Етичні принципи соціальної роботи

Ethical principles of social work Етика — це не лише окрема частина здійснення соціальної роботи як професії (у значенні, наприклад, етичного кодексу), ні галузь освіти (як один із навчальних предметів), ні наукова дисципліна (як етичні правила дослідницької діяльності). Вона є її невід’ємною, інтегральною частиною. Без неї соціальна робота не могла б бути соціальною роботою в жодному зі способів свого існування. При здобутті вищої освіти соціальними працівниками, а також під час виконання самої професії, з погляду етики вирішальним є те, щоб теоретичні знання та практичні навички були вкомпоновані в моральне мислення та дії соціального працівника і охоплювали всю сферу роботи, а також стосунки в межах надання послуг соціальної роботи.

Допис розглядає передусім етичні принципи професії, багато з яких інші автори можуть вважати теоретичними принципами (наприклад, цілісний підхід, empowerment), деякі — правовими передумовами виконання професії (наприклад, повага до прав людини, захист приватності та персональних даних). Це знову свідчить про дуже тісний зв’язок теоретичних та етичних аспектів цієї дисципліни.

Етичні принципи ми розуміємо як «фундаментальні стандарти поведінки, від яких залежать багато інших стандартів і суджень. Принцип є необхідною нормою в системі мислення, яка формує основу для морального міркування в цій системі» (Beauchamp 1996, с. 80-81). З огляду на їхній зв’язок із цінностями, Aadland (2011, с. 18) зазначає, що «неможливо сформулювати жоден принцип, який був би вищим за цінності — вони самі є основою всіх інших принципів».

Формулювання етичного кодексу належить сьогодні до основних вимог професійності та є однією з характеристик професій, що допомагають. Усвідомлюючи, що сам етичний кодекс не може гарантувати етичну поведінку, яка виходить з індивідуальної відповідальності соціальних працівників, його формулювання має велике значення для професії соціальна робота, професіоналів, які в ній працюють, а також користувачів соціальних послуг. Етичні стандарти в соціальній роботі поступово розвиваються, трансформуються та поглиблюються внаслідок змін у суспільстві, громаді, розвитку соціальних послуг і самої професії соціальна робота (Mátel In Tvrdoň et al., 2014).

Сьогодні актуальним міжнародним етичним кодексом соціальної роботи можна вважати спільний документ IFSW/IASSW Етика в соціальній роботі – проголошені принципи, прийнятий у 2004 році. У Словаччині з 1 жовтня 2015 року діятиме новий Етичний кодекс соціальних працівників та асистентів соціальної роботи. У ньому зазначено, що «етичне усвідомлення є фундаментальною частиною професійної діяльності соціального працівника та асистента соціальної роботи. Його здатність і зобов’язання до етичної поведінки є основним аспектом якості послуг соціальної роботи». Крім того, у ньому вказано, що «соціальна робота є динамічно розвиваючою професією, заснованою на цінностях, якими є соціальна справедливість, людська гідність і важливість міжособистісних стосунків». До принципів, які роблять соціальну роботу етично чутливою, можна віднести:

• підтримку соціальної справедливості,
• повагу до гідності особи,
• дотримання прав людини,
• першочерговість інтересів клієнта,
• зусилля заради найкращих інтересів клієнта,
• повагу до професійних кордонів,
• рівне ставлення,
• антидискримінацію,
• повагу до різноманітності,
• самовизначення користувачів послуг,
• участь,
• зміцнення та розширення можливостей користувачів послуг,
• індивідуальний підхід до клієнта,
• повагу до приватності клієнтів,
• повагу до конфіденційності інформації,
• цілісний підхід.

Принцип підтримки соціальної справедливості Цей фундаментальний принцип сучасної соціальної роботи належить не лише до сфери етики, але й наповнює цю дисципліну як ціле. Зокрема, на глобальному рівні принцип соціальної справедливості був визнаний як фундаментальний у двох останніх визначеннях соціальної роботи (IFSW / IASSW, 2000; 2014), а також у міжнародному етичному кодексі (IFSW / IASSW, 2004).

Етичний кодекс соціального працівника та асистента соціальної роботи (2015) визначив соціальну справедливість як ключову цінність, подібно до інших національних етичних кодексів (наприклад, американського, британського, канадського тощо). У ньому сказано: Соціальний працівник та асистент соціальної роботи несе відповідальність за підтримку соціальної справедливості у стосунках з усім суспільством, а також у стосунках з людьми, які користуються послугами соціальної роботи. Він прагне забезпечити всім людям доступ до необхідної інформації, послуг і ресурсів, рівність можливостей та участь у процесі прийняття рішень. Створює умови, які дозволяють користувачам послуг соціальної роботи досягти того, на що вони мають право. Соціальний працівник та асистент соціальної роботи сприяє усуненню проявів і причин соціальної несправедливості, дискримінації, гноблення та бар’єрів, що підтримують соціальне виключення. Він докладає зусиль для досягнення соціальних змін, соціального розвитку та соціальної інклюзії, особливо на користь вразливих і пригноблених осіб та груп людей.

Під соціальною справедливістю у ширшому розумінні можна, звісно, розуміти будь-яку дистрибутивну модель, що охоплює всі релевантні суспільні відносини (включаючи статусні права, визнання меншинної ідентичності, захист довкілля тощо), проте під цим поняттям у вужчому сенсі зазвичай мають на увазі буквально «економічну справедливість», у якій йдеться насамперед про проблематику справедливого розподілу дефіцитних матеріальних цінностей. Blaha (In Mátel et al., 2012) при поясненні сутності соціальної справедливості розрізняє «заслужену винагороду» та «справедливість за потребами». У концепції справедливості за заслугами оцінка індивіда має бути пропорційною його докладеним зусиллям, тобто «кожному те, що йому належить». Індивід отримує винагороду на основі власних якостей або заслуг, незалежно від інших індивідів чи суспільства в цілому. При цьому істотно важливою є якість виконання, оскільки здібніші, згідно зі справедливістю результатів, мають бути «за заслугами» справедливо винагороджені. Згідно із «справедливістю за заслугами» слід присудити кожному стільки, скільки він «заслужив», а отже, тим, хто здібніший, ми присудимо, зрозуміло, більше, або ж усе. Передумовами для цієї концепції є базові вимоги: по-перше — справедливим є те, що людина отримала відповідно до чинного права та ринкового механізму; по-друге — справедливим є пожинати плоди своєї праці; по-третє — справедливість повинна відображати моральні заслуги. З іншого боку, концепція «справедливості за потребами» вказує на той факт, що необхідно брати до уваги й менш здібних індивідів (незалежно від того, чи є критерієм якості або здібностей ринок чи будь-що інше), і ні до кого не слід ставитися так, щоб дана людина втратила гідність чи навіть саму можливість вижити. Ця інтуїція виходить насамперед із розуміння справедливості як рівного доступу і пробуджується в людях передусім у загострених ситуаціях, при погляді на страждання бідних і голодуючих. Спрощено кажучи, якщо хтось «справедливо» досяг мільярдів, а інші «справедливо» вмирають від голоду, «справедливим» це не є. У цьому випадку недостатньо «справедливості за заслугами», навпаки, пропонується «результативний» принцип соціальної справедливості, мотивований критерієм потреб. Ключем до справедливого розподілу матеріальних благ у цьому випадку є не критерій заслуг чи результативності, а потреб чи солідарності. Сенсом такого розуміння справедливості є вирівнювання суспільних умов для всіх індивідів, або принаймні забезпечення гідного мінімуму для виживання кожної людської істоти. «Справедливість за потребами» закономірно вимагає редистрибутивної (перерозподільчої) політики з огляду на потреби індивідів. Основою концепції потреб є, власне, загалом цінність солідарності (у значенні нереципрокного переказу). Це означає, що йдеться про перекази від сильніших до слабших, наприклад, від багатих до бідних, від здорових до хворих, від осіб у продуктивному віці до пенсіонерів тощо. Сутністю є задоволення базових людських потреб незалежно від того, чи людина на це заслуговує, чи ні. Підсумовуючи, можна завершити зв'язок між обома концепціями соціальної справедливості думкою Nicholas Barr (1998, In Mátel et al., 2012), згідно з якою «аспект заслуг передбачає, що той, хто працює більше годин, заслуговує на більшу винагороду, а аспект потреб передбачає, що не повинно статися так, щоб індивід, який є непрацездатним, голодував».

