Знання потреб дітей та оцінка їхнього контакту з батьками

1. Характеристика та проблеми у функціонуванні сучасної сім'ї

Сучасна сім'я відрізняється від попередніх моделей, зокрема домінуванням особистісних зв'язків над матеріальними. Втратили своє значення жорсткий розподіл ролей, ієрархія сім'ї, її структура, натомість зросла суб'єктність усіх членів та турбота про те, щоб їхні потреби були задоволені. Давнє прислів'я «діти та риби голосу не мають» – принаймні теоретично – сьогодні не має права на існування. Зразкові батьки не лише забезпечують дитині безпеку та задовольняють фізіологічні потреби, але й будують з нею стосунки, засновані на глибокому почутті, забезпечують їй умови для багатостороннього розвитку, дбають про її емоційну сферу, намагаються допомогти їй у використанні її потенціалу та самореалізації. Ці аспекти мають величезний вплив на якість життя молодого покоління, але також і дорослих, бо, наприклад, негативний контакт із власними дітьми або його відсутність знижує якість життя обох сторін. Додатково знання (і задоволення) потреб вихованців впливає на якість їхнього життя не лише тоді, коли вони дорослішають; це проектується на все їхнє майбутнє, сприяючи побудові фундаменту, на якому вони зможуть будувати свій світ – або ж до руйнувань, які важко виправити, що будуть кидати тінь на їхнє життя протягом довгих років.

Саме так про специфіку та значення сучасної сім'ї пише J. Izdebska: «Кожна сім'я є для дітей своєрідним світом, неповторним, що відрізняє її від інших сімей. Іншість сімейних стосунків, сильні емоційні зв'язки, спонтанні, безпосередні взаємодії між членами сім'ї, постійне, щоденне спілкування одне з одним, необмежені можливості індивідуальних контактів, спільні традиції, звичаї, норми, цінності, взаємна відповідальність і турбота одне про одного, спільні прагнення, допомога дитині в задоволенні її потреб – створюють клімат сімейного життя, будуючи та формуючи особистість дитини» (Izdebska, 2003, с. 71). Цінності, пов'язані з опікою, вихованням, соціалізацією в сім'ї, є тому неоціненними та незамінними. За Z. Dąbrowski, сімейна опіка, окрім біологічної та матеріальної сфери, задовольняє насамперед потреби: почуття прийняття, безпеки, приналежності та любові, позитивного психологічного відгуку (розуміння, духовної спільноти), визнання, виключності (відчуття батьківських почуттів матері, батька, бути «тією єдиною особою» у серцях найближчих людей), емоційного вираження, допомоги та підтримки у складних ситуаціях, невдачах чи хворобі, інтимності та розслаблення, стабілізації, доброї перспективи та можливості стати самостійним (Dąbrowski, 2006, с. 125-127). Навіть якщо частину з них можна реалізувати в інших середовищах (наприклад, живучи в якійсь формі інституційної опіки або перебуваючи в певній групі однолітків), то все ж вищезгадана комбінація як цілісність усього того, чого дитина вчиться в сім'ї, що вона з неї виносить – є абсолютно неповторною.

M. Ziemska перераховує такі функції сім'ї: прокреаційну, продукційну (забезпечує працівників), сервісно-опікунську, соціалізуючу, психогігієнічну (стабілізація, експресія, емоційна рівновага); а зосереджуючись на завданнях щодо індивідуальних членів, виділяє відповідні їм потреби: сексуальні, економічні (матеріальні), побутові та опікунські (турбота про інших і отримання турботи), виховання дітей, емоційні (Ziemska, 1979, с. 37-40). Інтенсивність цих потреб, як і реалізація вищезазначених функцій, залежить від багатьох факторів, зокрема від того, у якій фазі наразі перебуває сім'я. Авторка виділяє тут фазу I: подружню, первинну, 0-4 роки від укладення шлюбу; фазу II: батьківську дошкільного періоду, 1-7 років від укладення шлюбу; фазу III: батьківську шкільного періоду, 8-14 років від укладення шлюбу; фазу IV: батьківську періоду дорослішання, 15-22 роки від укладення шлюбу; фазу V: подружню вторинну, понад 22 роки від укладення шлюбу; фазу VI: подружжя пенсіонерів (там само, с. 49). Здається, однак, що в сьогоднішній реальності цей поділ не слід сприймати буквально, це лише наближене визначення певних етапів. Адже нерідко трапляється, що сучасні подружжя вирішують завести потомство лише через кілька років після весілля – через бажання подбати про фінансове підґрунтя в перспективі майбутніх витрат, використання цього часу на розвиток кар'єри або ж «нагулятися» перед прийняттям рішення, що тягне за собою – окрім багатьох радощів – величезну відповідальність і численні обов'язки. Трапляється також і навпаки – що пари, які живуть у цивільному шлюбі, маючи вже дитину або дітей, через певний час, з різних причин, все ж одружуються. І, нарешті, є брати та сестри, у яких різниця у віці становить десятиліття і більше.

