністю мають кращі здібності до навчання та запам’ятовування. Кращою є не лише їхня пам’ять, а й мовленнєвий розвиток. Як ми зазначили на початку, поведінка прив’язаності ніколи не зникає повністю. Для того, щоб дитина була здатна продовжувати досліджувати, приймати нові навчальні пропозиції в дитячому садку та в школі і тим самим досягати хороших результатів, їй потрібно створити наступну надійну прив’язаність до вихователя в дитячому садку, а пізніше — до вчителя в школі. Важливим є той факт, що зв’язок між прив’язаністю та когнітивним розвитком є взаємним. Когнітивні здібності дитини можуть значно вплинути на якість прив’язаності між нею та батьками. Діти, які є когнітивно більш розвиненими, вміють краще виражати свої потреби та почуття, і ті, хто на це реагує, можуть реагувати чутливіше.

Виникнення ненадійної прив’язаності

Порушення розвитку емоційної прив’язаності може мати наслідком виникнення тривожної або ненадійної прив’язаності. Ми розрізняємо 3 типи ненадійної прив’язаності: ненадійно-уникаючу, ненадійно-амбівалентну та ненадійно-дезорганізовану (Ainswort et al., 1978 in Bowlby, 2010, Malekpour, 2007).

Діти з ненадійно-уникаючою прив’язаністю при розлуці зі своєю матір’ю або іншою близькою особою не виявляють майже жодного протесту. Тим, що вони ігнорують цю особу, вони зовні показують, що не сприймають розлуку як проблему. Коли особа повертається, ці діти не виявляють жодних позитивних емоцій, таких як радість чи задоволення. У деяких випадках вони поводяться з чужою людиною приязніше, ніж із матір’ю. Lečbych a Pospišilíková (2012) цей тип прив’язаності позначають як дистанційовано-уникаючий тип. На виникнення цієї прив’язаності впливає відмова або недостатній контакт матері з дитиною, а також неясна комунікація. У цьому випадку йдеться про таких осіб для прив’язаності, які ведуть своїх дітей до того, що в ситуаціях, коли дитина відчуває загрозу, вона не потребує допомоги чи підтримки дорослої людини (Brisch, 2011). Вони роблять акцент на автономії дитини. Так дитина поступово звикає до того, що перестає сигналізувати про свої потреби і перестає таким чином шукати близькості батьків (Kirschke & Hörmann, 2014). Попри те, що нам здається, що ці діти не відчувають жодного стресу при розлуці з матір’ю, насправді все навпаки. Батьки, які реагують на сигнали своєї дитини відмовою, часто у власному дитинстві пережили те саме (Brisch, 2011).

Діти з невпевненим — амбівалентним типом прив’язаності реагують на розлуку та відсутність матері або іншої особи, до якої вони прив’язані, дуже інтенсивно. Вони протестують, плачуть і виглядають помітно напруженими. Вони дуже гостро реагують навіть на найменшу розлуку з матір’ю. Оскільки діти з надійною прив’язаністю також дуже гостро та інтенсивно реагують на відсутність матері, на цьому етапі дуже важко розрізнити ці два типи прив’язаності. Тому вирішальну роль відіграє реакція дитини на повернення матері. Такі діти на повернення матері реагують так, що, з одного боку, виявляють потребу у прив’язаності, але водночас присутні сигнали, якими вони намагаються цієї прив’язаності уникнути (Brisch, 2011, Ruppert, 2011). Для цього типу прив’язаності характерна амбівалентність. Нам може здатися, що дитина, з одного боку, карає матір за те, що вона її покинула, а з іншого — намагається сигналізувати про потребу в її присутності (Lečbych a Pospišilíková, 2012). Така поведінка дитини змушує особу, яка про неї піклується, почуватися невпевнено, оскільки дитина надсилає суперечливі сигнали (Brisch, 2011). Цей тип прив’язаності може виникнути, наприклад, тоді, коли мати в одних ситуаціях реагує адекватно на сигнали дитини, а в інших поводиться відсторонено. Така непередбачувана поведінка з боку матері викликає у дитини відчуття невпевненості, що призводить до нерішучості (Kirschke & Hörmann, 2014). І в цьому випадку важливу роль відіграє ранній досвід матері, який може призвести до виникнення невпевнено-амбівалентної прив’язаності (Brisch, 2011).

