Вступ

Тематика вмирання та смерті, безперечно, належить до найскладніших, і не лише в медсестринстві. Хоча вмирання та смерть є частиною життя, так само як і народження, проте для кожної людини це щось реально немислиме. До смерті важко «достатньо» чи «добре» підготуватися. Це подія, яка є емоційно дуже важкою для всіх безпосередньо залучених осіб.

Якщо навіть часткове одужання хворого неможливе, найважливішим завданням медичних працівників, а також медико-соціальних працівників, стає створення для хворого умов для гідного вмирання, тобто повага до всіх потреб вмираючого, а отже, далеко не лише біологічних, а й психічних, соціальних, культурних та духовних потреб.

Вмирання та смерть — це феномени, які розглядаються з філософської, психологічної, соціальної, медичної та етичної точок зору. Майбутнє, яке стоїть перед вмираючим, тобто його смерть і людська безпорадність будь-яким чином змінити це майбутнє, суттєво впливають на людське мислення та дії. Адже смерть вважається найгострішою межею людського існування. (Kutnohorská, 2007)

Якщо медсестринський догляд має бути ефективним, медсестри повинні пізнати «культурний контекст кожного клієнта» і розуміти його. За Мадлен Лейнінджер (in Kozierová, Erbová, Olivierová, 1995), медсестри повинні надавати клієнтам такий догляд, який поважатиме їхнє право на власні культурні цінності, віру та потреби. Клієнт очікує, що ми не лише поважатимемо його культуру, а й створимо йому прийнятні умови для задоволення його специфічних культурних потреб, навіть на етапі вмирання. У медсестринському процесі застосовується емоційний інтелект медсестри, яка повинна правильно оцінити ситуацію і вміти розрізнити дефіцит потреб та прояви культурної відмінності. (Krátká, 2007)

Слід визнати, що психосоціальні, а отже, і культурні та духовні потреби хворого часто ігноруються. Медсестри часто вважають, що їхнім найважливішим завданням є турбота про базові біологічні потреби хворого (дихання, харчування, випорожнення, гігієну тощо), і що все інше є не таким важливим, другорядним, надстандартним.

Однак у хворого, а тим паче у вмираючої людини, культурні та духовні потреби здебільшого акцентовані. Іноді вони є навіть найдомінантнішою складовою його особистості, оскільки суттєво модифікують його мислення та переживання, а також його фізіологічні потреби та їх задоволення. Продемонструвати це можна на прикладі потреби в харчуванні, потреби у випорожненні, потреби в гігієні тощо. Для клієнта в даний момент може бути набагато важливіше дотримуватися посту, ніж приймати їжу, хоча медичні працівники переконані в тому, що дуже важливо, щоб хворий (наприклад, онкологічний пацієнт) їв. Моментальна потреба в «затишші» чи безпосередньо в молитві може бути для хворого набагато нагальнішою, ніж гігієнічний догляд, який ми хочемо йому надати саме зараз.

Усвідомлення специфічних культурних та духовних потреб хворого, їх фактична підтримка є необхідними також з боку медико-соціального працівника, який вступає в контакт із вмираючим хворим та його близькими. Навіть вибір медичного чи соціального закладу, і вибір хоспісу, що є питаннями, які медико-соціальний працівник вирішує з клієнтом та його родиною, може залежати від того, чи здатний даний заклад задовольнити специфічні культурні та духовні потреби, чи ні.

На найзагальнішому рівні культура — це сукупність поглядів, переконань та практик, які поширюють самі люди і які переходять від одного покоління до іншого. Британський антрополог Едвард Бернет Тайлор визначив культуру як складне ціле, що включає знання, віру, мистецтво, право, мораль, звичаї та всі інші здібності й звички, які людина як член суспільства засвоює. (Davies, 2003) Про культуру можна говорити як у сенсі її універсальності, тобто що багато чого в людській поведінці чи способі життя є схожим або навіть однаковим, незалежно від того, чи є ми членами тієї чи іншої культури, так і в сенсі різноманітності, оскільки багато чого є типовим, специфічним, унікальним для даної культури. Частиною культури є також релігія, яка має дуже тісний зв'язок із духовними потребами.

