Пасторальна теологія проти соціальної роботи
Вступ До професіоналізації соціальної роботи, до її теорії та практики роблять внесок кілька дисциплін. Окрім соціології, психології чи права, сюди ми можемо зарахувати й теологію. Саме у випадку з теологією та її науковим внеском у соціальну роботу великим викликом є рефлексія її внеску, який був би побудований не лише на народній побожності, а на компетентному теологічному дослідженні.
У літературі можна знайти кілька позначень співпраці теології із соціальною роботою: «теологія в соціальній роботі», «теологія в контексті соціальної роботи», «теологія та соціальна робота» чи «теологія соціальної роботи». Наступні думки намагаються назвати базові імпульси для теології в соціальній роботі та важливість теологічного опрацювання соціальних тем.
Той факт, що теологічна рефлексія в теорії та практиці соціальної роботи в просторі посткомуністичних країн відіграє порівняно малу роль, має різні причини. Однією з них є те, що університетська теологія не має багато досвіду з рефлексією соціальної роботи, яка є все ще дуже молодою дисципліною. У найкращому випадку це завдання бачать кілька розпорошених університетських програм, спрямованих на місіологію та дияконію. Такий стан існує попри те, що мотиваційні моделі соціальної роботи безсумнівно мають своє коріння в християнстві, і досі численні церковні інституції є значними надавачами соціальних послуг.
Про соціальну роботу можна говорити кількома способами: як про освіту, що рефлексує відповіді на соціальні проблеми; як про науку, що досліджує соціальні явища за допомогою специфічних методів; як про практику, тобто допомогу людям у соціальних проблемах.
Підходи та теорії теології в соціальній роботі на цьому тлі можливі з різних місць і зі специфічними перспективами. Обидві дисципліни досі важко узгоджуються: соціальні працівники не потребують теології, а теологи мають достатньо широкий обсяг роботи і без соціальної роботи. Однак, якщо теологія чесно сприймає свій вимір «дияконії», вона не може оминути соціальні теми. Так само і соціальні працівники повинні усвідомлювати потребу в цілісному (холістичному) підході до клієнта, і при такій парадигмі вони не обійдуться лише «монопрофесійними» працівниками.
Теологія в практиці пов'язана з конкретними людьми, у їхньому соціальному контексті, який потрібно не лише достатньо зрозуміти, а й відповідно до нього адаптувати адекватну пасторальну допомогу. Ще конкретніше проявляється потреба перетину соціальної роботи та теології під час діяльності в церковних спільнотах. Вони є одним із прикладів того, що недостатньо лише індивідуальної допомоги, а підхід зумовлений соціальним, економічним та регіонально-культурним контекстом.
При погляді в церковну історію можна ідентифікувати один феномен: благодійна служба церковних спільнот розвивалася набагато раніше, ніж її теологічне обґрунтування. До XIX століття Церква зі своїми парафіями у великій частині Європи відігравала вирішальну роль у соціальній системі. Парафії були суспільними інституціями, яким, окрім турботи про сім'ї, було довірено завдання підтримувати бідних і хворих. Принаймні вони були опорною організаційною інституцією. Саме парохи та їхні добровільні співробітники були відповідальні не лише за здобуття засобів для бідних і хворих, а й за їхній розподіл. Лише на межі XIX та XX століть цю відповідальність перейняли громади та державні інституції.
Цьому змісту діяльності церковних спільнот у соціальній практиці не відповідало належне значення цієї роботи в теології. Соціальна робота почала теологічно оцінюватися як базова функція Церкви лише у XX столітті.
