Garantované соціальне мінімум: Новий підхід до соціальної охорони в Європі

Док. RNDr. Miloslav Hetteš, CSc., номінований президентом ICWS Europe У французькому місті Ренн 25 березня 2014 року зібралися європейські представники Міжнародної ради з соціального розвитку (ICSW Europe), щоб разом оцінити можливості громадянського суспільства та головних учасників у Європейському Союзі у сфері гарантуємого соціального мінімуму (так званого Social Protection Floor). Рекомендація № 202 (O 202), прийнята Міжнародною організацією праці (МОП) у 2012 році, дає державам завдання забезпечити своїм громадянам гарантуємий соціальний мінімум. Однак необхідно спільно погодитися, що це означає в умовах країн-членів ЄС, де вже існують різноманітні системи соціального захисту. Міжнародна рада з соціального розвитку (ICSW) об’єднує усього світу організації та громадян, які прагнуть соціального розвитку та соціального миру. ІКСВ (International Council on Social Welfare) – це позаурядова організація, що представляє міжнародні, національні та місцеві організації, присвячені соціальному розвитку, соціальному забезпеченню та соціальній справедливості. UCSW була заснована у 1928 році в Парижі. Її головний офіс розташований у Кампалі, Уганда. Її європейська організація матиме місцезнаходження з червня 2014 року в Братиславі. ІКСВ допомагає своїм членам інформацією, консультаціями, лобіює у місцевих та національних урядах, організовує та бере участь у міжнародних зустрічах і координує свою діяльність з іншими міжнародними організаціями. Видає багато публікацій, включаючи Global Social Policy Journal та International Social Work. ІКСВ має консультативний статус у ООН. ІКСВ керується рада, складена з представників дев’яти регіонів: Центральна та Західна Африка, Східна та Південна Африка, Південна Азія, Південно-Східна Азія та Тихий океан, Північний Схід Азії, Європа, Близький Схід та Північна Африка, Північна Америка та Латинська Америка і Карибський басейн. Президент і виконавчий апарат обираються серед членів правління. ІКСВ фінансується за рахунок членських внесків і грантів. Серед найбільших донорів наразі – Фінляндія, Норвегія та Швеція.

Щоб визначити, що означає забезпечення мінімуму соціального захисту в Європі, нам потрібно краще познайомитися з цією рекомендацією (O 202(2012)), зрозуміти її розвиток і сутність. Потім корисно повторити ситуацію соціального захисту в Європі. Після цього ми зосередимося на недоліках між стандартами МОП і реальністю, щоб надати висновки і рекомендації щодо усунення недоліків у цій сфері.

1. Ініціатива МОП і міжнародне значення встановлення соціального мінімуму

У червні 2012 року в Женеві під час Міжнародної конференції праці було прийнято Рекомендацію № 202 щодо мінімального соціального захисту (з підтримкою Словаччини). Цей новий міжнародний інструмент є результатом багатьох років дискусій і пропозицій між урядами та соціальними партнерами в рамках МОП. Момент зміни, що підштовхнув готовність до угоди, був глобальним спаду, розпочатим у 2008 році як наслідок фінансової кризи та її впливу на погіршення соціальної ситуації всюди.

Соціальне забезпечення є основним людським правом і економічною цінністю.

Навіть раніше у звіті про соціальну діаменту глобалізації (звіт комісії МОП, 2004) було підкреслено нерівності, несправедливість у доходах і багатстві у світі та потребу покращити соціальну безпеку для всіх.

Серед цілей соціального забезпечення – забезпечення доходної безпеки, забезпечення медичної допомоги та зменшення бідності. Соціальне забезпечення також є економічною необхідністю. Оскільки воно підтримує продуктивність, споживання та економічний розвиток.

