Формування студентів соціальної роботи для роботи з вмираючими людьми та тими, хто пережив втрату

PhDr. Michaela Šuľová

Соціальний працівник може зустріти людей одразу після того, як хтось із їхніх близьких помер. Особливо коли йдеться про трагічну і раптову смерть, ті, хто пережив втрату, часто сподіваються, що це лише кошмар, від якого вони можуть прокинутися. Іншою групою клієнтів можуть бути ті, хто пережив втрату, хто не опрацював її очікуваним чином, придушив біль, тому що не мав сил його прийняти. Їхня проблема залишилася невирішеною, і часто прихована криза проявляється в психосоматичних проблемах. Справжній тригер кризи — втрата — залишається прихованим. Іноді важко, а іноді неможливо для цих людей дістатися до справжнього джерела кризи. Однак це необхідно для вирішення проблеми. Соціальний працівник може зустріти людей, які померли, але вони вдають, що не померли. Вони відмовляються приймати реальність. Вони підтримують зв’язок з померлим, розмовляють з ним, ніби він існує, вдають, що знаходяться з ними в реальному житті. Причина іноді в тому, що тим, хто пережив втрату, не вистачило фінального ритуалу — похорону. Хтось не витримує похорону, тому що не зміг би пройти через це і не мав би достатньо сил. Якщо це вже сталося, важливо якось попрощатися з померлим. Наприклад, у сімейному колі, яке збирається, щоб згадати і попрощатися, на заупокійній месі або цілком приватно, коли той, хто пережив втрату, йде на місце, куди він раніше ходив з померлим, і там може запалити свічку або побути в тиші. Якщо це не допомагає, тому, хто пережив втрату, може знадобитися більше підтримки та заохочення, щоб звернутися до світу живих людей, який перестав бути для нього привабливим або став загрозливим (Vodáčková et al, 2012, с. 306-311).

Однією з цільових груп соціальної роботи є люди в паліативному та хоспісному догляді, а також ті, хто пережив втрату. Не має значення, у якому соціальному закладі працює соціальний працівник і з якою цільовою групою, він може вступити в контакт із клієнтом, який втратив близьку людину і переживає горе. Тому, як би складно не було говорити про тему смерті, студенти соціальної роботи як допоміжної професії повинні знати, як працювати з клієнтами, які втратили близьку людину. Згідно з Špatenková (2013,), працівник, який допомагає тим, хто пережив втрату, повинен володіти специфічними практичними, професійними та особистісними компетенціями. Важливою вимогою є те, щоб соціальний працівник був у злагоді зі своєю смертністю; він повинен усвідомлювати свої втрати та реакції на ситуації та теми смерті, вмирання та горя. На Теологічному факультеті Католицького університету в Ružomberok ми маємо предмети, які стосуються питань вмирання та тих, хто пережив втрату. На рівні бакалаврату це предмет «Соціальна робота з людьми з інвалідністю та людьми похилого віку», у якому паліативний та хоспісний догляд окремо зосереджені на таких темах, як:

присутність Найважливішою турботою є «дружня присутність» поруч із вмираючою людиною. Уважна та турботлива присутність зміцнює надію та довіру у хворого і допомагає йому впоратися зі смертю. Це унікальний внесок, який працівники можуть зробити для вмираючої людини своєю людською присутністю, навіть більше, ніж своєю професійною діяльністю. Такий підхід призводить до того, що у пацієнта відторгнення замінюється прийняттям, а надія переважає над страхом (Ďačok, 2000, с. 136).
тиша Людина звертається всередину себе і має меншу потребу говорити. Іноді слова втрачають своє значення, і мовчання стає більш значущим. Коли супроводжуюча особа входить у мовчазну участь, вона може пізнати цілющу силу тиші (Hospice civic association Cesta domů, 2013, с. 5-10).
комунікація Вмираюча людина втрачає відчуття часу, іноді не впізнає присутніх, що може бути болісним. Однак важливо усвідомити, що це не відторгнення, а те, що вмираюча людина втрачає зв'язок із нашою реальністю. Також трапляється, що вона розмовляє з Богом або про події та людей, яких ми не знаємо. Іноді вона бачить людей, які вже померли, і розмовляє з ними; вона відчуває, що вони її забирають. Важливо не звинувачувати її за її реальність і не відганяти від тих, хто оцінює це як галюцинації, а залучитися до її світу, де ми уважно слухаємо і таким чином дізнаємося щось від неї. Складне завдання супроводжуючої особи — не піддатися спокусі вирішувати за пацієнта. Ми хочемо захистити його, наприклад, від правдивої інформації про його хворобу і про те, що смерть наближається. Не будемо помилятися; які б питання він не ставив, він хоче знати правду і не хоче, щоб його обманювали оточуючі. Давайте прислухатися до його тихих, боязких, а іноді дуже непрямих запитань і нічого не приховувати. Відповідайте на запитання правдиво і без ухильних відповідей. Людина, яка перебуває наприкінці свого життя, зазвичай дуже добре знає цей факт, і якщо ми вдаємо, що це не так і він буде «ще 20 років тут», то ми кидаємо його в самотність, перешкоджаємо подальшому спілкуванню та подоланню смерті, він залишиться зовсім один. Наше завдання — супроводжувати його на останній частині шляху, підтримувати його. Не давайте жодних фальшивих надій, як би весело ми не намагалися звучати. Зараз не час мріяти один для одного, а час по-справжньому йти разом і пережити моменти, що залишилися. Деякі люди в останні дні впадають у кому. З багатьох свідчень клінічно мертвих людей, які повернулися до життя, ми знаємо, що людина, навіть якщо вона не при свідомості, чує все. Слух — це останнє почуття, яке зникає. Тому ми говоримо в присутності вмираючої людини так, ніби розмовляємо з нею або перебуваємо поруч, ніби вона при свідомості. Хоча вона виглядає глибоко непритомною, вона може чути все, що говорять навколо неї. Давайте мотивувати його близьких сказати йому те, чого вони не встигли сказати, або те, що вони хочуть, щоб він знав. У жодному разі не пізно сказати «пробач мені» або «я тебе люблю», або будь-що інше, що вони завжди хотіли сказати. Недоречно просити, звинувачувати або благати його не вмирати (Hospice civic association Cesta domů, 2013, с. 5-10).
молитва Хвороба може стати періодом особливої молитви, що розуміється як пошук тривалого глибшого зв'язку з Богом. Пацієнт у термінальній стадії може висловити свою вдячність Богу за все, що він отримав у своєму житті до цього часу. Однак він також може висловити всі свої страхи, тривоги та бунти перед неминучою смертю. Молитва може допомогти подолати кожну з цих напружених ситуацій, що зміцнює спокій, поглиблює довіру та зміцнює надію (Ďačok, 2000,). Коли людина вмирає, також важливо задовольнити духовні потреби, які можуть пояснити людям таємницю людського існування. Релігія відіграє життєво важливу роль у питаннях вмирання та смерті, оскільки вона має значний вплив на уявлення людини про саму смерть і про те, що настає після неї (Nová, 2017b, с. 189).
прощання Смерть наближається і повідомляється по-різному. Іноді вмираюча людина каже нам, що думала, що вона вже померла. Іноді вона наполегливо запитує нас, чи жива вона, чи мертва. Це все нормально. Одним із відносно поширених проявів є «пакування валіз». Це проявляється іноді навіть примусовим бажанням піти, специфічною потребою зібратися в дорогу, завершити розпочаті справи. Ми повинні допомогти закрити відкриті питання в такі моменти, завершити стосунки та попрощатися. Іноді вмираючій людині потрібно, щоб її близькі відпустили її. Нехай вони підтримають вмираючу людину, нехай скажуть їй, що люблять її, попросять вибачення, пробачать їй.

