Арістотель вважає рівність ядром справедливості, а справедливу людину характеризує як прихильника рівності. Він розуміє рівність як норматив для розподілу. З цього випливає, що для розподілу позитивних і негативних цінностей суспільства має існувати міра, яка має загальну дійсність. Однак однаково можна оцінювати лише однакові випадки. Отже, про рівність можна говорити завжди лише у стосунку до чогось, що має бути побудоване на одній основі або з одного погляду.

Ідеал рівності, проте, пройшов від часів Арістотеля багато змін, і навіть сьогодні можна говорити про різнорідне сприйняття того, що ми розуміємо під поняттям рівність. Для класичних лібералів рівність означала вимогу усунути створені людиною перешкоди, які заважали б піднесенню деяких людей. Далі було висунуто також вимогу скасування будь-яких індивідуальних переваг, і завданням держави було сприяти створенню однакових умов для індивідів, щоб ті мали рівний шанс на успіх, тобто рівність можливостей. Йшлося не про те, щоб уряд забезпечував кожному однакові шанси на досягнення певного становища, а про те, щоб усім за однакових умов були доступні ті матеріальні можливості, які за своєю природою залежать від діяльності уряду.(1) Отже, кожен мав би можливість випробувати свої сили та досягти успіху. Це розуміння пізніше змінила вимога однакового старту та однакових перспектив, проте пристосування можливостей до індивідуальних цілей у кінцевому підсумку було б протилежністю свободи, що для лібералів є неприйнятним.

Джон Дьюї пояснює позицію, коли ліберально зрозуміла свобода (політична свобода) сприймається як несумісна з рівністю.(2) Згідно з цією аргументацією, ми не можемо повністю дати волю природним здібностям без створення значної нерівності в культурному, економічному та політичному становищі як неминучого наслідку. З іншого боку, якщо рівність є метою, то на здійснення свободи слід накласти значні обмеження. Проте первісна ідея та ідеал демократії пов’язували рівність і свободу, оскільки можливість реалізації демократичного ідеалу зумовлена можливістю досягти в суспільній практиці та інституціях поєднання рівності та політичної свободи.

Принципом раннього демократичного лібералізму, отже, було те, що люди народжуються вільними та рівними, а політична нерівність є лише продуктом суспільних інституцій. Такий самий принцип діє і щодо економічної нерівності. Адже якщо хтось народжується заможним, а інший ні, ця різниця також випливає із суспільних законів, які регулюють власність та розпорядження майном. Нерівності при розподілі влади та продуктів у суспільстві мали б суворо відповідати природним нерівностям. Прогресивна ліберальна демократія, згідно з Дьюї, висуває вимогу, щоб інституції та закони були такими, що забезпечують і встановлюють рівність для всіх, тому звичне твердження про взаємну несумісність рівності та політичної свободи ґрунтується на формальному та обмеженому понятті політичної свободи. Остання тут розуміється дуже абстрактно, оскільки ігнорує та виключає те, що політичні свободи людини залежать від реальної влади діяти, яку існуючий інституційний устрій надає іншим індивідам. «Демократичний ідеал, що об’єднує рівність і політичну свободу, з іншого боку, визнає, що справжня і конкретна політична свобода можливостей і дій залежить від вирівнювання політичних та економічних умов, у яких самі індивіди є насправді, а не в якомусь абстрактному метафізичному сенсі, вільними».(3) Дьюї завершує свою розвідку твердженням, що ототожнення політичної свободи з максимумом необмеженої індивідуалістичної діяльності в економічній сфері є фатальним як для реалізації політичної свободи, так і для реалізації рівності.

Погляди на рівність, отже, різняться і значною мірою залежать від різнорідного розуміння свободи. Разом зі Свіфтом ми дозволимо собі констатувати, що політичні філософи сьогодні все частіше відмовляються від думки, що рівність є політичним ідеалом, хоча й не заперечують потребу певного «більш рівного» розподілу благ.(4)

Предметом нашого інтересу, однак, є насамперед рівність за Фрідріхом Августом фон Гаєком. Як ліберал, Гаєк готовий прийняти лише таку рівність, яка не суперечить свободі індивіда: «Рівність загальних правил, встановлених законом, і загальних правил поведінки є (...) єдиним видом рівності, що допускає свободу, і це також єдина рівність, яку ми можемо забезпечити, не знищуючи свободу».(5) Така рівність, згідно з Гаєком, неминуче створює нерівності, оскільки визнає, що люди є різними. Те, що такі відмінності між людьми існують, не дає уряду права поводитися з ними по-різному. Вимога рівності перед законом є основою функціонування демократичного суспільства, проте широко обстоювана теорія про уніформність людської природи могла б легко підірвати найфундаментальніші ідеали свободи та індивідуальної цінності особистості. Люди рівні перед законом, але не можна ігнорувати факт, що вже від народження вони є різними. Якщо ми будемо ставитися до них однаково, результатом неминуче буде нерівність, що є природним. Рівність перед законом, якої вимагає ліберальне розуміння свободи, веде до матеріальної нерівності, тому економічна нерівність не становить для суспільства зла, яке виправдовувало б застосування проти нього дискримінаційного насильства чи привілеїв.(6)

