Моральними принципами займається етика, наука про мораль, яка рефлексує мораль і ставить питання типу: Що є добре, а що є погано? Який сенс моєї поведінки та вчинків? Як я маю правильно діяти? та подібні питання такого типу. Етика займається діяльністю людини, і її предметом дослідження є: 1) добро і зло в людських зусиллях та діях; 2) цінності та принципи та їх реалізація. Етика є філософською дисципліною, предметом якої є оцінні судження, що стосуються розрізнення того, що є добрим, а що поганим, правильним і неправильним. Етика проявляється в повсякденному людському житті, і тому вона повинна допомагати нам при прийнятті рішень та діях у важких, складних життєвих ситуаціях. Етика регулює нашу поведінку так, щоб вона була морально правильною. Отже, етику ми можемо сприймати як інструмент для дослідження того, що є для людини в практичному житті надзвичайно важливим і водночас морально правильним. Етика є також теорією моралі та моральності. Завданням моралі, своєю чергою, є визначення міри певних рис поведінки, окреслення того, які види поведінки або ступені конкретної поведінки є чи не є прийнятними як для індивіда, так і для суспільства. Етика тому перебуває у тісному зв'язку з мораллю. З їхнього взаємозв'язку випливає, що етика є формою моралі, а мораль — змістом етики. Саме їхній тісний зв'язок створює правила поведінки. Мораль ми можемо охарактеризувати як суспільне явище, що відображає міжособистісні стосунки та людську діяльність з погляду добра і зла, яке поширюється на всі інші сфери життя. Ми знайдемо її, наприклад, у політиці, у праві, у мистецтві, у філософії, у релігії, ба навіть у практичній діяльності людини. Мораль вказує на ставлення людини до світу, до інших людей, до природи та до суспільства. Мораль є складним суспільним явищем. Моральність — це сукупність мислення або пов'язаних з ним дій людини, які відповідають відповідним етичним та суспільним нормам. Моральність — це набір моральних правил і норм для діяльності людини. Етика є свого роду інструкцією для дій людей у житті, вона вирішує питання людяності та гуманності.

Мораль оцінює людську поведінку з погляду добра і зла, порівнюючи її з людським сумлінням. Моральним або морально добрим є той вчинок, який відповідає сумлінню того, хто діє. І в цьому напрямку, згідно з Jankovský, ми говоримо не про мораль, а про моральність конкретної людини. Як стверджує автор, моральність неможливо об'єктивно оцінити, оскільки жодна людина не здатна зазирнути в сумління іншої людини. Якщо дії людини мають бути оцінені, то це можливо лише з погляду дотримання даних норм, тобто моралі. (Jankovský, 2003, с. 24) Мораль таким чином виконує регулятивну функцію, оцінно-нормативну функцію, пізнавальну функцію, прогностичну функцію, мотиваційну, інформативну та комунікативну функцію, а також виховну функцію.

У регулятивній функції йдеться про моральне регулювання, яке спрямоване на спрямування поведінки індивіда в соціальній групі, членом якої він є. Оцінно-нормативна функція характеризується своєю двовимірністю (оцінка – норма, або імператив), оскільки оцінка автоматично переходить у норму (імператив), а імператив є свого роду оцінкою. Пізнавальна функція виходить із думки, що оцінка є свого роду пізнанням, пізнанням значення, що імператив виходить із досвіду, а отже, із пізнання. Пізнавальна функція спрямована головним чином на знаходження адекватної, тобто правильної дії. Прогностична функція за допомогою ідеалів дозволяє виявити бажану лінію поведінки. Її проекція базується радше на емоційних динамічних стереотипах, на емоційних зв'язках, і тому не має науково-понятійно чітко вираженого характеру. Вона випливає радше з моральної інтуїції, ніж із теоретичних аналізів, але в суспільному процесі відіграє надзвичайно важливу роль, хоча досі мало оцінену. Мотиваційна функція, своєю чергою, спрямована на мотивування людської поведінки. Правильність поведінки людини згідно з цією функцією оцінюється за мотивами, а не за вчинками. (Vajda, 1995, с. 19 – 21)

З одного боку, мораль регулює, орієнтує, оцінює, пізнає, прогнозує, мотивує та наказує, з іншого боку, вона повинна передавати свій багатий арсенал засобів від людини до людини, і тому виконує також інформативну чи комунікативну функцію. Усі ці функції зливаються у виховну функцію. Мораль тоді представляє ціннісні ієрархії та імперативи, що з них випливають, вона вчить людину моральній поведінці, стає суттєвим виховним моментом у формуванні людини.