Між соціальною справедливістю та правами людини існує тісний зв'язок. Згідно з Blaha (In Mátel et al., 2012, с. 63), «у самій суті поняття соціальна справедливість можна аналітично простежити концепцію прав людини, оскільки базовою передумовою справедливого розподілу стає вимога, щоб кожна людська істота мала забезпечені матеріальні умови для гідного життя. Таку вимогу можна найпереконливіше обґрунтувати тоді, коли ми виходимо з переконання, що кожна людина володіє певними правами людини, до яких належить і право на гідні матеріальні умови та соціальне забезпечення».

Принципи дотримання прав людини та поваги до людської гідності кожної особи без винятку належать до фундаментальних вимог соціальної роботи. Майже всі етичні кодекси соціальної роботи, включаючи міжнародний кодекс IFSW / IASSW (2004), експліцитно відображають цей факт. Подібно до цього і обидва глобальні визначення соціальної роботи (IFSW / IASSW, 2000; 2014). До них останнім часом приєднався і новий словацький етичний кодекс (2015). Людську гідність він ідентифікував як одну з ключових цінностей професії. У тексті кодексу зазначається: Соціальна робота ґрунтується на повазі до гідності всіх людей без винятку та на дотриманні прав людини, як вони зазначені в міжнародних документах.

У центрі уваги соціального працівника має стояти індивід зі своїми невід'ємними, нескасовними та невідворотними правами, які належать кожній людині від народження до смерті. Людина має певні базові права людини, і їх неможливо порушити в ім'я жодного вищого блага. Іншими словами, неможливо принести в жертву одну людину в інтересах іншої людини чи всього суспільства (Blaha In Mátel et al., 2012). Кожній людині, незалежно від її фізичного, психічного та соціального стану, належить невід'ємна гідність, що засновує її невимовну цінність (Mátel, 2012, с. 140). Оскільки соціальна робота ґрунтується на повазі до цінності та гідності всіх людей і на правах, що з цього випливають, соціальні працівники повинні підтримувати та захищати фізичну, психічну, емоційну та духовну цілісність і добробут кожної людини (IFSW, 2004, ч. 4.1). Цінність індивіда є вищою за все інше. Особа поставлена вище, ніж інтереси інституції чи будь-які матеріальні цінності (Havránková, In Matoušek, 2008, с. 68). Завданням соціального працівника не є оцінювати моральний рівень клієнта (соціальний працівник не є священиком чи проповідником). Не є професійним звинувачувати клієнта в тому, що «він сам у цьому винен» тощо, а приймати його. Прийняття — це здатність соціального працівника зберігати повагу до клієнта, навіть якщо він проявляє ризиковану поведінку. Воно ґрунтується на безумовній повазі до людини як людини.

Права людини можна розуміти єдино так, якщо ми застосовуємо їх універсально, тобто до кожної людини. Тому що якщо ми говоримо про якесь «право», яке хтось має, а інший ні, тоді ми вже говоримо не про «право», а про «привілей» деяких людей. До поняття «право» логічно належить «рівність» усіх людей, а отже, скасування привілеїв (Blaha In Mátel et al., 2012, с. 79). Соціальний працівник повинен знати важливі міжнародні документи, які присвячені правам людини, щоб їхні принципи він міг застосовувати у щоденній роботі з клієнтами. Йдеться при цьому про документи багатьох міжнародних інституцій:

Організація Об'єднаних Націй (ООН) – це насамперед Загальна декларація прав людини (1948); Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966); Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966); Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966); Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979); Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1984); Конвенція про права дитини (1989); Міжнародна конвенція про захист прав усіх трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей (2004); Конвенція про права осіб з інвалідністю (2006).

Рада Європи (РЄ) – у сфері соціальних прав слід звернути увагу насамперед на Європейську соціальну хартію, яку в 1961 році прийняла Рада Європи (у 1996 році вона була переглянута). До основних сфер, якими займається хартія, належать житло (напр. право на належне і доступне за ціною житло; зусилля щодо зменшення кількості бездомних), здоров'я (напр. доступна медична допомога, охорона материнства, а також здорове довкілля), освіта (напр. безкоштовна початкова і середня освіта), зайнятість (напр. справедливі умови праці, заборона дитячої праці, право на страйк), правовий і соціальний захист (напр. право на соціальне забезпечення, соціальну допомогу і соціальні послуги, право на захист від бідності та соціального відчуження, правовий захист сім'ї), пересування осіб (напр. право на возз'єднання сім'ї) чи недискримінація (напр. право чоловіків і жінок на рівне поводження). За тим, чи дотримуються зобов'язання, встановлені в хартії, наглядає Європейський комітет із соціальних прав.

Європейський Союз (ЄС) – у 1989 році союз прийняв так звану Соціальну хартію Європейського Союзу (офіційно під назвою Європейська хартія основних соціальних прав працівників), яка зобов'язувала держави-члени до конкретних зобов'язань у сфері захисту соціальних прав у межах спільного європейського ринку (напр. право на справедливу заробітну плату, соціальний захист, право працівників на участь в управлінні, право на охорону здоров'я і безпеку на роботі, право чоловіків і жінок на рівне поводження тощо). Соціальна хартія ЄС стала частиною Договору про ЄС (так званого Маастрихтського договору), який набув чинності в 1993 році. Можливо, ще вагомішою в межах ЄС стала Хартія основних прав і свобод Європейського Союзу, яка в собі охоплює захист громадянських, політичних і соціальних прав як ціле. Хартія є за допомогою Лісабонського договору юридично обов'язковою для всіх 28 держав-членів ЄС. Це стосується і тих розділів хартії, які конкретно присвячені соціальним правам, напр. третій і четвертий розділи, що присвячені цінностям рівності і солідарності (право на соціальний захист і соціальну допомогу, право на медичну допомогу, право на справедливі умови праці тощо).

