Aspect of power in social work

ВСТУП

На перший погляд може здатися, що займатися проблематикою владних стосунків між соціальним працівником і клієнтом та використовувати поняття «влада» у такій сфері людської діяльності, як соціальна робота, є необґрунтованим. Адже сама природа цієї галузі ґрунтується на принципах рівності та солідарності з клієнтами з метою посилення їхнього повноправного залучення до суспільства. Попри це, однак, як і в деяких інших сферах людської діяльності, тут у гру вступає велика кількість найрізноманітніших факторів, які спричиняють виникнення владних стосунків.

Те, чому соціальний працівник обирає свою важку і відповідальну професію, має найрізноманітніші психологічні причини, які у кожного є іншими. Попри це, можна знайти певні спільні для всіх соціальних працівників причини, чому хтось хоче займатися соціальною роботою, а також чому залишається в цій професії. Йдеться насамперед про завзятих, натхненних, таких, що до самої межі ангажуються, соціальних працівників, які хочуть щось зробити для своїх клієнтів і які неодноразово потрапляють під владну тінь. Байдужий соціальний працівник зазвичай виконує свої обов'язки формально і не є зачепленим ні позитивною, ні негативною стороною своєї діяльності. У випадку натхненних і відданих соціальних працівників йдеться про людей з дуже специфічною психологічною структурою, які поставили собі за життєве завдання піддаватися найрізноманітнішим полярностям.

Проблему влади ми вважаємо одним із найважливіших аспектів роботи з клієнтами, який значною мірою формує процес співпраці соціального працівника та клієнта. Дуже важливо, щоб самі соціальні працівники були здатні розмірковувати про цю проблему і рефлексувати її на базових рівнях. Передумовою успішної роботи з конкретним клієнтом є усвідомлення цього виміру у стосунках соціального працівника та його клієнта.

Застосування влади у різних допомагаючих професіях є різним. Погляд на її застосування, згідно зі Schmidbauer (2008), поступово змінюється, але все ще залишається фактом, що до деяких професій вона належить більше, а до деяких менше. Вислів Wilding (1982, с. 53) про те, що «багато професіоналів володіють прямою і безпосередньою владою над людьми», веде нас до висновку, що саме тому її дослідження у стосунку до соціальної роботи є важливим.

Психологічне підґрунтя вчинків усіх людей, які працюють, щоб допомагати іншим, є дуже роздвоєним. Офіційно і свідомо їхньою головною мотивацією є готовність допомагати, водночас, однак, у темній глибині їхньої душі прокидається протилежне — бажання панувати та потяг до влади. Зловживання владою, приховане аргументами об'єктивного і морально правильного діяння, в історії не раз призводило до жорстоких історій. Здавалося б, об'єктивні та правильні рішення, обґрунтовані вагомими аргументами, створили в умах тих, хто допомагає, такий панцир, який не здатні пробити майже жодні докори сумління чи погані почуття.

У нашому роздумі ми виходитимемо з того, що влада є дуже суттєвим виміром стосунків між соціальним працівником і клієнтом. З погляду впливу працівника на клієнта в соціальній роботі можуть бути важливими насамперед повноваження соціального працівника, надані йому законом та його позицією в конкретній установі, вплив фаховості соціального працівника на клієнта, а також вплив робочого комплексу конкретного робочого місця.

На початку корисно подивитися на те, з чого влада соціальних працівників власне випливає. Kopřiva (1997) розрізняє два основні джерела влади — влада, що ґрунтується на авторитеті працівника, та влада, інституційно надана. Влада, що ґрунтується на авторитеті працівника, базується на факті, що клієнт потребує чогось, з чим йому може допомогти працівник. Він володіє певною інформацією, знаннями та досвідом. Працівник вирішує, чи і якою мірою використає ці свої здібності на користь клієнта і який простір надасть йому у стосунках та у прийнятті рішень. Соціальний працівник якістю своєї роботи та своєю ангажованістю вирішує майбутнє клієнта. Влада, інституційно надана, відображає суспільне зобов'язання соціальної роботи в ситуації, в якій соціальний працівник наглядає за здатністю клієнтів дотримуватися обов'язкових норм і цінностей. Згідно з розпорядженнями правових норм, соціальні працівники уповноважені втручатися в життя клієнтів.

Щодо джерела інституційно наданої влади соціальних працівників Hejná (2000) зазначає, що існують певні «об'єктивні обставини», які роблять соціального працівника «могутнішим», ніж його клієнт. Йдеться про те, що соціальний працівник здебільшого є представником держави, представником більшості, а також репрезентантом мажоритарної культури. Соціальний працівник — це той, хто представляє критерії нормальності і хто вирішує питання громадянських прав клієнта. Інституційна влада соціального працівника в цьому випадку сприймається радше негативно. Úlehla (1999) висловлює припущення, що це, безумовно, зумовлено і тим фактом, що той, хто допомагає, як представник суспільства і посередник між потребами клієнтів та потребами суспільства, стоїть на боці могутнішого, на боці закону і держави. Це його хоч і зобов'язує до дотримання норм, але з іншого боку — ускладнює його контакт із клієнтами. Хоча на перший погляд це не здається очевидним, соціальний працівник є дуже могутньою особою саме щодо конкретного індивіда, оскільки він є представником більшості щодо меншості.