Одними з основних потреб дітей є емоційні потреби. Те, чи забезпечують їм батьки любов, ніжність, близькість, почуття безпеки, безсумнівно впливає на контакти між усіма членами сім'ї. З цими потребами пов'язано багато аспектів, частину з яких я обговорю далі. Як уже згадувалося раніше, вагоме значення у вихованні повинен мати, зокрема, суб'єктний підхід до кожного члена сім'ї. W. Kogut стверджує, спираючись на результати різних досліджень, що розвитку суб'єктної орієнтації у дітей сприяють такі дії батьків:

  • «давати дитині зрозуміти, що її люблять і що вона може розраховувати на допомогу;
  • приймати дитину, уникати критики та повчань;
  • виявляти дитині довіру, уникати надмірного контролю;
  • серйозно ставитися до дитини, брати до уваги її думку;
  • часто розмовляти з дитиною на різні теми;
  • радити, пропонувати дитині способи поведінки, а не нав'язувати їх;
  • переживати з дитиною її успіхи та невдачі;
  • надавати дитині певні обов'язки, але водночас і права;
  • спільно з дитиною встановлювати правила співжиття в сім'ї, що діють для всіх членів сім'ї однаковою мірою;
  • пристосовувати вимоги до можливостей дитини;
  • дозволяти брати участь у прийнятті рішень щодо власної особи та інших членів сім'ї;
  • дозволяти дитині бути самостійною у прийнятті рішень та виконанні завдань;
  • почуття гумору батьків та виваженість» (Kogut, 2000, с. 223).

Суб'єктне ставлення до дитини також впливає на її почуття власної гідності, а як наслідок — на якість її життя. Людина, яка має занизьку самооцінку, гірше справлятиметься з різноманітними ситуаціями, оскільки їй бракуватиме сили, наполегливості та віри в себе. Вона не зможе повною мірою використати власні задатки та здібності. Такий стан речей також не сприяє самовихованню, до якого повинні готувати батьки (а згодом і школа), оскільки невпевненій у собі людині притаманні сумніви щодо власних дій, прийняття рішень та вибору. M. Mysłakowski звертав увагу на залежність між почуттям власної гідності та самовихованням таким чином: «Коли почуття власної гідності знижується, людина прагне відновити його рівень. Вона може зробити це або шляхом заперечення суспільства разом із його системою цінностей, або шляхом трансформації власної особистості відповідно до ідеального "я": відтоді починається процес самовиховання» (Mysłakowski, 1965, с. 192). З іншого боку, людина з надмірним почуттям власної гідності часто керується егоїстичними мотивами, зверхньо ставиться до інших, не шукає порозуміння і не вміє співпрацювати — отже, їй бракує компетенцій, які сьогодні високо цінуються не лише у професійній сфері.

Тому дуже важливо вчити дитину діалогу — і це навчання також має розпочинатися вже в родинному домі. Якщо дитина не має можливості ставити запитання, відповідати та вести автентичну розмову ні в школі, ні вдома, тоді їй буде важче відкритися для емпатичних соціальних контактів та діалогу з іншими людьми (Murawska, 2010, с. 29). Діалог є однією з навичок, характерних для міжособистісного виховання, метою якого, на думку Z. Zaborowski, є «формування ставлень та навичок, що сприяють гармонійному співжиттю та конструктивній співпраці з іншими людьми, а також вдосконаленню міжособистісних стосунків» (Zaborowski, 1977, с. 31). Дослідження свідчать, що діти з родин, у яких діалог використовувався як домінантна форма спілкування, були більш прийнятими та користувалися більшою довірою оточення, ніж інші (Lachowicz, 1998, с. 132).

У діалозі дуже важливим є так зване піднесення інших, яке складається з таких ставлень:

  1. доброзичливості та альтруїзму,
  2. справедливості та демократичності,
  3. поваги до гідності, толерантності та такту (Zaborowski, 1977, с. 34-38).

Це ставлення, яке повинно характеризувати кожного з батьків, а також кожного вихователя дітей та молоді. Діалог — це також «спільне відчуття, емпатія, знання у сфері чуттєвості, емоцій іншої людини» (Kutrzyk-Jurków, Charążka, 2005, с. 10). Згідно з J. Rembowski, емпатія містить у собі пізнавальний аспект — здатність інтерпретувати чужі емоційні стани; та емоційний — емоційна реакція на почуття, які інша особа переживає або буде переживати (Rembowski, 1986, с. 120). Обидва ці види є корисними у родинних стосунках.

Функціональна родина дбає про задоволення базових потреб усіх членів родини (а також готує дітей до того, щоб вони могли самостійно подбати про себе в майбутньому). У дисфункційній родині ці потреби не задовольняються належним чином, у них відбувається неправильна соціалізація. Дисфункційність родини за відсутності співпраці з іншими інституціями може призвести до патологічних явищ. Звісно, інституційна допомога повинна бути чітко визначеною та залежати від конкретного випадку. L. Dyczewski згадує про два принципи, якими має керуватися суспільство-держава стосовно родини: принцип субсидіарності, тобто не виконання замість родини завдань, які вона здатна виконати сама, не перебирання на себе її функцій, а підтримка її у їх виконанні (наприклад, забезпечення можливості догляду за дітьми чи людьми похилого віку у фаховій установі); принцип втручання, що стосується ситуацій, у яких родина не справляється самотужки і не може виконувати свої основні функції, тоді суспільство-держава повинно втрутитися зі своєю допомогою. Підсумовуючи — перший принцип стосується нормальних, загальних ситуацій, а другий — виняткових і складних (Dyczewski, 1995, с. 33).