Щодо реалізації одного з центральних пунктів класичного лібералізму — рівності можливостей — Гаєк має сумніви, оскільки, якби вона мала бути досягнута, уряд мав би керувати всім фізичним і людським середовищем усіх осіб і намагатися надати принаймні еквівалентні шанси кожному. Це призвело б до того, що уряд керував би кожною обставиною, яка могла б впливати на чийсь добробут. А отже, якою б привабливою не здавалася ідея рівності можливостей на початку, «як тільки ця ідея перестає обмежуватися лише тими послугами та засобами, які з інших причин має надавати уряд, вона стає цілком ілюзорним ідеалом, і будь-яка спроба конкретно її реалізувати може легко закінчитися чимось жахливим».(7)

Гайєк переконаний у тому, що багато з того, що може здаватися вимогою рівності, є насправді намаганням досягти справедливішого розподілу. Це він пов’язує з цінністю та заслугою. У вільній системі, на його думку, є небажаним, щоб матеріальні винагороди загалом реалізовувалися на основі того, що люди вважають заслугою. Основною рисою вільного суспільства є те, що становище індивіда не обов’язково має залежати від думок інших про заслугу, яку він здобув: «...цінність, яку мають результати та здібності людини в очах її ближніх, не пов’язана обов’язково із заслугою, яку можна забезпечити...» (8) За Гайєком, заслуга — це не питання об’єктивного результату, а радше суб’єктивного зусилля. Винагороду, що відповідає заслузі, неможливо поєднати зі свободою у виборі власної мети. Можливість правдивого оцінювання заслуги, власне, залежить від наявності саме тих умов, загальна відсутність яких є головним аргументом на користь свободи. Якщо ми дозволяємо іншим людям приймати рішення, то це тому, що ми хочемо, аби вони використали знання, яких ми самі не маємо. Якщо, однак, ми хочемо, щоб вони вільно використовували свої знання та здібності, якими ми самі не володіємо, тоді ми не здатні оцінити, яку заслугу вони мають у своєму результаті. Якщо люди, що переслідують невизначені цілі, мають використовувати свої власні знання та здібності, вони не повинні керуватися уявленням, яке мають інші про те, що вони мали б робити, а цінністю, яку інші приписують результату, якого вони прагнуть досягти.

Заслуженість і цінність тісно пов’язані зі справедливою винагородою: «Не тільки було б неможливо для нас справедливо винагородити кожну заслугу, але не було б навіть бажано, щоб люди зосереджувалися насамперед на здобутті якнайбільшої заслуги. Кожна спроба змусити їх до того, щоб вони це чинили, неминуче призвела б до того, що за однакову послугу вони отримали б різну винагороду. А тим, що ми можемо оцінювати з певною впевненістю, є лише цінність результату, а не різні ступені зусиль і турботи, які повинні були різні люди докласти для того, щоб його досягти.» (9)

Авторка: PhDr. Jarmila Jurová, PhD. Кафедра загальної та прикладної етики Філософський факультет, Університет Костянтина Філософа в Нітрі Використана література Dewey, J.: Rekonštrukcia liberalizmu. Bratislava: Kalligram, 2001. ISBN 80-7149-281-7. Hayek, F. A.: Právo, zákonodarství a svoboda 2. Fata morgána sociální spravedlnosti. Praha: Academia, 1991. ISBN 80-200-0309-6. Hayek, F. A.: Rovnost, sloboda a zásluha. In: Kis, J.(ed.): Současná politická filosofie. Praha: Oikoymenh, 1997, s. 101-121. ISBN 80-86005-60-7. Swift, A.: Politická filosofie. Základní otázky moderní politologie. Praha: Portál, 2005. ISBN 80-7178-859-7.

(1) Само собою зрозумілим було те, що результати не будуть однаковими, оскільки індивіди відрізняються один від одного, і уряд не може впливати на всі релевантні обставини. (2) Dewey, J.: Rekonštrukcia liberalizmu, s. 629 – 633. (3) Dewey, J.: Rekonštrukcia liberalizmu, s. 631. (4) Swift, A.: Politická filosofie. Základní otázky moderní politologie, s. 94. (5) Hayek, F. A.: Rovnost, sloboda a zásluha, s. 101. (6) Hayek, F. A.: Rovnost, sloboda a zásluha, s. 103 - 104. (7) Hayek, F. A.: Právo, zákonodarství a svoboda 2. Fata morgána sociální spravedlnosti, s. 83. (8) Hayek, F. A.: Rovnost, sloboda a zásluha, s. 111. (9) Hayek, F. A.: Rovnost, sloboda a zásluha, s. 114.