Незважаючи на існування систем, законодавства та структур, МОП оцінює, що приблизно 80 % світової популяції живе без належної доходної безпеки або без доступу до медичної допомоги. Крім того, лише 49 держав (переважно європейських) ратифікували Угоду МОП № 102 про мінімальні соціальні стандарти.

Більшість країн світу, що розвиваються, були неготові через свої економічні можливості прийняти зобов’язання Угоди 102. У той же час соціальні партнери та позаурядові організації були неготові запропонувати знижені стандарти, які б легше задовольняли більшість країн. Підвищення кризи у 2008 році змішало погляди та позиції міжнародної спільноти щодо соціальних гарантій.

Змінена позиція міжнародної спільноти щодо гарантуємого соціального мінімуму та рекомендації через кризу після 2008 року.

У квітні 2009 року виконуючі посадові особи міжнародних агентств домовилися про серію ініціатив, серед яких включено потребу соціального мінімуму.

Серед висновків Міжнародної конференції праці у червні 2011 року також міститься потреба розширення соціального забезпечення не лише шляхом ратифікації Угоди про мінімальні соціальні стандарти № 102, а й створенням нової рекомендації, яка дала б країнам-членам інструкцію щодо створення системи соціального мінімуму з метою забезпечення базового доходу та доступу до соціальної допомоги для всіх. Запропоновано спосіб заповнення недостачі покриття за допомогою національних стратегій, що поважають національні пріоритети та можливості. Ці національні стратегії мають досягти універсального покриття населення мінімальним рівнем захисту (горизонтальна дімінція) і поступово забезпечувати вищі рівні захисту за допомогою соціальних стандартів МОП (вертикальна дімінція). Це дво-дімінційне розширення покриття відповідає потребі поступового узгодження умов з вимогами Угоди про мінімальні соціальні стандарти № 102.

У жовтні 2011 року консультативна група щодо соціального мінімуму, створена Міжнародним офісом праці та Всесвітньою організацією охорони здоров’я з метою покращення міжнародної підтримки цих ініціатив і яку очолювала пані Бачелетова, колишня керівниця групи ООН з питань жінок і президент Чилі, подала свій звіт: «Соціальний мінімум для справедливої та інклюзивної глобалізації». Звіт закликав до впровадження системи соціального мінімуму з метою стимулювання економічного зростання та підвищення соціальної згуртованості у зв’язку з економічною кризою та прискорення прогресу до досягнення мільйонних цілей розвитку ООН.

У Каннах у листопаді 2011 року лідери групи G20 прийняли важливість певного соціального мінімуму у кожній своїй країні, відповідно до національних можливостей, і підтримали висновки своїх міністрів праці з вересня 2011 року. Міністри тоді зобов’язалися здійснювати поступову зміну в напрямку впровадження національних соціальних мінімумів. Для цього вони дали дозвіл на виділення необхідної адміністративної потужності та ресурсів для їх використання в цій цілі. Вони зобов’язали розширити соціальний захист на всю популяцію, особливо на маргіналізовані групи.

Міжнародні зусилля призвели до прийняття рекомендації у 2012 році з наміром створити систему мінімального соціального забезпечення.

Ця концепція мінімального соціального забезпечення означає стратегію розширення соціального забезпечення, що включає базові соціальні гарантії для всіх і поступове впровадження вищих стандартів. Кожна держава повинна визначити сутність системи мінімального соціального забезпечення та темп його впровадження відповідно до національних пріоритетів і в рамках ширших соціальних, економічних та трудових стратегій. Особливо важливо знайти засоби для цього у країнах, що розвиваються. Національні системи мінімального соціального забезпечення мають містити принаймні такі соціальні гарантії, визначені відповідно до національних можливостей:

• Доступ до базової медичної допомоги, включаючи материнську допомогу.
• Базова доходна безпека для дітей, доступність харчування, освіти, догляду та інших необхідних товарів і послуг.
• Базова доходна безпека для осіб у економічно активному віці, які не можуть забезпечити достатній дохід, особливо у випадках хвороби, безробіття, материнства та непрацездатності.
• Доходна безпека для літніх осіб.