Своєю чергою, у дисфункційній родині мають місце порушення, спричинені неналежними виховними ставленнями, зокрема:

  • «через реальне фізичне залишення та нехтування потребами дитини;
  • через нерозкриття перед своїми дітьми справжніх емоцій;
  • через невизнання дитячої експресії емоцій;
  • через незадоволення розвиткової дитячої потреби у залежності;
  • через фізичне, сексуальне, емоційне та духовне насильство щодо них;
  • через використання дітей для задоволення власних потреб;
  • через використання дітей для вирішення проблем подружжя батьків;
  • через приховування та заперечення сором’язливих секретів родини перед зовнішнім світом так, що діти змушені захищати ці секрети, щоб підтримувати рівновагу родини;
  • через відмову їм у своєму часі, увазі та порадах;
  • через "безсоромну", таку, що не виправдовує власних обмежень, поведінку» (Rylke, 1999, с. 102).

S. Kawula зазначає, що «відсутність емоційних зв’язків, почуття відчуженості та відторгнення може бути при цьому більш патогенним чинником, ніж матеріальна скрута, що підтверджують випадки девіантної поведінки дітей та молоді з так званих забезпечених родин (нуворишів, гангстерів, "сірої" зони доходів)» (Kawula, 2008, с. 190). Проте слід зазначити, що помилкові виховні ставлення батьків не завжди випливають з їхньої злої волі, іноді причиною є безрефлексивна поведінка. H. Pielka пояснює: «Батьки не завжди усвідомлюють реальні наслідки своїх соціалізаційних впливів, а процес виховання не завжди є процесом раціональним, тобто підпорядкованим виховним ідеалам, що ґрунтуються на педагогічній рефлексії та знаннях про взаємозалежність явищ. Родинна соціалізація часто позбавлена підбору адекватних форм догляду за дитиною, чітко визначених вимог та способів поведінки, постійного контролю своїх соціалізаційних впливів, а понад усе — підтвердження цих впливів власним конструктивним прикладом» (Pielka, 1991, с. 102).

J. Izdebska звертає увагу на те, що «характерною рисою сучасної сім’ї є концентрація уваги на дитині, задоволенні її потреб, інтересів, підтримці розвитку, індивідуальних здібностей. У сім’ях, що нормально функціонують у виховному плані, батьки присвячують дитині багато часу, піклуються про її розвиток та освіту» (Izdebska, 2003, с. 75). Однак у багатьох випадках ця поведінка набуває екстремальної форми — коли батьки надмірно дбають про розвиток та освіту дитини, відправляючи її на занадто велику кількість позашкільних (чи навіть позадитячих) занять, що іноді відбувається за рахунок спільного проведення часу та побудови зв’язків. Це визначний приклад ситуації, коли доброї волі (бажання подбати про те, щоб дитина «мала все найкраще») недостатньо. Батьки забувають про те, що найцінніше, що вони мають, — це час, який вони можуть присвятити дитині. Активне перебування разом (не лише під час виконання інших справ), спільна гра, спільні переживання — це досвід, який забезпечує маленькій людині багато радості, почуття безпеки та відчуття того, що вона є важливою.

У міркуваннях над правильним і неправильним функціонуванням сім’ї слід підкреслити, що в кожній сім’ї трапляються кризи. Проте те, чи — і наскільки глибоко — вони її поранять, залежить від її ресурсів, які мають три потенційні джерела. До них належать: її окремі члени, сім’я як ціле та спільнота, у якій вона живе (Matyjas, 2009, с. 114). Адже виділяють два види конфліктів у сім’ї: руйнівні, що сприяють дезінтеграції сім’ї, під час яких мають місце образи, епітети, фрустрація, безсилля, іноді пасивність або відстороненість однієї зі сторін — та такі, вирішення яких сприяє інтеграції; партнерські, спільний пошук компромісу, залученість обох сторін (Ryś, 1998, с. 19-21).