Попри те, що вищезгадані два типи прив’язаності є невпевненими, ми можемо назвати їх організованими. Адже у дітей з уникаючою та амбівалентною прив’язаністю розвиваються моделі поведінки, які є передбачуваними. На відміну від цього, дезорганізована прив’язаність характеризується «розпадом» організованої поведінки (Shakar-Maharik a Oppenheim, 2016). Цей тип прив’язаності виникає тоді, коли мати поводиться тривалий час розгублено і мінливо, причому в основі може бути недостатньо опрацьована травма (Kirschke & Hörmann, 2014). Такої ж думки дотримується Benoit (2004). Автор зазначає, що, згідно з різними результатами досліджень, до дезорганізованої прив’язаності дітей може призвести поведінка матері або іншої особи, до якої дитина прив’язана, яку ми називаємо «атиповою» і до якої може призвести будь-яка неопрацьована травма або горе. Як приклад автор наводить посттравматичний стресовий розлад. У дітей з дезорганізованою прив’язаністю швидко чергуються афіліативні та уникаючі прояви. Ці діти часто виявляють свою розгубленість дивною поведінкою, як-от стереотипії або застиглість виразу обличчя. Вони можуть наближатися до матері, відвертаючи при цьому обличчя, і можуть відчувати страх (Main a Solomon, 1990 in Lečbych a Pospišilíková, 2012, Brisch, 2011, Jacobvitz a Hazen, 1999).

Haiman (2012) наводить наступні умови, які суттєво сприяють виникненню невпевненої прив’язаності:

  • мати не реагує на потребу дитини,
  • реакція матері є запізнілою,
  • реакція матері є неадекватною, вона може реагувати голосно, раптово і перебільшено,
  • мати не поважає потреби дитини, може, наприклад, зайняти її іграшками на власний вибір,
  • адекватні реакції матері на сигналізовану потребу дитини не є достатньо частими для того, щоб дитина усвідомила зв’язок між ними.

За Ruppert (2001, с. 70), виникнення невпевненої прив’язаності може статися у випадку, якщо батьки «є померлими, фізично хворими, психічно порушеними, занадто зайняті собою або принципово відкидають дитину і насправді її зовсім не хочуть».

Вплив невпевненої прив’язаності на психічний розвиток дитини

Як зазначають Brisch (2011) та Ruppert (2011), невпевнена прив’язаність становить ризик для здорового психічного розвитку.

Відповідно до психонейробіологічної моделі розвитку, несприятливий ранній досвід дитини може негативно вплинути на її подальші здібності долати стресові ситуації. Невпевнена прив’язаність може суттєво порушити дозрівання та функціонування мозку. У дітей з невпевненою прив’язаністю підвищене вироблення гормону стресу. Існують прямі докази того, що травма дитинства, спричинена зловживанням, нехтуванням або психічною депривацією, «порушує розвиток тих частин мозку, які відповідають за підтримання міжособистісних стосунків, подолання стресових подразників та регуляцію емоцій» (Schore, 2001b, с. 208). Це може згодом призвести до апатії або проблемної поведінки, а також може спричинити депресію. Ці діти часто мають проблеми з навчанням і можуть страждати на хронічні захворювання. У них можуть розвинутися розлади поведінки, а також розлад дефіциту уваги з гіперактивністю (Malekhpour, 2007, Nosková, 2011, Schore, 2001b). У дітей з невпевненою прив’язаністю швидше формуються психічні розлади при підвищеному психологічному навантаженні (розлучення батьків, втрата друга). Ми можемо пояснити це тим, що їм бракує моделей поведінки, які дозволили б їм подолати ці травми. Це може серйозно загрожувати їхньому здоровому психічному розвитку (Brisch, 2011, Hašto, 2005). З вищесказаного випливає, що невпевнена прив’язаність не є безпосередньою причиною виникнення психічних розладів. Сьогодні ми вже знаємо, що важливу роль відіграє не лише якість прив’язаності в дитинстві. Так само важливими є актуальні стосунки особи, її психологічні схильності, а також вплив середовища (Shahar-Maharik a Oppenheim, 2016).

