Виховання людини у 3-му тисячолітті Тільки у вихованні, у справжньому взаємному проникненні думок дух приходить до своєї самосвідомості, тому виховання є власним завершенням світового процесу, це космічний процес. Palouš, R. Kolokviální přednáška, PedF UK Praha, 2008.

Вступ

Слово «виховання» відображає певний цілеспрямований вплив однієї людини на іншу, з чіткою і заздалегідь визначеною метою приводити — відкривати шлях до справжньої людської подоби в можливості повної широти життєвого руху в конкретності індивідуальності людини. Під людською подобою мається на увазі відкритість людини до свободи з можливістю автентичності та оригінальності. З народженням людина виринає з праоснови всесвіту в екзистенцію (виступ) і стає індивідом. Протягом усього свого життя від народження вона має вимогу бути автентичною, обирати між можливостями та відповідати на виклики, що надходять, відповідним, добрим способом. Основою виховання є посилення екзистенції, що є водночас здатністю протистояти екзистенційній тривозі, яка супроводжує людину протягом усього життя. До людяності екзистенційна тривога належить, вона пов’язана з турботою про світ, що у переносному розумінні є турботою конкретної людини про саму себе. Виховання як процес упродовж усього життя піклується про людину, але також про поліс (громаду) і ціле світу. Людина, яка «не опікується» вихованням, віддається безмежному (apeiron) і пожадливості. Навпаки, душа — психе, яка поставлена в PAIDEIA, готується до повороту вгору, до можливості рефлексії та саморефлексії. Сучасні роздуми про сенс і цілі виховання спонукають до замислення над самим сенсом у наш конкретний постмодерний час. Екзистенція людини полягає у вимозі реалізації унікальним і неповторним способом здійснювати життєвий рух, завжди з певним ризиком у незабезпеченості. Виховання, певний і цілеспрямований вплив, з виходом за межі лише сучасного, має на меті відкрити людині «праксис» в арістотелівському значенні — воно цілить до агатону, добра. «Paideia як рух всередині людини, поворот, метаморфоза людяності, яку виражає платонівський термін metanoia — навернення, пробудження душі» (Pelcová, 2001: с. 29) утримує людську істоту в контакті з істиною, навіть і саме з посиланням та рефлексією на актуальне значення. Шляхом, як це нелегке завдання виконати, є вирішення використання філософії, яка уможливлює погляд на єдність сенсу світу — пізнавати і зважувати те, що є сенсом світу і життя в позачасовому значенні.

Наше життя на початку XXI століття є передзнаменованим і повністю наповненим висловом філософа Ніцше. Ми перекидаємо містки, продуктивності дня вистачає для вимог сьогоднішнього дня, завтра, проте, ми вже вимагаємо від себе дещо більше. Саме цим ми стали інструментом хотіння, і опредметнення нас самих є помітним у кожну мить життя. Наше мислення є уявним, таким, що виходить з картезіанської філософії з чіткою вимогою «clare et distincte» — щодо ясного та обмеженого.

Суще в наших уявленнях вкинуте перед нами у вигляді предметів, що мають свою конкретну форму, з можливістю охоплення нашою рукою, з потенцією володіння нашим розумом. Уявлення та володіння знижують нам екзистенційну тривогу, яка закономірно супроводжує життя в повсякденності. Ми мимоволі підпорядковуємося певному взірцю і згідно з ним розплановуємо світ.

Мислення «more geometrico», засноване Рене Декартом, стоїть на засадах філософії вчення Томи Аквінського, який виходив з Арістотеля, Арістотель виходить з Платона, а той є мисленнєвим продовженням Сократа, який продовжував справу досократиків — і як не дивно, навіть Геракліт Ефеський присутній у картезіанськи окресленому мисленні постмодерного світу.

Як же тоді можливо сприймати таку велику волю до влади в усіх сферах нашого життя?1 І де губиться чи, скоріше, закривається античне мислення в нашій культурній європейській традиції? Сучасна людина, маючи на увазі турботу про загальне добро (Арете)2, покликана розуміти дані зв’язки та усвідомлювати поступовий відхід від мислення, яке було типовим завдяки сприйняттю зв’язків та розумінню цілого.

І саме у сфері освіти пропонуються можливості роз’яснити людині два світи — не тільки той верифікований — опредметнений, що приносить впевненість, але також світ «мислення мисленого». Так освічена людина розуміє технічні та механічні події у спільноті світ, але також розуміє і перебуває у співпричетності з гідністю та поважністю буття.