Духовні потреби випливають із духовності, яку можна розуміти як шлях і ставлення до пошуку життєвих цінностей правди, етики, сенсу та мети життя, що веде до життєвої мудрості та гуманності відповідно до певних вищих («космічних») закономірностей. (Irmiš, on-line) Духовні потреби ми можемо вважати засобом досягнення так званого духовного благополуччя. Що таке духовне благополуччя? За Канським, духовне благополуччя — це спосіб життя або життєвий шлях, який дивиться на життя і переживає його як корисне і приємне, який шукає можливості вільного вибору життєзберігаючих та збагачуючих пропозицій і глибоко вкорінюється в духовні цінності та релігійну віру. (Kánský, 1991) Протилежністю духовного благополуччя є духовна скрута, тобто стан, при якому відбувається порушення життєвих принципів, що пронизують всю людську істоту. Індивід тоді має реально або потенційно порушену віру в систему цінностей, які надають йому сили, надії та сенсу життя. Отже, духовні потреби точно не можна звузити до простих спроб щось або когось вшановувати. Скоріше їх можна розуміти як пошук і прагнення до наповнення, яке притаманне всім людям. Духовні потреби мають тісний зв'язок із пошуком сенсу життя і смерті. Їх не можна обмежити лише релігійністю. Ми, однак, для цілей цієї статті «звузимо» їх у цьому сенсі і далі зосередимося на релігійних потребах вмираючих.

Майже всі релігійні групи вірять, що життя після смерті існує, що смерть — це не остаточний кінець, а новий початок. Проте вони різняться у поглядах на те, коли це потойбічне життя починається і як воно відбувається.

В умовах Чеської Республіки ми найчастіше зустрічаємося з послідовниками християнства. Для християнина вмирання — це лише коротка перехідна стадія, що означає біологічне завершення життя тіла, але в жодному разі не зникнення душі та духу. Християни вірять, що якщо вони дотримуються вчення Ісуса, то після смерті потраплять на небо. Біблія навіть закликає до боротьби проти страху перед вмиранням.

Найбільше у нас католиків, які, як і інші християни, вірять у воскресіння з другим приходом Христа. Для католика велике значення має прийняття таїнств, для хворого, або вмираючого хворого, зокрема таїнства Євхаристії та таїнства Єлеопомазання, можливо, таїнства Покаяння.

Уділення таїнства Євхаристії (Святого Причастя) відбувається або так, що священник (або диякон) відправляє месу біля ліжка хворого, або так, що священник приносить хворому таїнство, що є частішим. Євхаристію, однак, не обов'язково має приносити виключно священник. Це може бути будь-хто, хто охрещений, залишається в Католицькій Церкві і живе в мирі з Богом (без «важкого гріха») і з людьми (не живе у стані активної ворожнечі, не вагається нікому пробачити), чий правовий стан не перешкоджає йому приймати таїнства (йому не було призначено церковне покарання, не живе у церковно недійсному шлюбі тощо). Католик перед прийняттям Євхаристії повинен дотримуватися євхаристійного посту, за нормальних обставин годину перед причастям, під час хвороби принаймні чверть години. Воду та ліки приймати можна. Якщо хворий не може прийняти навіть крихту гостії, Святе Причастя можливе через вино.

Важливим для хворих є також таїнство єлеопомазання, яке помилково називають «останнім помазанням». Його уділяє священник або єпископ. Після вступних молитов священник спочатку мовчки покладає руки на голову хворого, потім помазує його олією у двох місцях (зазвичай на голові та на руках), а після цього промовляє благословення і просить Бога про відпущення гріхів. Таїнство єлеопомазання хворих хворий має прийняти, коли серйозно захворіє або в старості, при занепаді сил. Воно може бути уділене також людям, які перебувають у несвідомому стані. Безпосередньою підготовкою до смерті є так званий віатикум, або святе причастя на дорогу (у вічність). Це прийняття «Тіла Христового» поблизу смерті, перед яким хворий може відновити своє сповідання хрещення. Після причастя священник може уділити хворому повну індульгенцію на момент смерті.

Хворий, а отже, і вмираючий, може прийняти також таїнство покаяння, яке має дуже особистий характер. Воно вимагає справжньої довіри до Христа, що прощає, і щирого каяття за гріхи. Безумовно, недостатньо «лише» сповідатися у своїх гріхах. Це таїнство має пропонуватися хворому як одна з форм допомоги, а не вимагатися як обов'язок.

