Спочатку я хотіла б представити поточну ситуацію в Ірландії та водночас виокремити деякі відмінності порівняно зі словацькою системою. Хоча я також відповідаю за наші проєкти в Північній Ірландії, я зосередилася б насамперед на ситуації в Ірландії, оскільки кожна країна має власне законодавство та систему фінансування. За останніми даними, в Ірландії налічується близько 5000 бездомних, з яких близько 2300 проживає в Дубліні та прилеглих районах. Уряд щороку витрачає на вирішення проблеми бездомності в Дубліні приблизно 62 мільйони євро, які виділяють Міністерство довкілля та Міністерство охорони здоров'я. Крім того, діє низка неурядових організацій, які також збирають кошти на ці потреби та шукають волонтерів, готових присвятити незліченну кількість годин волонтерській службі по всьому місту. У Дубліні працює понад 20 неурядових організацій.

Ситуація не завжди була такою серйозною. У 70-х та 80-х роках XX століття в Ірландії проблема бездомності належала до маргінальних політичних питань. Постраждалі тоді залежали від допомоги окремих груп волонтерів, які їх підтримували та захищали їхні інтереси. У 1988 році Закон про житло приніс із собою нові повноваження для місцевих органів влади, які змогли вирішувати житлові потреби бездомних. Обов'язком держави було створити та керувати Спеціальним відділом, до якого могли звертатися люди без притулку. Щойно підтверджувалося, що людина є бездомною, відділ був зобов'язаний надати їй тимчасове житло. Завданням відділу було також забезпечити цих людей, які проживали в околицях Дубліна, базовими життєвими потребами. Насправді поступово відбулася професіоналізація послуг, і бездомних почали сприймати як людей, які заслуговують на якісну опіку.

Проте на практиці все було зовсім інакше. У 90-х роках у Дубліні для цієї мети збудували кілька гуртожитків, де однак вимагали, щоб їхні мешканці не вживали алкоголь і наркотики. Тож якщо хтось приходив із запахом алкоголю або не міг надати чистий зразок сечі, він не міг оселитися в такому закладі, що на практиці означало: ті, хто найбільше потребував житла, з найбільшою ймовірністю отримували відмову. Усі ці аргументи нагадують мені, як і чому Depaul взагалі почав діяти на території Ірландії. Так, підхід став значно професійнішим, і держава несла відповідальність за цих людей, але неодноразово траплялося, що держава перекладала цю відповідальність на неурядові організації, які здатні вирішувати ці проблеми більш гнучко та інноваційно, не кажучи вже про кращу фінансову ефективність. Однак усе ще залишалося багато маргіналізованих груп, потреби яких місто не могло задовольнити.

Узимку 2001 року 3 молодих людей, які вживали героїн, померли на вулицях Дубліна. Вони померли на вулиці насамперед тому, що про них було відомо, що вони вживають наркотики, і через це їх не хотіли приймати в жоден із гуртожитків. Загальновідомо, що в Ірландії 60–70% людей без притулку мають залежність від наркотиків або алкоголю, а близько 20–30% терміново потребують допомоги зі зміною стилю життя, який вони самі собі обрали.

У той час, коли генеральний директор нашої групи Depaul Mark McGreevy перебував з візитом в Ірландії, його запитали, чи не міг би Depaul зробити щось для того, щоб такі молоді люди не були виключені із суспільства. «Звісно, ми могли б», — відповів Марк, але водночас додав, що це, мабуть, було б не надто доречно, оскільки на той час в Ірландії існувало кілька організацій подібного спрямування. Тому на цю послугу було оголошено тендер, на який, однак, ніхто не подав заявки. І ось до нас звернулися знову, і ми сказали собі: «Так, ми здатні працювати з цією групою клієнтів». Тоді нічліжка Clancy — низькопороговий заклад для наркозалежних — відчинила свої двері. Нічліжка працює й донині, і щодня її місткість використовується на повну. Необхідно, щоб ми забезпечили цим людям принаймні базові життєві потреби, чим ми можемо значно допомогти їм і в емоційному плані.

Як і для Vincent de Paul 400 років тому, одним із наших головних принципів є те, що ми готові брати на себе ризики — не некеровані ризики, а такі, які можна виміряти та прорахувати. Так, створення такої служби було ризикованим, але результатом усього цього є зміни, а головне — плоди наших зусиль, які сьогодні ми можемо спостерігати на вулицях Дубліна. У 2003 році ми заснували ще один низькопороговий заклад Aungier Street, призначений переважно для людей, які живуть на вулиці та мають алкогольну залежність. Заклад, який часто називають «wet house» (мокрий дім), знову став першим у своєму роді в Ірландії. Завдяки Aungier Street змінилося й наше ставлення до роботи з людьми. Depaul Ірландія сьогодні керує 12 проєктами в Ірландії, і понад 70% нашої роботи ґрунтується на соціальній філософії, яку зазвичай називають зниженням ризиків. Діяльність Depaul Ireland значною мірою (приблизно на 90%) фінансується урядом. З цим пов'язана й можливість створювати більшу кількість менших низькопорогових закладів, а також належним чином фінансово мотивувати працівників. На мою думку, і в Словаччині мало б виникнути скоріше кілька менших закладів, орієнтованих на конкретні групи бездомних людей. Проте це пов'язано насамперед із підтримкою з боку уряду та органів місцевого самоврядування, без яких фінансування таких проєктів у поточній економічній ситуації буде неможливим, а також із відповідним законодавством, яке забезпечить стабільність.

