Етичні аспекти інституційного догляду за людьми похилого віку

«Ознаки людської крихкості, які найвиразніше проявляються у старості, у цьому світлі стають закликом до взаємозалежності та необхідної солідарності, що об’єднує покоління між собою. Кожна людина потребує іншої і стає багатшою завдяки дарам та харизмам інших». (Ján Pavol II.: List starším ľuďom, 1. októbra 1999, bod 10)

Старість (лат. senium) — це останній період розвитку людини на життєвому шляху. Соціальна робота з людьми похилого віку ставить перед фахівцями, що надають допомогу, багато викликів і труднощів повсякденного життя, особливо в умовах інституційного догляду. У контексті цієї статті ми маємо на увазі фахівців, що надають допомогу, насамперед соціальних працівників, а також доглядальниць і доглядальників, медичний персонал та керівництво закладу, що надає соціальні послуги одній із найбільш вразливих соціальних груп — людям похилого віку.

Кожен період розвитку людини — це дуже складний процес, який відображається у чотирьох аспектах: фізичному, психічному, соціальному та духовному, з огляду на унікальність особистості кожної людини. Чотиривимірне розуміння людини ґрунтується також на емпіричних даних у сфері задоволення людських потреб, причому потребами вважаються фізіологічні, психічні, соціальні та духовні. Таке розуміння людини, яке охоплює весь спектр життя індивіда, підкреслює і B. Balogová (2005). У старості на перший план виходять сенсорне сприйняття та посилене емоційне переживання. Люди похилого віку мають достатньо вільного часу, і деякі з них більшою мірою приділяють підвищену увагу собі та своїм проблемам зі здоров’ям. У переживаннях літніх людей часто на перший план виходить страх перед можливою покинутістю, госпіталізацією, самотністю, безпорадністю та залежністю від іншої особи. Деякі люди похилого віку можуть негативно сприймати загрозу тимчасового або постійного розміщення в закладі соціальних послуг. При погіршенні стану здоров’я та вичерпанні можливостей соціальної допомоги в межах сім’ї чи догляду вдома, на черзі постає інституція.

З переходом у нове соціальне середовище — заклад соціальних послуг для людей похилого віку — життя людини кардинально змінюється. Необхідність постійного перебування в установі, що надає соціальні та медичні послуги, стосується насамперед самої людини похилого віку, а також її найближчого оточення — сім’ї. Суттєво змінюються соціальні ролі сім’ї, спосіб життя та простір літньої людини, може відбутися обмеження життєвих можливостей, загроза приватності та приниження людської гідності. На основі розмов із людьми похилого віку та членами їхніх сімей, які приходять до наших закладів, ми стикаємося зі схожими думками та побоюваннями.

Фахівці, що надають допомогу, повинні вміти оцінити всі доступні можливості з метою усунення негативних наслідків адаптації літньої людини до нового соціального середовища. Заохочувати клієнта до самовизначення, самообслуговування, активної участі в суспільному житті закладу, підтримувати його здоровий потенціал, а також шукати індивідуальні рішення для страждань і труднощів літніх людей — це частина нашої роботи та наша повна відповідальність. Для нас важливо вміти прийняти клієнта таким, яким він є, без впливу упереджень, без наших уявлень про те, що він має змінитися на щось інше. З кожною літньою людиною необхідно проживати її власну цінність, цінність буття «тут і зараз», цінність моменту, що переживається саме зараз. Встановлення справжніх людських стосунків є найважливішим елементом у професії, що передбачає допомогу. Ми вважаємо, що люди похилого віку в інституційному догляді потребують довіри до соціальних працівників так само, як і до доглядальниць та медичного персоналу. Багато хто природно очікує від персоналу людського інтересу до своєї особистості, до переживання ними позитивних радощів та негативного досвіду. Окрім довіри та інтересу, клієнти очікують від нас прийняття, розуміння та конкретної допомоги. Ми переконані, що якщо ми хочемо йти назустріч літнім людям і задовольняти їхні потреби, нам потрібно краще їх пізнати. Недостатньо лише медичних звітів, висновків чи соціальних досліджень про людину. Інформація про попередній спосіб життя, інтереси, захоплення, улюблені страви, шкідливі звички, ритуали, перебіг професійної діяльності чи освіту є релевантною інформацією для збереження гідності, поваги та шани. Для фахівців, що надають допомогу, це означає вибір способу спілкування з літньою людиною та готовність до співпраці в межах життя в установі. Кожен із нас прийшов у цей світ як неповторний оригінал, і неможливо узагальнювати робочі процедури та методи для всіх клієнтів однакового віку. Якщо ми хочемо в роботі не лише декларувати, а головним чином щодня втілювати індивідуальний підхід, немає сумнівів у тому, що ми повинні пізнати клієнта-літню людину якомога детальніше. За E. Böhm, робота з біографією клієнта належить до сучасної соціальної роботи та догляду: «змістовний догляд за літньою людиною ґрунтується насамперед на пожвавленні психіки, і лише потім — на зосередженні на соматичній проблематиці» (In Procházková, 2008, s. 17).