Влада, однак, негативно впливає не лише на клієнта, а й негативно діє на самого соціального працівника. Цього небажаного впливу він переважно навіть не усвідомлює. Ситуація, в якій той, хто допомагає, перебуває щодо клієнта у позиції експерта, може легко призвести до відчуття безпомилковості. Це відчуття є досить оманливим і в межах професійних стосунків «соціальний працівник — клієнт» може бути дуже небезпечним. Той, хто допомагає, може застосовувати спрощені схеми та судження, які повною мірою не відображають реальну ситуацію клієнта, що веде до його неправильного спрямування на шляху до ефективної допомоги.

Соціальний працівник повинен насамперед усвідомити свою владу над клієнтом і бути свідомим того, що на його судження та рішення впливають не лише добрі й чисті наміри, а й мотиви, які є відображенням його «темної» сторони. Guggenbühl-Craig (2007, с. 14) у цьому контексті застерігає, що ніхто не може діяти виключно на основі чистих мотивів, коли каже, що «навіть найшляхетніші вчинки виходять як з чистих, так і з нечистих, як зі світлих, так і з темних мотивів». Водночас, однак, він нагадує, що «навіть соціальний працівник, сильно керований владними потягами, може приймати рішення, які є корисними для клієнта».

Усвідомлення цієї дуальності є першим кроком того, хто допомагає, до щирого і справжнього підходу до клієнта та його проблем. В іншому випадку з боку того, хто допомагає, легко дійде до небажаної маніпуляції клієнтом, яка може проявитися всюди, де не поважається свобода людини.

Механізм маніпуляції найперше вимагає визначення цілей, до яких соціальний працівник хоче привести клієнта. Trojan (1993) зазначає, що вони є виключно проєкцією волі суб’єкта маніпуляції, «жертва» не має прямої участі у їх визначенні. Маніпулятор очікує з боку маніпульованого поступливості. Позиція обох сторін, власне, не є рівноважною, влада перебуває на боці того, хто допомагає. Він може під час роботи з клієнтом використовувати для просування своїх намірів авторитет, пов’язаний з його функцією. Клієнт так легко потрапляє у підпорядковану роль, оскільки йому бракує достатньої інформації та повноважень, якими володіє той, хто допомагає. У предметну площину проблеми так проникає площина владна, через що виникає простір для маніпуляції.

Коли ми, однак, замислимося над цією проблемою глибше, то виявимо, що маніпуляція не може сприйматися виключно як явище суто негативне. Необхідно усвідомити, що влада того, хто допомагає, зумовлена певною загальною згодою, яка забезпечує їй легітимність. У деяких випадках влада того, хто допомагає, стосовно клієнта є навіть бажаною. Це підтверджує Guggenbühl-Craig (2007, с. 9), коли нагадує, що «у соціальній роботі часто потрібно діяти проти волі клієнта, який не завжди здатний сам розпізнати, що для нього є добре. За певних обставин закон дає соціальному працівнику можливості впроваджувати заходи, які йому здаються правильними, навіть проти волі клієнта».

Ці ситуації, проте, є дуже складними для оцінки, вони вимагають значної частки фаховості, інформації про проблему і, насамперед, емпатії. Соціальний працівник повинен знову сам себе запитувати, чи заходи, які він пропонує, справді є в інтересах клієнта. Він не повинен бути під впливом, навіть несвідомо, власних інтересів чи егоїстичних мотивів.

Викрити такі мотиви — завдання нелегке. Соціальний працівник може вдавати, іноді цілком щиро, що йому не йдеться про маніпуляцію клієнтом. Це приховування, згідно з Trojan (1993), уможливлює свобода людини та духовний вимір її існування, її здатність пояснити собі будь-що по-своєму у незліченних альтернативах і варіаціях. Вона має можливість створювати образи про себе, про свою діяльність і видавати їх за дійсність, тим самим затінюючи справжній стан речей.

На запитання, коли ж тоді дії проти волі клієнта є виправданими, нам відповідає Guggenbühl-Craig (2007, с. 10): «Дії проти волі клієнта вимагають переконання. Людина повинна бути переконана, що те, чого вона хоче, є правильним». Ми повинні, однак, усвідомити, що завжди виникають складні дилеми. Основним питанням, яке має поставити собі соціальний працівник під час вирішення дилеми, залишається питання, чи має він право втручатися у свободу клієнта. За будь-яких обставин він повинен брати до уваги факт, що тим, хто вирішує проблеми, залишається клієнт.

Владні засоби соціального працівника

На розвиток думки про те, що влада у допоміжних стосунках соціального працівника і клієнта є невіддільною, стає зрозумілим, що влада у таких стосунках є двосторонньою. Якщо, проте, нашим наміром є зрозуміти владу соціальних працівників у межах їхніх стосунків із клієнтами, ми повинні звернути увагу також на владні засоби та інституціоналізацію влади у соціальній роботі.