Першим і найважливішим правозахисним документом у XX столітті є Загальна декларація прав людини, яку в 1948 році прийняла Організація Об'єднаних Націй. Її 30 статей заведено поділяти на три основні групи, так звані покоління прав людини. У першому поколінні ми знаходимо громадянські права (на життя, на недоторканність особи та її приватного життя, на особисту свободу, на захист особистої честі, на власність, на справедливий судовий розгляд, на вільне мислення, релігійне сповідання, на вільне пересування і проживання тощо) і політичні права (свобода вираження поглядів, право на інформацію, право на петиції, право на мирні зібрання, право на об'єднання, виборче право, право на опір). У другому поколінні знаходяться економічні права (на працю, на підприємницьку діяльність, на страйк, на особливі умови праці та на підвищену охорону здоров'я на роботі для жінок, неповнолітніх та осіб з інвалідністю тощо), соціальні права (право на медичну допомогу, право на пенсійне забезпечення, право на захист сім'ї тощо) і культурні права (право на освіту, на вільні наукові дослідження тощо). Друге покоління, а отже, у ширшому розумінні слова сферу соціальних прав, найкраще відображають статті 22–26: Стаття 22: Кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави. Стаття 23: (1) Кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. (2) Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. (3) Кожна людина, яка працює, має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування для неї самої та її сім'ї і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення. (4) Кожна людина має право створювати професійні спілки і вступати до професійних спілок для захисту своїх інтересів. Стаття 24: Кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку. Стаття 25: (1) Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини. (2) Материнство і дитинство дають право на особливе піклування і допомогу. Усі діти, народжені у шлюбі чи поза шлюбом, повинні користуватися однаковим соціальним захистом. Стаття 26: (1) Кожна людина має право на освіту. Освіта повинна бути безкоштовною, принаймні в тому, що стосується початкової і загальної освіти. Початкова освіта повинна бути обов'язковою. Технічна і професійна освіта повинна бути загальнодоступною, а вища освіта повинна бути однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного. (2) Освіта повинна бути спрямована на повний розвиток людської особистості і на зміцнення поваги до прав людини і основних свобод. Освіта повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма народами, расовими або релігійними групами, а також сприяти діяльності Організації Об'єднаних Націй з підтримання миру. (3) Батьки мають право пріоритету у виборі виду освіти для своїх малолітніх дітей.

Нарешті, у третьому поколінні Загальної декларації прав людини можна знайти так звані права солідарності, або постмодерні права, як-от право на мир, право на сприятливе довкілля, права національних і етнічних меншин, право на доступ до культурної спадщини тощо (Blaha In Mátel et al., 2012, с. 79-80).

З огляду на повагу до прав важливо розуміти той факт, що деякі особи не повинні сприйматися лише як об’єкти права та об’єкти нашої опіки, а як суб’єкти права, активні та рівноправні учасники при прийнятті рішень щодо справ, які їх стосуються. Guráň (2015) наголошує на цьому факті особливо стосовно дітей. «Дитина на підставі Конвенції про права дитини (1989) є носієм прав (right holders). Прийняття дорослими цього історично нового статусу дитини є проблемою не лише у сильно традиційних країнах, що розвиваються, а й у багатьох демократичних країнах світу, включаючи Словаччину. З цим пов’язана проблема розуміння прав дитини як чогось, що ми, дорослі чи суспільство, даємо дітям додатково, і на наш розсуд та рішення ми ці права надамо чи не надамо. Розуміння дитячих прав як винагороди чи «подарунка» є природно неправильним, і, навпаки, необхідно усвідомити, що кожна країна, яка ратифікувала Конвенцію, зобов’язана надавати всі права, зазначені в ній, і її основним обов’язком є через урядові, управлінські та адміністративні структури гарантувати ці права та їх застосування».

Bicková та Hrdinová звертають увагу на той факт, що деякі групи осіб (наприклад, особи з ментальними чи фізичними вадами, люди похилого віку тощо), хоча природно мають ці права, не здатні їх самостійно реалізувати і наповнюють їх лише за допомогою інших (In Bicková et al., 2011, с. 48). Завданням соціальних працівників у роботі з такими цільовими групами є допомога у здійсненні їхніх невід’ємних прав людини зі збереженням принципу, що вони постійно вважатимуться їхніми носіями.

Принципи пріоритетності та найкращих інтересів клієнта

Соціальні працівники несуть першочергову відповідальність за осіб, які користуються їхніми послугами. Це означає, що з професійної точки зору першочерговими є інтереси клієнта, а не інтереси самого працівника чи організації, в якій він працює. Наголошення на цій пріоритетності не є самоціллю, оскільки на практиці ми можемо зустрічатися з випадками, коли цей принцип порушується. Міжнародний етичний кодекс тому зазначає, що «соціальні працівники не підпорядковують потреби та інтереси людей, які користуються їхніми послугами, своїм власним потребам та інтересам» (IFSW/IASSW 2004, п. 5.5). На додаток до нього і в словацькому етичному кодексі (2015) ми знайдемо: Соціальний працівник та асистент соціальної роботи має першочергову відповідальність перед особами, які користуються послугами соціальної роботи. Він не шкодить клієнтам, а також не підпорядковує їхні потреби та інтереси своїм власним потребам та інтересам. Він поводиться з ними бездоганно, з увагою, повагою та створює з ними стосунки, засновані на довірі. У спілкуванні з клієнтами або про них він не висловлюється зневажливо чи пейоративно.

Принцип нешкодження (non-maleficiencia, з лат. maleficium — шкода, кривда, безправ’я, злий вчинок, злочин) досить часто зустрічається в етичних кодексах лікарів та інших медичних працівників. Останнім часом він також зазначається в етичних кодексах інших професій. Словацький етичний кодекс застосовує його також до сфери спілкування, де соціальний працівник повинен реагувати професійно, а не емоційно і в жодному разі не зневажливо чи пейоративно.

Власні інтереси соціального працівника, які б шкодили або могли шкодити інтересам користувачів послуг, ми можемо назвати неправомірними. До цієї групи може належати вся сфера так званих дуальних та багаторазових стосунків, які ми нижче наведемо у принципі поваги до меж професійних стосунків. З іншого боку, існують і правомірні вимоги, які має право висувати соціальний працівник. Ми навели їх у розділі про відповідальність соціального працівника перед самим собою. На цьому місці лише нагадуємо положення словацького етичного кодексу (2015), що необхідно брати «до уваги його власні ресурси, межі, щоб не було під загрозою його власне здоров’я».

Принцип найкращих інтересів дитини є одним із центральних понять міжнародної Конвенції про права дитини (1989). Він гарантує дитині, що при прийнятті рішень щодо неї, або які її стосуються, найважливіше врахувати її інтерес, а не інтерес дорослих. Ці випадки є дуже частими, наприклад, при розлученнях, передачі дитини на виховання, а також при виборі школи тощо. Принцип найкращих інтересів дитини розуміється не як остаточне рішення, а як процес прийняття рішень, у якому зважуються різні погляди та можливості і в якому не повинна бути відсутня думка самої дитини. При оцінці найкращих інтересів виходять із припущення, що кожен випадок потрібно оцінювати індивідуально і неможливо використовувати якісь загальні критерії (Guráň et al., 2015).

Паралельно до цього поняття могло б частіше використовуватися сполучення «найкращий інтерес користувача соціальних послуг» (ми знайдемо його вже і в словацькому етичному кодексі), яке б стосувалося ширшого кола клієнтів, ніж діти, і термінологічно є змістовно багатшим, ніж концепція, що пріоритезує інтереси клієнтів перед інтересами працівників та організацій. Історично йому міг би відповідати принцип спрямування до добра, тобто beneficia (з лат. bene — добре, beneficium — добродійство, ласка, прихильність). Подібно до пошуку найкращих інтересів дитини, йтиметься про процес прийняття рішень, у якому зважуються різні перспективи та можливості і в якому не повинна бути відсутня думка та рішення самого клієнта (див. нижче принципи участі та самовизначення). Послуги соціальної роботи, що надаються, згідно з цим принципом, повинні бути завжди комплексними, і клієнти повинні бути про все, що їх стосується, достатньо поінформовані. Словацький етичний кодекс (2015) у цьому контексті наводить важливі правила: Соціальний працівник та асистент соціальної роботи інформує користувачів послуг про спосіб, обсяг, можливості та наслідки, а також про передбачувані небажані ризики фахової допомоги. Соціальний працівник та асистент соціальної роботи усвідомлює свої фахові та професійні обмеження та межі власної компетенції. Він інформує клієнта про можливості використання всіх послуг соціальної роботи та інших форм допомоги, а саме не лише в установі, в якій він здійснює соціальну роботу. Він зобов’язаний забезпечити безперервність послуг та допомоги клієнту у випадку, якщо вони надалі необхідні, хоча він сам з належних причин закінчує їх надання. Якщо він не здатний надати клієнту адекватну послугу соціальної роботи, він перенаправляє його своєму колезі, іншому допоміжному працівнику або установі.