Хоча невпевнена прив’язаність не обов’язково безпосередньо спричиняє психічний розлад, на її негативний вплив на психічний розвиток дітей вказало багато авторів. Діти з невпевнено-уникаючою прив’язаністю піддаються постійному відкиданню з боку матері, що може призвести до делінквентної поведінки. У їхній поведінці часто зустрічаються ворожі та антисоціальні елементи (Hašto, 2005). Ці діти частіше скаржаться на нездужання, головний біль та біль у животі, блювання та розлади сну. Усі ці симптоми є проявом стресу, який ці діти переживають при розлуці з особою, до якої вони прив’язані, попри те, що вони не показують цього (Brisch, 2011). Для дітей з невпевнено-амбівалентною прив’язаністю характерна імпульсивність і низька толерантність до фрустрації (Hašto, 2005). Конфлікти вони часто вирішують вербальною агресією. У них мало друзів, що можна пояснити, окрім агресивності, недостатньо розвиненою здатністю до емпатії. У деяких випадках вони, проте, здаються безпорадними та пасивними. Порівняно з надійно прив’язаними дітьми, їхня пам’ять, витривалість, гнучкість та мовленнєвий розвиток не є достатньо добре розвиненими, тому вони досягають гірших результатів у школі (Brisch, 2011). Тоді як у дитинстві дезорганізований тип прив’язаності тісно пов’язаний з інтерналізованими формами проблемної поведінки, в підлітковому віці він може суттєво сприяти виникненню психічних розладів (Carlson, 1998).

Shahar-Maharik та Oppenheim (2016) зосередилися на тому, як проявляються наслідки ненадійного типу прив'язаності на різних етапах дитинства. Що стосується раннього віку, то поки діти з ненадійно-уникаючою прив'язаністю в цей період схильні проявляти більше гніву та агресії, для амбівалентно прив'язаних малюків характерні прояви тривожності. Дезорганізована прив'язаність у цей період має значний вплив на стосунки між дитиною та матір'ю. Відчуття безпеки у таких дітей у присутності матері значно нижче, ніж у надійно прив'язаних дітей (Carlson, 1998). У дошкільному віці дитина з уникаючою прив'язаністю більш залежна від особи, яка про неї піклується. Вони більш негативістичні, менш наполегливі. Мають труднощі при адаптації до різних ситуацій. Вже в цей період у таких дітей виникають проблеми з поведінкою. Діти з амбівалентною прив'язаністю, на відміну від дітей з ненадійно-уникаючою прив'язаністю, є більш незалежними, але так само менш наполегливими. Діти з дезорганізованою прив'язаністю намагаються тримати все під контролем. Вони схильні маніпулювати батьками (Jacobvitz та Hazen, 1999). Що стосується шкільного віку, ненадійно прив'язані діти мають проблеми з налагодженням дружніх стосунків. Поки діти з уникаючою прив'язаністю схильні ізолюватися від однолітків, діти з амбівалентною прив'язаністю прагнуть мати друзів, але вагаються при встановленні контактів (Shahar-Maharik та Oppenheim, 2016). Jacobvitz та Hazen (1999) вказали на те, що навіть дезорганізована прив'язаність негативно відображається на ставленні дитини до однолітків. Наступним важливим періодом є підлітковий вік. Shahar-Maharik та Oppenheim (2016) наголошують на двох завданнях, з якими підліток повинен впоратися. Першим є пошук балансу між незалежністю та прив'язаністю до батьків. Другим завданням є формування стабільних та довірливих стосунків з однолітками. Ненадійно прив'язані діти в підлітковому віці мають проблеми з обома завданнями. Вони важко знаходять баланс між залежністю та незалежністю. Zimmermann (2004) вказав на позитивний зв'язок між ненадійною прив'язаністю, соціальною тривожністю та ворожістю в підлітковому віці. Підлітки з ненадійною прив'язаністю в дитинстві часто не здатні адекватно вирішувати конфлікти з однолітками.