Низькопороговий підхід та зниження ризиків Низькопороговий підхід по суті означає високий рівень толерантності, особливо під час роботи з найнужденнішими, які з різних причин потребують значної опіки. У низькопорогових закладах правила й розпорядки зведені до мінімуму, щоб вони могли служити та бути доступними для кожного, хто їх найбільше потребує, і щоб кількість відмов була якомога меншою. У межах нашого низькопорогового підходу — чи то йдеться про надання притулку, чи про послуги соціального патрулювання — ми намагаємося діяти відповідно до філософії зниження ризиків. Низькопороговий підхід полягає не у спостереженні за ризиками, а в активному залученні людей до різних видів діяльності, щоб у такий спосіб підтримувати їх і водночас зменшувати шкоду, якої вони могли б завдати собі чи іншим.

Зниження ризиків (harm reduction) — це професійний підхід, за якого ми не засуджуємо людей і визнаємо, що кожен має право обрати свій спосіб життя, навіть якщо він не завжди є корисним для людини. Ми не примушуємо клієнтів змінювати його, оскільки віримо, що кожен має свої права. На нашу думку, цей підхід підтримує людей у тому, щоб зменшити шкоду, якої вони самі собі завдають, незалежно від того, чи йдеться про фізичну, чи про психологічну шкоду. Кінцевий ефект прийняття такого підходу, застосованого до окремих осіб, має значний вплив на суспільство загалом. Відповідно до цінностей нашої організації, ця модель визнає можливість того, що людина може змінитися. Проте реальні зміни здебільшого відбуваються дуже повільно. Ця модель загалом застосовується для роботи з наркозалежними, але ми переконані, що її можна використовувати й у роботі з людьми стосовно інших аспектів їхнього життя.

Ми віримо, що такі види послуг є необхідними для забезпечення життєвих потреб найбільш нужденних, які перебувають на узбіччі суспільства. Надаючи послуги, що є ключовими та важливими для подальшого догляду й безперервності підтримки, ми не лише прагнемо відповідати на потреби бездомних людей, але й відкрито закликаємо інших переглянути свої робочі підходи й побачити, що іноді все ж варто ризикувати.

Цим я не хочу сказати, що надання таких послуг є простим, якраз навпаки, воно включає в себе подолання багатьох складних явищ, процесів і завдань: 1. Проблемна поведінка 2. Моральний дух працівників 3. Робота з людьми, які мають поганий стан здоров'я 4. Спостереження за ризиками, їх зменшення та їх вимірювання 5. Доступ до різноманітних варіантів проживання 6. Сприйняття громадськістю 7. Справжні взаємини на робочому місці та ефективна комунікація 8. Залучення клієнтів до процесів прийняття рішень щодо окремих послуг 9. Подвійний діагноз А також багато іншого... Це все необхідні види діяльності, які слід здійснювати під час будь-якої роботи з людьми без даху над головою. Звісно, у своїй роботі ми стикаємося з проблемами та сумними ситуаціями. Але ми завжди маємо надію. Наше завдання — підтримувати надію в наших клієнтах, навіть тоді, коли вони самі її не мають. Ми повинні пам’ятати, що кожен може змінитися, і підтримувати їх у досягненні їхніх цілей.

Потреба системних змін

Коли я готувала цю презентацію, мене порадувало те, як багато всього змінилося в Дубліні за ці 8 років. Ми вже не просто бездіяльно спостерігаємо і кидаємо монети в скриньку якоїсь благодійної акції. Проте це не означає, що нам не потрібна фінансова підтримка. Наше завдання набагато складніше. Хтось мені якось сказав, що люди воліють говорити про справедливість, а не про благодійність, але благодійність вважають засобом досягнення справедливості. Ця думка мені дуже сподобалася. У межах вінцентійської родини ми часто говоримо про створення системних змін. Коли я три роки тому відвідала ваші проєкти, я усвідомила, що ви саме починаєте здійснювати ці зміни. Звісно, будь-яка зміна — це довготривалий процес, який потребує свого часу, так само як і в нас в Ірландії. Ви не лише впливаєте на окремих людей, з якими працюєте щодня, але ваша робота має також ширший суспільний вплив, коли ви можете заохочувати інших змінювати своє мислення.

Depaul як організація потребує в роботі постійно нових викликів, але поставмо собі питання: чи не роздмухуємо ми своєю надмірною ретельністю проблему бездомності занадто сильно? Або ж ми насправді просто прагнемо системних змін? Під цим я маю на увазі, зокрема, роботу над усуненням першопричин бездомності на структурному рівні. Робити речі інакше — брати на себе ризик і ділити проблеми разом з іншими, вміти об'єктивно оцінювати наші послуги й постійно намагатися адаптувати їх до нових потреб. Завдяки створенню таких проєктів, як Clancy та Aungier street, про які я вам уже згадувала, відбулося зрушення і у функціонуванні інших надавачів послуг для людей без домівки. Ці організації сьогодні значно більше інтегровані. Узявши на себе ризик, ми також спонукали до змін, що відбулися в нашому секторі. Для мене саме ці люди є тими, у кого варто інвестувати наші послуги. Звісно, завжди необхідно ретроспективно оцінювати, як наші послуги покращилися та змінилися. У Дубліні ми саме проходимо такий процес. Ми готові рухатися далі в підтримці людей без притулку і хочемо спробувати покласти край цій проблемі, що власне і є нашою головною метою.

Автор: Kerry Anthony, MBE / Depaul Ireland

Стаття була опублікована у збірнику матеріалів конференції «Інклюзія соціально виключених та моделі функціонування низькопорогових закладів у Словаччині», яку організувала Depaul Slovensko, nezisková organizácia у Братиславі 26 жовтня 2010 року. Рецензенти збірника: Ing. Mgr. Juraj Barát, Mgr. Jaroslava Poloňová, PhD. Видавець: DEPAUL SLOVENSKO, nezisková organizácia, Bratislava 2010 ISBN: 978-80-970578-2-4