Особливо під час роботи з людьми похилого віку одним із найважливіших видів діяльності фахівців, що надають допомогу, є вислуховування життєвих історій, з якими клієнти приходять до закладів соціальних послуг. Від майстерності фахівців залежить, чи зможуть вони під час терплячого вислуховування життєвих історій проаналізувати потреби клієнта та відповісти на такі запитання:

  • Що клієнт здатний зробити сам без допомоги?
  • Чи є його нездатність тимчасовою чи постійною?
  • Чи є можливість навчити клієнта чомусь, щоб він міг впоратися сам? (Grayová, 2009, s. 11)

Після встановлення стосунків із клієнтом, ретельного спостереження та вивчення його здібностей і поточної ситуації не може статися так, що фахівець, який надає допомогу, виконує лише довірені повноваження без глибшого інтересу. Проте на цьому робота фахівця не закінчується... потреби літньої людини змінюються, особливо з огляду на стан її здоров’я. Наші слова доповнюють також чеські фахівці в галузі соціальної роботи з людьми похилого віку Klevetová, Dlabalová (2008), зазначаючи, що найціннішим внеском професіоналів є дарування свого часу на користь іншої людини, надання простору для довіри та розуміння конкретної літньої людини в конкретній ситуації, а також допомога їй у пошуку сенсу повсякденного життя. Якщо літня людина має підтримку інших, вона здатна долати кризові життєві ситуації та справлятися зі своїми обмеженнями. Нашим найважливішим завданням у роботі з людьми похилого віку є створення сповненого любові та підтримки середовища, наповненого доброзичливістю, приємною атмосферою та водночас чіткими правилами. У безпечному середовищі літні люди почуватимуться краще, зміцнивши впевненість у собі, вони відкриють нові можливості життя та власний потенціал буття в новому середовищі.

Усвідомлення оригінальності (унікальності), вразливості та смертності кожної людини, а також пізнання власних меж у межах самопізнання має мотивувати нас до подальшої діяльності та вдосконалення догляду. Проте дуже важко в усталеній системі окремих закладів соціальних послуг впроваджувати абсолютний індивідуальний підхід, наприклад, під час ранкового підйому чи подачі їжі. Дуже часто на практиці ми стикаємося з тим, що більшу владу мають працівники кухні чи пральні, оскільки «вони» вирішують, коли має бути видана їжа чи коли має бути відправлена брудна білизна. Незалежно від того, чи закінчив клієнт їсти, чи ні. Це стосується насамперед великогабаритних закладів. У закладах з меншою місткістю можна йти назустріч індивідуальним вимогам. Також на практиці трапляється, що доглядачі вирішують щодо так званих «душових днів» без урахування того, чи є ці потреби актуальними або прийнятними для клієнтури. Запобігти таким стереотипам іноді понад сили керівництва закладу, оскільки доглядальсько-сестринський персонал становить більшість працівників і вони логічно мають перевагу. Великим викликом на майбутнє є більш послідовна робота з працівниками, наприклад, у межах подальшої освіти з акцентом на застосування основних етичних принципів у щоденній роботі. Наш досвід підтверджує, що саме знаннєві «бар’єри» доглядачів та доглядальниць і їхнє небажання продовжувати навчання суттєво відображаються на звичайному функціонуванні закладу. Навіть навчальні плани в межах курсу перекваліфікації з догляду не відповідають і не відображають вимог до виконання професії доглядачів та доглядальниць. Усвідомлюючи, що у щоденному контакті з клієнтами – людьми похилого віку – перебуває саме доглядальський персонал, дуже важко втручатися в межах соціальної роботи з огляду на робочий час соціального працівника. Мало хто замислюється над тим, що якщо ранкова гігієна літньої людини відбувається в напруженій, ворожій чи нервовій атмосфері, яку створює доглядач/ка, що перебуває на зміні, дуже важко, а іноді й нереально пропонувати, наприклад, активізаційні заходи для літніх людей. Тож не дивно, що клієнти не здатні до співпраці, апатичні або їхній загальний стан здоров’я, особливо психічний, стрімко погіршується тощо. Соціальні працівники записують в індивідуальні плани, що клієнт відмовляється, не реагує або не бажає співпрацювати тощо. Багато разів догляд надається лише в базовому обсязі, а фахова діяльність виконується лише з труднощами. Якщо літні люди мають порушені комунікативні здібності – ми навіть не дізнаємося, що відбувається під час нашої відсутності або під час раннього ранку чи пізнього вечора. Уся відповідальність лежить на допоміжних професіоналах та їхній саморефлексії щодо виконуваних дій і ставлення до кожного клієнта.