Рекомендація визнає первинну відповідальність держав за функціонування системи соціального мінімуму і вказує кілька основних принципів, які необхідно виконувати: універсальність захисту, заснованого на солідарності, вимоги до виплат повинні бути законодавчими, відповідність і передбачуваність, недискримінація, покриття також осіб у неформальному секторі, визнання вже набутих прав у сенсі інших гарантій, прогресивність впровадження, солідарність у фінансуванні, прозорість управління, фінансова стійкість, узгодженість з іншими соціальними політиками, якість наданих послуг, доступність і можливість апеляції, скарги, регулярний моніторинг, повага до колективного переговору, участь і консультація в тріатропному та з задіяними організаціями.

Концепцію гарантуємого мінімуму соціального забезпечення потрібно оцінити у зв’язку з поточною ситуацією в ЄС, щоб ми зрозуміли проблеми з його впровадженням не лише як простого мінімуму, а скоріше як інструменту для посилення та обогащення існуючих систем.

2. Поточні тенденції в соціальній Європі

Щоб описати поточні соціальні зміни в Європі, ми можемо звернути увагу на довгострокові тенденції за даними Європейської комісії щодо соціальних інвестицій (Evidence on Demographic and Social Trends, 2013):

• Зростає частка безробітних на одного економічно активного.
• Поява потреби у більш економічно активному суспільстві з вищим рівнем участі жінок у роботі і, головним чином, потреба у більшій трудовій активності старших.
• Зростають регіональні диспропорції (доповнюються еміграцією молодих і освічених людей з східної та південної Європи до багатших країн).
• Зростають різниці в населеннях, серед працівників і способах життя (за останні 5 років дві третини зростання населення – лише завдяки приїзду громадян з третіх країн (з поза ЄС)).
• Зміни в структурі сім'ї (більше неповних сімей і сімей, створених членами розпущених попередніх союзів).
• Розвиток інформаційних і комунікаційних технологій, які приносять нові робочі можливості, але й нові ризики та небезпеки виключення.

Перетворення соціальної держави.

Ми знаємо про безліч розширених порівняльних досліджень європейської системи соціального забезпечення (наприклад, можна назвати класичну роботу Госта Еспінг-Андерсена). Попередні оцінки з дев’яностих років говорили про посилення соціальної системи. Навпаки, десять років потому вже вказується на зростання гібридизації та суттєвих змін у інституціалізації (наприклад, приватизація, зменшення солідарності тощо).

Середні витрати на соціальну сферу залишилися в Європі на високому рівні в порівнянні з іншими країнами-учасниками OECD: вони зросли з 26,5% ВВП у 2000 році до приблизно 30% у 2009 році (дві головні складові були пенсійні виплати –11% і охорона здоров’я – 8%). Але існують дуже великі різниці між європейськими країнами. Щодо витрат на соціальне забезпечення, державні витрати мали значущіший вплив за останні 15 років, ніж з інших джерел.

Різні європейські системи мають велику ймовірність уніфікації з причин фінансових обмежень і процедур, рекомендованих міжнародними організаціями, такими як Європейський Союз у зв’язку з пактом стабільності. Серед спільних тенденцій для всіх країн-учасників можна назвати комерціалізацію основних частин соціального захисту. У колишніх соціалістичних країнах був дуже явний перехід системи охорони здоров’я та соціального забезпечення у приватні руки. У багатьох країнах, навіть у найбагатших, доступ до охорони здоров’я став значно складнішим (особливо проблематично це в транспортно недоступних регіонах).

Складно оцінити Європейський Союз у сфері соціального захисту без оцінки його рекомендацій і законодавства, яке часто протирічить. Можна визнати, що зусилля щодо соціальної Європи часто згадується в основних документах і стратегіях, але інструменти ліберальної політики набувають і набувають вирішальної сили саме в ЄС.