Щоб соціальна робота була ефективною і демонструвала результати, вона повинна, згідно з Epstein (1999, с. 8), «впливати на людей, мотивувати їх до прийняття нормативних поглядів, притаманних намірам соціальних працівників». Це означає, що соціальний працівник для того, щоб досягти своїх цілей, повинен бути у стосунках із клієнтом домінантним. І це попри те, що теорії міжособистісних стосунків із клієнтами вимагають демократичної та рівноправної поведінки. Водночас із цим, проте, соціальний працівник повинен діяти без застосування сили і опосередковано задля збереження добровільності клієнтів. У цілях помітна очевидна двозначність і нечіткість. Про таку саму проблему згадує і Musil (2004), згідно з яким цілі соціальної роботи з різних причин є неоднозначними, що спричиняє соціальним працівникам дилему і дискредитує організації соціальної роботи.

Нормалізація, дисциплінування, нагляд

Згідно з деякими авторами, особливо постмодерністами та прихильниками теорії Foucault, однією з цілей соціальної роботи є нормалізація клієнта. Нормалізувати, у трактуванні Epstein (1999), означає змусити когось підкоритися або прийняти норму чи стандарт, зробити нормальним шляхом перетворення елементів особи чи ситуації. Нормалізація є процесом, який через поділ на нормальне і ненормальне, стандартне і нестандартне, припустиме і неприпустиме несе виразні ознаки владного впливу. Foucault (2000) говорить про владу норми, якою сучасне суспільство доповнило і обмежило владу закону, владу слова і тексту, владу традиції. Нормалізація і разом із нею нагляд стають одним із великих інструментів влади. Foucault переконаний, що нормалізаційна влада донині виразно присутня у всіх сферах суспільного життя.

Foucault (2003), однак, вважає, що владні стосунки не є самі по собі злими, і своїм твердженням, що влада є позитивною, перевертає догори дриґом ще один із упереджень у розумінні влади. Foucault не каже, що влада не є взагалі репресивною або що репресивна сторона влади із сучасного суспільства назавжди зникла. Своїм твердженням про позитивність влади Foucault хотів, по-перше, вказати на надто спрощений і однобічний погляд усіх тих, хто підходить до влади виключно з негативного боку, а по-друге, ним він хотів привернути увагу до її творчого потенціалу. Якщо влада, особливо в умовах сучасного суспільства, має бути достатньо ефективною, якщо вона має безпосередньо впливати, наприклад, на поведінку індивідів і якщо вона має їх змінювати, вона не може покладатися виключно на заборони, обмеження чи на придушення. Сучасна влада повинна насамперед творити — керувати, організовувати, раціоналізувати людей, стимулювати і контролювати їхню активність, продукувати і формувати їхнє пізнання, істини, бажання, розширювати та інтенсифікувати їхні сили і здібності.

Згідно з Kappl (In: Janebová, Kappl, Smutek, 2008), соціальна робота прямо бере участь у підтримці функціонування суспільства. Її завданням є, відповідно до постмодерну, «нормалізація» тих клієнтів, чиї життєві шляхи відхиляються від середнього, причому цей середній показник є заздалегідь визначеним. Метою є через процес нормалізації, що здійснюється за допомогою дисциплінарної стратегії, привести клієнта до конформності з нормою. Це підтверджує Chambon (1999, с. 66), коли наголошує, що дисциплінування «не обмежує або не позбавляється небажаної поведінки, але також формує бажану поведінку» у напрямку до ідеальної норми.

У цьому ми можемо бачити думку Foucault про позитивний чи продуктивний характер влади. Нормалізаційний простір сучасного суспільства був створений як простір для виправлення поведінки індивідів та їхнього формування за однаковим зразком. З іншого боку, проте, ми повинні нагадати, що ті самі передумови, з яких народилося дисциплінування, дозволили розвинути також процеси індивідуалізації. Foucault протиставляє правово закріплений суверенітет кожного індивіда і ретельний контроль, який здійснюють примусові дисципліни і який фактично забезпечує згуртованість суспільного утворення. Саме між правом, заснованим на суверенітеті, і дисциплінарними техніками відбувається здійснення влади. Це дисциплінування веде насправді свої власні дискурси.

Foucault (2005, с. 49) тут говорить про так званий дискурс дисципліни, який не має нічого спільного з дискурсом закону. «Дисциплінарні процедури є хоч і носіями дискурсу правила, проте не юридичного, яке виведене із суверенітету, а природного правила, тобто норми. Вони визначають кодекс, який не буде кодексом закону, а кодексом нормалізації, і будуть обов'язково посилатися на якийсь теоретичний горизонт, який не буде правовим обґрунтуванням, а полем наук про людину». Van der Laan (1998, с. 36) пропонує визначення Karksen, який сприймає дисципліну як «стиль керування, що взаємно пов'язує сучасні законні регуляції держави, спосіб дій науковців зі сфери соціальної роботи та медицини, роботу багатьох педагогів і поліції».

Згідно з думками прихильників Foucault, використання застосування соціально-наукових поглядів у соціальній роботі спрямоване до різних видів ієрархічного нагляду. Сам Foucault у цьому контексті часто говорить про так званий «всевидючий погляд» різних професійних груп, найчастіше саме з галузі медицини та соціальної роботи. Цей «паноптичний погляд» у міжособистісних стосунках означає, що соціальний контроль відбувається не лише ззовні, а й те, що він також інтеріоризується.