Можливості запобігання виникненню ненадійної прив'язаності та усунення її негативного впливу на психічний розвиток дитини

Brisch (2011) вказав на важливість підготовки майбутніх батьків до появи дитини. Автор у своїй книзі описує програму SAFE (безпечне навчання для батьків), у межах якої батьки можуть навчитися того, як вони повинні поводитися зі своєю дитиною, щоб між ними сформувалася надійна прив'язаність. Насамперед дуже важливо, щоб батьки були здатні адекватно долати стресові ситуації як під час вагітності, так і після пологів. Дослідження підтвердили, що тривога та стрес можуть негативно впливати не лише на емоційну доступність майбутньої матері, але й так само негативно впливають на рівень толерантності до стресу у немовляти. Це може призвести до виникнення ненадійної прив'язаності.

Ненадійна прив'язаність виникає, як ми зазначили вище, коли батько не здатний правильно ідентифікувати сигнали дитини та належним чином на ці сигнали реагувати. З цієї причини необхідно, щоб він був чутливим та емпатичним. У зв'язку з емпатичною поведінкою матері використовується також поняття менталізації. Hašto та Tavel (2015, с. 99) визначають це як «вживання, вчування у суб'єктивний світ дитини, що матері супроводжують вербалізацією, ніби говорячи за дитину та її потреби». Автори далі зазначають, що мова не йде про класично зрозумілу здатність до емпатії. Мати в цьому випадку реагує чутливо не лише на потреби дитини, але й рефлексує при цьому свій власний внутрішній стан.

При виникненні прив'язаності значну роль відіграє трансгенераційна передача. Існує прямий зв'язок між прив'язаністю у батьків, їхньою поведінкою щодо своєї дитини та прив'язаністю у дитини (Brisch, 2011). Батьки, які мають досвід надійної прив'язаності, з більшою ймовірністю формуватимуть таку ж прив'язаність зі своєю дитиною. Батьки з ненадійною прив'язаністю, які в дитинстві були відкинуті або реакції їхніх батьків на їхні потреби були суперечливими, не зможуть адекватно реагувати на потреби своєї дитини. З іншого боку, є батьки, які, попри те, що не мали досвіду надійної прив'язаності, здатні реагувати на свою дитину чутливо та емпатично. Ми можемо пояснити це тим, що їхні пізніші стосунки скоригували неадекватні моделі поведінки, засвоєні в ранньому дитинстві (Hašto та Tavel, 2015). Адекватні та стабільні дружні, партнерські стосунки, а також стабільні стосунки з ширшою родиною можуть сприяти тому, що навіть батько з ненадійною прив'язаністю може надати своїй дитині захист, підтримку та безпеку. Навіть батько, який пережив травму, не обов'язково повинен поводитися так, щоб це призвело до дезорганізованої прив'язаності. Якщо він сам не здатний впоратися з травматичним досвідом, він може звернутися за фаховою допомогою (консультування, психотерапія). Батько, який пройшов через травму і зміг з нею впоратися, не засліплений почуттями страху, гніву, сорому чи провини і не сприймає сигнали своєї дитини викривлено (Shahar-Maharik та Oppenheim, 2016).