Православних християн у нас порівняно небагато. Православ'я визнає, як і католицька церква, сім таїнств, які, проте, чітко не визначає, а називає «святими таїнствами», тобто чимось, що виходить за межі людського розуміння. Найглибшим таїнством православні вважають євхаристію, яку можна принести хворому. Вона подається після попередньої сповіді, яка вимагає приватності. Помазання олією є для православних засобом для відпущення гріхів. Воно дається і тим хворим, які не можуть сповідатися. В ідеалі його уділяють сім священнослужителів. У крайньому разі «достатньо» одного священнослужителя. Обряд триває довгий час (сім читань і сім помазань). Для вмираючого хворого він має велике значення. Важливо, щоб обряд розпочався, поки хворий живий. Якщо під час обряду настає смерть, він може бути завершений над померлим.

Подібно ставляться до життя після смерті євангелісти (лютерани) та інші протестанти. Вони рекомендують останнє прощання з вмираючим, але не наполягають на ньому. Вмираючий євангеліст може побажати «братньої сповіді», тобто визнання своїх гріхів священнику або іншому щиро віруючому євангелісту. Можлива також Вечеря Господня, яку в лікарні проводить євангелічний пастор. Гусити подають своїм хворим «таїнство втіхи». Цю повноважність має або пастор (пасторка), або офіційно уповноважена особа.

Також юдеї вірять, що померлий буде воскрешений з приходом Месії. На відміну від християн, проте, юдеї вважають, що йтиметься про перший прихід Месії. Юдеї ритуально омивають тіло померлого і до похорону, який відбувається дуже скоро після смерті, не залишають померлого наодинці. Скорботний чоловічої статі, найчастіше син померлого, промовляє молитву «Кадіш ятом» (кадіш сиріт).

Мусульмани вважають, що добрий мусульманин, який щодня дотримується ритуалів, прийде до Аллаха. Вмираючий повинен визнати свої гріхи і просити про прощення у присутності сім'ї. Якщо вмирає мусульманський пацієнт, його члени сім'ї дуже інтенсивно піклуються про нього, в ідеалі вдень і вночі. Родичі читають хворому Коран і готують його до питань, які будуть поставлені його душі в могилі: «Хто твій Бог?», «Хто твій помічник?», «Хто твій пророк?», «Яку релігію ти сповідуєш?». Вмираючий мусульманський пацієнт, як правило, бажає сидіти або лежати обличчям до Мекки. Присутність біля ліжка вмираючого можуть вимагати як члени сім'ї, так і старійшини місцевої мусульманської громади, а також мусульманські священнослужителі. Якщо вмираюча — жінка, чоловіки-члени громади та чоловіки-священнослужителі можуть прийти лише тоді, якщо жінка цього бажає. Сім'я потім омиває і готує тіло померлого (причому, як і протягом життя, діє правило, що тіла жінки може торкатися лише жінка, і навпаки), щоб його можна було якнайшвидше поховати. Лише якщо неможливо встановити контакт із сім'єю чи членами мусульманської громади, ці обряди можуть виконувати медичні працівники немусульманського віросповідання. Тіло потім повертають у бік Мекки. У темношкірих мусульман іноді зустрічаються специфічні ритуали під час омивання та одягання померлого.

Переродження є невід'ємною частиною вчення східних релігій, насамперед буддизму та індуїзму. Карма — це слово санскриту (староіндійської літературної мови), що означає закон, який керує людською долею, зокрема перевтіленням. Послідовники карми вважають, що вмирання — це як засинання, і немає причин боятися його, оскільки ми отримуємо, власне, лише якийсь тонший і світліший одяг, у якому живемо далі. На їхню думку, жодна людина в момент смерті не є самотньою. Вона оточена ангелами-помічниками та померлими родичами, які приходять, щоб показати їй шлях на той світ. Вмираючі хворі не повинні залишатися наодинці. Супроводжуючі особи повинні залишатися спокійними, тихо молитися з ним або за нього і співати, розмовляти з ним або слухати його. Погладжування обличчя, ніжний дотик до руки, тримання за руку — все це більшість вмираючих вважає приємним. Проте слід уникати погладжування чола або голови, оскільки це, на думку послідовників карми, викликає головний біль. Торкатися можна лише чітко визначених частин голови. Акцент робиться на визнанні провини або гріхів.