Проблематика життя в сьогоденні полягає у переважаючому процесуальному мисленні, через розпланування світу часто бракує єдності поглядів, що перешкоджає порозумінню, зростає розгубленість і неєдність, що можна метафорично назвати «світлотінню». Постмодерне суспільство є типовим плюралізмом цінностей, і навіть внаслідок багатоправдсті природний світ для людини — як єдність і приховане в ній ціле, частиною якого вона є не лише сутнісно, але який нею осягається і присутній — все більше і більше віддаляється.

У природному світі людина співзвучна з природою, з самою собою в цілому світу. За Гогеновою (2008: с. 134): «Ця пов’язаність у простоті є не що інше, як відчуття глибокого щастя, яке нам час від часу трапляється в житті. У таку мить ми перебуваємо в глибокій єдності з цілим світу, і наша екзистенція є цілеспрямованою, ми відчуваємо, що світ нас акцептує, потребує, що ми до нього належимо, навіть якби ми не були успішними, красивими, молодими та здоровими індивідами».

Ми народжуємося в часопростір свого життя — в екзистенцію, сприймаємо актуальність свого життя, присутність часу, водночас, проте, знаємо про ретенції (прожите минуле, що було), а також про потенції (майбутнє, що буде). Наше сприйняття, однак, не є пунктуальним, ми існуємо в темпоральності — живій часовості, яка функціонує сутнісно, а також сутнісно співзвучить (Hogenová 2011).

Я часує, цим ми розвиваємо власний рух, у сенсі dasein (феноменологічний термін), що є не лише розвитком власного часу, йдеться про буття істот, що з’являються у спільноті світ. Dasein — це доступ до найглибшого джерела життя кожної людини.

У гайдеггерівському дусі можна наблизити цю думку порівнянням дерева, яке вбудоване у світ як місце зустрічі «четвериці» — місцем між Богами і людьми, місцем між небом (Uranos) і землею (Gaiou) — з можливістю перебування в центрі великого хреста, де є вогняне зіткнення світу так, як його опитує Геракліт Ефеський. Цим людина обдарована космічною функцією, вона з’єднує і примиряє Землю, світ, богів із самою собою.

Інший погляд має на дерево поет, інший — математик, домівкою, проте, воно є для всіх у своїй різноманітності. Іншість у цілому без краю, обмеження уможливлює однакове, єдине, об’єднує. Уможливлює Agathon — добро, яке реалізується у покликаності до вступу у спільноту світ, зобов’язує нас і закликає до перебування та до руху на своєму життєвому шляху від народження до горизонту життя, до смерті.

Людина як Homo educandus має відповідальність за загальний перебіг подій у лінії індивід — суспільство — ціле світу тому, що як єдине створіння знає про свою скінченність, про скінченність часу свого життя. Час усього, що існує, має початок, спрямування і кінець, і людина завдяки логосу розуміє відповідальність за спрямування, розуміє своє сутнісне призначення і сенс. Покликаність до вступу у спільноту світ, покликаність бути людиною, нас зобов’язує і закликає до перебування на своєму життєвому шляху в напрямку до добра — Agathonu.

Реалізація самого життя полягає у співбутті з іншими людьми, речами, природою у відкритості. Нагромадження, накопичення, вимірювання та зважування сущого робить людину черствою і заважає її душі перебувати на належній висоті; завжди йдеться про буття в ситуації, оскільки людське життя є рухом, постійним самотворення з пропозицією можливості до інакшості – іншості для майбутнього часу, світовіку.

І саме Іншість тісно пов’язана з проблематикою виховання як такої. Метою є відкрита душа, з можливістю взаємодії, зі здатністю буття у світі, виступити у спільноті світ – перед іншими і з іншими, у своїй індивідуальній подобі.

Комунікативне виховання дозволяє людині відповідати на сутнє у площині буття – що означає бути разом, а не замкненим у собі. У символіці можна говорити про вихід із темряви печери на світло. За Palouš (2010: с. 38): «Людина, що народжується на поріг платонівської печери, саме цим рухом занурюється в темряву або виринає у відкритість». Вимога до «того, хто народжується» є великою, простір і вчинки є прояснюючими, відповідальність за діяння і бездіяльність є зобов’язуючою. Вся ситуація, однак, супроводжується абсолютною невпевненістю та екзистенційною тривогою, яка вимагає мужності.