евкативна мова Соціальний працівник може викликати почуття за допомогою слів, наприклад: «Ваш син помер», «Ваш чоловік мертвий» тощо. Необхідно говорити в минулому часі. Мова допомагає усвідомити реальність втрати. Вона також стимулює болісні емоції, які тим, хто пережив втрату, необхідно прожити (Špatenková, 2008, с. 76).
використання метафор Метафори як наочні засоби використовуються для зменшення опору болю горя, коли людина, що пережила втрату, не може прямо зіткнутися з почуттями, пов'язаними зі смертю. Метафори пропонують більш прийнятне символічне представлення, через яке людина може висловити свої почуття. Таким чином, вона зосередиться на ілюстративному образі, що символізує її досвід у більш прийнятній і менш болісній формі. Соціальний працівник може використовувати такі метафори, як «долина сліз», «сходження на гору», яма, в яку клієнт може впасти, «пастка, в яку він потрапив», образ «ампутації» тощо (Špatenková, 2008, с. 76; Worden 2008, с. 93).
порожній стілець Важливо, щоб ті, хто пережив втрату, говорили безпосередньо з померлим у теперішньому часі, а не просто говорили про нього. Розмова з кимось має більш значний ефект, ніж розмова про нього. Соціальний працівник ставить перед клієнтом порожній стілець і пропонує уявити, що на ньому сидить померлий. Потім клієнт розповідає про свої думки та почуття щодо смерті та своїх стосунків безпосередньо померлому. Ми можемо підсилити ефективність, дозволивши клієнту помінятися місцями з порожнім стільцем і говорити за померлого, а потім за себе (Worden, 2008, с. 152). Цей метод також підходить для матерів, які зробили аборт.
відвідування кладовища Соціальні працівники можуть порадити клієнту піти на кладовище і поговорити зі своїми близькими. Нехай він поділиться всім. Можливо, за життя клієнт не міг або не хотів спілкуватися з іншими. Тепер він може висловити все. Таким чином, він може поділитися всім з померлою людиною, отже, швидше і легше відпустити образи та гнів (Padovani, 2014, с. 154).
книга пам'яті Книга може містити фотографії, історії сімейних подій, дитячі малюнки, листи тощо. Клієнт може повертатися до книги в будь-який час і знову переживати спогади (Špatenková, 2008, с. 80).
скринька спогадів Клієнт створює скриньку для зберігання предметів, пов'язаних із померлим, наприклад, одягу, іграшок тощо. Ці предмети нагадують клієнту про померлого. Спочатку погляд на ці речі може пригнічувати, і він може подумати про те, щоб усе викинути. Однак краще почекати. Йому краще відкласти все вбік, але не позбуватися цього назавжди. Тому що одного дня він може захотіти повернутися до цього. Можливо, колись він оцінить ці дрібниці і буде радий їх зберегти. Вони нагадують про близьку людину, дарують розраду і відчуття близькості (Grollman, 2016, с. 135-136; Špatenková, 2008, с. 80).
письмо Деяким людям допомагає записування своїх думок і почуттів у щоденник під час жалоби. Вони можуть написати листа померлому, висловлюючи свої думки та почуття. Таким чином, клієнт може розділити своє горе і біль на папері або комп'ютері. Він може написати все, чим не встиг поділитися з померлим. Він може відкрити речі, що залишилися невирішеними між ними. Вони також можуть писати вірші або художні тексти (Špatenková, 2008, с. 77).
незавершені речення Соціальний працівник пропонує клієнту речення, і завдання клієнта — спонтанно відповісти або завершити їх. Приховані емоції, думки або бажання можуть відкритися клієнту. Приклади незавершених речень: Коли я чую твоє ім'я, то... Я пам'ятаю останній раз, коли ми були разом... З моменту твоєї смерті моє життя... Я завжди хотів запитати тебе... Мені сумно через... Я хотів би, щоб я міг... Я хотів би, щоб ти... Мої друзі не розуміють, що... Я злий, тому що... Якби взагалі... Я відчуваю полегшення, що... Мені важко пробачити... момент, коли ти помер... Це лякає мене найбільше... Коли я думаю про тебе, я завжди згадую... Якби ти жив, то... Я найбільше бажаю... Я завжди буду пам'ятати цей наш спільний досвід... тощо (Grollman, 2016, с. 146).
малювання Підходяща техніка, особливо для дітей, що сумують, але також і для всієї родини. Завданням може бути, наприклад: Намалюй сім'ю до і після того, як помер XY. Члени сім'ї можуть малювати разом або окремо, а потім порівняти малюнки. Переваги включають полегшення вираження почуттів, підвищення усвідомлення втрати та сприяння спілкуванню про зміни, що відбулися в сім'ї після смерті близької людини (Worden, 2008, с. 94; Špatenková, 2008, с. 78).
когнітивна реструктуризація Приховані думки та внутрішні розмови відбуваються в розумі людей. Ті, хто пережив втрату, часто кажуть: «Він був для мене всім», «Без нього моє життя не має сенсу», «Мене більше ніхто не полюбить». Клієнтам потрібно дослідити свої мисленнєві конструкції та системи переконань, часто негативні або невротичні. Соціальний працівник допомагає клієнту виявити такі ідеї та перевірити їхню відповідність реальності (Padovani, 2014, с. 150; Worden, 2008, с. 95).
список значущих речей Соціальний працівник може мотивувати клієнта не думати так багато про те, що він втратив, а зосередитися на тому, що у нього є. Нехай клієнт спробує скласти список усього доброго, що залишилося в його житті. Зрозуміло, що порівняно з величезною втратою ці речі можуть здаватися незначними. Тим не менш, навіть якщо людина дуже сумує, все ще є значущі речі, про які варто думати і до яких варто прагнути. Жити далі означає визнати, що ми не можемо змінити реальність смерті. Жити далі не означає відчувати менше болю, а приймати кожен день таким, яким він є, і проживати його якнайкраще. Жити далі означає віддати шану життю близької людини (Grollman, 2016, с. 134-135). Соціальний працівник чуйно і повільно веде клієнта до такого погляду на світ, де, попри всі негативні події, позитивні цінності все ще присутні (навіть якщо надзвичайно позитивна цінність зникла).
кафе для тих, хто в жалобі