Крім того, необхідно зазначити, що на практиці соціальні працівники можуть зустрітися з безліччю ситуацій, коли вони потрапляють у конфлікт інтересів кількох клієнтів, які користуються послугами в одній організації. Прийняття рішень у таких ситуаціях є складним і може приносити працівнику дилеми різного характеру. Хоча соціальному працівнику може йтися про найкращі інтереси клієнта, питання в цьому випадку — якого саме? Особливу увагу професійний працівник повинен приділяти всім особам, які не можуть достатньо себе представляти, захищати чи висловлюватися (зокрема діти, особи з тяжкими вадами здоров’я, деякі люди похилого віку тощо).

Певну професійну стриманість, відповідальність і коректність слід зберігати, коли клієнтка або клієнт надають дані про іншу особу (наприклад, свого колишнього чоловіка, свекруху). Часто це можуть бути емоційно забарвлені, негативно перебільшені твердження, які дана особа може суб’єктивно сприймати як «правдиві», але які для соціального працівника не можуть становити базу для об’єктивної оцінки третьої особи. Особливо нагальним це є при офіційному виконанні соціально-правового захисту дітей (Mátel et al., 2012, с. 139). Novák (2006, с. 26) з досвіду в сімейному консультуванні зазначає: «Навіть якби матуся змальовувала контакт дитини з батьком після розлучення в найгірших барвах, а дитина, плачучи, стверджувала, що татка вже не хоче бачити, не може (працівник SPODaSK) написати звіт із висновком: "Не рекомендую контакт батька з дитиною", поки батька не бачив і ретельно його не обстежив». До цього слід додати, що в такому випадку має бути застосований принцип найкращих інтересів дитини, а не найкращих інтересів одного чи іншого з батьків.

У деяких випадках соціальні працівники повинні захищати клієнтку або клієнта від них самих та їхніх самоушкоджувальних проявів поведінки. Особливо сюди належить робота із суїцидальними клієнтами та особами з різними психічними розладами.

Принцип дотримання професійних меж

Людські стосунки є важливою частиною виконання професії соціальна робота. Професійні стосунки повинні мати також свої чіткі межі, а саме під час професійного контракту, у певних випадках і після його завершення. Чітко визначені межі в допоміжних професіях захищають не лише клієнтів, а й самих працівників.

Межі не повинні бути двозначними. В англійській літературі у цьому зв’язку говорять про дуальні або множинні стосунки (dual/multiple relationships). Маються на увазі інші стосунки, які існують поряд із первинними професійними стосунками, наприклад, сімейні, романтичні, сексуальні, фінансові або підприємницькі. Ці стосунки можуть затуманити межі між професіоналами та клієнтами, вплинути на фахові висновки, потенційно спричинити конфлікт інтересів або зловживання клієнтами (Mátel et al., 2012, с. 159). Barker (2003, с. 131) у цьому зв’язку говорить про неетичну практику при перейнятті другої ролі щодо клієнтів, яка має тенденцію перейти до їхнього зловживання або має принаймні довгострокові негативні наслідки для них. Також Reamer (2006, с. 109) зазначає, що стосунки між соціальними працівниками та клієнтами, засновані на неясних і непрозорих дуальних або множинних стосунках, можуть бути деструктивними. Він розрізняє при цьому п’ять концептуальних категорій, до яких вони можуть належати: 1. інтимні стосунки; 2. пошук особистої вигоди; 3. якщо професіонали шукають відповіді на свої власні емоційні потреби або залежності (наприклад, коли вони самі почуваються самотніми або соціально ізольованими); 4. альтруїстичні прояви (наприклад, надання приватного номера телефону, подарунків клієнтам, написання ніжних повідомлень); 5. реакції на непередбачувані обставини.

Деякі етичні кодекси вказують на потребу професійних меж між особистим і професійним життям у загальному плані (пор. IFSW, 2004, № 5.3). Багато етичних кодексів експліцитно вказують межі в сексуальній сфері, як-от американський етичний кодекс (NASW, 2008). У новому словацькому етичному кодексі ми читаємо: Соціальний працівник та асистент соціальної роботи дотримується меж між особистим і професійним життям. Робоче становище щодо клієнта не може бути в жодному разі використане у власних інтересах, а також для отримання неправомірних переваг сексуального, політичного, соціального або економічного характеру. З користувачами послуг чи з їхніми близькими родичами він не встановлює партнерських або сексуально орієнтованих стосунків. Він не зловживає своїм становищем для особистого збагачення, а також для надання переваг своїм родичам і знайомим.

Reamer (1998, с. 83) зазначає, що будь-яка форма сексуальних активностей або контактів із клієнтками чи клієнтами загалом вважається самоцільною та такою, що зловживає, незалежно від мотиву соціального працівника чи працівниці. Це стосується і випадків, коли йдеться про сексуальні стосунки, яких вимагають клієнтки або клієнти. Якщо вони втягнуті в сексуальні активності зі своїми соціальними працівниками, вони бувають збентежені характером і наміром таких стосунків, і зазвичай це має на них шкідливий вплив. Що стосується проблематики сексуального зловживання та сексуального насильства, тут ідеться не лише про порушення етичних принципів, а й про насильницьку злочинну діяльність. Згідно з кримінальним законом, у Словаччині під сексуальним зловживанням розуміється статевий акт або інший спосіб сексуального зловживання з особою, молодшою за п’ятнадцять років (пор. § 201 закону № 300/2005 З. з.). Склад злочину сексуального насильства виконає той, хто насильством або погрозою безпосереднього насильства змусить іншого до орального контакту, анального контакту або інших сексуальних практик, або хто для такого акту використає його безпорадність (§ 200). Випадки сексуального зловживання клієнтів і клієнток соціальними працівниками дуже негативно впливають на громадську думку про професію соціальних працівників і знижують довіру громадськості до них. Тому в етичних кодексах доречно вказувати, що соціальні працівники не повинні сексуально зловживати жодною особою.

Особливою проблематикою є збереження професійних меж, коли йдеться про фізичні контакти. Соціальні працівниці та працівники повинні ретельно розрізняти прийнятний і неприйнятний фізичний контакт із клієнтами та клієнтками. Прийнятні фізичні контакти повинні мати чітко визначені культурно чутливі межі. Соціальні працівниці та працівники повинні залишатися протягом усього часу професійних стосунків чутливими до того, як клієнти або інші можуть інтерпретувати фізичні контакти (пор. Mátel et al., 2012).

Принципи рівного ставлення, антидискримінації та поваги до різноманітності

З огляду на повагу до гідності та прав людини клієнтів важливо підкреслити, що йдеться про права кожної людини без винятку. Тому вимога рівного ставлення та антидискримінації є інтегральною частиною майже всіх етичних кодексів соціальної роботи. Словацький етичний кодекс (2015) зазначає, що соціальний працівник та асистент соціальної роботи прагне забезпечити рівність можливостей, сприяє усуненню проявів і причин дискримінації та гноблення. До його відповідальності щодо робочого місця належить також запобігання та усунення всіх форм дискримінації та насильства на робочому місці. В окремій статті, крім того, зазначається: Послуги соціальної роботи надаються кожному заявнику незалежно від походження, кольору шкіри, раси, етнічної приналежності, національності, мови, віку, статі, гендеру, сексуальної орієнтації, стану здоров’я, віросповідання, політичних переконань, сімейного стану, соціально-економічного статусу та незалежно від того, як він бере участь у житті всього суспільства.