Неможливість гарантії виходить із невпевненості кожної ситуації в житті людини з вимогою мужності, що добре виражено платонівською метафорою колісниці, яку тягнуть двоє коней, що представляють жадання – epithymii3 та відвагу – thymos4, якими керує розумова складова душі – logistikon5. Якщо візник слабкий, коні самі керують колісницею, і душа не може дістатися близькості найвищої ідеї – до добра, яке має подобу вогню.

Hogenová (1997: с. 90) додає до цього: «Для сучасного поспішного світу вимога гармонії є вимогою міри, яку ми можемо конкретизувати постулюванням мирних відносин між народами, дружніх відносин між людьми, справедливості між людьми і природою, між людьми і Gaiou - Землею; вимога міри торкається буберівської реципрокної дуальності між Я і Ти, левінасівського відношення між нами і гетерогенним, між сущим і буттям, між тілом і душею, між наукою і мистецтвом, між розумом і вірою, між політикою і мораллю».

Метою не лише для педагогів, а й для інших у професіях, що передбачають турботу, є людина і піклування про неї. Індивід, якого ми сприймаємо не дуалістично, а в єдності тіла і душі, кинутий своїм народженням у життя, на свій життєвий шлях з оригінальною, унікальною історією свого буття. Декартівська, галілеївська парадигма науки, закріплена в мисленні “more geometrico“, створила впевненість, що весь світ існує лише для нас, для нашого використання, розрахунку, опанування та зловживання. Ми маємо відчуття всемогутності здобути і забезпечити майже все, лише скінченність нашого життя з її справжністю є для нас жахливою. Ми стилізували себе в роль найвищого розпорядника і навіть не помітили, що поступово стаємо ремісниками. Не тими в античному розумінні techné, а тими, хто виготовляє «образи образів» без сутнісного осмислення – без сенсу.

Завданням педагогіки XXI століття є турбота і довічне стимулювання руху душі людини, поєднане з непідробною радістю від пізнання, і зі справжнім знанням у сенсі praxis6. Метою є людина, здатна у сенсі epimelei7 враховувати різноманітні та змінні контексти спостережуваних і досліджуваних явищ. Лише тоді, коли освіта і знання стануть комплексністю підготовки до життя, можна говорити про виведення душ тих, кого виховують, можна говорити про виховання як таке.

Соціалізація людини отримує нове завдання і мету – вивести того, кого виховують, на шлях, де він не буде в полоні образів, де він повернеться до сутнісного запитування, до глибини і підповерхневості, дозволить собі відкриття і виникнення суттєвого і знайде шлях до самого себе та до інших людей у справжній сутнісності.

Метою освіти майбутніх педагогів є їхня максимальна ерудованість. Освітня система, заснована на чітких вимогах даного і визначеного правильного підходу, проте, вирішує лише частину всього процесу. Ознакою є послідовність процесів, емпірично спрямованих – певна і контрольована послідовність у дусі позитивістського чи неопозитивістського мислення. Лише так виконується вимога наукового результату, який має бути верифікованим, а також фальсифікованим. Істина у вигляді впевненості підтверджена. Розрахункова ймовірність так створює і дійсність. Дійсність не виникає, дійсність виготовлена. У даному концепті, однак, забули, що людина відчуває, перебуває під впливом мотивацій та емоцій, що любов і ненависть неможливо знайти в жодному органі її тіла навіть найточнішим приладом, і все ж вони супроводжують її все життя без можливості зважування, вимірювання, осягнення.

У цьому дусі вимірюваності, функціональності та наукового результату шкільництву загрожує перетворення на фірму з метою конкурентоспроможності в бізнесі у сенсі «ми повинні мусити». Чи є нашою метою, щоб у практику до своїх учнів виходив педагог, який у великій вимозі зробити внесок у добро (agathonu) у цілому світі не матиме у розпорядженні засадничих філософських – трансцендентальних виходів за межі?

Редукція всього до сущого є певним ступенем ефективності, результатом є долання подоланого, тобто ступінчастість, перемикання – тим самим і цінність сама по собі змінюється, проте відповідальність у справжньому сенсі слова у людини залишається. Кожен сам за себе і водночас за ціле несемо відповідальність, ніхто з цієї асиметричної відповідальності звільнитися не може.8

Існування людини, однак, має неповторність, яка вимагається у конкретних ситуаціях, рішеннях. Сама інформація, сама фаховість без techné у справжньому сенсі слова для цих розумних життєвих рішень, яким ми всі в житті піддані, не вистачить.

