Питання міграції та біженців є дуже чутливим і часто обговорюється не лише серед політиків, а й серед звичайних людей. Чи знаємо ми, хто такий мігрант? Мігранти — це зазвичай люди, народжені за кордоном, без місцевого паспорта, або люди, які приїхали звідкись. Чи знаємо ми, чому вони там? Чи переїжджають вони добровільно? Що змусило їх покинути рідну країну? Громадянські заворушення, війна, бідність, безробіття чи щось інше? Час від часу ми не здатні зрозуміти різницю між внутрішньоєвропейським вільним пересуванням та міграцією з третіх країн. Найважливіше — розрізняти внутрішнє вільне пересування людей у межах ЄС та так звану імміграцію з третіх країн. Роми з Румунії мають інший статус порівняно з нелегалами з Малі. Однак місцеві жителі можуть відчувати однаковий дискомфорт від них обох. Чи є вони благословенням у часи старіння та нестачі нового покоління, чи вони є загрозою? Чи мають вони якісь соціальні права і чому?
ЛЮДСЬКІ РЕСУРСИ ТА СУПЕРЕЧКИ ЩОДО МІГРАЦІЇ
Весь світ зараз страждає від старіння. Старіння означає переважно низьку народжуваність і, як наслідок, слабке заміщення поколінь. Проте на глобальному рівні Європа перебуває в авангарді несприятливих демографічних тенденцій. Після періоду майже 40 років зниження демографічного навантаження Європа зараз вступає в період старіння робочої сили та зростання демографічного навантаження, оскільки нинішнє покоління поступово виходить з ринку праці та поповнює лави залежного населення (Peschner, Fotakis, 2013).
На перший погляд, економічний спад та його гнітючий вплив на економічне зростання і, зокрема, на попит на робочу силу, здається, відтерміновують зростаючий демографічний тиск на пропозицію робочої сили. Зменшення частки економічно активного населення створює нові виклики. Деякі з економік ЄС, що демонструють найкращі результати, вже стикаються з вузькими місцями у пропозиції робочої сили через швидкість старіння їхньої робочої сили та брак трудових резервів.
Скорочення робочої сили (2015 рік є переломним моментом) перешкоджатиме зростанню зайнятості, якщо не буде досягнуто значного прогресу в низці відповідних політик (політика активізації, значно вищі інвестиції в розвиток людських ресурсів, стимули для вищої мобільності в межах ЄС та більш ефективна політика економічної міграції та інтеграції).
Міграція займає важливе місце як у національних, так і в європейських програмах. Скорочення та старіння європейського населення сприяли підвищенню обізнаності щодо потреби в імміграції. Демографічний фактор у поєднанні з його передбачуваними наслідками для різних систем соціального забезпечення спровокував посилення дискусій щодо імміграції як в інституціях ЄС, так і в державах-членах ЄС.
Зростає усвідомлення того, що без іммігрантів Європа не зможе підтримувати той самий рівень життя. Однак, оскільки європейські держави конкурують з іншими (США, Японія...) за висококваліфікованих громадян третіх країн, серед деяких держав-членів ЄС спостерігається тенденція до більш обмежувальної політики щодо інших форм легальної імміграції, таких як возз'єднання сім'ї. Не всі запропоновані активні міграційні політики є беззаперечними. Держави-члени намагаються знайти підхід до міграції, який був би прийнятним для висококваліфікованих мігрантів, запобігав би нелегальній міграції та захищав права людини мігрантів.
МІГРАЦІЯ ТА СОЦІАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ
Багато відчайдушних людей перетинають морські кордони Європейського Союзу. Багато з них ніколи не досягають європейських берегів живими. Середземноморська міграція як основний шлях до «Європи мрії» не є ні новою, ні статичною. З початку 1990-х років спостерігається постійний потік як нелегальних мігрантів, так і шукачів притулку з Африки та інших регіонів. Найбільш бажаним маршрутом є найкоротший шлях з Лівії до Італії. Іспанські анклави в Північній Африці також популярні серед іммігрантів. Гуманітарна катастрофа почалася після того, як кораблі вирушили з Туреччини (Сирія), оминаючи Грецію та Кіпр. Торговці людьми кидають човни, які часто переповнені сім'ями з маленькими дітьми. Використання набагато довшого маршруту означає більше днів у морі та робить цю втечу ще небезпечнішою. Зараз відкриваються нові шляхи. На Чорному морі виявили човни, які перетинають море до Румунії (Collet, 2015).