молитва Молитва — це форма діалогу з Богом; вона є зустріччю з Богом і зміцнює людину. Вірянам допомагає їхня власна молитва, а також молитва інших людей за них або разом із ними. Подяка допомагає, оскільки людина, що пережила втрату, зосереджується на позитивних моментах (Pontifical Council for the Family, 2006, с. 21-22; Lyko and Lehoczká, 2009, с. 40; Špatenková, 2008, с. 82).
групи самодопомоги Групи самодопомоги ґрунтуються на добровільній взаємодопомозі та підтримці. Їхнє виникнення часто зумовлене бажанням людей вирішити власні проблеми разом з іншими особами, які проходять через таку саму ситуацію (Šik, 2008,). Метою груп самодопомоги є насамперед взаємна підтримка у подоланні схожої життєвої ситуації або вирішенні подібної проблеми. Це досягається шляхом безпосередньої взаємодії, взаємодопомоги, емоційної підтримки, обміну досвідом або прямої допомоги між учасниками, які мають спільну проблему. Учасники зустрічаються на добровільних і демократичних засадах у групі без професійного керівництва (Balogová et al, 2017,). Учасники цих груп також пережили подібні страждання. Людина, яка пережила схожу втрату, може надати суттєву допомогу. Роль цих груп полягає в обміні почуттями, реакціями, проблемами та забезпеченні взаєморозуміння. Усвідомлення того, що інші люди також пережили подібну втрату і змогли певним чином впоратися з нею, дає тим, хто вижив, надію на те, що вони знову досягнуть такого етапу (Martinez and Hullová, 2007, с. 73-74; Špatenková, 2008, с. 47).

Невизначеність щодо перебігу їхньої смерті, того, як «виглядатимуть» останні хвилини і що буде далі.
Натомість спроба витіснити страждання та думки про смерть, тому що вони здаються лякаючими. Подібно до цього, Yalom (2006, с. 52) зазначає, що «жах від того, що смерть всюди навколо нас, призводить до того, що людина витрачає багато своєї життєвої енергії на заперечення смерті».
Страх не стільки власної смерті, скільки смерті близької людини, яку ми любимо, того, що ми втратимо її і як ми будемо жити без неї; іншими словами, що коли ми помремо, нас уже ніщо не турбуватиме, але коли помирає наша кохана людина, це великий біль, з яким важко впоратися.
Також були присутні побоювання щодо горя близьких через їхню смерть. Дехто стверджував, що боїться померти, щоб не завдавати болю своїм батькам. Подібно до цього, Yalom (2006, с. 53) наводить результати дослідження, проведеного майже з шістьма сотнями респондентів, де вони мали розставити пріоритети щодо кількох наслідків смерті. Найпоширенішими побоюваннями щодо смерті були, у порядку зменшення частоти: 1. На жаль, моя смерть завдасть моїм рідним і друзям великого болю. 2. Усі мої плани та проєкти закінчаться. 3. Процес вмирання може бути болісним. 4. Я більше не зможу нічого відчувати. 5. Я більше не зможу піклуватися про тих, хто залежить від мене. 6. Я боюся того, що може статися зі мною, якщо існує життя після смерті. 7. Я боюся того, що може статися з моїм тілом після смерті.
Іноді важко відкрити тему смерті, особливо якщо це момент, коли студенти усвідомлюють, що у них, наприклад, літні батьки або хтось дуже важко хворий у родині, і вони ще не готові прийняти реальність наближення смерті.
Також присутній страх того, що ми не встигнемо зробити до моменту смерті, про що ми будемо шкодувати, що зробили або не зробили.
Думаючи про смерть, дехто приходить до ідеї намагатися прожити найкраще можливе життя, будувати дружні стосунки, насолоджуватися дрібницями та радіти життю.
Прагнення знайти сенс життя, який був би корисним не лише для самої людини, а й для її оточення, не боятися відкритися для допомоги від інших, поки ще є час.
Для вірян смерть іноді легше прийняти, тому що вони не бачать у ній остаточності, а сприймають як перехід до вічного життя, де вони також зустрінуть своїх коханих померлих родичів. Для багатьох цей аспект віри допомагає подолати страх смерті та смерті близьких. Homolová (2009, с. 329) представляє дослідження, яке підтверджує, що респонденти очікують від релігії допомоги у подоланні смерті, заспокоєння болю та, зрештою, надії на потойбічне життя. Отже, очевидно, що віра в Бога розглядається принаймні як допомога, а також як основа довіри, необхідної для того, щоб впоратися з вмиранням.