Зменшення прагнення до справжнього пізнання супроводжується різними легко засвоюваними схемами, префабрикатами, які за потреби можна замінити іншими. Особливо в середовищі ресоціалізаційних педагогічних практик педагог стикається з ризиком незворотних змін у своїх підопічних і дуже часто виявляє в їхній temporalitě (минуле, тут і зараз, майбутнє) складнощі, що є прямо катастрофічними.

Тим, що педагог піклується про душу учня, він одночасно піклується і про душу свою. Робота вчителя висуває великі вимоги до його особистості, до автентичності, і вимога відповідає широті життя, розпростертості буття людини у світі. Зосередженість душі того, хто надає турботу іншій людині, є необхідністю. Отже, не можна розраховувати на повторення знань і вмінь, потрібне постійне самоосвічення. Вводити душу у правильний рух і розуміти цей рух – це для вчителя здатність погляду в сутність і самотворення. Лише так йому дозволено вихід над своєю ситуативністю і огляд її як цілого згори. Тут, однак, має бути виконана основна вимога – душа не може бути занурена в рух і тягнутися ним «по землі». Душа людини, яка здатна до погляду згори і огляду цілого, є легкою, створюючи круговий рух на висоті. У душі є вогонь, який прояснює дане, і ця душа здатна надати прояснення у вигляді вогню і тому, про кого вона піклується.

«Душа бачить себе завжди з руху, який стає душею, тому її здатність самопізнання є завжди неправдивою. Щоб бути правдивою, вона повинна вийти з цього руху, але це можливо знову лише цим рухом» (Hogenová, 2011: с. 22).

Педагогічний процес — це спрямування руху душі вчителя до учня з метою змінити напрямок руху його душі. Для цього потрібен імпульс, пробудження. Щоб душа учня була пробуджена, має бути виконана дія, яку називають дослідженням. Перед цим актом необхідний самодослідницький рух душі вчителя — який відбувається не лише накопиченням знань у пам’яті, шлях до цього лежить через epimeleia — через турботу про душу. Освіта такого типу ґрунтується на розмові душі із самою собою, імпульсом до цього є вчитель — педагог, проте часто також досвід і непередбачувана випадковість — techné і týché. Однак це ніколи не може бути тест, де заздалегідь є відповіді з пропозицією позначок. Вимога пошуку в істинному значенні цього слова тут не виконується.

Якщо вчитель добре дбає про свою душу, він пропонує цю можливість і своїм учням. Лише такий вчитель, озброєний методологією та досвідом, усвідомлюючи контексти існування з тим, що загальний сенс неможливо вирахувати, може приносити іншим високу фаховість, людяність і надію.

Сам феномен надії виходить за межі поняттєвих визначень. Надія найбільше проявляється у справжній екзистенційній скруті та у відчаї. До надії також належить розчарування. Професія педагога, особливо в ресоціалізаційній сфері, часто відкриває вимір надії та розчарування одночасно. Безнадія сутнісно пов’язана з особою в скруті, вона є невизначеною за спрямуванням, але водночас має незмінний іманентний зміст — надію на подальше тривання людини-учня, а також того, хто надію дає. Це двостороннє самоздійснення в майбутньому, невизначене, безпечне оновлення. У учня це повернення до можливості здійснювати своє життя, своє існування в максимально можливій мірі в доброму. З боку педагога це пропозиція розчинення та перетворення, за емпатією слідує нове зусилля, самотворення. Кожна мить автентичного проживання своєї професії формує вчителя, і не лише професійно, а й по-людськи. Все це, серед іншого, є духовною площиною в концепції освіти майбутніх педагогів у XXI столітті.

Дозвольмо собі та побажаймо своїм студентам мислення мисленого.

Висновок

«Потрібно жити у виразному стосунку до Цілого. І цьому потрібно вчитися. Для цього нам потрібен змах, impetus вгору. Наші кола не сміють повзати по землі, шукаючи насолоду та уникаючи страждання. Цьому служить paideia. Ми легко замінимо вгляд у сутність рішенням нашої волі. Тому необхідно постійно бути напоготові не перед іншими, а перед нами самими. Тому турбота про душу є постійним вартованням». (Hogenová, 2010: с. 231).

