MUDr. Oľga Mikulajová – у Дослідницько-освітньому та консультаційному центрі Факультету соціальних наук та охорони здоров’я (Univerzita Konštantína Filozofa Nitra) у місті Спішська-Нова-Весь як зовнішній викладач забезпечує викладання предметів «Біологія людини» та «Геронтологія» за спеціальністю «Соціальна робота». У студентів вона викликає позитивне враження вже на перших заняттях. Вони усвідомлюють, що перед ними стоїть літня людина, тому природно очікують не лише теоретичних фактів і знань, а й досвіду та цікавинок із практики. Їхні очікування виправдовуються сповна. Окрім необхідної теорії, яку вона їм викладає, сьогодні студенти говорять і про «пікантні подробиці», які їм розповідає пані докторка. Вони дуже швидко звикають до них настільки, що згодом самі просять про них. Вони цінують спосіб, у який вона вміє цікаво розповідати, не відходячи від теми. Вони оцінюють її як людину з природним авторитетом, як особистість, яку поважають також з огляду на її вік і перед якою мають пошану. Енергійна, елегантна пані, сповнена ентузіазму, яка приходила на заняття з повними руками об’ємних книг.
Вона ніколи не думала про іншу професію, окрім професії лікаря. Вирішальним моментом у її професійному спрямуванні стало захворювання жовчного міхура її матері. Коли вона побачила її болісні страждання та подальше полегшення після оперативного втручання, у неї дозріло рішення стати лікарем. Медицину вона вивчала на Медичному факультеті Університету Павла Йозефа Шафарика в Кошицях. Вона отримала атестацію з внутрішньої медицини, загальної медицини та організації й управління. Як молодий випускник медичного закладу, вона розпочала роботу в лікарні в Левочі. Перші три роки працювала у внутрішньому відділенні, потім у ЛОР-відділенні та хірургії. Пізніше в Левочі звільнилася дільниця у внутрішньому відділенні, куди вона перейшла і пропрацювала п’ятнадцять років. Коли її чоловік працював завідувачем хірургії в Новій Бані, вона працювала там цеховим лікарем для трьох підприємств. З 1978 року і до виходу на пенсію вона працювала у Спішській-Новій-Весі дільничним лікарем для Сміжан, Томашівців, Іліашівців та Теплічки.
Коли вона розповідає про свою професію лікаря, то говорить не про «роботу», а про «хобі», яке для неї є радістю всього життя, і цей факт вона оцінює як свою особисту перевагу. Кожному б від щирого серця побажала такого щастя, яке знайшла вона у своїй професії. Вона дуже прагнула присвятити себе хірургії: «Хірургія приваблювала мене тим, що в ній видно миттєві результати: запалений апендицит, жовчний напад, перелом... Це мені дуже подобалося». Проте любов до сім’ї, до чотирьох дітей була сильнішою за любов до хірургії, яка є більш вимогливою медичною галуззю, і якби вона хотіла присвятити себе їй повністю, то, ймовірно, довелося б нехтувати сім’єю та домашнім господарством. Тому хірургію вона залишила чоловікові, а сама зорієнтувалася на внутрішню медицину. Водночас, сміючись, додає: «Коли я приходила до чоловіка у відділення і бачила відкритий живіт, це мене так захоплювало, що в ту мить я забувала навіть про те, що вдома діти і треба йти готувати вечерю». «Пам’ятаю своє перше чергування у 1963 році у внутрішньому відділенні. У мене була молода пацієнтка з високою температурою в делірії, і я не знала, що з нею робити. Мій чоловік чергував у гінекології, тому я зателефонувала йому. Він мені каже: поклич невролога, психіатра та інфекціоніста. А я йому на це: адже я і інфекціоніст, і невролог, і психіатр, і терапевт! Що мені робити?» У пацієнтки був тиф, що було навіть на той час досить незвичайним захворюванням, але пані докторка Mikulajová зрештою правильно діагностувала випадок і призначила адекватне лікування.
Зі смутком у голосі вона згадує дитячі травми та смерті, «...з якими я досі не можу змиритися. Коли помирає літня людина, особливо якщо вона була хворою, тоді я намагаюся втішити родичів і переконати їх, що смерть була для неї визволенням. Але дитячі смерті мене завжди вражають...» Вона згадала також випадок дитини зі Спішської-Нової-Весі, яку багато років тому власні батьки побили так, що вона стала паралізованою та осліпла.
Наразі вона вже десятий рік на пенсії, але все ще перебуває в активному контакті з медициною – попри те, що перший рік після виходу на пенсію вона «суворо відмовлялася мати будь-що спільне з медициною». Вона заміщувала колегу в декретній відпустці, колегу, який переніс трансплантацію печінки, і час від часу короткочасно заміщує колег під час відпусток, переважно під час канікул – у Спішській-Новій-Весі, Налепкові, Мнішеку-над-Гнілцем, у Левочі. Вона не нав’язується, пропозиції надходять самі. Хоча зараз вона виконує дві професії одночасно – лікарську та педагогічну – про відпочинок вона зовсім не думає. Навпаки: «Найкращі ліки від старості – це робота. Коли я серед людей і роблю те, що мені подобається, я не думаю про свої труднощі».
Студентам ставить «навідні» запитання
Педагогічну професію вона вважає дуже складною і гідною захоплення: «Досі не можу зрозуміти, як я навчилася читати і писати, де моя вчителька взяла стільки терпіння, поки навчила мене. Я захоплююся педагогами, знаю, що їхня робота дуже виснажлива. Коли хочеш щось передати студенту так, щоб він зрозумів, ти й сам повинен навчатися – все життя». Між медичною та вчительською професіями вона знаходить паралель головним чином у тому, що обидві є дуже складними і недооціненими суспільством.