F. Adamski, описуючи, як у XX столітті змінювалася культура, система сімейних цінностей і яке місце в цих змінах посідає потомство, звертає увагу, зокрема, на те, що з периферії суспільного та сімейного життя дитина раптом опинилася в центрі, замість економічного підходу переважає емоційно-духовний підхід до дитини, дитинство набуло високого рангу, а соціальний престиж молодих постійно зростає; на дитину вже не дивляться як на зменшену модель дорослої людини, пізнано і зрозуміло її потреби та різноманітні способи їх задоволення, закономірності розвитку; у вихованні авторитаризм поступився принципу демократичності; сім’я перестала бути єдиним виховним середовищем, зросла роль інституцій позасімейного виховання; змінилося сприйняття батьківства, яке вже не є тягарем і соціальним обов’язком, а шляхом самореалізації, що приносить щастя (Adamski, 1999, с. 77). Але з іншого боку, разом із подовженням часу навчання, подовжився також час матеріальної залежності дитини від батьків; діти краще освічені, ніж їхні батьки, які все рідше можуть вражати їх своїми знаннями; батьки мають менше часу, який могли б присвятити дітям, через професійну зайнятість обох з подружжя, а також споживацьке ставлення; подружні пари планують меншу кількість дітей, щоб не обмежувати власну кар’єру і щоб мати змогу дати більше дітям; діти занадто рано входять у світ дорослих, починають статеве життя, їх стосуються патологічні явища, як-от наркоманія, проституція, насильство, бандитизм; діти все раніше і частіше стикаються з проблемами світу дорослих, як-от розлучення, конфлікти, неврози, брутальність, що ще більше посилюють мас-медіа, показуючи додатково викривлені форми життя дорослих (там само, с. 78). Автор коментує вищезазначені зміни так: «є парадоксом, (...) що культура сучасного світу, підносячи дитину на високий щабель у ієрархії цінностей, ніби водночас її деградувала, і це на додаток стосовно цінностей, що перевершують усі інші можливі — цінностей самого буття дитиною» (там само, с. 79).

2. Стосунки батьків з дітьми у світлі власних досліджень

Помічений парадокс був однією з причин проведення мною досліджень, які мали на меті, зокрема, знайти відповіді на питання щодо того, який контакт з дітьми мають сучасні батьки та чи знають вони потреби своїх дітей. У діагностичному опитуванні взяли участь 680 матерів і батьків з різних регіонів Польщі, з різною освітою, представники різноманітних професій; батьки малих дітей, підлітків та вже повнолітніх; ті, хто має одну, двох, трьох і більше дітей. Нижче я представляю лише фрагмент моїх досліджень, що стосується важливих питань з погляду цієї публікації. Я провела їх у 2012 році, і їх повне опрацювання міститься в книзі, яка наразі перебуває у друці у Wydawnictwo Naukowe Uniwersytetu Pedagogicznego w Krakowie.

Одне з питань у сконструйованій мною анкеті стосувалося того, як батьки оцінюють контакт зі своїми дітьми. Більшість опитаних оцінюють його дуже позитивно. Понад половина батьків визначили його як «дуже добрий», майже 2/5 — як добрий. Лише 5% обрали тут відповідь «середній», а 1% — не дуже добрий. Жоден батько не оцінив контакт зі своїми дітьми як «поганий». Нижче наведений графік ілюструє дані, отримані з відповідей респондентів з розподілом за статтю.

З графіка однозначно випливає, що кращий контакт з дітьми у власній оцінці мають матері — майже всі оцінили його дуже добре або добре. Майже половина батьків обрали відповідь «добрий», трохи менше — «дуже добрий», а кожен десятий — «середній». Опцію найменш сприятливу («не дуже добрий») вказали лише поодинокі респонденти чоловічої статі.

Якість контакту з дітьми тісно пов’язана з виникненням виховних труднощів. За оцінкою респондентів, ситуація виглядає непогано: про дуже великі проблеми зізнався лише 1% батьків, про епізодичну появу не дуже великих проблем — 36%, проте більшість визнала, що проблеми такі не трапляються («скоріше ні» — 42%, «абсолютно ні» — 19%, що дає разом 61%). З нижче наведеного графіка випливає, що в оцінці виникнення виховних труднощів матері та батьки досить одностайні (чоловіки зізнаються мінімально частіше у проблемах і мінімально рідше їх не виявляють) — їхні відповіді відповідають картині, отриманій на основі наведених раніше даних, отриманих з відповідей для всієї сукупності.

Наступне питання стосувалося думки батьків щодо того, на які інституції вони можуть розраховувати у разі появи серйозніших виховних проблем. Майже 2/5 респондентів вказали тут школу/дитячий садок, трохи менше — психолого-педагогічні консультації, 8% — Костел, а 1% — інші інституції. Однак кожен третій опитаний заявив, що у разі проблем не розраховував би на підтримку жодних інституцій.

Що стосується останньої відповіді («жодні установи»), видно, що її віддають перевагу переважно батьки. Ймовірно, вони мають меншу довіру до установ, ніж матері, або вважають, що проблеми слід вирішувати виключно в межах сім'ї. Жінки охочіше, ніж чоловіки, шукали б підтримки в школах чи дитячих садках, а також у психолого-педагогічних консультаціях. Крім того, невеликий відсоток респондентів обох статей вважає, що можливою підтримкою тут могла б бути Церква.