Автор: PhDr. Helena Kalábová, Ph.D. Література:

HEIDEGGER, M., 2006. Konec filosofie a úkol myšlení. Praha: Oikuméné. ISBN 80-7298-166-8. HOGENOVÁ, A., 1997. Etika a sport. Praha: FTVS UK. ISBN 382-193-97-17/99. HOGENOVÁ, A., 2010. Jan Hus – pravda – fenomenologie. Praha: PedF UK. ISBN 978-80-7290-494-5. HOGENOVÁ, A., 2005. K filosofii výkonu. Praha: Eurolex Bohemia. ISBN 80-86861-35-X. HOGENOVÁ, A., KUKLOVÁ, J., 2011. Médium, pohyb, skutečnost. Praha: PedF UK. ISBN 978-80-902125-8-9. MATOUŠEK, O., KOLÁČKOVÁ, J., KODYMOVÁ, P. 2010. Sociální práce v praxi. Praha: Portál. ISBN 978-80-7367-818-0. PALOUŠ, R., 2010. Filosofická reflexe. Praha: UK Karolinum. ISBN 978-80-246-1833-3. PALOUŠ, R., 2008. Heretická škola. Praha: Oikuméné. ISBN 978-80-7298-302-5. PATOČKA, J., 1996. Péče o duši. Praha: Oikuméné. ISBN 80-86005-24-0.

1 Вимоги до виконання, сутністю сучасного існування є воля до влади, передвіщена сучасним пророком F. Nietzschem. Сила, що застосовується у всіх сферах людського життя, виявляється лише тоді, коли адорує — росте. Суспільство є продуктивним — продуктивність шанується, високо оцінюється і вимагається. 2 Вираз Areté вперше зустрічається в грецькій писемній традиції в VI ст. до н. е., здебільшого згадується у зв’язку зі справедливістю. Sókrates, однак, почав розуміти цей вираз інакше, з II пол. V ст. до н. е. Areté пов’язується з ідеєю Добра і вказує на філософську життєву орієнтацію. Areté є завжди особливістю для конкретної людини, не можна сприймати як універсум, пошук сенсу життя і тим самим наповнення Areté є зусиллям щодо знаходження та прояснення власної волі. 3 Epithymetikon (Επιθυμητικόν) = потягова частина душі, Triebseele, спрямована головним чином на задоволення потреби. Слово Epithymia означає душу запалену, тобто інстинкт, бажання і пристрасть. У діалозі Kratylos Platón натякає, що бажання (epithymia) орієнтоване із серця людини назовні, тому пов’язане із застосуванням влади, тоді як erós йде в потоці (ρέω) протилежно, еротичне бажання, отже, приходить через очі. Слово Θυμός (thymos), яке є в основі слова epithymia, часто перекладається як «душа» або настрій, у грецькій мові пов’язане з раптовими бурхливими рухами в природі, з рухом води під час кипіння, поривами вітру, вулканічним тиском, має вибуховий характер. 4 Thymoeides (Θυμοειδές) = емоційна частина душі, Affektseele, темперамент, є основою впливу, самоствердження, енергізує, додає відваги. У понятті знову бачимо основу слова thymos = пристрасть, гнів та eidia = особливий. Thymos отже тут означає готовність відстояти своє рішення, особливий гнів, головним чином гнів справедливий, тобто відвагу, але також справедливість. 5 Logistikon (Λογιστικόν) = розумова частина душі, Vernunftseele, орієнтація на причину, раціональність. Platón ділить душу на три частини: logistikon, epitihymetikon, thymoeides, які спрощено позначаються як розум, воля і почуття. Поняття, що позначає розум, можна розрізнити на 1. nous (νους) = мислення і 2. logistikon = скоріше розум раціональний, причому відмінність і гармонію обох (іноді синонімічних) понять можна порівняти з характеристикою переважаючих дій лівої та правої півкуль мозку. 6 Praxis не означає лише просте залучення до зв’язків, необхідних для підтримки та збереження життя, означає — і це насамперед — відкриття сенсу. 7 Античний девіз, не є системою чи набором для передачі інформації, не йдеться про мету інструктувати душу щодо зовнішнього наміру. У традиції Sókrata та Platona це заклик до саморефлексії та дослідження з метою єдиної душі, з можливістю життя «з власного джерела», йдеться про внутрішнє формування самої душі, формування в цілісність, з метою душі у вигляді «кристала з твердими гранями», турботою у значенні epimelei душа отримує певну подобу, можливість руху у висоті, огляду. 8 Відповідальність Levinas — що, якщо я своїм рішенням завдав шкоди? Думка Jana Patočky — історична людина живе стосунком до того, що виходить за межі сущого.