Індивідуалізація та раціоналізація сучасного суспільства як фактор ерозії забезпечувальної функції сім'ї

Індивідуалізація та раціоналізація сучасного суспільства як фактор ерозії забезпечувальної функції сім'ї Цей текст був підтриманий грантом ESF (CZ.1.07/2.3.00/20.0209) Розвиток та підтримка мультидисциплінарної науково-дослідної команди для вивчення сучасної сім'ї в UHK (RODINA-UHK).

Сучасне суспільство характеризується занепадом так званого життєвого світу, тобто відходом від традиційних інститутів, які його формують (під поняттям «життєвий світ» можна розуміти повсякденне переживання людей у їхніх природних стосунках, таких як дружба, сусідство, але головним чином сім'я) (Habermas, 2000; Laan, 1998; а також у контексті Словаччини та з фокусом на сферу соціальної роботи Levická, 2009; Levická, Hanzalíková, Bánovčinová, 2013). Насамперед у занепаді проявів життєвого світу йдеться про ерозію сім'ї, а також ерозію міжособистісних стосунків, дружби чи сусідства (під поняттям ерозії тут мається на увазі поступове розмивання первинних функцій даного соціального інституту в часі, причому деякі функції можуть замінюватися дією інших інститутів, наприклад, соціальне забезпечення держави еродує забезпечувальну функцію міжпоколіннєвого співжиття в сім'ї, інші функції можуть зникати «без заміни»). Ці стосунки замінюються системними стосунками. Тобто відбувається схиляння до інститутів держави, ринку та громадського сектору, які своїми функціями замінюють колишні функції сім'ї (але також, наприклад, замінюють функції соціальних мереж у реальному світі – не в кіберпросторі, або, можливо, вже згадані інститути сусідства).

Йдеться про дві сторони однієї медалі, тобто про процес заміни ролей і функцій одних інститутів (сім'я) іншими інститутами (послуги для сімей). Сучасне (тут мається на увазі індустріальне) суспільство несе в собі «вроджену» характеристику «раціоналізму». Це далі в тексті операціоналізується як схиляння до системного розуміння інститутів у суспільстві (можливо, включаючи системне розуміння інституту, що зветься сім'єю). Наслідком може бути так звана «колонізація» життєвого світу системою (Habermas, 2000; Laan, 1998).

1. Індивідуалізація як основна риса сучасності

Це супровідна риса сучасного суспільства. Слово індивідуалізація тут ми розуміємо у значенні атомізації суспільства – суспільство як сума індивідів, де кожен «грається у своїй пісочниці». Усуваються забезпечувальні механізми, які були побудовані на взаємодопомозі, і індивідуалізуються ризики та забезпечення індивідів. Індивідуалізація може мати низку позитивних смислових конотацій. Наприклад, для педагогів вона є позитивною у значенні підходу до дітей у системі освіти, врахування сильних і слабких сторін, індивідуальних талантів, а також врахування інвалідності. Так само можна міркувати про поступове зникнення ролей та «пут», які пов'язувалися з традиційними інститутами. Це призводить до більшої свободи у виборі життєвого шляху індивіда.

У контексті забезпечувальної функції сім'ї, проте, індивідуалізацію ми розуміємо як розпад суспільства на індивідів, де кожен дбає сам про себе. Результатом є суспільство скоріше індивідів, ніж цілісних утворень, які б взаємно забезпечували одне одного. Відбувається індивідуалізація ризиків – кожен страхуймося самі, заощаджуймо самі на покриття можливих життєвих (проте головним чином передбачуваних) подій. З темою індивідуалізації так пов'язаний розпад інститутів соціальності – тобто механізмів пристосування до життя в суспільстві, заснованих на нашій людській здатності об'єднуватися. У передмодерні часи соціальність базувалася на первинних інститутах (інститути первинної соціальності – сім'я, сусідство, дружба).