Соціальний вплив економічної кризи.

Вплив кризи на соціальну ситуацію спричиняє великі різниці у суспільстві і між країнами. За власними словами Європейської комісії можна назвати деякі факти.

У 2008–2011 роках частка зайнятої населення знизилася на 2%; середня ставка безробіття сьогодні перевищує 10%. Кінець 2012 року 25 мільйонів європейців були без оплаченої праці. Але цей рівень безробіття значно різний у окремих великих регіонах Європи (у 2011 році від 7% до 14,5%).

Велика соціальна нерівність можна продемонструвати у більшості країн деякими базовими фактами. Оскільки безробіття значно вище, ніж до кризи, у деяких специфічних групах: у молодих людей це 20% у віковій групі 15–24 роки, іноземці, менш кваліфіковані працівники та інші. Рецесія посилила мірку поляризації зарплат, яка вже давно була виявлена (нові робочі місця були переважно низькооплачуваними, або навпаки високоплатними у 1998–2007 роках).

Зростання бідності – ще один вплив сучасної кризи. Можна використати різноманітні індикатори для визначення рівня бідності. За прикріпленою таблицею, заснованою на так званому показнику населення у ризику бідності та виключення (AROPE), рівень бідності знижувався до 2009 року і тепер зростає, ймовірно, через економічний спад:

Частка населення у ризику бідності (AROPE), яка має менше 60% медіанного доходу після трансферів (доходів) соціальних виплат була стабілізована до 2009 року і потім почала зростати:

Частка населення, що перебуває у тяжкому матеріальному бідності, зросла з 9% у 2008 році до 10% у 2011 році.

У 2007–2009 роках автоматичні стабілізаційні інструменти та стимули сприяли збалансованим бюджетам домогосподарств у більшості країн. У 2009–2011 роках доходи домогосподарств знизилися у багатьох країнах, особливо в країнах, де рецесія триває довше; це можна пояснити лише тим, що допоміжні програми були припинені і люди втратили право на них (завищені або обмежувальні способи вимоги).

Зробити виплати більш ефективними і збільшити внески.

Реформи, проведені за останні два десятиліття, значно розділили, особливо у Франції, Німеччині та Італії, системи працівницької солідарності від систем національної солідарності. У західній Європі працівницькі системи належать до так званого другого стовпа забезпечення і є значущими, а в східній Європі вони практично невідомі і були замінені приватними ризиковими системами, які не мають нічого спільного з забезпеченням. Зміни відбулися у працівницьких системах, наприклад, пенсій у Швеції та виплати безробіття у Франції. Їхня мета була впровадити більш актуарно нейтральні системи (без впливу демографії) і встановити права виплат, що базуються лише на тому, що було на рахунку, і лише це можна виплатити. Це загалом призвело до усунення або зменшення «непотрібних» виплат і прав, які були одним із головних інструментів соціальної політики до того часу. Такий підхід погіршив, наприклад, гендерну нерівність. Наприклад, додаткові періоди страхування за догляд, виховання, підготовку до професії потрапили серед суспільно непотрібних і тому не визнавалися як соціальне страхування. У той же час ці обмеження в соціальному захисті супроводжувалися приватизацією системи і посиленням суперечливих індивідуальних систем.

Ці «нові» підходи загрожують солідарності національних соціальних систем у випадку суб’єктів, які не є ринково «цікавими» (низько-доходні особи, працюючі бідні, пенсіонери на мінімальній пенсії, хронічно хворі, з інвалідністю). Куди б не було, ці особи піддаються процедурам визначення права (часто безчутним), їм накладаються додаткові обов’язки (часто навіть примусові роботи) або навіть принижуючі нескінченні перевірки того, чи були кошти використані належним чином. «Працювати треба, щоб це виправдовувало» часто є одним із головних заклинань соціальної політики у багатьох країнах, що має забезпечити запобігання пасткам бідності та виникненню залежності від соціальних виплат. Це, однак, не вирішує питання зростання працюючої бідності в Європі (це було обговорено на семінарі ICWS в Копенгагені у жовтні 2012 року): 8,6% зайнятих людей отримують менше 60% медіанного доходу. Частка бідних зайнятих осіб значно зростає в останні роки Європи, включаючи найбагатші країни, такі як Німеччина чи Нідерланди. Це спричинено реформами ринку праці та економічною рецесією і безробіттям.