Важливим фактором, що зумовлює якість контакту з дитиною, є кількість і якість часу, проведеного з нею. Респонденти у відповідному запитанні могли обрати багато відповідей із запропонованих їм варіантів, а також додати власні. Половина вказала тут відпочинок, трохи менше – перегляд телевізора, отже, радше пасивну форму. Однак наступні відповіді є більш оптимістичними: також близько 50% організовують екскурсії, кожен третій опитаний займається з дітьми спортом. Крім того, 30% назвали тут читання книг, 28% – допомогу з уроками, 1/4 – настільні ігри, карткові ігри, а кожен п'ятий – походи в кіно, театр, на виставку або в музей. Невеликий відсоток – відповідно 3%, 2% і 1% – це особи, які декларують, що у вільний час ходять з дітьми на прогулянки або на дитячі майданчики, розмовляють на різні теми та займаються мистецькою і творчою діяльністю (малювання та інші художні роботи, будівництво конструкцій з кубиків, спільне музикування, спів, вигадування оповідань). Інші відповіді, класифіковані мною як «інші» (9%), стосувалися такої діяльності, як спільна гра, дуріння, комп'ютерні ігри, походи в басейн, організація гриля/вогнища, сімейні вечірки та урочистості, покупки, поїздки до знайомих, спільне майстрування, риболовля, готування їжі, участь у месі, спільне виконання різної роботи тощо. Наведений нижче графік знову ілюструє дані, отримані з відповідей батьків, з розподілом за статтю.

Пасивні форми, такі як відпочинок чи перегляд телевізора, частіше обирали чоловіки (загалом 37%, у жінок відповідно 31% усіх відповідей), компенсуючи це, однак, значно частішим декларуванням такої діяльності, як спорт, або – дещо частішим, ніж у матерів – екскурсії. Проте рухова активність декларувалася досить часто (екскурсії, прогулянки та заняття спортом отримали загалом результат 25% від загальної кількості у жінок і 33% у чоловіків). Натомість сферою, ближчою до матерів, ніж до батьків, здається, все ще залишається освітня сфера: читання книг і допомога з уроками (загалом 22%; а у батьків 14%). Культурні заходи, такі як походи в кіно, театр, музей або на виставку, є дещо менш популярними в обох групах, хоча значно більше, ніж широко зрозуміла мистецька і творча діяльність (спільне музикування, спів, виконання художніх робіт, будівництво тощо).

Далі я запитала батьків про те, чи вважають вони, що знають потреби своїх дітей. Більшість визнала, що володіє такими знаннями (71%), проте кожен четвертий респондент обрав тут відповідь «середньо», а 1% зізнався, що не знає їх зовсім. Враховуючи, що в нашому суспільстві все ще саме матері проводять більше часу з дітьми і, як правило, саме вони займаються їхнім вихованням щодня, наведені нижче дані з розподілом за статтю не є несподіваними.

Значно більше матерів, ніж батьків, декларують знання потреб своїх дітей (співвідношення 83% до 57%); у випадку відповіді «середньо» пропорції тут зворотні (відповідно 16% і 40%). Жодна мати не заявила, що не знає цих потреб (у незнанні в цьому аспекті зізналися 3% батьків).

На запитання про те, які потреби дітей є найважливішими (відкрите запитання), 1/3 респондентів назвала емоційні потреби, також кожен третій опитаний – матеріально-побутові потреби, а кожен четвертий – потребу в безпеці. Менша кількість опитаних – 16% – вказала тут на освітні та виховні потреби, 7% – на потреби розвитку (сюди я зарахувала також поодинокі відповіді типу «всі»), 6% – на потреби здоров'я, стільки ж – на потреби реалізації, 5% – на інтелектуальні та культурно-пізнавальні потреби. Лише 2% назвали духовні потреби, а 1% – соціальні. Відповіді респондентів, враховуючи їхню стать, відрізнялися досить суттєво, що ілюструє наведений нижче графік.

Для опитаних матерів найважливішим було виявлення дітям любові, ніжності, почуття безпеки, тоді як, на думку батьків, основною справою є задоволення матеріальних, побутових, фізіологічних потреб. Однак чоловіки також часто вказували на емоційні потреби та потреби в безпеці, подібно до освітніх чи виховних (відсоток жінок тут дещо менший).

Підсумовуючи, більшість батьків вважають, що мають добрий або дуже добрий контакт зі своїми дітьми. Майже ніхто не відзначив наявності серйозних виховних проблем, а лише у кожного третього вони з'являються іноді, і це незначні труднощі. У разі виникнення виховних проблем респонденти шукали б підтримки в школі, в консультації або справлялися б самі (кожну з цих опцій обрало трохи більше ніж 1/3 опитаних), додатково менше ніж 1/10 шукала б підтримки в Церкві. Батьки проводять зі своїми дітьми час різноманітно, не лише пасивно (відпочинок, телебачення – обидві відповіді вказані половиною респондентів), але й активно (екскурсії, спорт – дещо частіше обираються чоловіками). Освітньою сферою частіше займаються матері, культурною – батьки обох статей. Ці результати виглядають досить оптимістично, хоча дуже мало осіб назвали креативні способи проведення часу, спрямовані на розвиток активності дитини, так само як лише «жменька» згадала «розмови про важливі справи», хоча в останньому випадку є шанс, що це була відповідь занадто очевидна, щоб її додавати до опцій, включених до анкети. Більшість опитаних вважають, що знають потреби своїх дітей, які випливають з їхнього розвитку, хоча 1/4 вказала тут відповідь «середньо». Причому матері значно частіше декларували наявність таких знань, ніж батьки (і лише останні – 3% – зізналися у відсутності орієнтації в цьому аспекті). Найважливіші потреби, на думку матерів, – це емоційні потреби, на другому місці опинилася безпека. Батьки вказували насамперед на матеріально-побутові потреби, що підтверджує, що попри значні зміни як у питанні працевлаштування матерів, так і ролі батьків, які все більше дбають про зв'язок з дітьми, все ще утримання є доменом переважно чоловіків, а турбота про близькість чи виявлення ніжності – жінок.