Foucault (2001) вважає дисциплінування механізмом регуляції поведінки індивідів, який характеризується організацією простору, часу та людської діяльності. Намаганням дисциплінування є надання індивіду навичок і знань для розвитку його здатності до самоконтролю. Люди розвивають форми автоцензури та самоконтролю. Дисциплінування пов'язане з комплексним системою нагляду та соціального контролю протягом усього життя індивіда, яку, окрім інших професій, здійснюють також соціальні працівники.

Допомога та контроль

Допомога та контроль належать до основних позицій соціального працівника щодо клієнта. Вони належать до реєстру способів роботи соціального працівника і мають у ньому своє стабільне місце. Це твердження нам підтверджує Úlehla (1999), коли говорить, що обидва належать до технічного оснащення соціального працівника, обидва є необхідними і мають своє місце, обидва є професійними способами роботи і обидва зустрічаються під час розмови з клієнтом.

Таке пояснення нам підказує, що обидва способи є важливими, соціальний працівник може їх взаємно комбінувати так, щоб результативна допомога для клієнта була якомога ефективнішою. Можливість їхньої взаємної комбінації нас, своєю чергою, спрямовує до припущення, що допомога та контроль не є тотожними, а відмінними поняттями. Розрізнення допомоги та контролю є, проте, принциповим тим, що неможливо допомагати і контролювати одночасно. У кожну мить соціальний працівник або допомагає, або контролює.

Згідно з Úlehla (1999, с. 20), контроль є «неминучим, доцільним і необхідним». Від допомоги він відрізняється тим, що надає перевагу інтересам інших людей перед інтересами клієнта, про якого соціальний працівник піклується, навіть якщо соціальний працівник стверджує, і здебільшого сам у це вірить, що це в інтересах клієнта і це є неминучим, доцільним і необхідним. Перебирання контролю є характерним тим, що соціальний працівник керується своїми нормами, здебільшого тотожними з нормами суспільства, яке він представляє. Метою є змінити небажане на бажане, недозволене на прийнятне. Соціальний працівник застосовує свою владу і вирішує за клієнта.

На відміну від контролю, Úlehla (1999, с. 21) характеризує допомогу як «узгоджений спосіб спільної роботи, якої клієнт бажає, працівник її запропонував, а клієнт обрав». Ми бачимо, що у випадку допомоги йдеться про співпрацю, у яку соціальний працівник вступає з тим, що пропонує свою допомогу, узгоджує замовлення чи запит клієнта, і клієнт є компетентним у прийнятті рішень.

Розрізнення між допомогою та контролем ми можемо підкріпити поглядом Ludewig (1994), який згадує про те, що існування допомоги принципово передбачає пошук допомоги. У випадку, якщо допомога здійснюється незалежно від її запиту, необхідно говорити скоріше про піклування, репарацію, контроль або навіть про захоплення влади.

Вирішальна роль при визначенні характеру співпраці з клієнтом, або принаймні якогось часткового кроку співпраці, лежить на соціальному працівнику. Úlehla (1999, с. 23) висловлює думку, що соціальний працівник є тим, хто «визначає сутність наступного кроку тим, що або перебере контроль, або запропонує допомогу». Зрозуміло, що на прояви клієнта він зважає, але саме вибір, чи буде створювати можливості для розвитку співпраці, чи перебере контроль, лежить на соціальному працівнику.

У цьому сенсі важливо уточнити, яким способом може соціальний працівник визначати чи впливати на характер співпраці з клієнтом. Цілком практично і конкретно на це питання ми можемо подивитися з погляду способу, яким соціальний працівник з клієнтом комунікує, тобто з погляду типу інтервенції.

Як уже було зазначено вище, соціальний працівник має повноваження допомагати і повноваження контролювати. Підтверджує це також Ševčíková (In: Janebová, Kappl, Smutek, 2008, с. 129), яка зауважує, що соціальні працівники повинні «рефлексивно оцінити, чи допомагають і готують клієнта до співпраці, "ведуть діалог" чи односторонньо втручаються в його життя». З цього ми робимо висновок, що з боку соціальних працівників мало б бути лише само собою зрозумілим, що вони будуть дуже ретельно досліджувати, у яких випадках клієнт здатний вести діалог і співпрацювати, а в яких випадках необхідно перебрати відповідальність і вирішувати в його найкращих інтересах.

Інституціоналізація влади

На цьому місці необхідно повернутися до погляду Foucault на владу та владні відносини. Згідно з ним, здійснення влади можна розуміти як спосіб, яким хтось структурує поле можливих дій для когось іншого. Для владних відносин є характерним спосіб дії, що впливає на іншу дію, що означає, що владні відносини глибоко вкорінені в соціальних контекстах і що в суспільстві вони не утворюють лише якусь додаткову структуру.

Однією з форм інституціоналізації владних відносин є також сфера соціальної роботи, яка реалізує здійснення влади через різні інституції, що делегують соціальним працівникам авторитет.

Зміну в поведінці клієнта може соціальний працівник досягти впливом авторитету. Підтверджує це Yelaja (1971), який сприймає авторитет як владу соціального працівника впливати на поведінку клієнта, причому ця влада має бути клієнтом визнана. Водночас він висловлюється щодо поняття влади, яку в цьому контексті описує як здатність спричинити таку зміну в поведінці клієнта, яка відповідає намірам соціального працівника. Авторитет соціального працівника тоді полягає в тому, що якщо він захоче клієнта вплинути і переконати, його зусилля є виправданими і завдяки цьому можуть бути успішними.