Буддисти вірять, що життя — це цикл і що мертві народжуються знову на різних «рівнях» життя залежно від того, як вони прожили своє життя. Вони вважають, що можна досягти нірвани, тобто розчинення, стану блаженства, спокою, забуття. Своїх померлих вони здебільшого спалюють.

В індуїзмі існує віра в особисте переродження. Індуїсти вважають, що реінкарнації досягне той, хто прожив якісне життя, і що можливе наслідування Брахми, найвищого буття. Метою індуїста є остаточне духовне визволення з колообігу життя і смерті (мокша). Після смерті священник наливає воду в рот померлого і навколо зап'ястя або шиї зав'язує нитку як знак благословення, яку ніхто не повинен знімати. Тіло померлого миє сім'я. Померлий згодом спалюється, а його попіл кидають у воду, яка має його очистити. Індуїсти вірять, що в перші десять днів після смерті душа проходить перехідний період. Віруючі люди переконані, що вона шукає або створює нове тіло, з яким могла б увійти в наступне життя.

Багато культур дотримуються певної кількості днів так званого періоду жалоби, коли люди висловлюють свій сум через втрату близької людини. Наприклад, у юдеїв є семиденний період жалоби (шива). Ортодоксальні юдеї сумують, як правило, цілий рік. Свій сум вони виявляють розриванням свого одягу. В ісламі чоловіки не стрижуть волосся протягом 40 днів після смерті близького родича. Індуїсти ж сім днів після смерті в сім'ї не готують їжу. Їжу їм приносять друзі. У той час як у деяких культурах сумування є більш-менш інтимною справою, в інших є звичним сумування на публіці. У багатьох культурах на знак жалоби носять жалобний одяг, проте є й такі культури, в яких, навпаки, у такій ситуації прийнято одягати одяг, що символізує життя. Знання цих особливостей є важливим з огляду на догляд за тими, хто залишився, про що медичні працівники також не повинні забувати.

На наведених прикладах ми задокументували релігійні потреби вмираючих хворих та їхніх найближчих. Ставлення хворого (а також його близьких) до «Бога» може мати різні форми: від стосунків, сповнених довіри та любові, до стосунків, що ґрунтуються на страху. Будь-яке серйозне захворювання є для людини як фізичним, так і психологічним навантаженням. У такій ситуації віра здебільшого є для хворого великою допомогою. Періодичні погані настрої та невдоволення хворого є цілком природними навіть у здорових людей, тим паче у хворих або навіть вмираючих. Проте не кожна віруюча людина може проходити через хворобу, вмирання та смерть легко і без труднощів. Бувають і ситуації, коли віра для хворого є перешкодою. І навпаки. Навіть той, хто не виявляє релігійної віри, може наближатися до смерті спокійно та врівноважено.

Вмираюча віруюча людина, як правило, приділяє особливу увагу релігійним ритуалам, оскільки готується не лише до підбиття підсумків свого життя, а й до зустрічі зі своїм Богом та до свого нового потойбічного життя. Вже на самому початку хоспісного догляду ми надаємо вмираючому хворому можливість контакту зі своїм духовним пастирем. Священник зазвичай на всіх етапах вмирання є великою підтримкою для вмираючого та його близьких. Його особу ми тому поважаємо, так само як поважаємо релігійні ритуали віруючого вмираючого хворого, як-от, наприклад, специфічний денний, тижневий... графік діяльності, включаючи молитви та пов'язані з ними процедури, специфічний спосіб харчування, включаючи піст... та інші ритуали, які віруючій людині в період вмирання приносять душевну врівноваженість, задоволення та примирення.