Етика відіграє ключову роль у співпраці соціального працівника в громаді та вчителя з метою підвищення рівня освітніх умов ромських дітей із соціально вразливого середовища. Освіту ромських дітей ми вважаємо однією з головних цілей підвищення рівня життя ромів у Словаччині та в Європі. У цьому контексті освіту ми сприймаємо як один із можливих інструментів вирішення соціальних та економічних проблем ромів. Однак ромська освіта, головним чином освіта ромських дітей із соціально вразливого середовища, вимагає залучення широкого кола фахівців, таких як лікар загальної практики, вчитель, асистент вчителя, вихователь, шкільний психолог, соціальний працівник у громаді та інші, які своєю діяльністю позитивно детермінують життєві та освітні умови цих дітей.

Соціальний працівник у громаді та вчитель — це дві професії, активна співпраця яких може позитивно вплинути не лише на соціально-економічні, а й на освітні проблеми учнів із ромських громад. Вчитель з погляду своєї професії повинен виховувати учнів відповідно до принципів моралі та етики, якісно навчати та створювати сприятливу атмосферу для цього. Соціальний працівник у громаді з погляду своєї професії повинен надавати соціальну допомогу та працювати з ромською громадою в її природному соціальному середовищі. Успішність освіти дітей із ромських громад вимагає якісних життєвих та освітніх умов, яких ці громади або сім'ї не мають. І саме в цій справі соціальний працівник у громаді повинен пропонувати способи вирішення їхньої соціальної ситуації та допомагати ромським громадам вирішувати їхні проблеми соціальної інтеграції. Наприклад, покращувати їхній спосіб життя так, щоб ромські діти запобігали розладам психічного, фізичного та соціального характеру, а також уникали соціально-патологічних явищ.

«З одного боку, наше суспільство чинить тиск на відповідальні освітні установи, щоб вони готували громадян до життя у суспільстві знань і щоб якомога більша їх кількість протягом свого життя була працездатною на ринку праці. З іншого боку, сектор освіти, який здійснює також початкову та середню освіту громадян після закінчення обов’язкового шкільного навчання, з подивом констатує, що школу щороку залишають роми, більша частина яких не вміє, наприклад, підписатися, ні зв’язно і з розумінням прочитати написаний текст. Роми із сектору обов’язкової шкільної освіти автоматично переходять до сектору соціальних справ, який протягом наступних 50 років їхнього життя надає їм соціальні інтервенції, переважно у вигляді надання допомоги у матеріальній скруті. Замість того, щоб протягом усього періоду отримання допомоги у матеріальній скруті вони активно доводили, що для потреб економіки знань підвищують свій рівень, обмірковували свій індивідуальний потенціал». (Loran, 2010, с. 50)

Існує ціла низка соціальних, економічних, культурних та системних причин, що призводять до відсутності та шкільної неуспішності ромських дітей. Серед постійно повторюваних причин: поганий стан здоров’я, низька мотивація до навчання, сексуальна поведінка, згідно з якою дівчата рано народжують дітей, і їхня соціальна роль потім полягає у їх вихованні та турботі про сім’ю, далі погане сприйняття самого себе та результати в школі тощо. Наприклад, за Loran, «першим найбільш виразним об’єктивним чинником, що бере участь у виробництві потенціалу людського капіталу ромів, є, безсумнівно, початкова школа як освітнє середовище. У межах виконання обов’язкового шкільного навчання неповнолітніх громадян – учнів, вона навіть має законодавчий обов’язок у формуванні первинної грамотності, у продукуванні та розвитку потенціалу людського капіталу для потреб суспільства. У наш час уже для потреб суспільства знань та економіки». (Loran, 2009, с. 48) У зв’язку з наведеною проблемою ми тому вважаємо співпрацю соціального працівника на місцях з учителем дуже важливою і сприймаємо її як один із можливих інструментів вирішення освітніх проблем ромських дітей із соціально вразливого середовища.