Пом'якшити негативний вплив ненадійної прив'язаності непросто. Важливою є вчасна інтервенція. Психотерапія має на меті реорганізувати прив'язаність дитини з дорослим. З одного боку, вона дає дорослому можливість поглянути на ситуацію збоку. Вона надає йому можливість побачити, які серйозні наслідки мала його поведінка у стосунках з дитиною. Терапія допомагає при зміні цих моделей поведінки, чим може сприяти зміні у стосунках між дитиною та дорослим. З іншого боку, терапія зосереджується також на запобіганні або виправленні небажаних наслідків ненадійної прив'язаності. Вона дозволяє дитині впоратися з травмою, яка була спричинена відкидаючою або дезорганізованою поведінкою дорослого. Вона надає їй можливість навчитися ефективним стратегіям подолання стресу, щоб вона вміла проявляти свої почуття належним чином і була здатною встановлювати тривалі та стабільні стосунки. Оскільки наслідки ненадійної прив'язаності можуть проявитися в різних сферах життя дитини, необхідною є співпраця не лише з ширшою родиною, а й з іншими особами, з якими дитина перебуває у регулярному контакті і може сформувати довірливі стосунки (вихователі, вчителі).

Висновок

Існує багато фахівців, які підходять до теорії прив'язаності критично. Попри цей факт, неможливо заперечити вплив ранньої емоційної прив'язаності на психічний розвиток дитини. З цієї причини необхідно забезпечити дитині вже від народження такі умови, які задовольняють первинні потреби в надійності та безпеці. Не лише батьки, а й інші особи, які піклуються про дитину, повинні тому бути звільнені від своїх травм, повинні вміти адекватно вирішувати стресові ситуації, повинні бути сензитивними і повинні вміти правильно «читати» сигнали своєї дитини та реагувати на всі ці прояви адекватно.

Як зазначає Brisch (2011), для виникнення прив'язаності важливим є емоційний досвід, а не генетична спорідненість.

Автор: Mgr. Zuzana Gášparová Список бібліографічних посилань

BENOIT, Diane. 2004. Infant-parent attachment: Definition, types, antecedents, measurement and outcome. In Pediatrics & Child Health. ISSN 1751-7222, 2004, roč. 9, č.8, s. 541-545.

BOWLBY, John. 1958. The nature of the child´s tie to his mother. In The International Journal of Psycho – Analysis. ISSN 1745-8315, 1958, том 39, № 5, с. 350-373.

BOWLBY, John. 2010. Vazba. Teorie kvality vztahů mezi matkou a dítětem (Прив'язаність. Теорія якості стосунків між матір'ю та дитиною). Прага : Portál, 2010. 360 с. ISBN 978-80-7367-670-4.

BOWLBY, John. 2012. Odloučení. Kritické období raného vztahu mezi matkou a dítětem (Розлука. Критичний період ранніх стосунків між матір'ю та дитиною). Прага : Portál, 2012. 400 с. ISBN 978-80-262-0076-5.

BRISCH, Karl Heinz. 2011. Bezpečná vzťahová väzba (Безпечна прив'язаність). Тренчин : Vydavateľstvo F, 2011. 150 с. ISBN 978-80-88952-67-1.

CARLSON, Elizabeth A. 1998. A Prospective Longitudial Study of Attachment Disorganization/Disorientation. In Child Development. ISSN 1467-8624, 1998, том 69, № 4, с. 1107-1128.

GEARITY, Anne. 1996. Attachment Theory and Real Life: How to Make Ideas Work (Теорія прив'язаності та реальне життя: як змусити ідеї працювати). [цит. 2017-05-30]. Доступно в інтернеті: http://www.cehd.umn.edu/ceed/publications/earlyreport/earlyreportspring1996.html

HAIMAN, Peter Ernest. 2012. Effects of early attachment on childhood and beyond. In The Attached Family. 2012, том 15, № 1, с. 6-8.