У соціологічному словнику французьких авторів наведено просте визначення дискримінації як несправедливого поводження з людьми на основі аргументів без раціонального підґрунтя (In Boudon, 2004, с. 37). Процес, спрямований на повну ліквідацію дискримінаційного оцінювання та поводження, називається антидискримінацією. У Словаччині центральною законодавчою рамкою захисту від дискримінації є Конституція Словацької Республіки та так званий антидискримінаційний закон № 365/2004 Зб. з урахуванням пізніших змін. Вимога рівного поводження поступово інтегрується в усі сфери професійної діяльності. Цікаво, що міжнародний етичний кодекс (IFSW/IASSW, 2004), як і словацький етичний кодекс, віднесли антидискримінацію до сфери соціальної справедливості, що випливає з потреби протистояти всім формам дискримінації не лише на індивідуальному, а й на загальносуспільному рівні. Метою є те, щоб антидискримінація стала частиною життя всього суспільства.

Принцип недискримінації є одним із фундаментальних принципів захисту прав дитини згідно з Конвенцією про права дитини (1989). За Guráň (2015), Конвенція виходить за межі антидискримінаційних законів, оскільки «забороняє дискримінацію не лише на основі індивідуальних характеристик людини, а й гарантує дитині недискримінацію на основі статусу та характеристик її батьків чи членів сім'ї. Наприклад, дитина не повинна нести наслідки, якщо її батько є кримінально переслідуваним, мати є членом забороненої секти тощо. Це дуже важливе положення, особливо у випадках міграції дітей та дітей без супроводу».

Усунення дискримінації із суспільства означає також усунення упереджень (лат. prejudicium), про які хтось влучно сказав, що «легше розбити атом, ніж упередження». За Allport (2004), упередження означає думати про інших негативно без належного обґрунтування. Тими «іншими» можуть бути, наприклад, євреї, роми, мігранти, особи з психічними розладами тощо. Етнічне упередження — це антипатія, яка випливає з помилкової та закостенілої генералізації. Цю антипатію можна відчувати або виражати. Вона може бути спрямована проти групи як цілого або проти індивіда, оскільки він є членом цієї групи (Allport, 2004, с. 41).

У більшості випадків очевидно, що людина вдається до селективного вибору кількох власних спогадів, інформації з других рук, змішує їх із чутками та надмірно узагальнює. Мабуть, ніхто не може знати всіх євреїв, усіх ромів, усіх мігрантів, усіх осіб із ментальними порушеннями тощо. Негативне ставлення до цих груп як цілого є прикладом негативного мислення без належного обґрунтування. Упередження зазвичай проявляється в тому, як ми поводимося з окремими членами відторгнутої групи. Воно може проявлятися в образах, уникненні, дискримінації, фізичному нападі аж до винищення цілих груп, що ми знаємо також з історії XX століття. До новітніх ефективних засобів поширення упереджень належать мас-медіа. До процесу усунення упереджень ми можемо зарахувати міжкультурну освіту, пізнання відмінних культур, пошук особистого контакту з ними, пропаганду толерантності та практичне поважання різноманітності. «Дослідження показують, що люди, які усвідомлюють свої упередження і соромляться їх, перебувають на доброму шляху до того, щоб позбутися їх» (Allport, 2004, с. 519). З огляду на застосування принципу поважання різноманітності, ми знайдемо вже і в словацькому етичному кодексі наступне: Соціальний працівник та асистент соціальної роботи поважає приналежність до соціальних груп, національну, релігійну, етнічну та культурну різноманітність індивідів, груп і спільнот. Принцип самовизначення користувачів послуг

Право на самовизначення (right to self-determination) визнає потреби користувачів соціальних послуг вільно приймати власні рішення та робити вибір (пор. Barker, 2003, с. 387). Banksová (2006, с. 48) розрізняє негативне та позитивне значення самовизначення. У негативному сенсі йдеться про надання комусь можливості діяти згідно з його власним вибором. У позитивному значенні йдеться про створення умов, які дозволять особі стати більш самовизначеною, що означає допомогти їй досягти стану, в якому вона матиме здатність бачити досяжні можливості. Принцип самовизначення означає також те, що залежить лише від клієнта, чи буде він залучатися до процесу соціальної роботи, чи ні. Соціальний працівник керує інтервенцією, але не клієнтом (Havránková, In Matoušek 2008). Hartl (In Matoušek et al., 2008, с. 86) у зв'язку з консультуванням зазначає, що особа, яка має проблеми, є водночас особою, яка має ресурси, необхідні для їх вирішення. Тому консультант створює стосунки, які дозволяють клієнту шукати та знаходити власні відповіді на проблеми.

Частиною права на самовизначення є також автономія, під чим розуміється здатність забезпечувати свої власні потреби, здійснювати незалежні дії без контролювання іншими (пор. Barker, 2003, с. 34). Matulayová (In Aadland, Matulayová, 2011, с. 67) визначає автономію як «відносну самостійність індивіда щодо соціального оточення, як здатність і можливість вести життя за власними правилами та самостійно визначати цілі і взагалі, приймати рішення, застосовувати свободу вибору». За Novotná та Lašek (2010, с. 427), автономію можна охарактеризувати незалежністю та самостійністю у сфері думок, емоцій, цінностей та активностей. Ці автори вказали на існування двох компонентів автономії. Одним із них є незалежність від інших, яка має характеризуватися самостійністю, впевненістю в собі, сприйняттям особистої компетентності, власних якостей та здібностей, волі, самоствердженням або активністю. Другим фактором автономії є соціальна резистентність, стійкість до тиску оточення, або здатність відстояти себе, керувати своїми діями та подіями навколо себе (прим.: тут це вже переплітається із самовизначенням), здатність не піддаватися зовнішнім тискам (нонконформізм).

Згідно з новим словацьким етичним кодексом, до самовизначення належить також участь у процесі прийняття рішень. До права на самовизначення належить також право на переривання або припинення соціальних послуг з боку клієнта, що зазначає і новий словацький етичний кодекс: Соціальний працівник та асистент соціальної роботи приймає та підтримує припинення надання послуг клієнтами тоді, коли вони здатні допомогти собі самі, послуги соціальної роботи більше не є потрібними або не служать їхнім найкращим інтересам. Превентивна підтримка клієнтів у таких випадках може здійснюватися за допомогою катамнезу.

Соціальні працівниці та працівники мають завдання не лише підтримувати своїх клієнтів до усвідомлення власної відповідальності та власних рішень, а й до їх практичної реалізації. До права на самовизначення належить також право на переривання або припинення соціальних послуг з боку клієнта. Особливо у випадку мимовільних клієнтів, соціальні працівники повинні надати інформацію про обмеження, що випливають із припинення надання послуг, а також про альтернативні можливості надання інших форм допомоги.

До важливих інструментів підтримки права на самовизначення належать цілеспрямоване й активне посилення та уповноваження клієнтів, далі — інформована згода, підвищення участі клієнтів у вирішенні власних соціальних проблем та індивідуалізація соціальної роботи, особливо в резидентних закладах соціальних послуг (Mátel, 2012, с. 147).