Єдиний ринок у Європі спричиняє зростання конкуренції, що є корисним, але також впливає на медичні та соціальні послуги. Це спричиняє широку практику соціального дампінгу. Розпорядження Європейської комісії щодо передачі робітників 96/71 мало на меті надати іноземним працівникам однакові умови праці, що й місцевим. Через відсутність колективних договорів і збільшення незаконних ситуацій реальність ставала недоцільною. Європейська рада нещодавно вирішила підтримати контроль, інспекції та підвищити прозорість. Зазвичай говорять про три ролі соціального захисту: захищати людей від труднощів, коли виникає ризик, бути стабілізуючим елементом економічних циклів і важливим для соціальних інвестицій. У даний час лідери ЄС почали пропагувати переважно соціальні інвестиції. За даними Європейської комісії, близько 29% ВВП 27 країн ЄС (без Хорватії) виділяється на соціальні витрати, лише 7,5% з них орієнтовані на інвестиції. Інвестування в дітей є ключовим фактором покращення ситуації: існує сильний зв’язок і є чіткий доказ важливості передшкільної опіки. Боротьба з дитячою бідністю є найкращим шляхом усунути багато соціальних нерівностей теперішніх, але особливо майбутніх, тому це інвестиція. Рекомендую детальніше ознайомитися з результатами спільної конференції ICWS про соціальні інвестиції в Братиславі цього року (http://prohuman.sk/socialna-praca/konferencia-socialne-investovanie-2014).

3. Як можуть бути вирішені недоліки.

На основі знання поточної ситуації в Європі та з огляду на те, що потрібно досягти у сенсі і слідовим зобов’язанням, що міститься в Рекомендації МOP № 202/2012, ми повинні зосередитися на деяких основних проблемах і недоліках.

Різниці в рівні доступності базових послуг, призначених для всіх, і конкретна ситуація, що впливає, переважно, на певні соціальні групи. Показник рівня ризикованості і бідності вищий у жінок, ніж у чоловіків (25,5% проти 23%), або в деяких країнах. Найтяжчі форми соціального виключення стосуються трьох груп: бездомних, ромів (показник до 80%) і мігрантів (показник 37,8% для резидентів, народжених за кордоном).

Мігруючі працівники є головними в цій категорії. Около 35,4 мільйона іноземців було в 2010 році в ЄС; понад третина (12,3 мільйона) – європейські громадяни, які живуть у іншій країні-члені ЄС, і 20,1 мільйона – громадяни третіх країн. Зростає кількість мігрантів у країнах-членах ЄС через вільний рух осіб і тепер також через кризу. Їхні права, проте, через нестабільність порушуються і часто застосовуються дискримінаційні правила, особливо щодо ромів. Доступ до прав для мігрантів з не-членських країн іноді обмежений через культурні бар’єри. Незаконна імміграція створює гуманітарні та юридичні проблеми. Це повністю суперечить реальності, що згідно з Рекомендацією МOP 202/2012 усі жителі повинні мати доступ до базового соціального захисту.