Musil (2004) зазначає, що соціальний працівник може у владних відносинах застосовувати два типи авторитету – наданий авторитет своєї посади та природний авторитет своєї особистості. Природний авторитет соціального працівника ґрунтується на його особистих якостях. Йдеться про авторитет мудрої, досвідченої, освіченої, чуйної, емпатичної, харизматичної, послідовної чи жертовної людини, яку люди, що очікують на допомогу, спонтанно сприймають. Проте соціальний працівник з моменту першого контакту з клієнтом повинен прагнути до утвердження свого природного авторитету. Завдяки цьому у владні відносини проникає симетрія. Наданий авторитет полягає у визнанні впливу, що випливає зі становища соціального працівника в організації та з повноважень, які надані організації, а отже, і працівнику, законом або іншим дорученням. У випадку, коли клієнт визнає наданий авторитет, це, як правило, є результатом односторонньої переваги соціального працівника, який завдяки своєму становищу має можливість надати клієнту доступ до ресурсів (наприклад, надати консультацію) або ініціювати покарання (наприклад, ініціювати відновлення кримінального провадження). Таким чином, соціальний працівник має перевагу, а клієнт намагається запобігти тому, щоб соціальний працівник використав цю перевагу шляхом одностороннього рішення на його шкоду. Kopřiva (1997) також говорить про «інституційно надану владу», яку він розуміє як повноваження соціального працівника, джерелами яких є закони, приписи, розпорядження, фахова інформація, а також неписані суспільні норми та традиції.

Tufts (In: Yelaja, 1971) наводить інше розрізнення авторитету, яке корелює з вищезазначеними типами. До наданого авторитету, за його словами, можна віднести авторитет інституційний, адміністративний та професійний, кожен з яких виходить з інших джерел. Tufts також згадує про авторитет психологічний, який у його розумінні збігається з авторитетом природним. Психологічний авторитет він вважає міжособистісними відносинами, в яких соціальний працівник застосовує вплив на клієнта, який повною мірою не сприймає причини, що надають цінності діяльності, але в яких обидві сторони знають, що цей вплив застосовується.

Bourdieu (1998) розглядає так званий делегований авторитет. Згідно з ним, джерелом влади є володіння капіталом. Bourdieu не сприймає капітал виключно як економічну категорію, а бачить його як цінність різних типів – капітал соціальний, економічний, культурний та символічний. Найважливішим видається капітал символічний, оскільки йдеться про будь-який тип капіталу, який у суспільстві визнається важливим. Іншими словами, символічний капітал означає престиж, честь і визнання у певній сфері. Отже, можна зробити висновок, що символічна влада соціальних працівників виходить з їхнього культурного капіталу, який представляє їхній титул, здобутий освітою, а також з належності до професії чи конкретної установи. На цій основі соціальним працівникам делегується авторитет, що випливає саме з цих титулів. Професійний або академічний титул Bourdieu вважає видом легального правила, що випливає із соціальних уявлень, яке гарантоване як право. Це, отже, символічний капітал в інституціоналізованій, легальній, а не лише легітимній формі.

Легітимність влади соціального працівника

Влада, яку ми розглядаємо, застосовується в межах відносин і спрямована на певну мету. Соціальні працівники, які застосовують владу, намагаються досягти владних цілей певними способами, для чого використовують різноманітні засоби. Необхідно, щоб такі дії вони могли виправдати перед собою та перед своїм оточенням, тому їх потрібно легітимізувати. Виходячи з теорії влади Foucault, раціоналізація соціальних працівників, яку вони використовують для легітимації своїх дій, виходить з дискурсу, або габітусу індивіда. Ми, отже, будемо розглядати дискурси, які впливають на соціальну роботу та габітуси соціальних працівників.

Найперше, проте, доцільно пояснити, що ми розуміємо під поняттям габітус. Габітус можна розуміти як диспозицію до поведінки чи дії, як принцип класифікації, мислення та погляду на світ. Bourdieu (1998) каже, що якщо офіційні уявлення про те, ким є людина офіційно у певному соціальному просторі, перетворяться на габітуси, вони стануть справжнім принципом поведінки. Згідно з концепцією габітусу, кожен індивід є соціально детермінованим, що відображається у його теперішніх та майбутніх діях.

Раціоналізація дій та прийняття рішень

Раціоналізація є однією з легітимізуючих практик, за допомогою яких соціальні працівники шукають прийнятне пояснення ситуацій та дій, які є якимось чином неприємними. Barker (2003, с. 360) розуміє раціоналізацію як «захисний механізм, за допомогою якого особа пояснює або виправдовує дії чи наміри так, щоб зробити їх прийнятними». За Musil (2004), соціальні працівники використовують раціоналізацію для приглушення нагальності дилем, які супроводжують подолання їхніх робочих умов. З цього, отже, зрозуміло, що раціоналізація виходить з дискурсів соціальної роботи та габітусу соціального працівника.