З огляду на соціальні послуги, повага до автономії означає, що клієнт повинен мати владу та контроль над власним життям і вирішувати щодо нього тією мірою, якою йому це дозволяють його фізичні та психічні детермінанти (вік, стан здоров’я, інвалідність тощо). Дуже важливим завданням соціальних працівників під час роботи з клієнтами з особливими потребами (особами з ментальними, фізичними або множинними порушеннями) є оцінка того, якого рівня автономії та незалежності вони можуть досягти в житті. Dubayová та Hrebeňárová (In Aadland, 2011, с. 81) слушно констатують, що в осіб з ментальними порушеннями можливості виховання автономії детерміновані їхнім ментальним порушенням, проте досягти певного рівня автономії можливо і в них. З погляду процесу, навіть саме оцінювання має здійснюватися виключно разом із клієнтом. У закладах для людей похилого віку або в будинках соціальних послуг користувачі послуг повинні мати не лише достатню кількість відповідних занять протягом дня, а й можливості для їх вибору чи відмови від них. Якщо для деяких дій із самообслуговування їм потрібно більше часу, необхідно, щоб їм було надано достатньо часу. Подібно до цього, Bicková (2011, с. 48) у контексті соціальних послуг зазначає, що навіть людина, позбавлена дієздатності, у деяких питаннях може вирішувати самостійно, без опікуна, згідно зі своєю волею (наприклад, що їсти, о котрій годині лягати спати, що одягнути, як проводити вільний час тощо). Щоб послуга могла бути надана належної якості згідно з індивідуальним планом розвитку, основою є знання волі користувачів послуг.

Принцип участі (співучасті)

У дуже тісному зв’язку з правом на самовизначення перебуває право на співучасть (right to participation). Міжнародний етичний кодекс IFSW/IASSW (2004, ч. 4.1.2) зазначає: «Соціальні працівники мають підтримувати повне залучення та участь людей, які користуються їхніми послугами, таким чином, щоб вони могли досягти уповноваження в усіх аспектах прийняття рішень та дій, які зачіпають їхнє життя». Подібно до цього, новий словацький етичний кодекс зазначає: Соціальний працівник та асистент соціальної роботи прагне до збільшення спроможностей клієнта, підтримує його власну відповідальність та автономію, право на самовизначення та співучасть.

Řezníček (1994, с. 47) наголошував, що ключем до успішної інтервенції є мотивація клієнта до співпраці. Strieženec (1996, с. 146) влучно зазначив, що співучасть клієнтів у власному соціальному забезпеченні, у часи несприятливих життєвих ситуацій, вимагає достатньої поінформованості про можливості такого забезпечення, знання обов’язків, правових процедур та установ, де можна звернутися по допомогу. Саме це є завданням і соціальних працівників. Вони ніколи не повинні вирішувати проблеми користувачів соціальних послуг замість них. Mátel (2012) тому застерігає, що соціальні працівники мають радше прагнути шукати способи залучення користувачів послуг до вирішення власних проблем. Тому доречніше було б говорити про співучасть соціальних працівників у вирішенні соціальних проблем клієнтів, ніж навпаки (про співучасть клієнтів у вирішенні їхніх проблем соціальними працівниками).

Важливо, що принцип участі стосується не лише дорослих, здорових клієнтів. Особливу роль мають соціальні працівники у випадку клієнток або клієнтів, які мають обмежену або знижену здатність до прийняття рішень (наприклад, у дітей, осіб, які страждають на певні види психічних захворювань, травми мозку, у наркозалежних осіб, осіб, позбавлених дієздатності тощо). Для соціальних працівників у таких випадках важливо розрізняти сфери, у яких особи мають знижену або обмежену здатність приймати рішення, від тих, у яких вони можуть бути самостійними та компетентними. Важливо ідентифікувати та шукати їхні сильні сторони й підтримувати якомога більшою мірою їхню співучасть.

Принцип участі належить до основних стовпів Конвенції про права дитини (1989). Згідно з Guráň (2015), «право дитини бути почутою є в усьому розвитку суспільства найбільшою, можна сказати, навіть "революційною" зміною. Цим принципом дитина стає повноцінним партнером дорослих при прийнятті рішень щодо справ, які її стосуються. У цих контекстах відіграють значну роль вік та зрілість дитини. Співучасть при прийнятті рішень природно повинна враховувати ці два важливі фактори. Загалом можна констатувати, що дитина здатна з раннього дитинства висловити своє ставлення, думку, настрій (наприклад, малюнком, рухом тощо), і завдання нас, дорослих, — зрозуміти це послання, а не навпаки — висувати наші вимоги до дитини, яким чином вона має висловитися. З цієї причини Комітет з прав дитини не рекомендує встановлювати вікові межі, відколи дитина може висловлюватися чи бути почутою. У багатьох країнах це, наприклад, 10 років або від віку кримінальної відповідальності тощо. Ще однією дуже важливою умовою застосування цього принципу є обов’язок приділяти (надавати) думці дитини також належну вагу при прийнятті рішень щодо неї. Іншими словами, недостатньо лише провести формальну розмову з дитиною, зробити запис тощо, як це часто трапляється в судах, органах соціального захисту, поліції та інших місцях, включаючи школу, а потрібно цю думку поважати та повністю враховувати в процесі прийняття рішень».

Новий словацький етичний кодекс (2015) з огляду на підвищений ризик порушення цього принципу у вибраних груп клієнтів зазначає: Навіть в особливих випадках клієнтів, які мають довготривалу або постійну інвалідність, обмежену дієздатність, дітей, людей похилого віку та інших вразливих груп, соціальний працівник та асистент соціальної роботи прагне досягнення якомога більшої міри їхньої автономії та участі в прийнятті рішень щодо їхньої особи.

Принцип посилення та уповноваження (empowerment) користувачів послуг

Barker (2003, с. 142) визначає «empowerment» (словац. посилення та уповноваження клієнта) як «процес допомоги індивідам, сім’ям, групам та спільнотам, що веде до підвищення їхніх особистих, міжособистісних, соціально-економічних та політичних сил і розвитку впливу на покращення їхнього середовища». Thompson (2007, с. 22) охарактеризував його як допомогу людям набути більшого контролю над своїм життям та обставинами. Розуміти його ми можемо у трьох площинах:

• особистій (психологічній) — охоплює розвиток довіри, підтримку самоповаги та покращення навичок;
• культурній (дискурсивній) — охоплює вплив на систему мислення, наприклад, щодо зміни стереотипів;
• структурній — вплив на ширші соціальні та політичні питання, наприклад, бідність як структурну проблему.

Thompson (2007, с. 23) наголошує, що розширення можливостей (empowerment) — це не те, що ми можемо робити для людей, це було б суперечністю. Це те, що ми можемо робити лише разом з ними. Індивіди не можуть бути наділені повноваженнями іншими, але вони можуть бути підтримані, щоб наділити повноваженнями самих себе, тобто отримати більший контроль над своїм життям. Це означає, що важливо розвивати співпрацю в партнерстві та не діяти всупереч волі клієнтів.

У Словаччині цей принцип у минулому називався «допомога до самодопомоги». Новий етичний кодекс (2015) уже зазначає цей принцип експліцитно, особливо з огляду на особистісний рівень: Соціальний працівник та асистент соціальної роботи намагається зміцнювати та наділяти людей повноваженнями для партнерства в процесі надання допомоги... підтримує, зміцнює та наділяє клієнта повноваженнями для власної відповідальності, власних пропозицій щодо рішень, співучасті та самовизначення.