Якщо це можливо, медичний працівник має підтримувати можливості комунікації вмираючого щодо питань його віри. Це не означає, що він сам повинен спілкуватися на цю тему, але це також не означає, що справу потрібно залишати лише відповідному духовному особі. Про свої внутрішні потреби, про надії та побоювання і про справи своєї віри людина говорить з тим, кому довіряє і кого з певних причин обирає як партнера для розмови. Неправильно ігнорувати або навіть применшувати віру хворого. Так само неприпустимо використовувати тему віри для досягнення будь-яких цілей, що переслідують власні інтереси медичного працівника, а не інтереси хворого. У будь-якому разі неприпустимо будь-що нав'язувати хворому. Все має бути у згоді з його вибором, його волею, його бажаннями. Незалежно від власної духовної орієнтації, медсестра повинна уникати всього, що могло б зашкодити хворому в його важкому стані. У духовній сфері кожна людина дуже вразлива. Як уже було згадано, з погляду хворого питання віри можуть здаватися важливішими, ніж лікування / догляд самі по собі.

Загалом стверджується, що людина з міцною вірою проходить через усі фази реакції на вмирання, як і невіруюча, але здебільшого швидше і з меншим хвилюванням, ніж людина без віри. Цікавим є порівняння Пікнеттом примирення та змирення з долею у вмираючих різних релігійних груп (1992). Згідно з ним, люди, які вірять у перевтілення, або люди, які вірять у релігії східних культур, здебільшого приймають смерть з неймовірним спокоєм та врівноваженістю, тоді як християни часто приймають смерть із труднощами.

Багато хто вважає, що для віруючого допомога психолога чи психіатра є або зайвою, або негідною. Сфера віри та сфера психіки людини хоч і дуже тісно пов'язані між собою, у багато чому залежать одна від одної, але вони не є взаємозамінними. Неправдою є те, що психологія чи психіатрія є якоюсь «секулярною альтернативою» чи замінником релігійної віри, як часто помилково вважають. Інтервенція психолога та психіатра може допомогти віруючому хворому в тому, щоб він міг добре жити у своїй вірі та мати в ній опору.

Не менш важливою є повага медичного працівника (медико-соціального працівника) до похоронних ритуалів. До похоронного ритуалу належить усе, що відбувається з моменту смерті до остаточного поховання останків померлого. Хоча в нашому суспільстві він значно спрощений, його проведення та функції залишаються в основному недоторканими. Ми також можемо спостерігати велику різноманітність похоронних ритуалів та обрядів. Вони історично мінливі, різні, не лише між окремими культурами, а й усередині самих культур. (Dorková, 2006)

Догляд, медсестринство — це культура. Турбота про людину в здоров'ї та хворобі належить до культурних проявів даного суспільства. Хоча культурні явища часто приховані, вони мають велике значення при догляді за клієнтами та покращенні їхнього життя, і тому їм необхідно приділяти увагу. (Kutnohorská, 2004) Те саме можна стверджувати про медико-соціальний догляд. Якщо він має бути якісним, то повинен враховувати також культурні потреби клієнта, тобто надаватися з урахуванням специфічного культурного контексту, в якому живе дана людина.

Висновок

Метою цього повідомлення не було надання вичерпної інформації про культурні та духовні потреби вмираючих клієнтів, а спроба зазирнути в цю широку та складну проблематику. Я намагалася звернути увагу на нагальну потребу ідентифікації потреб клієнта з акцентом на вищезазначені потреби. Для якісного сестринського догляду, так само як і для професійного медико-соціального догляду, необхідні знання культурних, тобто комунікаційних, мовних, релігійних, ціннісних та інших специфік. З погляду медсестри та медико-соціального працівника важливо знати анамнез клієнта, спрямований також на оцінку його духовності. Наші запитання, як і спостереження, повинні бути спрямовані на отримання інформації про погляди клієнта на Бога чи Вищу істоту, на з’ясування того, який вплив має цей погляд на захворювання клієнта та його стан загалом. Важливо ознайомитися з конкретною релігійною практикою та ступенем її важливості для клієнта, тобто пізнати способи задоволення духовних потреб хворого (наприклад, потреба в молитві, пості, бажання бачити духівника, прагнення взяти участь у богослужіннях тощо), ознайомитися з релігійними ритуалами, символами клієнта, а також рекомендаціями, приписами та заборонами, наприклад, у сфері харчування (дієтичні обмеження та вподобання, вимоги до гігієни тощо). Доцільно знати конкретних осіб (членів сім’ї, близьких вмираючого), які є помічними в духовному житті клієнта. Для доброго та конструктивного порозуміння щодо духовної складової життя, окрім емпатії та готовності слухати, корисним є також застосування загальних принципів кооперативної розмови. (Adamczyk, 2003) У звичайному лікарняному режимі неможливо повністю дотримуватися всіх культурних та релігійно зумовлених заборон, приписів та рекомендацій. Проте завжди можна проявити намагання реалізувати в даних умовах можливе, вислухати, зрозуміти, порадити, принаймні частково практично допомогти. А це передбачає освічену, професійно діючу медсестру. Те саме слід вимагати від медико-соціального працівника. Тим більше ми вважаємо це само собою зрозумілим у хоспісах, а також тоді, коли людина вмирає в середовищі, яке є їй довірливо близьким, вдома. Якісний хоспісний догляд, який дбає про насичення духовних потреб людини, є насамперед філософією, яку можна застосовувати будь-коли, будь-де, образно кажучи, «з голими руками». Достатньо достатньої міри емпатії, здатності відчути почуття людини, яка прощається з усіма, кого любила, і з якою прощаються всі ті, хто любив її. Достатньо уявити, що те саме колись будуть переживати наші найближчі, що те саме колись будемо переживати ми самі.