З точки зору глобального захисту, морська міграція є симптомом світових гуманітарних криз. Новини щодня наповнені інформацією про тіла загиблих мігрантів, знайдені в морі або на березі. Більшість біженців світу, вигнаних з регіону походження, шукають притулку в ЄС. Кількість таких заяв зросла за останні кілька років. Низка країн відчуває величезне зростання кількості заявок — зокрема Німеччина, Швеція та Італія. Це порушує питання квот, які не вітаються країнами, що не мають виходу до моря. Кожна держава-член ЄС досі керує власною системою надання притулку незалежно. Однак відповідальність розподілена нерівномірно по всьому континенту, і це означає тиск на національні системи надання притулку. Більшість держав-членів ЄС все ще мають справу з дуже невеликою часткою від загальної кількості нових шукачів притулку щороку. Національні політики намагаються «квадратувати коло», забезпечуючи ефективний захист зростаючій кількості шукачів притулку в умовах обмежених державних ресурсів та невизначеної громадської підтримки. Імміграція використовується екстремістськими групами та є частиною популістської політики будь-де.
Зростаюча кількість громадян ЄС, які вирушили воювати на боці повстанців на Близькому Сході, каталізувала низку пов'язаних політичних викликів, пов'язаних з мобільністю та згуртованістю населення Європи. На рівні громад існують ініціативи щодо запобігання виїзду молоді (у зони бойових дій, такі як Сирія), а також зусилля з реабілітації тих, хто повертається. На національному рівні низка урядів обговорювали та впроваджували політику конфіскації проїзних документів у тих, хто має намір подорожувати з метою навчання або боротьби на боці екстремістських груп на Близькому Сході, а також позбавлення громадянства тих, хто вирішує повернутися. Виникають дискусії про те, як ефективно запобігти подальшим насильницьким нападам за відсутності внутрішнього прикордонного контролю та за наявності незначних перевірок громадян, що прибувають на зовнішні кордони ЄС.
Очікується, що кількість клопотань про надання притулку в ЄС залишатиметься високою через близькість до проблемних територій. Нестабільна та неясна ситуація спостерігається в районі південного Середземномор’я та на Близькому Сході (Сирія, Ірак та погіршення ситуації в Лівії). Італія продовжує залишатися «гарячою точкою» для прибулих з півдня, частково через свою готовність проводити пошуково-рятувальні операції, а також через можливості подальшого переміщення через її територію до решти країн ЄС. Туреччина залишатиметься найбільшою країною, що приймає сирійських біженців. Російська Федерація зафіксувала значну кількість заяв про надання притулку від громадян України. Військові дії на сході України призвели до зростання кількості дозволів на роботу в Польщі, виданих власникам українських паспортів.
Німеччина залишається привабливою країною для внутрішньоєвропейської мобільності. Ця тенденція, ймовірно, зберігатиметься в ній ще тривалий час. Традиційна мобільність із Центральної та Східної Європи тепер доповнюється еміграцією з країн ЄС, що постраждали від кризи, зокрема Греції, Італії, Португалії та Іспанії. Попри очікувані покращення, рівень безробіття залишається високим, і цей факт змушує молодь шукати можливості в інших місцях. Старі виклики, такі як мовні бар’єри та визнання наявних навичок, постійно перешкоджають вільним мігрантам максимально реалізувати свій потенціал. Наразі на національному рівні існує незначна політична підтримка для суттєвого перегляду законодавства про міграцію. Існує глибока опозиція щодо сприяння внутрішньоєвропейській мобільності громадян третіх країн у той час, коли вільне пересування для громадян ЄС опинилося під питанням.