Попри те, що відповіді батьків здебільшого мають позитивний відгук, до результатів слід ставитися обережно. Можливо, наприклад, позитивна оцінка контакту з дітьми та переконання у відсутності серйозніших виховних проблем випливає в деяких випадках з необізнаності респондентів. У сучасній реальності нерідко батьки настільки забігані, заклопотані або поглинуті різними справами, що не мають уявлення про те, що насправді відбувається в житті їхніх дітей, і якщо все виглядає – принаймні на позір – більш-менш гаразд, вони не хочуть або не мають часу на те, щоб заглиблюватися в ситуацію. Однак факти щодо проблем із поведінкою дітей та молоді, про які повідомляють хоча б учителі, як і тривожні дані щодо дедалі частіших патологічних та асоціальних проявів у вихованців, говорять самі за себе.

3. Способи покращення свідомості батьків у питаннях виховання

Численні дослідження підтверджують, що батьки, на думку молоді, мають найбільший вплив на формування системи моральних норм і переконань (Marynowicz-Hetka, Piekarski, 1991, с. 56). Родина формує ставлення індивіда до світу, інших людей і самого себе. Індивід протягом усього життя залишається під впливом родини, в якій він виховувався. У кризовій ситуації індивіди найбільше розраховують на допомогу родини, а менше – держави чи інституцій (Kawula, Brągiel, Janke, 2005, с. 36). Родина має величезний вплив на те, яку систему цінностей приймає молодь і якими ідеалами вона керуватиметься в майбутньому. Батьки та інші члени родини часто становлять точку відліку для поведінки більшості людей. На жаль, інші дослідження також показують, що стан орієнтації батьків у педагогічних питаннях є вкрай незадовільним; вони демонструють величезні прогалини в цих знаннях або намагаються замінити їх побутовими, які іноді бувають зовсім помилковими (за: Olubiński, 2005, с. 36). A. Olubiński вважає, що поглиблення свідомості та підвищення педагогічної культури, а також підготовка до життя в родині є важливим елементом родинної профілактики; «проблема полягає, зокрема, в поширенні психолого-педагогічних знань, у систематичній підготовці до майбутніх подружньо-батьківських ролей на кожному рівні освітньої системи (через, наприклад, запровадження окремого предмета з цього напряму), у полегшенні створення певних закладів та інституцій інформаційного, консультаційного та навчального характеру в сфері сімейного життя, а також належної опіки та виховання дітей у родині тощо» (там само). Можливості в цьому плані сьогодні необмежені: батько чи мати, які хочуть доучитися, знайдуть ціле багатство інформації у фаховій літературі, насамперед педагогічній, психологічній; для менш підготовлених – у порадниках чи часописах, присвячених догляду та вихованню. Ця тема дедалі частіше з’являється також у медіа – у телевізійних програмах чи передачах. Інтернет, що містить безліч порталів для батьків (зі статтями, відеороликами, висловлюваннями експертів, зрештою форумами), становить дуже комфортне місце для збагачення знань, оскільки дозволяє як вибір цікавого для конкретного користувача контенту, так і зручного для нього часу. Проблема полягає в тому, що ці можливості стосуються батьків, які хочуть доучитися, до того ж вони вимагають критичного підходу до різноманітної інформації, що надається вищезазначеними джерелами, що іноді перевищує їхні компетенції. Однак на допомогу приходять також психологічні, педагогічні консультації; родинні консультації. Організовується також дедалі більше майстер-класів, присвячених вихованню, частина з них є безкоштовною.