У теології ми знаємо три базові функції Церкви: проголошення слова, уділення таїнств і дияконія як служба допомагаючої любові. «Біблійна спільнота називає збірку для бідних koinonia (Рим 15, 26), а конкретну матеріальну допомогу для бідних та їхнє насичення — diakonia (Діян 6, 1; Рим 15, 25; 2 Кор 8, 84). Цю благодійну допомогу можна знайти також у контексті богослужіння, у літургії. Служба ближнім і служба Богу передбачає проголошення (тобто пояснення, раціональне роз'яснення та змістовне пояснення) зцілюючої реальності, досвідченої у служінні Богу та ближнім».1
Дияконія в цьому сенсі розуміється як біблійне обґрунтування церковної соціальної роботи, як перебування в «агапе» та «дияконії». Лише на межі XIX століття вираз «харита» (благодійність) був запроваджений як теологічний фаховий термін для соціальної роботи католицької Церкви, причому в протестантських церквах вживаним позначенням є «дияконія».
Цією теологічною формулюванням, яке натхненне імпульсами з Біблії та патристики, вказується, що благодійна та допомагаюча робота є суттєвою ознакою Церкви, невід'ємним елементом пасторальної дії як реалізації церковного життя. Благодійне залучення таким чином пов'язане з життєздатністю церковних спільнот. Те, чи має церковна спільнота право на позначення «християнська» або «католицька», з теологічного погляду вирішується на основі того, чи здійснюється в її межах соціальна залученість.
Благодійність можна розуміти як здійснення церковного існування через дію спільноти та всієї Церкви у сфері духовної опіки, а також спеціальної та організованої благодійної діяльності. Благодійність, яка виконує службу допомагаючої любові, вже не є лише приватною християнською обов'язком, а суттєвою ознакою Церкви, невід'ємним елементом пасторальної дії.
Декрет Другого Ватиканського собору «Про апостолят мирян» формулює це таким чином: «Однак, як свята Церква на своїх початках поєднувала євхаристійну вечерю з бенкетами любові (агапе), і тим самим показала себе цілком об'єднаною зв'язком любові навколо Христа, так само в кожному часі любов була її розпізнавальним знаком. І хоча вона радіє з ініціатив інших, доброчинну любов вона обстоює як свій обов'язок і невід'ємне право. Церква, отже, має у надзвичайній пошані милосердя до бідних і хворих, а також благодійні та взаємодопоміжні справи для полегшення людських страждань будь-якого роду». 2
Улаштування церковної благодійності, яка хотіла б бути поруч із людською бідою, отже, чітко залежить від актуального стану та злиднів суспільства: «Для теології та практики благодійності з цього випливає, що Церква за своїм виміром є дияконсько-благодійною, яка сама собі не визначає, у якому напрямку рухатися, а дозволяє визначати свій шлях тим, кому має бути близькою. Це діє насамперед для того, щоб сприймати біду людей (а також створіння) серйозно і правдиво в усіх її різноманітних формах і контекстах».3 Аналіз структурних зв’язків актуальної скрути, а також політичні інтервенції, що з цього випливають, отже, тісно пов’язані із завданням благодійності. Форми здійснення цього виміру не є встановленими, радше вони змінюються зі зміною суспільних умов. Які організаційні форми перейме благодійність у певній країні, є, отже, не лише питанням віри, а й суспільних та соціально-політичних обставин. Благодійні організації, що відповідають різному суспільному та політичному середовищу, знайшли також різні форми закріплення в церковному житті. Те, що благодійність, наприклад, у Німеччині сформувалася як величезна мережа професійної соціальної опіки з понад пів мільйоном працівників, випливає не з надзвичайної сили віри німецьких католиків, а радше з особливостей розвитку німецької соціальної держави. Те саме стосується і посткомуністичних країн. Якщо благодійні об’єднання хочуть бути автентичним виразом життя Церкви, вони повинні знову намагатися пристосуватися до соціальної дійсності конкретної країни та інтерпретувати «знаки часу».
Традиційні сфери діяльності парафіяльної благодійності знаходяться між доглядом, розмовою, духовним супроводом та катехизацією: пасторація хворих, відвідування, підтримка спільноти. Нові сфери діяльності лежать між подоланням скрути під час катастроф, навчанням самодопомозі, соціальною роботою та соціальною політикою (опіка біженців, притулки для бездомних, групи самодопомоги).