Сильніші економіки, такі як Німеччина та Велика Британія, приймають велику кількість працівників із третіх країн. Сімейна міграція, включаючи членів сімей осіб, які отримали статус біженця в ЄС, залишається домінуючою. Політичні потрясіння, ймовірно, домінуватимуть у ландшафті імміграційної політики, причому питання суспільної довіри до здатності чинних урядів керувати системами імміграції та надання притулку постають дедалі гостріше (важливі суспільні занепокоєння щодо імміграції). Виникли ключові питання щодо того, чи варто встановлювати кількісні обмеження на режим вільного пересування та ефективніше керувати доступом до державних пільг (також у випадках внутрішньої міграції в ЄС). Багато популістських партій мають сильний етнічний підтекст, спрямований як на мусульманське, так і на ромське населення. Деякі партії в урядах уже прийняли антиімміграційні позиції.
МІГРАЦІЯ ТА ПРАВА ЛЮДИНИ
У межах Платформи європейських соціальних неурядових організацій (Social Platform) у Брюсселі проводяться громадські консультації з метою вплинути на Європейський Союз, щоб гарантувати, що держави-члени більше не зможуть криміналізувати гуманітарну допомогу нелегальним мігрантам у Європі. Право ЄС, власне, дозволяє таку криміналізацію. Європейська комісія наразі оцінює Директиву про сприяння (2002/90/EC). У Європі гуманітарні послуги, включаючи надання їжі, житла, медичної допомоги або юридичних консультацій, можуть супроводжуватися санкціями. Це може включати обмеження фінансування, фінансові штрафи, тюремне ув’язнення та інші форми покарання. Існують також випадки, коли організація або окрема особа, що надає гуманітарну допомогу, зобов’язана повідомляти владу про нелегальних мігрантів.
Попри те, що Директива про сприяння не заохочує криміналізацію тих, хто пропонує гуманітарну допомогу нелегальним мігрантам, статистика, зібрана Агентством ЄС з основних прав (FRA), виявила, що: 27 держав-членів карають за сприяння перебуванню (Ірландія є винятком, оскільки Директива про сприяння її не зобов’язує). Тринадцять держав-членів карають за сприяння перебуванню, навіть якщо немає фінансового мотиву. Вісім держав-членів карають як за сприяння перебуванню, що здійснюється не з метою отримання прибутку, так і з гуманітарних міркувань. Лише вісім держав-членів звільняють від відповідальності принаймні деякі форми гуманітарної допомоги мігрантам, які перебувають нелегально (Criminalising Solidarity, 2015).
У деяких країнах ЄС регіональна влада кидає виклик національному законодавству через свою діяльність. Наприклад, в Утрехті (Нідерланди) і подібним чином у Тоскані (Італія) були впроваджені далекосяжні політики, що виходять за межі національного законодавства. На національному рівні все ще зберігається негативне ставлення до постачальників послуг, які допомагають нелегальним мігрантам (Кіпр, Велика Британія). Однак є кілька позитивних прикладів об’єднання людей для захисту прав людини нелегальних мігрантів та прав постачальників послуг на надання гуманітарної допомоги. Кампанія «Let’s Save Hospitality» («Salvemos la Hospitalidad») в Іспанії успішно лобіювала зміну Кримінального кодексу іспанським урядом. Конференція європейських церков успішно оскаржила систему соціального забезпечення Нідерландів у Раді Європи, яка визнала, що вона порушує права нелегальних мігрантів.
Держави-члени ЄС ратифікували основні міжнародні договори з прав людини, за винятком Міжнародної конвенції про захист прав усіх трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей (ICRMW), підписаної в ООН у 1990 році. Більшість прав, які захищають ці договори, поширюються на всіх, включаючи мігрантів, незалежно від того, чи перебувають вони в легальному чи нелегальному становищі. Ратифікація ICRMW стикається з опозицією в багатьох європейських державах, головним чином на тій підставі, що вона захищає групу осіб, які не вважаються такими, що мають «право» на такий рівень захисту (Guilbert, Plaetevoet, 2011). ICRMW спеціально захищає права всіх трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей, у тому числі коли вони є нелегальними або перебувають у неврегульованому становищі, оскільки вони є більш вразливими до зловживань. Таким чином, ратифікація ICRMW стала б одним із кроків до більшого визнання та поваги до мігрантів як до осіб, що роблять внесок в економіку Європи. Міграційна політика та політика надання притулку належать до компетенції Спільноти. З європейських країн лише Албанія та Боснія і Герцеговина на сьогодні ратифікували цей міжнародний інструмент з прав людини.