Можна було б сказати, що з приходом сучасності, з її рисою індивідуалізації, починають еродувати (зникати) інститути первинної соціальності. Еродує сусідство – сусід є терпимою справою, а не мережею стосунків і ресурсом, який можна використати як превенцію ризиків і який дозволяє виконувати забезпечувальну функцію. Не існує звично обміну послугами між сусідами (як моделі поведінки, хоча, звісно, винятки все ще існують). Панельний будинок наших міських житлових масивів, його населення, мало б бути сучасною формою первинної соціальності, але не має жодної з її рис. Подібно відбувається ерозія дружби, і цьому сприяє віртуалізація стосунків у кібер-соціальних мережах. Люди мають тисячу друзів, але лише віртуально, і це не замінює їм реальних стосунків, які дозволяють надання взаємних послуг у разі потрапляння у складні життєві ситуації.

Ключовою, проте, попри все це, є ерозія сім'ї. Передмодерна доба була побудована на первинних інститутах, коли сім'я була поняттям, що виражало конгруентність форми та змісту. Ерозія сім'ї заходить так далеко, що сьогодні міжпоколіннєве співжиття є поодиноким, виникає протягом XX століття нуклеарна сім'я як стандартна модель, і навіть вона далі змінюється аж до вигляду пізньомодерної сім'ї, яка у загальному сприйнятті сьогодні складається лише з одного дорослого (чим ми «позбавляємося» необхідності визначати форми співжиття двох дорослих осіб) і дитини, без вужчого визначення їхнього взаємного стосунку (дитина не обов'язково має бути рідною).

2. Сім'я як «ризиковий» інститут

Сім'я традиційна (передмодерна) вважалася забезпечувальним інститутом. З приходом сучасності (індустріальна доба) почали слабшати традиційні ролі сім'ї. Куди зайшла ця ерозія? З погляду забезпечувальної ролі сім'ї ми в сучасному суспільстві дійшли не лише до обмеження забезпечувальних функцій сім'ї (забезпечення літньої людини у старості, забезпечення хворого), але дійшли, можливо, аж до протилежного – до сім'ї ризикової (див., наприклад, Beck, 2004; Giddens, 1999). У передмодерні часи сім'я була забезпечувальним елементом. Дитина була благословенням, у розглянутому тут сенсі вона була забезпечувальним елементом на майбутнє. Пізньомодерна сім'я сьогодення не відповідає рисам, які мала сім'я передмодерна. З сім'ї забезпечувальної вона з часом у XX столітті стала навіть інститутом ризиковим. Сім'я сьогодні є ризиковим інститутом і в тому сенсі, що ризик її виникнення ми фактично повинні калькулювати (калькуляція при народженні дитини, прийняття рішення про кількість дітей). Сім'я ризикова, отже, не лише не забезпечує своїх членів взаємно, але цілеспрямовано заздалегідь калькулює ризик самого виникнення сім'ї (Smutek, Smutková, 2011; Smutková, Smutek, 2012). Ми можемо так все частіше в медіа (переважно в газетах чи суспільних журналах) зустрічатися з темами типу: «Скільки нам коштуватиме завести дитину?»

Страхуванням стала вже масово поширена контрацепція з 60-х років XX століття. Вона добре вписується в сучасну добу та її вроджену рису – індивідуалізацію. «Завести дитину» починає бути все більше економічною калькуляцією – скільки «я» мушу «відірвати від рота», щоб оплатити витрати і виховати дитину (тут поняття виховання не використано у значенні батьківського виховання, а скоріше пейоративно у значенні простого економічно зрозумілого вирощування нащадка аж до дорослості). Фінансова сума, необхідна на це «вирощування», тут не є для нас релевантними даними, важливим є те, що феномен економічної калькуляції зустрічається все частіше. Це змінює природу сім'ї у напрямку до її індивідуалізованої сутності.

Індивідуалізація, згідно з Beck (2004), є вродженою рисою сучасної епохи, і ми лише день за днем доводимо її до кінця. Може статися так, що індивідуалізація буде доведена настільки далеко, що жодної солідарності між людьми не очікуватимуть і не дотримуватимуться. Настане час, коли імператив «кожен сам за себе», те, що я заощадив, від чого я застрахувався, стане єдиним ціннісним критерієм епохи. Проте страхування — це розподіл ризику, що вимагає перерозподілу ресурсів. Сам інститут страхування під впливом індивідуалізації також починає еродувати, і ми починаємо будувати радше «ощадний тип суспільства». Інституції первинної соціальності таким чином у довгостроковій перспективі замінюються інституціями вторинної соціальності (організоване та гарантоване державою соціальне забезпечення — виникнення інституту страхування на випадок хвороби, нещасного випадку, у старості — пенсійна політика) (див., наприклад, Keller, 2001). З цього погляду навіть сім’я стає інституцією зайвою, а не необхідною (Smutek, 2012).