Студенти, які бояться думати про власну смерть, не змогли б уявити собі роботу з людиною, якій потрібно говорити про момент її смерті. Вони не змогли б зробити це ні ментально, ні професійно. У публікації, виданій одним хоспісом (Spolok Samaritán, 1998, с. 9), зазначено, що «необхідно, щоб ті, хто зацікавлений у роботі в хоспісі, були врівноваженими та примиреними зі своєю смертністю. Важливо мати здатність до емпатії (здатність проникати у почуття іншого). Ця здатність може бути частково вродженою, але її можна поступово розвивати. Хоспіс намагається уникати патерналістського підходу до хворих і замінити його партнерським. У принципі, директивний підхід до пацієнта не використовується».
Для декого ця робота була б гнітючою; вони не змогли б деперсоналізуватися. Згідно з Čechová (2004), «ми переживаємо зіткнення зі смертю як травматичне, тому що смерть іншої людини нагадує нам, що навіть наше життя обмежене в часі, воно може закінчитися в будь-який момент».
Дехто казав, що багато залежатиме від того, як конкретна людина зуміє померти та як сприйматиме ставлення клієнта до наближення неминучої смерті.
Своєю чергою, дехто усвідомлює, що якби клієнт був «занадто близьким до серця», це було б складніше.
Дехто казав, що більшості було б важко витримати та вирішити певну несправедливість щодо того, чому діти вмирають, адже у них ще все життя попереду, якби їм довелося допомагати вмираючим дітям. Крім того, були побоювання щодо того, чи зможуть вони витримати біль їхніх батьків. Kuzníková (2011) зазначає, що смерть дитини — це велике страждання для її близьких родичів, особливо для батьків. У цей момент соціальний працівник повинен проявити людяність, емпатію, мистецтво супроводу, бути людиною, яка допоможе прийняти та пережити смерть дитини з усім, що до цього належить. Найбільший біль належить батькам. Необхідно розмовляти з батьками, а також із вмираючими дітьми, відповідати на запитання правдиво. Не брехати взагалі. Дитина також може запитати про смерть. З огляду на її вік, необхідно сказати їй правду у співпраці з батьками та підготувати її «до відходу». Коли дитина вмирає, ми не повинні забувати про неї. У цей момент саме дитина має бути в центрі нашої турботи. Біль батьків не повинен бути болем дитини. Дитина сприймає нас і потребує нашої реальної підтримки.
Також були побоювання щодо того, чи зробили вони все можливе для вмираючого клієнта, чи не знехтували чимось, або чи не варто було провести з ним більше часу в його останні хвилини. У своєму дослідженні Urbanová (2015, с. 57) з'ясувала, чого не вистачає працівникам, які підтримують вмираючу людину, для якісного супроводу. Найчастішою відповіддю було те, що їм не вистачало достатньо часу для вмираючої людини (55%), а іншим не вистачало навчання (24%). Меншою мірою це була література (6%), підтримка роботодавця (6%), підтримка колег (5%), належна комунікація з колегами (1%) та супервізія (1%).

Формування студентів соціальної роботи для роботи з вмираючими людьми та тими, хто пережив втрату

Абстракт

Про автора

Абстракт

Схожі статті

Про автора