HAŠTO, Jozef. 2005. Vzťahová väzba. Ku koreňom lásky a úzkosti (Прив'язаність. До коріння любові та тривоги). Тренчин : Vydavateľstvo F, 2005. 300 с. ISBN 80-88952-28-X.

HAŠTO, Jozef – TAVEL, Peter. 2015. Mentalizovanie ako výzva pre klinickú medicínu a špeciálne pre psychiatriu a psychoterapiu (Менталізація як виклик для клінічної медицини, зокрема для психіатрії та психотерапії). In Psychiatrie. ISSN , 2015, том 19, № 2, с. 97-103.

JACOBVITZ, Deborah – HAZEN, Nancy. 1999. Developmental pathways from infant disorganization to childhood peer relationships. In SOLOMON, Judith – GEORGE, Carol. Attachment disorganization. Нью-Йорк : Guilford Press, 1999, с. 127-159, ISBN 978-15-723-0480-2

KIRCHKE, Karoline – Hörmann, Kerstin. 2014. Grundlagen der Bindungstheorie (Основи теорії прив'язаності). [цит. 2017-05-25]. Доступно в інтернеті: http://www.kitafachtexte.de/uploads/media/KiTaFT_kirschke_hoermann_2014.pdf

LEČBYCH, Martin – POSPÍŠILÍKOVÁ, Klára. 2012. Česká verze škály. Experiences in Close Relations (ECR): Pilotní studie posouzení vztahové vazby v dospělosti (Чеська версія шкали. Experiences in Close Relations (ECR): Пілотне дослідження оцінки прив'язаності у дорослому віці). In E-Psychologie, ČMPS. ISSN 1802-8853, 2012, том 6, № 3, с. 1–11.

MALEKPOUR, Mokhtar. 2007. Effects of attachment on early and development. In The British Journal of Developmental Disabilities. 2007, том 53, частина 2, № 105, с. 81-95.

NOSKOVÁ, Janka. 2011. Vplyv citovej väzby na vývin mozgu (Вплив емоційної прив'язаності на розвиток мозку). In Mosty k rodine. ISSN 1338-2713. 2011, том 2, № 2, с. 14-20.

RUPPERT, Franz. 2008. Symbióza a autonomie. Traumata z narušeného systému rodinných vazeb (Симбіоз та автономія. Травми від порушеної системи родинних зв'язків). Прага : Portál, 2011, с. 272, ISBN 978-80-262-0004-8

SCHORE, Allan N. 2001a. Effects of a secure attachment relationship on right brain development, affect regulation, and infant mental health. In Infant Metal Health Journal. ISSN 1097-0355, 2001, том 22, № 1-2, с. 7-66.

SCHORE, Allan N. 2001b. The effects of early relational trauma on right brain development, affect regulation, and infant mental health. In Infant Mental Health Journal. ISSN 1097-0355, 2001, том 22, № 1-2, с. 201-269.

SHAHAR-MAHARIK, Tali – OPPENHEIM, David. 2016. Attachment. In FRIEDMAN, Howard. Encyclopedia of Mental Health (2nd edition), Vol. 1. Waltham : Academic press. 2016, с. 105-115. ISBN 978-0-12-397753-3.

VAN IJZENDOORN, Marinus H – DIJKSTRA, Jarissa – BUS, Adriana G. 1995. Attachment, Intelligence, and Language: A Metal – analysis. In Social Development. ISSN 0961-205x, 1995, том 4, № 2, с. 115-128.

WEST, Katara K– MATHEWS, Brithany L – KERNS, Kathryn A. 2011. Mother–child attachment and cognitive performance in middle childhood: An examination of mediating mechanisms. In Early Childhood Research Quarterly. ISSN 0885-2006, 2011, том 28, № 2, с. 259-270.

ZIMMERMANN, Peter. 2004. Attachment representations and characteristics of friendship relations during adolescence. In Journal of Experimental Child Psychology. ISSN 0022-0965, 2004, том 88, с. 83-101.