Існує також кілька рішень, які дозволяють дістатися також до батьків, не зацікавлених у розширенні своїх знань у цій сфері (а які часто потребували б цього більше, ніж ті, хто «шукає»). Одне з них – це соціальні кампанії, які через широкий спектр впливу (медіа, білборди, листівки) привертають увагу суспільства до різних аспектів (наприклад, насильства в родині, ролі батька та матері, належної комунікації). Прикладом може бути кампанія «Dobry Rodzic – Dobry Start» – спрямована на батьків дітей віком до 3 років та тих, хто очікує на дитину. Організаторами кампанії, підготовленої у 2009 році на засадах non-profit агенцією DDB Warszawa, є Fundacja Dzieci Niczyje, Міністерство праці та соціальної політики, а також Управління столичного міста Варшави. Посил мав пропагувати ідею доброго батьківства, одночасно протиставляючись створеному в медіа іміджу ідеально щасливих родин. Він усвідомлював, що бути батьком нелегко, тому проблеми не повинні бути чимось сором’язливим, і коли вони з’являються, варто скористатися підтримкою спеціалізованих інституцій. У короткому ролику застерігають від наслідків неуважного догляду. У межах кампанії для батьків підготували брошури та листівки, зокрема «10 kroków ku temu, by stać się lepszym rodzicem», «Zamiast klapsów – jak z szacunkiem i miłością stawiać dziecku granice», «Ostrożnie dziecko», «Stres – poradnik dla rodziców małych dzieci», «Proszę, uważaj na mnie!», «Dobry Rodzic - Dobry Start», доступні в різних інституціях у вибраних польських містах. Крім того, на сторінці програми www.dobryrodzic.pl можна знайти інформацію про догляд за малими дітьми, адреси закладів, які надають допомогу батькам, та актуальну пропозицію для батьків. Варшавські батьки малої дитини могли безкоштовно отримати «Pakiet Dobrego Rodzica», на них також чекали психологи та педагоги Praskiego Centrum Dziecka i Rodziny, що ведеться FDN. Відбулася також низка зустрічей та родинних пікніків, під час яких говорили, зокрема, про складні ситуації в догляді та вихованні малої дитини, про правила безпеки та методи виховання, засновані на повазі та любові (Kampania społeczna „Dobry Rodzic – Dobry Start”, онлайн: 02.05.2013 р.). У педагогізації певну роль може відігравати також Церква, а додатково – особливо в менших населених пунктах – різноманітні ініціативи, що вживаються місцевим середовищем, особливо гмінами, культурно-освітніми закладами тощо.

Іншим рішенням могли б бути майстер-класи для батьків, що проводяться в школах. З моїх досліджень випливає, що багато матерів і батьків визнали б такі заняття корисними; хоча б через саме місце, з яким більшість батьків, чиї діти відвідують ці школи, мають контакт. Можна було б також розглянути запровадження відповідного контенту в межах напрямів навчання, особливо педагогічних, випускники яких займатимуться вихованням не лише своїх, а й чужих дітей. Це, однак, можливі рішення на майбутнє. Тим часом видається також важливим підвищення рангу предмета «Виховання до життя в родині», у межах якого можна і слід готувати молоде покоління до виконання ними в майбутньому таких важливих ролей.

В. Оконь усвідомлює, що педагогічна культура є багатовимірною і її елементи є бажаними не лише у взаємодії з молодим поколінням: «загал людей вважає, що найважливішою метою виховання є добро дитини. Це, звісно, мета беззаперечна, проте досить вузько і до того ж неясно зрозуміла. Адже педагогічна культура є необхідною не лише для роботи з дітьми, а також у роботі з молоддю та дорослими членами суспільства. Популяризація педагогічної культури залишається у прямому зв’язку з турботою про всебічний розвиток дітей, молоді, але й дорослих, оскільки життєві умови багатьом із них цей розвиток обмежили. А при цьому розвиток людини не є станом, якого досягають раз і назавжди, а процесом, у якому поруч із більш чи менш динамічними змінами з’являються фази застою або регресу» (Okoń, 1999, с. 107). Дбання про педагогізацію в нашій країні повинно принести корисні ефекти всередині родин; в аспекті, що нас цікавить, зокрема, краще знання потреб дітей (і бажання батьків долучатися до свідомого виховання) призведе до кращого контакту з ними, через що якість життя обох сторін покращиться. Водночас, дивлячись із ширшої перспективи, вищий рівень педагогічної культури, впливаючи на знання, свідомість, переконання, ставлення, комунікативні компетенції, вплине на якість життя всього суспільства, а зокрема молодого покоління та наступних за ним генерацій.

Насамкінець ще одна дигресія — багато зараз говорять про потреби дітей та способи їх реалізації (що, однак, часто не перекладається на практику), натомість забувають іноді про те, що слід навчати дітей не лише брати, а й давати. Користуючись досвідом моделі сім’ї першої половини XX століття та повоєнних років, слід виховувати через працю — звісно, відповідно до можливостей дітей, готувати їх до точності та сумлінності. Виконання домашніх обов’язків, участь у домашньому житті, у планованих витратах (у межах розумного), навчання самостійності та відповідальності, формування ставлення поваги до батьків та людей похилого віку, опікунського ставлення до молодшого брата чи сестри, чи будь-яких менших або слабших істот, видається корисним як для дітей, їхніх батьків, так і для суспільства, у яке молода людина, вихована в дусі вищезазначених цінностей, зробить свій внесок.

Автор: д-р Małgorzata Bereźnicka Instytut Bezpieczeństwa i Edukacji Obywatelskiej, Uniwersytet Pedagogiczny im. KEN w Krakowie Література:

  1. ADAMSKI, F. 1999. Edukacja, rodzina, kultura. Studia z pedagogiki społecznej. Kraków: Wydawnictwo UJ. 1999. 166 s. ISBN 83-233-1249-4.
  2. DĄBROWSKI, Z. 2006. Pedagogika opiekuńcza w zarysie. T. 1. Olsztyn: Wydawnictwo Uniwersytetu Warmińsko-Mazurskiego, 2006. 269 s. ISBN: 83-7299-464-1.
  3. DYCZEWSKI, L. 1995. Rodzina – społeczeństwo – państwo. W: Rodzina w okresie transformacji ustrojowej. Red. A. Kurzynowski. Warszawa: Wyższa Szkoła Pedagogiczna Towarzystwa Wiedzy Powszechnej w Warszawie, 1995. s. 23-40. ISBN: 83-904054-5-8.
  4. IZDEBSKA, J. 2003. Rodzina – podstawowe środowisko życia dziecka. W: Dziecko w rodzinie i w środowisku rówieśniczym. Red. J. Izdebska. Białystok: „Trans Humana”, 2003. S. 70-83. ISBN: 83-8919-014-1
  5. Kampania społeczna „Dobry Rodzic – Dobry Start”. http://www.kampaniespoleczne.pl/kampanie,601,ostroznie_dziecko. Data dostępu: 02.05.2013 r.
  6. KAWULA. S., BRĄGIEL, J., JANKE A.W. 2005. Pedagogika rodziny. Obszary i panorama problematyki. Toruń: Wydawnictwo Adam Marszałek, 2005. ss. 364, ISBN 83-7174-111-1.
  7. KAWULa S. 2008. Rodzinne konteksty polskiej polityki społecznej i pracy socjalnej. W: Pedagogika społeczna i jej współczesne konteksty. Red. G. Orzechowska. Toruń: Wydawnictwo Edukacyjne Akapit, 2008. S. 43-58. ISBN: 978-83-89163-36-3.
  8. KOGUT, W. 2000. Rozwijanie podmiotowości dziecka w rodzinie przygotowaniem do pełnienia odpowiedzialnych ról życiowych. W: Edukacja prorodzinna. Red. M. Chymuk i D. Topa. Kraków: Wydawnictwo Naukowe Akademii Pedagogicznej, 2000. ISBN 83-7271-070-8.
  9. KUTRZYK-JURKÓW, I, CHARĄŻKA, A. 2005. Wychowywać, ale jak? Przewodnik dla nauczyciela – wychowawcy. Warszawa: Difin, 2005. 127 s. ISBN: 83-7251-567-0.
  10. LACHOWICZ, 1998. E. Funkcje wychowawcze rodziny a sytuacja szkolna dziecka. W: Wychowanie dzieci i młodzieży na przełomie tysiącleci. Red. A. Rumiński i M. Szymański. Kraków: Wydawnictwo Naukowe WSP, 1998. ISBN 83-87513-48-2.
  11. MARYNOWICZ-HETKA, E., PIEKARSKI, J. 1991. Rodzina i instytucje socjalno-wychowawcze. Łódź: Nakładem Centralnego Programu Badań Podstawowych CPBP, 1991.
  12. MATYJAS, B. 2009. Zjawisko kryzysu w rodzinie. Strategie pomocy i wsparcia. W: Dziecko w zmieniającej się przestrzeni życia. Obrazy dzieciństwa. Red. J. Izdebska, J. Szymanowska. Białystok: „Trans Humana”, 2009. ISBN 978-83-61209-34-8.
  13. MURAWSKA, E. 2010. Dialog jako droga budowania kultury pedagogicznej rodziny. W: Kultura pedagogiczna współczesnej rodziny. Red. J. Cichla, J. Herberger, B. Skwarek. Głogów: Druk-Ar, 2010. S. 27-34. ISBN: 978-83-928968-3-8.
  14. MYSŁAKOWSKI, M. 1965. Wychowanie człowieka w zmiennej społeczności. Warszawa: Książka i Wiedza, 1965. 469 s.
  15. OKOŃ, W. 1999. Wszystko o wychowaniu. Warszawa: Wydawnictwo akademickie „Żak”, 1999. 386 s. ISBN: 83-86770-98-8.
  16. OLUBIŃSKI, A. 2005. Problem sieroctwa społecznego w rodzinie dysfunkcjonalnej. W: Dobro dziecka w rodzinie. Red. L. Adamowska, J. Uszycka-Jarmoc. Białystok: NWSP, 2005. 249 s. ISBN: 83-921930-1-6.
  17. PIELKA, H. 1991. Procesy socjalizacji i wychowania w rodzinie. W: Rodziny polskie u progu lat dziewięćdziesiątych. Red. Z. Tyszka. Poznań: Wydano z funduszu przyznanego przez MEN, 1991. S. 101-133. ISBN: 110.
  18. REMBOWSKI, J. 1986. Rodzina w świetle psychologii. Warszawa: WSiP, 1986. 316 s. ISBN: 97-8830202-985-1.
  19. RYLKE, H. 1999. Pokolenie zmian. Czego boją się dorośli? Warszawa: WSiP, 1999. 97 s. ISBN: ISBN 83-02-07232-X.
  20. RYŚ, M. 1998. Konflikty w rodzinie. Niszczą czy budują? Warszawa: Centrum Metodyczne Pomocy Psychologiczno-Pedagogicznej Ministerstwa Edukacji Narodowej, 1998. 116 s.
  21. ZABOROWSKI Z. 1977. Psychospołeczne problemy wychowania. Warszawa: Nasza Księgarnia, 1977. 153 s.
  22. ZIEMSKA, M. 1979. Rodzina a osobowość. Warszawa: Wiedza Powszechna, 1979. 213 s. ISBN: 83-214-0113-9.