Хоча це не її перший педагогічний досвід (у період, коли її чоловік був в Африці, вона заміщувала його в середній медичній школі – викладала соматологію, а в Академії освіти вела три фахові курси), вона відкрито зізнається, що коли минулого року на початку літнього семестру входила на територію університету у Спішській-Новій-Весі, мала побоювання: «Я боялася низького рівня знань у студентів. Але мої побоювання не справдилися. Кожне заняття я починаю з повторення того, що ми проходили минулого разу, «навідними» запитаннями з’ясовую, скільки вони запам’ятали, і на це потім спираюся. Можу відповідально заявити, що студенти мають належні знання. Навіть є серед них видатні особистості, які значно перевищують середній рівень».
У предметі «Геронтологія» вона відразу на початку дає їм базові поради, як діяти в контакті з літніми людьми, спираючись на принципи видатного чеського геронтолога та геріатра професора V. Pacovský.
Майбутні соціальні працівники потребують, на її думку, загальної медичної освіти: «Я не можу вимагати від них, щоб вони точно знали, де проходить який нерв і скільки тих нервів є. Але мені потрібно мати впевненість у тому, що вони ніколи не скажуть мені, що діафрагма – це дихальний орган, а легені – дихальний м’яз». «Коли я бачу у студентів апатію і байдужість, я нервую». Дуже приємно її торік здивували студенти другого курсу заочної форми навчання на «Геронтології». Вона була вражена їхніми знаннями та бажанням дізнатися якомога більше: «Навіть перерви не хотіли!» Серед студентів денної форми навчання вона спостерігає після перших тридцяти хвилин спад і втрату уваги. Тому негайно шукає щось, чим їх розбудить. Витягує, наприклад, зі своєї багаторічної практики цікаву історію, пов’язану з темою, що розглядається. Під час теми про антибіотики вона розповідала студентам про ромку, яка для всіх своїх чотирьох дітей попросила виписати антибіотичний сироп Oxymykoín і лила його на локшину як соус – не лише тому, що він був солодким, а й мав гарний рожевий колір.
Великим досвідом для студентів стала екскурсія до будинку для літніх людей у Спішській-Новій-Весі, яку їм організувала пані доктор Mikulajová і яку вона відвідала разом із ними. Згадуючи про екскурсію, вона з ентузіазмом розповідає про сучасне технологічне обладнання, яке полегшує та робить приємнішим життя тамтешніх мешканців.
Про своїх студентів вона говорить із любов’ю, навіть коли скаржиться на них: «Часом вони діють мені на нерви деякими запитаннями чи твердженнями, як-от, наприклад, що по телевізору якийсь лікар говорив про жіночу простату». Усім студентам спеціальності «Соціальна робота» Університету Костянтина Філософа в Нітрі вона бажає «...щоб вони могли на практиці застосувати те, чого навчаються в університеті. Вони здобудуть упевненість, яка є найважливішою для життя». На її думку, для соціальних працівників на практиці відкривається широке поле діяльності, особливо в роботі з літніми людьми. Проте професія соціального працівника має бути адекватно оцінена суспільством. «Соціальний працівник повинен бути високооб’єктивним і в межах своїх можливостей надавати допомогу всім, хто її потребує і залежить від неї. Це високоспеціалізована професія».
Діагноз через Skype?
На запитання, чи дотримується вона сама принципів правильного способу життя, які рекомендує своїм пацієнтам в амбулаторії, вона відповідає: «Я намагаюся раціонально харчуватися і підтримувати вагу. Хоча іноді я роблю невеликі порушення, але коли можу, намагаюся ходити пішки і приймати всі найновіші знання про правильне харчування. У цьому дусі я намагаюся впливати і на своїх дітей, які вже мають власні сім’ї, хоча зараз, зі зрозумілих причин, я вже не маю на них такого впливу, як коли вони були малими».
Згадуючи про сім’ю, вона згадує сина: «Через Skype він надсилає мені фото відкритого рота, а я маю поставити діагноз і надіслати йому ліки. Мій чоловік не схвалює цього, але я вже звикла».
Найбільшим мистецтвом старості, на її думку, є здатність прийняти її, думати про неї без страху та нарікань і змиритися з нею. Це нелегко, але це можна подолати, якщо людина готується до старості. А готуватися варто починати вже після сорока років. Мистецтво життя загалом, на її думку, полягає в тому, що людина здатна прийняти кожен вік і кожен життєвий етап: «Коли літня людина вчиться новому, наприклад, роботі з комп’ютером, тоді вона гостро відчуває свій гандикап порівняно з молодшою людиною, бо літній людині це дається природно важче. Але вона не повинна дозволяти собі через це засмучуватися чи впадати в депресію. Вона має усвідомити, що є інші речі, які вона вже знає і з якими справляється краще, ніж будь-яка молодша людина, і тоді вона має перевагу. Я маю на увазі, головним чином, досвід у педагогіці та медицині, який нічим не замінити. Кожен прожитий рік — це дар, який ніколи не повториться».
Дякуємо пані докторці за розмову.
Автори: Mgr. Lenka Jalilah Hrušková, Katarína Tekáčová, Tímea Tóthová фото: Mgr. Lenka Jalilah Hrušková
Статтю було опубліковано в журналі Náš čas: HRUŠKOVÁ, Lenka Jalilah a kol. 2012. Najlepší liek na starobu je práca. In Náš čas. ISSN1338-3272, 2012, roč. XVI., č. 5, s. 17.