Однією з дилем, яку представляє Musil (2004), є прийняття рішень соціальним працівником між однобічністю та симетрією у відносинах з клієнтом. Іншими словами, це можна було б назвати дилемою між контролем та авторитетом з одного боку, і допомогою та підтримкою з іншого. Ця дилема корелює з темою влади. Musil наводить різні способи раціоналізації однобічного підходу. Соціальний працівник може застосовувати, наприклад, батьківський підхід і сприймати клієнта як дитину, і відповідно до цього до нього ставитися. Соціальний працівник може «дитячого клієнта» контролювати, наглядати за ним, вести його, а також карати і створювати його залежність. Навпаки, соціальний працівник може намагатися бути «дорослою дитиною», яка повинна бути розважливою до своїх «дитячих батьків». Соціальний працівник таким чином раціоналізує свою позицію тим, що стилізує себе в роль батька, або навпаки, дорослої дитини. Раціоналізацію можна підсумувати як батьківську аналогію, материнський підхід, материнську поблажливість чи дитячість батьків. Загалом, соціальні працівники використовують різні раціоналізації.

Раціоналізація стосується ефективності владного впливу. Індивіди легітимізують свої дії певними «раціональними» обґрунтуваннями. Владні відносини можуть бути розвинені залежно від ефективності інструментів та впевненості у результатах, або з огляду на можливі витрати, які можуть бути спрямовані на засоби чи на передбачувану реакцію, опір владному впливу.

Дискурс диференціації

Згідно з Foucault (2003, с. 220), «кожні владні відносини розвивають диференціації, які є для них одночасно їхніми умовами та їхніми наслідками». Диференціації дозволяють впливати на поведінку інших, визначають становище в межах відносин. Різні методи розрізнення випливають із суспільного дискурсу, який визначає способи диференціювання, а також становище груп з певними відмінними характеристиками.

Hall (2001) висловлює думку, що дискурс стосується виробництва знання через мову. Якщо всі соціальні практики несуть у собі значення, а значення формує та впливає на те, що ми робимо, тобто на нашу поведінку, тоді всі практики мають дискурсивний аспект. У цьому сенсі ми можемо констатувати, що дискурс охоплює різні інтерпретації світу, значення, знання та правила їх упорядкування. Легітимність соціальної роботи виходить із домінантного дискурсу цієї професії. Ним може бути, наприклад, і організаційна культура певної організації.

Hall (2001) далі наголошує, що дискурс є інструментом влади. Він є селективним, оскільки його складовою є вибірковість тем. Деякі висловлювання визнаються домінантними, інші — виключаються. Дискурс визначає не лише норми, а й опозиції, аномалії, які слід санкціонувати. І саме в цьому полягає його влада. На основі наведеного ми доходимо висновку, що дискурси не обов'язково мають існувати лише на загальносуспільному рівні, вони можуть існувати також у межах організації чи професії. Певні висловлювання, значення та знання в професії соціальної роботи переважають, вони, отже, є частиною домінантного дискурсу, а інші — виключені. У соціальній роботі ми можемо зустрітися з різнорідними дискурсами. Одним із них є дискурс норми, або нормальності.

Дискурс нормальності – аномальності

Дискурс нормальності є ключовим поняттям теорії Foucault. Він нерозривно пов'язаний із дискурсом аномальності, який утворює його опозицію. На цьому місці лише нагадаємо, що саме Foucault був тим, хто звернув увагу на неочевидність нормального і нормальності, а його науковий керівник Canguilhem — на той факт, що перехід від нормальності до аномальності, девіації чи патології зовсім не є різким і що патологія є живою реальністю.

Ще раз повернемося до концепту дисциплінарної влади Foucault, яким він описує інструменти її успіху. Першим інструментом є ієрархічний нагляд; один погляд, від якого ніхто не втече. Згідно з Foucault (2000, с. 44), дисциплінарна влада «замість того, щоб уніформно і масово згинати все, що їй підпорядковується, розділяє, аналізує, диференціює, доводить свої процеси розкладання до необхідних і достатніх сингулярностей». Вона організовується як влада багатогранна, автоматична та анонімна. Вона є дискретною своєю «тихістю» та «стриманістю», вона є індискретною своїм безперервним інтересом до кожного одночасно. На цьому ґрунті побудована демографічна статистика. Усі ці легкодоступні та всюдисущі статистичні дані повідомляють нам, чи поводиться кожен із нас стандартно, як більшість інших, чи ні. Базовані на них експертні погляди та прогнози повідомляють нам, що нас, ймовірно, чекає в майбутньому, чи будемо ми поводитися тим чи іншим чином. Для цього також служать інші інструменти дисциплінарної влади — нормалізаційні санкції та іспит. Адже всі цифри отримують своє значення через різноманітні порівняння, ієрархізацію та оцінювання, які нав'язують нормальність. Нормальне — це те, що переважає; а що переважає, ми знаємо завдяки статистиці. Дисциплінарна влада уможливлює конституювання порівняльної системи, яка дозволяє вимірювання глобальних явищ, опис груп, виявлення індивідуальних відхилень окремих осіб стосовно інших, їх розміщення в даній популяції.

Соціальна робота використовує експертні знання, за допомогою яких легітимізує свої владні цілі. Теоретики соціальної роботи звертають увагу на те, що соціальна робота як наука стала частиною дисциплінарної влади. Kappl (2008, с. 57) приєднується до них і говорить, що «і соціальні працівники виступають як носії експертного знання, і вони розділяють світ на нормальне і ненормальне, на здорове і нездорове, і їхні дії мають наслідком виключення певних людей за межі нормальності».