Європейська платформа за права трудящих-мігрантів (EPMWR) ініціювала петицію, яка спеціально закликає держави-члени ЄС ратифікувати Конвенцію про трудящих-мігрантів. Сотні організацій громадянського суспільства та мереж висловили свою підтримку, серед яких: Європейська соціальна платформа, Європейська мережа проти расизму, Eurostep, Європейська мережа боротьби з бідністю, Amnesty International, Human Rights Watch, Міжнародна федерація за права людини (FIDH), Solidar, Церковна комісія з питань мігрантів у Європі та Євро-середземноморська мережа з прав людини (EMHRN). Європейська федерація профспілок громадського обслуговування (EPSU), європейське відділення Інтернаціоналу громадського обслуговування (PSI), підтримує ратифікацію ICRMW і закликає до створення європейської бази щодо прав трудящих-мігрантів на основі цієї Конвенції. У своєму Плані дій, ухваленому на Севільському конгресі в травні 2007 року, ETUC висловила свою відданість активізації дій та кампаній як на європейському, так і на національному рівнях на користь ратифікації та застосування всіх конвенцій та важливих інструментів щодо захисту прав усіх трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей (Plaetevoet, Sidoti, 2010).
Європейська конвенція про правовий статус трудящих-мігрантів (підготовлена в Раді Європи у 1977 році) стосується основних аспектів правового становища трудящих-мігрантів. Конвенція, зокрема, регулює питання найму, медичних оглядів, професійних тестів, подорожей, дозволів на проживання, дозволів на роботу, возз'єднання сімей, умов праці, переказу заощаджень та соціального забезпечення, соціальної та медичної допомоги, а також закінчення терміну дії трудових договорів, звільнення та повторного працевлаштування. Особисто вона охоплює громадян будь-якої договірної сторони, які легально працевлаштовані та проживають на території іншої договірної сторони, якщо термін дії трудового договору перевищує шість місяців. Конвенція разом із (переглянутою) Європейською соціальною хартією (зокрема статтями 18 та 19) та Європейською конвенцією про соціальне забезпечення утворює комплекс прав, що посилює захист трудящих-мігрантів (Guild, 1999). З 1977 року лише 11 держав-членів Ради Європи ратифікували цю Конвенцію.
Принцип соціальної інклюзії часто є лише риторикою з боку Європейського Союзу. Без реалізації він є контрпродуктивним з точки зору власної легітимності ЄС (Unequal Europe, 2015). Ми повинні чіткіше розуміти, що означає соціальна інклюзія на практиці і як держави-члени можуть її забезпечити. Загальний доступ до соціальних послуг є базовою ознакою європейської соціальної моделі і має набути більшого значення у стратегії соціальних інвестицій, де доступ до якісного догляду за дітьми є яскравим прикладом: розгляд європейської політики щодо загальної якості захисту мінімального доходу, з мінімальною заробітною платою, соціальними виплатами та захистом мінімального доходу з урахуванням економічного розвитку кожної країни ЄС. Економічне обґрунтування міграції має бути доповнене вагомим соціальним обґрунтуванням мінімальних стандартів та боротьби з дискримінацією за ознакою походження чи етнічної приналежності.
Існують різні визначення терміну «благополуччя». Як основні його елементи вчені Gallup виділяють п'ять: 1. Кар'єра; 2. Соціальні зв'язки; 3. Особисті фінанси; 4. Здоров'я та 5. Громада.
Це основні чинники, що сприяють загальному суб'єктивному благополуччю людини. Інші терміни для опису цього поняття — це якість життя, рівень життя, людський розвиток та щастя. Насправді благополуччя — це ширше поняття, що охоплює низку різних вимірів. Його можна виміряти, запитавши людей про те, як вони почуваються, та про їхнє сприйняття різних аспектів свого життя, таких як задоволеність роботою, особисті стосунки та приналежність до громади. Його також можна виміряти шляхом збору та перевірки об'єктивних даних, таких як рівень зайнятості, рівень заробітної плати, очікувана тривалість життя та житлові умови. Можна було б очікувати, що людина з вищими показниками за об'єктивними критеріями буде щасливішою — що об'єктивне благополуччя корелює із суб'єктивним благополуччям або щастям. Однак зв'язки між об'єктивним та суб'єктивним благополуччям досить складні, і конвергенція не є повною. Відомим є «парадокс Істерліна» або схожий парадокс від економіста Carol Graham (2009): парадокс щасливих селян і нещасних мільйонерів (World Migration Report 2013).