Допоміжні професіонали ніби «забувають» у своїй щоденній рутині про основні етичні принципи в допоміжних професіях Mahrová, Venglářová (2008):

  1. Принцип корисності (beneficiencia) – вчинення максимального добра для конкретного клієнта.
  2. Принцип нешкідливості (nonmaleficiencia) – виключення будь-якого ненавмисного/навмисного заподіяння шкоди.
  3. Принцип автономії – повага до спільного прийняття рішень клієнтом щодо себе.
  4. Принцип справедливості (justicia) – не робити жодних відмінностей між клієнтами.

Причини «забування» є різними: від низького статусу нашої професії, через фінансову винагороду, часові та інші стреси до загрози синдрому вигорання. У центрі нашої уваги, проте, є люди – літні люди, яких не обов’язково цікавлять наші аргументи, чому ми не встигаємо приділити їм час. Чи пробували ми колись замислитися над тим, чи не сприяємо ми, фахівці, своєю поведінкою та вимогами до літніх людей погіршенню стану їхнього здоров’я? З одного боку, найефективніший спосіб допомоги літнім людям полягає у взаємодії фахівців – допоміжних професіоналів (геріатрів, психіатрів, соціальних працівників, медсестер, доглядачів, а також членів родини), а з іншого боку, може статися так, що кожен допоміжний професіонал має конкретний мотив і мету, яку хоче досягти у співпраці з літньою людиною. Іноді літня людина може почуватися розчарованою або збентеженою через вимоги та правила, які приносить із собою режимний заклад, а також загалом через зміну середовища та погіршення стану здоров’я. Парадоксально, але допоміжні професіонали при всіх своїх позитивних зусиллях спостерігають, як літні люди психічно занепадають, впадають у депресію або починають страждати від нових захворювань. Зміни в поведінці, такі як зухвала поведінка, блукання, тиняння, безпорадність, незадоволеність, пригніченість, мають бути викликом для допоміжних професіоналів, а не просто констатацією того, що щось відбувається з клієнтом-літньою людиною. Зізнаймося, скільки з нас шукають причини змін у поведінці літніх людей у закладах соціальних послуг?! Якось природно ми лише констатуємо, що стан здоров’я літньої людини погіршується, і мало хто з нас цілеспрямовано шукає причини. Каузальність погіршення стану здоров’я може бути наслідком не лише адаптаційного процесу, а й, наприклад, наших високих вимог до адаптації, або побічних ефектів ліків, чи тривалих сімейних страждань літньої людини.

Висновок

У наш час заклади соціальних послуг прагнуть адаптувати умови життя клієнтів – літніх людей так, щоб вони максимально наближалися до так званих нормальних умов життя, до яких клієнт звик за попереднім способом життя. Цей тренд розпочав свій шлях пізнання клієнта – літньої людини. Нашими конкретними вчинками ми можемо втілювати клієнтські уявлення про власне життя та спосіб старіння. Пам’ятаймо тому, що літні люди вкладають своє життя в наші руки, і наші руки − руки допоміжних професіоналів − мають бути міцною опорою і водночас ніжним дотиком для літньої людини, яка потребує нашої допомоги.

Автор: PhDr. Miroslava Tokovská Список бібліографічних посилань

[1] BALOGOVÁ, B. 2005. Seniori. 2. vyd. Prešov : Akcent Print, 2005. 158 s. ISBN 80−969274−9−3. [2] GRAYOVÁ, C. 2010. Ako opatrovať chorých. 2. vyd. Martin : Príroda, 2010, 192 s. ISBN 978-80-07-01835-8. [3] KLEVETOVÁ, D., DLABALOVÁ, I. 2008. Motivační prvky při práci se seniory. 1. vyd. Praha : Grada, 2008, 208 s. ISBN 978-80-247-2169-9 [4] MAHROVÁ, G., VENGLÁŘOVÁ, M. a kol. 2008. Sociální práce s lidmi s duševním onemocněním. 1. vyd. Praha : Grada, 2008, 176 s. ISBN 978-80-247-2138-5 [5] PROCHÁZKOVÁ, E. 2008. Důstojná péče o seniora. In: Sestra a lekár v praxi. Č. 5-6/2008, ISSN 1335-9444

Лекція була виголошена на міжнародній науковій конференції Aplikovaná etika v sociálnej práci a ďalších pomáhajúcich profesiách, яка відбулася 20 – 21 жовтня 2010 року в П’єштянах і була опублікована у збірнику цієї конференції: MÁTEL, A. – SCHAVEL, M. – MÜHLPACHR, P. – ROMAN, T. 2010. Aplikovaná etika v sociálne práci a ďalších pomáhajúcich profesiách. Zborník z medzinárodnej vedeckej konferencie. Bratislava : VŠZaSP sv. Alžbety. 413 s. ISBN 978-80-89271-89-4.