3. «Шкаралупна» природа сучасної сім’ї та зникнення поняття сім’я

Шкаралупна інституція (Giddens, 2000) означає, що від первинного змістовного «наповнення» не залишилося нічого, лише початкова оболонка (шкаралупа). У шкаралупі або вже немає нічого від первинного значення, або там є щось зовсім інше. Поняття шкаралупна інституція означає, що «вивітрилося» первинне значення та первинні ролі й функції, які мала дана інституція, проте ми маємо тенденцію продовжувати давати цій інституції ту саму назву. Сім’я стала шкаралупною інституцією, з чим пов’язана і мовна проблема. Слово сім’я в сьогоднішньому суспільстві здебільшого викликає асоціації з передсучасним типом сім’ї (численнішою, з виконаною забезпечувальною функцією). Це спричиняє комунікаційні труднощі. Ми використовуємо в комунікації одне слово (сім’я), але з найбільшою ймовірністю комунікатор і комунікант мають дуже відмінне уявлення про інституцію, про яку йдеться (вона має для кожного актора комунікації інші смислові конотації, зумовлені власним дитинством і дорослістю та поглядом на сім’ю). Поняття сім’я тоді за змістом є фактично передсучасним поняттям, яке інерційно використовується і в сучасну добу (а сьогодні ми вже перебуваємо в добі пізньої сучасності, з просунутими ознаками індивідуалізації, раціоналізації, генералізації відносин чи функціональної диференціації). Однак використання передсучасних понять у сучасну добу принципово ускладнює комунікацію. Поняття викликають більше конотацій, ніж реальне значення цього слова (денотація). Позбутися смислових конотацій можна було б шляхом створення новотвору. Рішенням було б вигадати цілком нове слово для сьогоднішнього поняття слова сім’я — замість поняття сім’я, наприклад, поняття співжиття. Або ми можемо скористатися натхненням з англійської мови, де абревіатура LAT означає «living apart together» — живемо разом окремо, у значенні: ми захищаємо власну приватність навіть у парному співжитті, живемо окремо попри зовнішню декларацію пари). Ми захищаємо особистий індивідуальний економічний «внесок» за допомогою шлюбних контрактів...

Сьогоднішній вигляд сім’ї не має з передсучасною сім’єю майже нічого спільного. Питання в тому, чи взагалі залишаються якісь інституції первинної соціальності? Схоже, що в основі — ні. Наша соціальність на майбутнє побудована на індивідуальному етосі епохи. Йдеться про загальносуспільну обставину, яка підштовхує нас до індивідуалізації та турботи про себе, але це не обов’язково пов’язано з внутрішньою ціннісною ієрархією або з такими поняттями, як егоїзм і самозакоханість. Індивідуалізоване суспільство не обов’язково означає суспільство егоїстів, де кожен дбає лише про себе на шкоду іншим. Завжди важливо запитувати, якою є природа людини як біологічного виду — філософське та ідеологічне питання. Ліві стверджують, що порядок дано згори, а праві — що порядок створюється сам. Якою є природа людини як біологічного виду? Чи є людина істотою, що співпрацює, чи такою, що змагається з усіма навколо? Це в основі своїй питання, на яке неможливо відповісти.