Громадяни та політики повинні знайти рішення, як підтримувати стале гідне життя в гармонії з іншими частинами світу. Що нас об'єднує, так це відповідальність за самих себе, за наше оточення, за нашу країну, за Європу та за нашу Землю. Європа — це не острів. Наше майбутнє як людей взаємопов'язане з майбутнім людей на інших континентах. Мир і соціальна справедливість — це шлях. Міграція — це не проблема, як і старіння — не загроза; але проблемою є слабкість глобальної згуртованості та зростання індивідуального егоїзму.
Автори: Доц. д-р Miloslav Hetteš Президент Міжнародної ради з питань соціального забезпечення (ICSW Europe) www.icsw.org Gabriela Siantova, PhDr. Університет св. Кирила і Мефодія в Трнаві Лекція «Мігранти та мінімальні рівні соціального захисту — можливості та перешкоди для доступу до різних послуг держави загального добробуту в часи кризи» підготовлена для Міжнародного експертного семінару, Мадрид, 23 квітня 2015 року. Презентація додається. Бібліографія
COLLET, Elizabeth. 2015. Outlook on migration in Europe in 2015. In Migration Policy Practice. ISSN 2223-5248, Vol. IV, Number 5, December 2014–January 2015, pp. 21-28.
Council Directive 2002/90/EC of 28 November 2002 defining the facilitation of unauthorised entry, transit and residence. 2008. In Official Journal of the European Communities, ISSN 0378-6978, L 328, Volume 45, 5.12.2008, p. 17-18.
Criminalising Solidarity [online]. Brussels: Social Platform, 2 pp. [cit. 2015-05-25]. http://www.socialplatform.org/wp-content/uploads/2015/03/Criminalising-Solidarity-state-of-play-and-case-studies.pdf.
GUILBERT, Amandine, PLAETEVOET, Rene. 2011. The U.N. Migrant Workers Convention: Steps Towards Ratification in Europe. Brussels: European Platform for Migrant Workers’ Rights (EPMWR). 32 pp. [cit. 2015-05-25]. European Programme for Integration and Migration (EPIM), .
GUILD, Elspeth. 1999. The European Convention on the Legal Status of Migrant Workers (1977). An Analysis of its Scope and Benefits. Nijmegen: University of Nijmegen. CDMG (99) 11, 28 pp. [cit. 2015-05-25]. Council of Europe, Strasbourg. http://www.coe.int/t/dg3/migration/archives/Documentation/Legal_texts/CDMG%20_99_11_en.pdf.
HETTES, Miloslav. 2015. Human Rights and Social Protection in Social Work (in Slovak). Bratislava: St. Elizabeth University of Health and Social Work, 242 pp. ISBN: 978-80-8132-128-3.
PESCHNER, Jorg, FOTAKIS, Constantinos. 2013. Growth Potential of EU Human Resources and Policy Implications for Future Economic Growth. Brussels: DG Employment Working Paper 03/2013, 102pp. ISBN 978-92-79-32715-5.
PLAETEVOET, Rene, SIDOTI, Marika. 2010. Ratification of the UN Migrant Workers Convention in the European Union. Survey on the Positions of Governments and Civil Society Actors. 2010. La Strada. European Network against Trafficking in Human Beings, 99 с. [цит. 2015-05-25]. .
Unequal Europe recommendations for a more caring EU. Final report of the High-level group on “Social Union”. Spring 2015. Brussels: Friends of Europe, 21 с. [цит. 2015-05-25].http://www.friendsofeurope.org/media/uploads/2015/02/Social-Report-2015-FINAL-WEB.pdf.
World Migration Report 2013, Migrant Well-being and Development.2013. International Organization on Migration, Geneva, 220 с. ISBN 978-92-9068-668-2.