Необхідно звернути увагу на особливу групу, названу «NEET» (неосвічені, безробітні та неучні): це молоді люди, які застрягли у «сірій» зоні між школою і роботою. Вони становлять близько 13% населення віком 15–24 роки, але їхній відсоток ще зростає (у Словаччині близько 14%). Безробіття молоді особливо високе (понад 50% робочої сили цієї вікової групи в Іспанії та Греції, у Словаччині «лише» 37,8%) і є головною причиною існування групи «NEET». Вираз дуже схожий на російську відповідь чи «не буду» (net). Існує також серйозна проблема з передчасним припиненням шкільного відвідування та навчання в Європі (на це звернув увагу ICWS у вересні 2013), яка є серйозною, особливо у деяких груп, наприклад, ромів. Незважаючи на певний прогрес, який спостерігався, у південних країнах, таких як Іспанія та Португалія, їхній рівень понад 20%; у 12 країнах (північна та центральна Європа) цей показник нижчий за 10%. Зрозуміло, що ці люди зазвичай не мають забезпечення соціального мінімуму.

Оцінюємо тепер іншу категорію, що живе в переході між роботою і пенсійним віком. Вони в кінці своєї кар’єри, замість того, щоб передавати свої знання, занадто старі, щоб бути зайнятим, якщо їх звільнять, але занадто молоді, щоб отримувати пенсію. Вони зазвичай є жертвами вікової дискримінації. Їхня неактивність лише ускладнює ситуацію і для молодих, оскільки вони отримують навіть мінімальну соціальну підтримку на основі податкової солідарності.

Старююче населення в Європі приносить новий ресурс зниження, особливо через бюджетні труднощі. Без існування схем мінімальних пенсій і при відсутності адекватної системи соціальної допомоги для залежних осіб, може статися, що досягнення мінімальної соціальної забезпеченості є поза межами можливостей багатьох людей. Рівень компенсації доходу постійно знижується, і потреби старших залежних осіб не задовольняються. Платежі пенсій значно віддаляються від початкового доходу, що порушує раціональність пенсійної забезпеченості як інституціалізованої системи.

Поки що в більшості країн ЄС рівень соціальних прав залишається високим (напр., незважаючи на недавнє спостережуване падіння), ми все ж можемо спостерігати попереджувальний феномен, що ці права не використовуються. Зростає різниця між теорією, правовим статусом і реальним становищем, деякі люди нічого не знають про свої права і тому не можуть їх вимагати; інші, хоча й знають про них, бояться, не сміються їх запитувати через стигматизацію або через те, що фінансові вимоги є надто складними; інші про них просять, але все одно не отримують через погано функціонуюче управління або просто через нестачу ресурсів. Знання можна покращити громадськими консультаціями, яких у Словаччині немає. Бути безробітним – на жаль, стандартна ситуація, а бути бідним стає більшою ситуацією. Частка тих, хто «не діє, не просить» (так звані група non-take-up (NTU)) іноді може досягати понад 50% (Hamel, Warin, 2010). Такий самий підхід до соціальних прав, тому залишаєся лише на папері. Ця ситуація відображає ситуацію, де дуже складна законодавча база – яка відображає наш складний життєвий досвід – реальність, що прагне врахувати індивідуальні ситуації та потреби, і це часто результат зростання адресності в соціальних схемах, що погіршує об'єктивний та персональний розмір універсальності.

4. На підставі виявлених фактів пропонуємо наступні пропозиції

1. Три вимоги визначають довгострокову політику соціального розвитку. Зазвичай наголошується на економічному зростанні, але необхідно враховувати також соціальну згуртованість і розподіл доходів, а також захист навколишнього середовища. Ці три вимоги: економічна, соціальна та екологічна мають бути разом враховані, якщо ми хочемо досягти соціально стійкого розвитку.

2. Прийняття Рекомендації 202/2012 усіма делегатами (уряд та соціальні партнери) серед ЄС під час Міжнародної конференції праці є повністю зрозумілим через соціальну ситуацію в Європі, особливо тому, що тут є криза і не всі європейці мають можливість користуватися визначеним соціальним мінімумом.