4. Становище дитини в суспільстві індивідуалізованому та раціоналістичному

Поступові зміни інституцій сучасної доби (ринок, держава та громадський сектор) мають дуже глибокі взаємні зв’язки. Зміни сім’ї є частиною змін усієї сучасної цивілізації Заходу та головних ознак сучасного суспільства, таких як, насамперед, індивідуалізація, знеособлення відносин, раціоналізація та поділ праці (див., наприклад, Keller, 2007). А що ж дитина в такій сім’ї? На дитину сучасне суспільство починає дивитися як на суб’єкт, відповідальний сам за себе (Žižek, 2007). Як на суб’єкт, який повинен мати (у межах ліберальних принципів західної цивілізації) можливість вирішувати щодо свого майбутнього розвитку (наприклад, при розлученні батьків). Дитина крізь призму сучасної цивілізації стає «маленьким дорослим». Проте проблематика має в різних тематичних сферах відмінні або навіть протилежні погляди на здатність дитини вирішувати самостійно за себе.

5. Раціоналізм Заходу

Сучасна доба просякнута раціоналізмом. На п’єдестал поставлено розум — раціо, розумове осягнення світу та його перетворення і формування. Цим було зруйновано бар’єри, які неможливо повернути — ми втратили вищу силу (абстрактну, будь-яку), на яку можна було б звалювати провину і пояснювати, чому суспільство виглядає так, як воно виглядає. Суспільство, отже, є таким продуктом, який зробили ми, це в наших руках. Раціоналізація — це незворотний процес, ми замкнені в раціоналізмі та в необхідності постійно шукати рішення і впливати на майбутнє. Але кожна відповідь приносить «десять наступних запитань», і кожне рішення приносить нові проблеми. У передсучасні часи люди вирішували переважно проблеми, спричинені зовнішніми впливами (дощ, посуха), але пізня сучасна доба вирішує переважно проблеми, які вона спричинила сама своїм існуванням. Сьогоднішнім людям уже більш-менш байдуже, чи зима тепліша, чи сувора, чи літо сухе і спекотне, чи ні. У межах поділу праці нам усе буде забезпечено, і ключові проблеми — це проблеми, що виникли з раціоналізму, які ми спричинили самі. Наприклад, реформи наших штучних систем — економічні, пенсійні реформи — це теми, які вирішує просунута сучасна доба. Ці системи ми створили самі як надбудову над «життєвим світом» (англ. life world, нім. lebenswelt), яка, проте, з плином часу перестала дозволяти життєвому світу надто проявлятися.

Висновок

Усунути основні риси сучасного суспільства можна було б лише через апокаліпсис, мали б вижити лише люди (діти), які б не несли в майбутнє попередній досвід раціоналізму («tabula rasa»). З передсучасних інституцій, мабуть, уже нічого не повернеться. Ми приречені на постійну і триваючу модернізацію, у значенні тривалого поглиблення рис сучасної доби. Модернізацію ми самі раціонально спричиняємо і тим, що модернізуємо системи. Модернізація означає «доведення до кінця» цих рис сучасної доби. Кожна реформа означає поглиблення індивідуалізації, раціоналізації, знеособленості... Ніхто поки що не знайшов способу, як «позбутися» цих рис сучасної доби так, щоб для масового суспільства це не було вищезгаданим апокаліпсисом і дозволило існуючій чисельності населення вижити (адже можна припустити, що радикальні екологічні пропозиції щодо змін суспільного устрою вимагали б до 90% скорочення існуючого населення).

Сучасне суспільство з цими рисами та їхньою невідворотністю стало «золотою кліткою». У клітці є добробут, але з неї немає виходу, і ми самі не хочемо з неї виходити, тому продовжуємо її розбудовувати.

Автори: PhDr. Martin Smutek, Ph.D. Mgr. Lucia Smutková, Ph.D. Інформація про авторів: PhDr. Martin Smutek, Ph.D. (1977) працює керівником Відділення соціальної роботи в Інституті соціальної роботи Університету Градець-Кралове в Чеській Республіці. Здобув освіту за спеціальністю «Соціальна політика та соціальна робота» на Факультеті соціальних досліджень Університету Масарика в Брно (магістерська та докторська програми). Тривалий час займається проблематикою теорії соціальної держави та її модернізації, а також питаннями епістемології в соціальних науках. Mgr. Lucie Smutková, Ph.D. (1977) наразі працює доцентом в Інституті соціальної роботи Університету Градець-Кралове в Чеській Республіці. Вивчала соціальну роботу в Університеті Градець-Кралове, а згодом також на Факультеті соціальних досліджень Університету Масарика в Брно. Докторську дисертацію захистила на Факультеті охорони здоров’я та соціальних досліджень Остравського університету. У минулому працювала пробаційним офіцером у Службі пробації та медіації ЧР, а також обіймала посаду крайового шкільного координатора з питань профілактики соціально-патологічних явищ серед дітей та молоді в межах Крайового управління Краловоградецького краю. Крім того, працювала консультантом для жертв домашнього насильства в Центрі втручання для жертв домашнього насильства в місті Градець-Кралове. Список джерел:

BECK, U. 2004. Riziková společnost. Praha : SLON, 2004. ISBN 80-86429-32-6

GIDDENS, A. 1999. Sociologie. Praha : Argo, 1999. ISBN 80-7203-124-4

GIDDENS, A. 2000. Unikající svět. Praha : SLON, 2000. ISBN 80-85850-91-5

HABERMAS, J. 2000. Problémy legitimity v pozdním kapitalismu. Praha : Filosofia, 2000. ISBN 80-7007-130-3

HABERMAS, J. 2003. The Theory of Communicative Action. Vol. 1 Reason and Rationalization of Society. Boston : Beacon Press, 2003. ISBN 0-8070-1506-7

KELLER, J. 2001. Politika s ručením omezeným. Proměny moci na prahu 21. století. Praha : Evropský literární klub, 2001. ISBN 80-86316-27-0

KELLER, J. 2009. Soumrak sociálního státu. Praha : Sociologické nakladatelství, 2009.

KELLER, J. 2007. Teorie modernizace. Praha : SLON, 2007. ISBN 978-80-86429-66-3

van der LAAN, G. 1998. Otázky legitimace sociální práce. Ostrava, Boskovice : ZSF Ostrava a Albert, 1998. ISBN 80-85834-41-3

LEVICKÁ, J., LEVICKÁ, K., HANZALÍKOVÁ, V., BÁNOVČININOVÁ, A. 2012. Ekosociálne prístupy v sociálnej práci. Trnava : Oliva, 2012, s. 237. ISBN 978-80-89332-14-4

LEVICKÁ, J. 2009. Sociálna práca II. Trnava : Oliva, 2009. ISBN 978-80-89332-06-9

SMUTEK, M.; SMUTKOVÁ, L. 2011. Contemporary modernization processes and shifts in power relationships in social work. In: BRĄGIEL, J., DĄBROWSKA-JABŁOŃSKA, I. AND PAYNE, M. (eds.) Social Work in Adult Services in the European Union - Selected Issues and Experiences. London : College Publications, United Kingdom, 2011. ISBN 9781848900271.

SMUTEK, M. 2010. Habermasova komunikativní etika jako obrana životního světa před kolonizací systémem. In: KAPPL, M.; SMUTEK, M.; TRUHLÁŘOVÁ, Z. (eds.). Etika sociální práce. Hradec Králové : Gaudeamus, 2010, s. 329 - 336. ISBN 978-80-7435-037-5

SMUTEK, M. 2012. Pozdně moderní rodina jako riziková “skořápka“. In SOCIALIA 2012 – Rodina a sociálně patologické jevy. Sborník abstraktů s plnými texty příspěvků na CD-ROMu z mezinárodní konference konané v Hradci Králové ve dnech 4. a 5. září 2012. Hradec Králové : Gaudeamus, 2012. ISBN 978-80-7435-232-4

SMUTKOVÁ, L.; SMUTEK, M. 2012. Industrial Age Means Industrial Family and Parenthood. In Bragiel, J.; Gornicka, B. (red.). Rodzicielstwo w kontekscie wspolczesnych przemian spolecznych. Opole : Wydawnictwo Uniwersytetu Opolskiego, 2012, s. 125 – 130.

SMUTKOVÁ, L. 2007. Sociální práce s rodinou. Hradec Králové : Gaudeamus, 2007, 110 s. ISBN 978-80-7041-069-1

ŽIŽEK, S. 2007. Nepolapitelný subjekt. Chybějící střed politické ontologie. Chomutov : L. Marek, 2007. ISBN 978-80-87127-02-5