Кожна професія несе в собі моральну відповідальність. Наприклад, дилетант у разі автокатастрофи не може надати жертві професійну медичну допомогу. Однак він може надати першу допомогу. У цьому випадку він не несе прямої відповідальності з погляду свого становища у зазначеній ситуації. А це тому, що він не має відповідних знань. Лікар-професіонал здатний у цій ситуації швидко і правильно діяти, поставити діагноз і виконати медичну процедуру. Тому ми вважаємо, що ми не можемо бути відповідальними з погляду професії повною мірою за те, для вирішення чого ми не маємо даних компетенцій. Професійна відповідальність, отже, включає обов’язки акторів діяти професійним способом, дотримуватися закону, уникати конфліктів інтересів і віддавати перевагу інтересам клієнтів перед своїми власними інтересами. За Mátel, «роль і професія соціального працівника вимагає не лише належної освіти та практичних тренінгів, а й певних вимог до його особистості та характеру. Занадто часто етичні вимоги до соціальних працівників зосереджуються виключно на відповідальності перед клієнтами, забуваючи про те, що соціальний працівник може бути тією мірою відповідальним за інших, якою він здатний бути відповідальним сам за себе». (Mátel, 2010, с. 88)

Бути чесним, порядним, уважним до інших, тобто виявляти людяність і повагу, яка тісно пов’язана з прийняттям прав усіх людей без жодної різниці, а також спосіб справедливо розподіляти цінності у вигляді похвали чи покарання, відкидати будь-яку дволикість, а навпаки, бути правдивим, ми вважаємо в соціальній роботі з ромськими громадами дуже суттєвим. «Справедливість як атрибут особистості означає не лише діяти справедливо, а й мати конативну тенденцію мислення або переконання справедливості (не лише, наприклад, через страх перед покаранням або соціальною ізоляцією), оскільки належна дія є справедливою, якщо вона ведеться попередньою загальною ідеєю справедливості або конкретною думкою про справедливість». (Hajduk, 2009, с. 12) Також уникати зловживання довірою ромської громади з метою власної вигоди, оскільки користь має бути спрямована на клієнта, який потребує допомоги, тому що в цій ситуації клієнт до актора формує дуже сильну довіру. Отже, ми можемо з погляду професійної етики (застосовує загальні моральні норми до конкретної професійної діяльності) як прикладної етики в соціальній роботі говорити про принцип відповідальності, принцип гуманізму, принцип справедливості та рівності, принцип чесності та сумлінності, про принцип довіри.

За подальші моральні принципи, зокрема в роботі соціального працівника на місцях та вчителя, ми вважаємо принцип доброчинності, принцип людської гідності та принцип автономності. Принцип доброчинності в соціальній роботі з маргіналізованою та ексклюдованою ромською спільнотою має бути передусім спрямований на поведінку та дії, що керуються засадами альтруїзму. Тобто придушити власний егоїзм і здійснювати доброчинність на шкоду власному благу. Іншими словами, віддати перевагу благу інших перед власним, тобто охоче жертвувати власним інтересом на користь інтересу інших. Отже, йдеться про безкорисливу допомогу, що надається ромам, які її потребують. Однак із принципом доброчинності виникають питання: як взагалі можливо, що доброчинність у суспільстві існує, що мотивує людину діяти безкорисливо для допомоги іншим? Принцип людської гідності пов'язаний із цінністю життя людини та її поведінкою і діями. Якщо ми говоримо про соціальну роботу, що надається ексклюдованим ромам, ми повинні наголошувати і, звісно, дбати про взаємну повагу не лише до них, а водночас дбати про те, щоб повага дотримувалася і у стосунках до суб'єктів соціальної роботи з метою побудови міцних взаємних стосунків. Під людською гідністю ми, отже, розуміємо повагу до людської істоти, незалежно від статі, віку, раси, освіти, віри тощо. Принцип людської гідності визнає за людиною вроджене право, а також її прийняття та етичне поводження. Людська гідність часто використовується також у контексті проблеми поводження з пригнобленими та вразливими групами і народами, культурами та субкультурами, прихильниками релігійної віри чи ідеалів. Принцип автономності акцептує автономію людини, тобто її здатність приймати власні рішення, що стосуються її життя. Згідно з цим принципом, люди повинні мати контроль над своїм життям якомога більшою мірою, оскільки лише вони самі можуть повністю зрозуміти обраний ними тип способу життя. Наприклад, згідно з Ferrara, автономія стосується відповідальності суб'єкта за вибір напрямку своїх дій незалежно від причин або типу раціональності, що надихнули цей вибір. Автентична поведінка певним чином пов'язана з ядром особистості суб'єкта і, зрештою, виражає її. (Ferrara, 1997, с. 88) По суті, цей принцип є розширенням етичного принципу доброчинності, оскільки особа, яка є незалежною, зазвичай віддає перевагу власному контролю над своїм життям з метою досягнення такого способу життя, який є для неї найбільш корисним.