3. Органи ЄС також повинні бути спрямовані на те, щоб попередити країни-члени, що вони мають зобов'язання підтримувати гарантований соціальний мінімум, з вмістом, обсягом і рівнем, який визначено відповідною країною. Хоча соціальний захист є спільною компетенцією згідно з Лісабонською угодою, вплив єдиного ринку та пакту стабільності призводить до того, що Європейська рада та Європейська комісія набули набагато більших прав у цій сфері, ніж раніше. Однак органи ЄС вважають, що гарантований соціальний мінімум – це більше, ніж просто мережа порятунку, яка усуває маргінальні нерівності головного потоку (mainstream) соціального захисту, орієнтованого переважно на ринкові підходи. Розуміти це лише як найнижчий спільний знаменник неприпустимо. Ми повинні усвідомити, що Лісабонська угода передбачає, що національні, регіональні та місцеві органи мають право організовувати та управляти соціальними послугами відповідно до їхньої соціальної політики. Ця соціальна політика повинна бути побудована переважно на основах солідарності та безприбутності надаючих інституцій, а не на ринкових принципах. Такий підхід повністю відкидає приватизацію старості (не приватної пенсійної системи), приватизацію хвороби (не приватизацію лікарень) та бідності як бізнесу.

4. Заснування національних систем гарантованих соціальних мінімумів не повинно розглядатися в ЄС як тісно пов'язаний фінансовий інструмент, оскільки необхідно розглядати категорії головних цілей Агенції 2020 у сфері зайнятості та боротьби з бідністю. Гарантовані соціальні мінімумі повинні базуватися на інклюзивній політиці зростання (зростання для всіх). Мета може бути досягнута шляхом зміни існуючих систем, так щоб фінансові зусилля не порушували глобальну економічну рівновагу. Деякі країни можуть потребувати допомоги з європейських фондів.

5. Незважаючи на кризу, Європа залишається територією, де соціальні права загалом підтримувалися на високому рівні протягом багатьох десятиліть. Однак зростає серйозна проблема, що люди не усвідомлюють своїх прав і тому не вимагатимуть своїх вимог. Зрозуміло, що зловживання соціальною системою повинно суворо каратися, а також шахрайства з боку постачальників послуг і втрати податків через нелегальну працю, за допомогою кращого управління системою. Але дуже мало уваги приділяється тому, що послуги не доходять до потрібних і правомірних осіб, незважаючи на великий обсяг виділених ресурсів (наприклад, у випадках, коли бідність для когось є бізнесом). Через страх стигматизації, залякування від постачальників і адміністраторів системи, або просто ігнорування, все більше і більше європейців не має доступу до своїх прав. Ми повинні діяти! Прем'єра адресності, надто багато розслідувань, надто багато умов, зайві докази, не функціонуючі права і т. д. призводять до неефективності навіть найскладніших систем. Офіси повинні бути ближчими до громадян, а соціальні працівники повинні залишатися постійно в їхньому контакті.

6. Універсальне соціальне покриття є основним елементом гарантованого соціального мінімуму. Не всі громадяни ЄС мають доступ до нього, і деякі вже давно його не мають, навіть часткова фінансова участь часто відкладатиме вирішення багатьох важких ситуацій або повністю заважає їх вирішувати, або заважає людям звернутися за професійною допомогою. Крім того, може існувати культурна та мовна бар'єр. Деякі регіони в межах ЄС не мають доступної медичної допомоги. Надання медичної допомоги має бути основою для регіональних політик розвитку. З огляду на нерівності у наданні медичної допомоги, ми повинні підтримувати та посилювати механізм солідарності, як через послуги, які справді доступні кожному, так і через законне покриття всіх осіб.