Havránková (In Matoušek 2008, с. 68) влучно у зв’язку з кейс-менеджментом у соціальній роботі зазначає, що якщо працівник фокусується на безпорадності клієнта, він посилює його залежність та очікування допомоги. Якщо він зосереджено займається «патологією», може статися так, що він посилить хворобу. Проте, коли він передає клієнту розуміння того, що той має потенціал для вирішення своєї проблеми, і підтримує його в цьому усвідомленні, він допомагає йому відкривати нові кути зору, а отже, і нові способи вирішення. Його самоствердження потім може призвести до розвитку особистої, сімейної та соціальної успішності.

Принцип індивідуального підходу до клієнта

Кожен клієнт є унікальним, і його проблеми є особливими — тобто інша людина з такою ж проблемою сприйматиме її інакше (Oláh et al., 2009, с. 103). Принцип індивідуального підходу до клієнта зобов’язує соціального працівника сприймати соціального клієнта як унікального індивіда з його специфічними, неповторними даними, характеристиками та властивостями, які соціальний працівник повинен приймати під час роботи з клієнтом (Žilová, 2005). Marie Krakešová (1946, с. 7) використала такий образ: «Людському щастю та людському добру ведеться як шляхетній рослині не лише у великодушному та багатому підприємстві, оснащеному найсучаснішим обладнанням, а й там, де одночасно подбали про добре навчений та відповідальний персонал, який приділяє кожній рослині індивідуальний догляд».

Новий словацький етичний кодекс (2015) зазначає, що «соціальний працівник та асистент соціальної роботи поводиться з кожною людиною дбайливо та шанобливо, маючи на увазі індивідуальні відмінності, культурне, національне та етнічне розмаїття».

Принципи поваги до приватного життя та конфіденційності інформації

Однією з суттєвих цінностей соціальної роботи є довіра, або конфіденційність (confidentiality) між соціальним працівником та клієнтом. Вона досягається з точки зору права, зокрема, захистом приватного життя (наприклад, у Кримінальному кодексі № 300/2005 Зб. з.) та захистом персональних даних, у Словаччині — переважно законом № 122/2013 Зб. з. про захист персональних даних та про зміну і доповнення деяких законів. Проте з точки зору етики цього недостатньо. Тому словацький етичний кодекс зазначає: Соціальний працівник та асистент соціальної роботи поважає приватне життя клієнта. Він документує лише ту інформацію, яка є необхідною для надання послуг соціальної роботи. Він зобов’язаний захищати всю документацію користувачів послуг від зловживань. Він поважає право клієнта ознайомлюватися з документацією, що стосується його особи.

Для всіх ситуацій, що належать до сфери професійної соціальної роботи, діє фундаментальне правило про нерозголошення інформації. Соціальний працівник та асистент соціальної роботи зобов’язаний отримати згоду клієнта при всіх робочих процедурах, які прямо чи опосередковано з ним пов’язані, а також при інформуванні третьої особи, при відео- чи аудіозапису та їх оприлюдненні для навчальних чи наукових цілей... Обов’язок нерозголошення діє і після закінчення надання послуги або трудових відносин. Винятки можуть бути обґрунтовані лише на основі вищої етичної чи законної вимоги.

Отже, до важливих етичних принципів належить повага до приватного життя та збереження всієї конфіденційної інформації, яку соціальний працівник дізнається про клієнта під час професійних відносин і після їх закінчення. Повага до приватного життя (privacy) є важливою не лише в соціальній роботі з індивідами та сім’єю в їхньому природному середовищі, а й у житлових закладах соціальних послуг. Саме тут нерідко трапляється, що соціальні працівники свавільно входять до кімнати клієнта або маніпулюють його приватними речами. Відповідно до етичного кодексу, до сфери приватного життя необхідно зараховувати й документацію, що ведеться з метою надання соціальної послуги. Важливим інструментом поваги до конфіденційності інформації є послідовне використання «інформованої згоди» (Mátel, 2012, с. 152). Barker (2003, с. 217) визначає її як «надання згоди клієнта соціальному працівнику та організації або іншій професійній особі на використання специфічного втручання, включаючи діагностику, терапію, обстеження та дослідження. Цей дозвіл має базуватися на всій інформації, необхідній для розумної згоди. Інформована згода має базуватися на знанні ризиків та альтернатив. Одним із найбільших ризиків зловживання професійними повноваженнями є нехтування отриманням інформованої згоди». Інформована згода, окрім надання інформації третій стороні, стосується згоди на фотографування, аудіо- та відеозапис для медіа, оприлюднення інформації з метою публікації чи участі в дослідженні.

Вся інформація, що стосується дій, які підпадають під інформовану згоду, має бути представлена клієнтам зрозумілою їм мовою, дбайливо і таким чином, який заохочує їх ставити запитання. Особливо це стосується соціальної роботи з клієнтами, які мають знижену здатність до розумового сприйняття. При роботі з дітьми, особами, позбавленими дієздатності, або особами з обмеженою дієздатністю важливо розпізнати їхній рівень розуміння, щоб вони, відповідно до своїх здібностей, були належним чином поінформовані та могли висловити свої бажання, прагнення, згоду чи незгоду. У суттєвих рішеннях необхідно отримати згоду їхніх законних представників, якими є батьки дітей, опікун або особа, яка має неповнолітню дитину під опікою. У тих випадках, коли соціальні працівники здійснюють діяльність, що запобігає самоушкодженню клієнтки чи клієнта, вони можуть діяти і без інформованої згоди (Mátel et al., 2012, с. 155).

Culleyová та Bond (2008) наводять приклад того, як на початку консультаційних відносин можна інформувати клієнтів про загальні принципи нерозголошення: «Те, що ви тут говорите і робите, є конфіденційним. Але я хочу сказати вам дещо, про що на початку кажу кожному клієнту. Якщо я вважатиму, що виникає небезпека того, що ви могли б завдати шкоди собі або комусь іншому, я можу вжити заходів і залучити іншу сторону. Якщо це буде можливо, я обговорю це спочатку з вами. Хочете про це щось запитати?»

Холістичний підхід

Під ним у наш час розуміють поводження з кожною людиною як з цілісною істотою. Словацький етичний кодекс (2015) щодо холістичного підходу зазначає:

Соціальний працівник та асистент соціальної роботи поважає та захищає біологічну, психічну, культурну, духовну та соціальну цілісність клієнта. Він цікавиться людиною в цілому в межах сім’ї, громади, соціального та природного середовища і прагне пізнати всі важливі аспекти її життя. Він зосереджується на сильних сторонах окремих осіб, груп, сімей та громад, які користуються послугами соціальної роботи. Він сприяє включенню користувачів послуг соціальної роботи до соціальної мережі підтримуючих особистих стосунків. Він допомагає клієнту у вирішенні проблем, що стосуються інших сфер його життя.

Холістичний підхід означає сприйняття особи не лише як клієнта соціальної роботи із соціальною проблемою, а як біо-психо-культурно-духовно-соціальної істоти (Mátel, Schavel et al., 2011, с. 98). Цим виражається той факт, що ідентичність людини охоплює біологічний, психологічний, соціальний, культурний та духовний виміри (пор. UNESCO, 2005). Тому в соціальній роботі дуже важливим є пізнання клієнта на всіх цих рівнях. Цій меті має бути пристосований весь процес соціального оцінювання та подальшої інтервенції.

Соціальне життя з позиції цілого є перетином економічних, політичних, культурних, правових, психологічних, соціологічних, педагогічних, релігійних, етичних, національних, етнічних елементів, які мають характер частин (Strieženec, 2006, с. 53). Вимога цілісності сприйняття вказує на необхідність сприймати соціальне життя як ціле. Соціальний працівник під час спілкування з клієнтом поважає його сучасний стан, попереднє становище, спосіб і причини реакцій, вплив соціального середовища, його індивідуальні передумови для спільного процесу подолання соціальних колізій (Strieženec, 2006, с. 35).