Згідно з Guggenbühl-Craig (2007, с. 10), уявлення про нормального індивіда виходить із філософії просвітництва, яка припускає, «що людина могла б бути і повинна була б бути розумною та соціально адаптованою». Наповнення людського життя полягає в тому, що людина розвивається згідно з можливостями «нормально».

Проблеми клієнта та його складна життєва ситуація потрапляють у дискурс аномальності. Дискурс нормальності є домінантним дискурсом, який виключає аномальність. Соціальний працівник як представник мажоритарної культури дивиться на проблеми своїх клієнтів із погляду домінантного дискурсу. Клієнт сприймається як аномальний, і тому необхідно змінити його в напрямку до норми, тобто нормалізувати його. У різних сферах соціальної роботи норма може сприйматися інакше і може виходити з різних знань та джерел. Так само і клієнт у різних життєвих ситуаціях є іншим чином аномальним.

Дискурс допомоги

Основним стовпом дискурсу допомоги, згідно з Sýkorová та Chytil (2004), є застосування «принципу того, хто допомагає», а не контролю чи нагляду. Musil (2004) наголошує, що допомога пов'язана з турботою, підтримкою, діалогом та симетричними стосунками між соціальним працівником і клієнтом. Їхніми протилежностями є контроль, авторитет, монолог та односторонній вплив соціального працівника на клієнта. Різні теоретики соціальної роботи почали звертати увагу на цілком реальну можливість того, що те, що роблять соціальні працівники, — це не стільки допомога, скільки контроль і дисциплінування клієнтів. Van der Laan (1998) стверджує, що клієнт, який має проблеми, змушений соціальним працівником дійти до стану, який перебуває в межах норм. Згідно зі згаданими теоретиками, допомога вже не керується бажаннями та потребами клієнтів, а уявленнями суспільства про те, що є нормальним і бажаним. Навіть висловлюється певне побоювання, що в умовах сучасного суспільства неможливо фактично надати допомогу без дисциплінування.

Мабуть, неможливо не помітити, що соціальний працівник іноді пов'язується з державною дисциплінуючою чи прямо репресивною владою. Проте ми все ще здатні усвідомити, що поодинокі втручання, які можуть виглядати як контролюючі та наглядові, є більш-менш необхідними, наприклад, для захисту інтересів клієнта. У цьому контексті ми могли б погодитися з думками, які стверджують, що в суспільстві відбулося потужне зростання контролю громадян з боку державної влади, але, з іншого боку, це зростання контролю все ще на прийнятному рівні компенсується вищою мірою безпеки та добробуту, які сучасна держава гарантує своїм громадянам. Крім того, ці явно широкі повноваження соціальних працівників підлягають громадському контролю, існують закони, які захищають як громадян, так і соціальних працівників.

Висновок

Якщо ми ще раз замислимося над феноменом влади в контексті допомагаючих професій, то одразу виявимо, що визначальним елементом допомоги є стосунки. Стосунки між тим, хто надає допомогу, і тим, хто її приймає. На перший погляд очевидно, що ці стосунки не є рівноважними. Той, хто допомагає, виступає як представник більшості проти меншості, і тому природно, що клієнт у такій ситуації почувається під загрозою. Ключовим елементом цих стосунків стає довіра, яка є необхідною для співпраці. Клієнт, який довіряє тому, хто допомагає, певним чином віддається йому. Саме тоді виникає ризик, що той, хто допомагає, зловживе своєю владою над клієнтом. Проте це не обов’язково має бути навмисне зловживання владою. Набагато частіше може відбуватися неусвідомлене зловживання владою. Той, хто допомагає, повинен усвідомлювати, що попри свій альтруїзм, ніхто не здатний діяти виключно на основі чистих намірів. У його наміри можуть проектуватися неусвідомлені тенденції, егоїстичні мотиви, а також прихована жага влади.

Під впливом попередніх рядків могло б здатися, що влада у стосунках «той, хто допомагає – клієнт» є елементом однозначно небажаним. Однак це було б значним спрощенням. Необхідно усвідомлювати, що практика іноді вимагає і дій проти волі клієнта. Йдеться про випадки, коли клієнт сам не здатний розрізнити, що для нього є бажаним. Якщо ж той, хто допомагає, має діяти проти волі клієнта, його дії завжди вимагають переконання, що він чинить правильно. Таке переконання, проте, є дуже суб’єктивним і спірним, і в того, хто допомагає, може викликати певні сумніви. Але сумніватися – це природно. Тому ми вважаємо, що поки той, хто допомагає, сумнівається, насправді все гаразд. Набагато небезпечніші ситуації можуть виникати, якщо той, хто допомагає, взагалі не має жодних сумнівів і є непохитно переконаний у своїй правоті. Необхідно пам’ятати, що як тільки ми вважаємо за необхідне нав’язувати клієнту власні ціннісні системи, усвідомлення їхньої крихкості має спонукати нас до обережності.

Той, хто допомагає, опиняється перед непростим завданням правильно визначити міру своєї допомоги так, щоб використати відповідну міру патерналізму, якщо того вимагає ситуація, і водночас не пригнічувати свободу автономної особистості. Передумовою наближення до цього ідеального стану є вимога, щоб той, хто допомагає, мислив в етичних контекстах, ідентифікував і згодом враховував цінності, які необхідно зберігати, щоб він прораховував різні можливі наслідки своїх рішень і лише після цього обирав спосіб і міру допомоги, які він, за своїм найкращим розумінням і совістю, вважатиме правильними.