7. Додаткові компоненти гарантованого соціального мінімуму стосуються механізмів гарантованого доходу. 7.1. Доход від праці багатьом європейцям не дозволяє жити гідно, навіть у найбагатших, жити гідним життям. Феномен «працюючих бідних» добре відомий і задокументований. З огляду на це, ми не маємо іншої можливості, як просити впровадити в кожній країні ЄС професійну мінімальну зарплату з урахуванням місцевих економічних факторів. 7.2. Для осіб у економічно активному віці, які не можуть працювати через інвалідність, або тому що вони безробітні, також потрібна система, що гарантує мінімальний дохід. Резивні умови в виплатах безробітних іноді призводять до втрати права. Ці виплати часто надаються спочатку як з системи страхування втрати доходу, а не як виплати, призначені для забезпечення мінімального рівня життя. 7.3. Якщо у старших громадян пенсійна система більше не підходить для забезпечення гідних життєвих умов, кожна країна повинна створити та підтримувати відповідну пенсійну систему. Зростаюча тривалість очікуваного життя вимагає створення нових послуг для довгожителів. 7.4. Кожна країна-член ЄС повинна впровадити гарантований мінімальний дохід на рівні половини медіану доходу відповідної країни.

8. Підставою для ідеї гарантованого соціального мінімуму є існування універсально доступних послуг. Однак сутність соціальної когезії повинна бути проактивною (позитивна дискримінація), з метою надати пріоритет небезпечним групам, що потребують допомоги та підтримки. 8.1. Один із таких прикладів – «NEET», це молоді люди, які залишили школу, не знайшли роботу і не навчаються на неї. Ці люди повинні отримати допомогу, коли входять на ринок праці за допомогою засобів, які поки що не повністю використовуються і не повністю створені. 8.2. Передшкільна підготовка та медична допомога дітям також повинні розглядатися як головна соціальна інвестиція. 8.3. Мігранти – ще одна група. 8.3.1. Включають громадян ЄС, які користуються свободою пересування. Потрібно приділити увагу, щоб вони не стали жертвами соціального демпінгу, що є поширеним випадком. Щодо ромів, їхня ситуація вимагає більшої уваги, ніж просто фінансова підтримка. 8.3.2. Щодо мігрантів, які не є громадянами ЄС, також має застосовуватися гарантований соціальний мінімум, той самий, що на резидентів. Однак часто вони стикаються з перешкодами, перш ніж отримають користь від соціальних систем, до яких вони мають право, і такі бар’єри потрібно усунути. Щодо нелегальних іммігрантів, які з а priori не мають жодних прав у національних соціальних системах, їхній доступ до соціального захисту має виходити з гуманітарних причин.

Висновок

Цей внесок відображає поточні знання та зусилля Міжнародної ради з соціального розвитку щодо впровадження гарантованого соціального мінімуму для всіх в умовах Європи. Він не мав на меті виключно аналізувати ситуацію на Словаччині і мав амбіцію представити європейський погляд.

Автор: doc. RNDr. Miloslav Hetteš, CSc. номінований президентICSW Europe www.icsw.org

Використана література:

Evidence on Demographic and Social Trends. Social Policies' Contribution to Inclusion, Employment and the Economy, European Commission, Brussels, 20.2.2013 SWD(2013) 38 final I/II, 49 s. Evidence on Demographic and Social Trends Social Policies' Contribution to Inclusion, Employment and the Economy, European Commission, Brussels, 20.2.2013 SWD(2013) 38 final II/II, 45 s. HETTEŠ, M. (2014): Sociálne investovanie (na Slovensku?), s. 23 – 47, in: Hetteš, M., Krémer, B., Steck, P.: Sociálne investovanie, SKTS, Bratislava, 114 s.,ISBN 978-80971606-0-9 WARIN, P, HAMEL, M.-P. (2010): Access to social rights: criteria for evaluating public sector reforms, Event: New and growing inequalities: a challenge for the social, economic and democratic development of the European Union? Insights from Socio-Economics Sciences and Humanities for the EU 2020 strategy for inclusive growth., 11 November 2010, 23 s.