Висновок

З одного боку, з огляду на те, що соціальний працівник на місцях надає допомогу клієнту в такій ситуації, з якою він не може впоратися самостійно і адекватно вирішити, з іншого боку, коли клієнт соціальної роботи може через певний час справлятися зі своєю соціальною ситуацією власними силами, клієнт стає незалежним від цієї допомоги. Ромська спільнота, однак, потребує саме довгострокової допомоги соціальних працівників. Це також було причиною, чому ми в дописі звернули увагу на моральні принципи соціального працівника на місцях та вчителя. Оскільки саме цінності, до яких відносяться моральні принципи, мають бути основою їх визнання. Ми вважаємо, що обидві професії вимагають при роботі з ромською спільнотою докладання великих зусиль, і як допомога чи співпраця між обома професіями могла б бути, наприклад, у такій стислій формі: соціальний працівник на місцях мав би повідомляти вчителя про соціальну та економічну ситуацію конкретного учня, з тієї причини, щоб вчитель міг зрозуміти ситуацію, в якій учень разом із сім'єю перебуває. Соціальний працівник на місцях, з огляду на те, що в цій кооперації виступає своєрідним посередником між вчителем та учнем, або ж фактом є те, що вчитель не перебуває у щоденному контакті з батьком, соціальний працівник на місцях мав би надавати вчителю інформацію про освітні проблеми учня. Оскільки багато батьків не вміють правильно інтерпретувати проблеми, з якими дитина вдома не може впоратися, наприклад, при виконанні домашніх завдань. Фактом є також те, що своїм дітям, наприклад, при виконанні домашніх завдань вони не можуть допомогти, і це просто тому, що не мають закінченої навіть початкової освіти або самі не розуміють завдань. Цим соціальний працівник на місцях сприяв би покращенню ситуації та спонукав би учнів та їхніх батьків, а також спільноту до правильного ставлення до освіти, а також до того, чому для них освіта є важливою. Вчитель мав би, своєю чергою, інформувати соціального працівника на місцях про відвідуваність школи або прогули, успішність чи неуспішність учня, його поведінку та обов'язки в школі і в цьому сенсі спільно кооперувати та взаємно допомагати. Оскільки фактом є те, що добре налагоджена кооперація цих професій може призвести до покращення соціальних, економічних та освітніх проблем ромських учнів із соціально вразливого середовища.

Автор: Mgr. Jozef Facuna Štátny pedagogický ústav

Список бібліографічних посилань

[1] FERRARA, A. 1997. Autonomie a autenticita. In: Etika autonomie a autenticity. Praha: Filozofia, 1997. 215 s. ISBN 80-7007-099-4. [2] HAJDUK, Ľ. 2009. Filozofia spravodlivosti. Bratislava : ŠPÚ, 2009. 104 s. ISBN 978-80-89225-49-1 [3] JANKOVSKÝ, J. 2003. Etika pro pomáhajíci profese. Praha : Triton, 2003. 223 s. ISBN 80-7254-329-6. [4] LORAN, T. 2010. Andragogicko – sociálne dilemy prípravy exkludovaných pre potreby vedomostnej spoločnosti. In: Pedagogická revue. ISSN 1335-1982, 2010, roč. 62, č. 1-2, s. 42 – 54. [5] LORAN, T. 2009. Paradigma kreovania ľudského kapitálu Rómov. Bratislava : Štátny pedagogický ústav, 2009. 170 s. ISBN 978-80-89225-56-9. [6] MÁTEL, A. 2010. Etická zodpovednosť voči sebe a profesii. In: Etika sociálnej práce. Bratislava : Vysoká škola zdravotníctva a sociálnej práce sv. Alžbety, 2010. ISBN 978-80-89271-85-6, s. 88 – 98. [7] VAJDA, J. 1995. Etika. Nitra: Enigma, 1995. 203 s. ISBN 80-85471-23-X.

Лекція була виголошена на міжнародній науковій конференції Aplikovaná etika v sociálnej práci a ďalších pomáhajúcich profesiách, яка відбулася 20 – 21 жовтня 2010 року в П'єштянах і була опублікована у збірнику цієї конференції: MÁTEL, A. – SCHAVEL, M. – MÜHLPACHR, P. – ROMAN, T. 2010. Aplikovaná etika v sociálne práci a ďalších pomáhajúcich profesiách. Zborník z medzinárodnej vedeckej konferencie. Bratislava : VŠZaSP sv. Alžbety. 413 s. ISBN 978-80-89271-89-4.