Автори: PhDr. Bystrík Mitas Автор є докторантом Вищої школи охорони здоров’я та соціальної роботи св. Єлизавети в Братиславі Mgr. Lukáš Vasilenko

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

BARKER, R. L. 2003. The social Work dictionary. Washington: NASW Press, 2003. 493 s. ISBN 0-87101-355-X. BOURDIEU, P. 1998. Teorie jednání. Praha: Karolinum, 1998. 179 s. ISBN 80-7184-518-3. EPSTEIN, L. 1999. The culture of social work. In CHAMBON, A. S. – IRVING, A. – EPSTEIN, L. (eds.). Reading Foucault for Social Work. New York: Columbia University Press, 1999. ISBN 0-231-10717-X. s. 3-26. FOUCAULT, M. 2000. Dohlížet a trestat. Kniha o zrodu vězení. Praha: Nakladatelství Dauphin, 2000. 432 s. ISBN 80-86019-96-9. FOUCAULT, M. – FAUBION, J. D. (ed.). 2001. Power. New York: The New Press, 2001. 528 s. ISBN 1-56584-709-1. FOUCAULT, M. 2003. Myšlení vnějšku. Praha: Herrmann & synové, 2003. 303 s. ISBN 80-2392-454-0. FOUCAULT, M. 2005. Je třeba bránit společnost. Praha: Filosofia, 2005. 284 s. ISBN 80-7007-221-0. GUGGENBÜHL-CRAIG, A. 2007. Nebezpečí moci v pomáhajících profesích. Praha: Portál, 2007. 120 s. ISBN 978-80-7367-302-4. HALL, S. 2001. Foucault: Power, Knowledge and Discourse. In WETHERELL, M. – TAYLOR, S. – YATES, S. J. Discourse Theory and Practice. London: Sage Publications, 2001. ISBN 0-7619-7154-4. s. 72-81. HEJNÁ, B. 2000. Sociální práce na konci tisíciletí. In Sborník přednášek z XI. konference Společnosti sociálních pracovníků. Praha: JAN, 2000. ISBN 80-85529-81-5. s. 11-13. CHAMBON, A. S. 1999. Foucaults Approach Making the Familiar Visible. In CHAMBON, A. S. – IRVING, A. – EPSTEIN, L. (eds.). Reading Foucault for Social Work. New York: Columbia University Press, 1999. ISBN 0-231-10717-X. s. 51-82. KAPPL, M. 2008. Ericksoniánské přístupy a dilema moci. In JANEBOVÁ, R. – KAPPL, M. – SMUTEK, M. (eds.). Sociální práce mezi pomocí a kontrolou. Hradec Králové: Gaudeamus, 2008. ISBN 978-80-7041-118-6. s. 56-76. KOPŘIVA, K. 1997. Lidský vztah jako součást profese. Praha: Portál, 1997. 147 s. ISBN 80-7178-150-9. LUDEWIG, K. 1994. Systemická terapie: základy klinické teorie a praxe. Praha: Pallata, 1994. 150 s. ISBN 80-901710-0-1. MUSIL, L. 2004. „ráda bych Vám pomohla, ale“. Dilemata práce s klienty v organizacích. Brno: Nakladatelství Marek Zeman, 2004. 244 s. ISBN 80-903070-1-9. SCHMIDBAUER, W. 2008. Syndrom pomocníka. Praha: Portál. 2008. 248 s. ISBN 978-80-7367-369-7. SÝKOROVÁ, D. – CHYTIL, O. 2004. Autonomie ve stáří. Boskovice: Nakladatelství Albert, 2004. 323 s. ISBN 80-7326-026-3. ŠEVČÍKOVÁ, S. 2008. Pomoc a kontrola v terapeuticky pojaté sociální práci. In JANEBOVÁ, R. – KAPPL, M. – SMUTEK, M. (eds.). Sociální práce mezi pomocí a kontrolou. Hradec Králové: Gaudeamus, 2008. ISBN 978-80-7041-118-6. s. 122-130. TROJAN, J. S. 1993. Moc víry a víra v moc. Praha: Oikoymenh, 1993. 168 s. ISBN 80-85241-12-9. TUFTS, E. M. 1971. Psychological authority: An operational definition for social work. In YELAJA, S. A. Authority and social work: Concept and use. Toronto: University of Toronto Press, 1971. ISBN 0-8020-2048-8. 309 s. ÚLEHLA, I. 2007. Umění pomáhat. Praha: SLON – Sociologické nakladatelství, 2007. 128 s. ISBN 80-86429-36-9. VAN der LAAN, G. 1998. Otázky legitimace sociální práce. Boskovice: Nakladatelství Albert, 1998. 262 s. ISBN 80-85834-41-3. WILDING, P. 1982. Professional Power and Social Welfare. London: Routledge & Kegan Paul, 1982. 169 s. ISBN 0-7100-0885-6. YELAJA, S. A. 1971. Authority and social work: Concept and use. Toronto: University of Toronto Press, 1971. 309 s. ISBN 0-8020-2048-8.