Žilová (2005, с. 73) зазначає, що підхід комплексності в роботі з клієнтом означає дотримання принципів загального сприйняття клієнта у складності його проблемної ситуації, незалежно від того, чи входить до компетенції соціального працівника вирішення всіх аспектів виявлених фактів. У випадку, якщо вирішення деяких фактів соціальної проблематики клієнта виходить за межі компетенції та повноважень соціального працівника, його обов’язком є рекомендувати клієнта до іншої установи або до іншого фахівця, або порадити йому та поінформувати його про інші можливості вирішення.

Комплексний підхід згідно зі словацьким етичним кодексом передбачає наступне: Соціальний працівник та асистент соціальної роботи «поважає знання, здібності та практичний досвід колег та інших фахівців... Діяльність соціальної роботи здійснює інтердисциплінарно у кооперації з іншими професіями, а також з усіма особами та установами, які можуть допомогти в оптимальному соціальному функціонуванні клієнтів.

Соціальний працівник та асистент соціальної роботи усвідомлює свої фахові та професійні обмеження і межі власної компетенції. Він інформує клієнта про можливості використання всіх послуг соціальної роботи та інших форм допомоги, причому не лише в установі, в якій він здійснює соціальну роботу. Він зобов’язаний забезпечити безперервність послуг та допомоги клієнту у випадку, якщо вони надалі необхідні, хоча він сам з належних причин припиняє їх надання. Якщо він не здатний надати клієнту адекватну послугу соціальної роботи, він направляє його до свого колеги, іншого допоміжного працівника або установи.

Висновок

У вступі до допису ми зазначили, що сам етичний кодекс не може гарантувати етичну поведінку, яка виходить з індивідуальної відповідальності соціальних працівників. Ідентифікація та ближче представлення етичних принципів соціальної роботи може сприяти усвідомленню того, у яких сферах професійної діяльності соціальні працівники та асистенти соціальної роботи повинні бути більш сприйнятливими, де усталені стереотипи, що суперечать цим принципам, слід переглянути так, щоб вони відповідали етичним стандартам професії.

Автор: Doc. PhDr. ThDr. Andrej Mátel, PhD.

Список використаної літератури

[1] AADLAND, E. – MATULAYOVÁ, T. (eds.) 2011. Etické reflexie v pomáhajúcich profesiách. Prešov: Prešovská univerzita. 192 s. ISBN 978-80-555-0331-8. [2] BANKS, S. 2006. Ethics and Values in Social Work. 3rd Ed. Basingstoke: Palgrave Macmillan. 218 p. ISBN 978-1-4039-9420-2. [3] BARKER, R. L. 2003. The Social Work Dictionary. 5th Ed. Washington, DC: NASW. 493 p. ISBN 0-87101-355-X. [4] BICKOVÁ, L. et al. 2011. Individuální plánování a role klíčového pracovníka v sociálních službách. Tábor: Asociace poskytovatelů sociálních služeb ČR. 280 s. ISBN 978-80-904668-1-4. [5] CULLEY, S. – BOND, T. 2008. Integrativní přístup v poradenství a psychoterapii. Praha: Portál. 244 s. ISBN 978-80-7367-452-6. [6] GURÁŇ, P. – BALOGOVÁ, B. – MARČÍKOVÁ, I. – MÁTEL, A. 2015. Vzdelávací program nadstavbovej odbornej činnosti Odborné metódy práce v krízových situáciách. Bratislava: IVPR. 62 s. [7] IFSW / IASSW. 2004. Ethics in Social Work: Statement of Principles. Geneva: IFSW. [online 2010-15-8]. Dostupné na internete: . [8] KRAKEŠOVÁ-DOŠKOVÁ, M. 1946. Psychogeneze sociálních případů. O vniku sociální úchylnosti. Praha: Nová Osvěta. 343 s. [9] MÁTEL, A. a kol. 2012. Etika sociálnej práce. 2. doplnené a aktualizované vydanie. Bratislava: VŠ ZaSP sv. Alžbety. 264 s. ISBN 978-80-8132-045-3. [10] MÁTEL, A. – SCHAVEL, M. et al. 2011. Aplikovaná sociálna patológia v sociálnej práci. Bratislava: VŠ ZaSP sv. Alžbety. 442 s. ISBN 978-80-8132-009-5. [11] MATOUŠEK, O. a kol. 2008. Metody a řízení sociální práce. 2. vyd. Praha: Portál. 384 s. ISBN 978-80-7367-502-8. [12] NOVÁK, T. 2006. Manželské a rodinné poradenství. Praha: Grada. 108 s. ISBN 80-247-1316-0. [13] NOVOTNÁ J. – LAŠEK, J. 2010. Autonomie jako sociální potřeba. In KAPPL, M. – SMUTEK, M. – TRUHLÁŘOVÁ, Z. (eds.) Etika sociální práce. Hradec Králové: Gaudeamus, s. 427-431. ISBN 978-80-7435-037-5. [14] OLÁH, M. – SCHAVEL, M. – ONDRUŠOVÁ, Z. – NAVRÁTIL, P. 2009. Sociálna práca – vybrané kapitoly z dejín, teórie a metód sociálnej práce. Bratislava: VŠZaSP sv. Alžbety. 228 s. ISBN 80-969449-6-7. [15] REAMER, F. G. 1998. Ethical Standards in Social Work. Washington, DC: NASW. 307 s. ISBN 0-87101-293-6. [16] REAMER, F. G. 2006. Social Work Values and Ethics. 3rd Ed. New York: Columbia University Press. 240 s. ISBN 978-0-231-13789-8. [17] ŘEZNÍČEK, I. 1994. Metody sociální práce. Praha: SLON. 75 s. [18] Slovenská komora sociálnych pracovník a asistentov sociálnej práce. 2015. Etický kódex sociálneho pracovníka a asistenta sociálnej práce. [online 2015-18-9]. Dostupné na internete: http://www. employment.gov.sk/sk/rodina-socialna-pomoc/socialna-praca/ . [19] STRIEŽENEC, Š. 1996. Slovník sociálneho pracovníka. Trnava: AD. 255 s. ISBN 80-967589-0-X. [20] THOMPSON, N. 2007. Power and empowerment. Lyme Regis: Russell House. 110 s. ISBN 978-1-903855-99-7. [21] TVRDOŇ, M. – BAKOVÁ, D. – MALIŠKOVÁ, Z. – MÁTEL, A. – MOJTOVÁ, M. 2014. Etika sociálnej práce. Nitra: UKF. 196 s. ISBN 978-80558-0665-5. [22] UNESCO. 2005. Universal Declaration on Bioethics and human Rights. In Resolution 15 adopted by UNESCO's General Conference at its 33rd session on 19 October 2005. Paris: Unesco, 2005, p. 74-80.

[23] Закон № 365/2004 Зб. з. про рівне поводження в деяких сферах та про захист від дискримінації, а також про внесення змін і доповнень до деяких законів (антидискримінаційний закон). [24] Закон № 300/2005 Зб. з. Кримінальний кодекс із змінами та доповненнями. [25] Закон № 122/2013 Зб. з. про захист персональних даних та про внесення змін і доповнень до деяких законів. [26] ŽILOVÁ, A. 2005. Úvod do teórie sociálnej práce. Badín: Mentor. 130 s. ISBN 80-968932-1-1.

Стаття була підготовлена в межах реалізації проєкту VEGA 1/0335/15 «Ідентифікація професійних цінностей соціальної роботи в Словацькій Республіці».