Автор: doc. Mgr. Martina Cichá, Ph.D.Інститут прикладних соціальних наук, Інститут медичних досліджень Факультет гуманітарних досліджень UTB у Зліні

Список бібліографічних посилань

[1] ADAMCZYK, R. Duchovní život člověka ve zdravotnickém prostředí cizí země s přihlédnutím ke kulturnímu profilu osobnosti, s. 31-40. In Komunikace s cizinci při poskytování zdravotní péče. Ostrava: Ostravská Univerzita, 2003. 120 s. ISBN 80-7042-344-7. [2] DAVIES, M. W. Kulturní antropologie. Praha: Portál, 2003. 175 s. ISBN 80-7178-778-7. [3] DORKOVÁ, Z. Smrt a pohřební rituály z pohledu antropologie, s. 305-308. In Sborník příspěvků z IV. ročníku studentské vědecké konference Aktuální problémy pedagogiky ve výzkumech studentů doktorských studijních programů. Olomouc: Votobia, 2006. ISBN 80-7220-280-4. [4] IRMIŠ, F. Spiritualita a zdraví [on line]. [cit. 28.7.2006] Dostupný z www: http://www.regenerace.net/Archiv/2003/03/spiritualita.htm . [5] KÁNSKÝ, A. Člověk a náboženství. Praha: Albatros, 1991. 31 s. ISBN 80-00-00272-8. [6] KOZIEROVÁ, B., ERBOVÁ, G., OLIVIEROVÁ, R. Ošetrovatelśtvo 1, 2. Martin: Osveta, 1995. 1474 s. ISBN 80-217-0528-0. [7] KRÁTKÁ, A. Potřeby nemocných v ošetřovatelském procesu. Studijní opora. Zlín: UTB, 2007. 46 s. ISBN 978-80-7318-643-2. [8] KUTNOHORSKÁ, J. Některé morální aspekty umírání a smrti. In Ošetřovatelství -perspektivní věda a umění. Praha: Grada, 2004. 198 s. ISBN 80-247-1156-7. [9] KUTNOHORSKÁ, J. Etika v ošetřovatelství. Praha: Grada Publishing, 2007. 164 s. ISBN 978-80-247-2069-2. [10] OPATRNÝ, A. Role víry v nemoci a léčbě. [on line]. [cit. 26.7.2006] Dostupné z: http://www.pastorace.cz/index.php?typ=clanky&sel_id=828 . [11] PICKNETT, L., REG, G. et al. Posmrtný život. Praha: Cesty, 1994. 144 s.

______Лекція була виголошена на міжнародній науковій конференції Aplikovaná etika v sociálnej práci a ďalších pomáhajúcich profesiách, яка відбулася 20 – 21 жовтня 2010 року в П’єштянах і була опублікована у збірнику цієї конференції: MÁTEL, A. – SCHAVEL, M. – MÜHLPACHR, P. – ROMAN, T. 2010. Aplikovaná etika v sociálne práci a ďalších pomáhajúcich profesiách. Zborník z medzinárodnej vedeckej konferencie. Bratislava : VŠZaSP sv. Alžbety. 413 s. ISBN 978-80-89271-89-4.