Так само важливою, як благодійність через безпосереднє виконання служіння, є і політика. «Чим містичніша людина, чим містичніша спільнота, тим вони політичніші. Хто занурюється в Бога, не може нічого іншого, як у свій спосіб ангажуватися за бідних і пригноблених. Коли, отже, християнська спільнота пишається Божою присутністю, це виявиться саме в тому, що Божа пристрасть на користь пригноблених і бідних перекинулася і на християнську спільноту».4
Політика потрібна завжди тоді, коли конкретна скрута не є поодинокою долею індивіда, а пов’язана із суспільними обставинами. Це майже завжди є випадком у сучасних спеціалізованих суспільствах. Тому також конкретна допомога для індивіда здебільшого є недостатньою, щоб вирішити його проблему, не кажучи вже про однакове загроження іншим людям. І тут існують традиційні та нові сфери діяльності.
У традиційних політичних сферах діяльності йдеться про політично релевантну допомогу у віддалених країнах за допомогою зборів або про політичну турботу про церковні спільноти. Нові сфери діяльності змінюють цей кут зору. Діяльність орієнтується на формування свідомості у формі семінарів та консультаційної діяльності, з наміром пізнати жертв пригноблення та їхні іманентні структури.
Виміри теологічно обґрунтованої соціальної роботи
В історичній перспективі допомога була спочатку справою сім’ї, домогосподарства, родичів та інших неформальних спільнот. Вони були первинним місцем для виконання соціальних послуг, як-от догляд за старими та хворими людьми або підтримка бідних.
Розвиток професійної соціальної роботи науково пояснюється як наслідок перевантаження цих неформальних структур, як збій захисної функції сім’ї у дедалі складнішому суспільстві, хоча неформальна сфера зберігає за собою, як раніше, так і тепер, частину соціальних послуг. Поруч із цією неформальною сферою в сучасному суспільстві утворилася формальна сфера для виконання соціальних послуг.
Інноваційна готовність та можливість швидкої і небюрократичної допомоги як перевага благодійності є улюбленим аргументом для необхідності церковної соціальної роботи в державі, але природно і викликом. Щоб благодійність могла в майбутньому використати свою незамінну функцію в державі, вона повинна протистояти небезпеці організаційного застою. Вона повинна «спостерігати за змінами скрути і відповідно до цього креативно та ангажовано пристосовувати форми допомоги».5 Благодійність має залишатися «достатньо гнучкою при загальній інституціоналізованості, щоб могла втрутитися швидко і небюрократично там, де інша допомога зазнає невдачі або не приходить. Вона повинна бути готовою до несподіваних ситуацій, повинна зберегти розуміння швидкої допомоги в критичних ситуаціях».6
Функції благодійних організацій
Благодійності, як церковній діяльності, а також як соціально активній організації в соціальній мережі держави, ринку та неформальної сфери, притаманні численні функції, які можна визначити на основі кореляції благодійної діяльності щодо цих сфер.
Для служіння характерним є стосунок двох акторів: той, хто допомагає – той, хто в скруті, опікун – той, кого опікують, порадник – той, хто шукає допомоги. У ядрі цього стосунку стоїть обмін між акторами. Надовго цей взаємний стосунок є стабільним, якщо служінню відповідає адекватна послуга у відповідь. При професійно виконуваних соціальних послугах виходять із того, що мають бути покриті принаймні матеріальні витрати. Біблійне підґрунтя можна знайти в притчі про самарянина: самарянин дає гроші господарю заїзду, щоб той подбав про пораненого. При цьому він обіцяє, що на своїй зворотній дорозі заплатить ще більше, якщо цього не вистачить. Як зображено в цілій низці соціальних послуг, таких як допомога під час катастроф або соціальна робота з бездомними, виходять із того, що від безпосередніх адресатів послуги неможливо очікувати жодної матеріальної послуги у відповідь, яка б покрила фінансові витрати цього виконання. Так, однак, має бути на довший час забезпечене фінансове покриття служіння шляхом створення рамкових умов, які є незалежними від ресурсів отримувачів послуг. У системах соціальних послуг до «гри» приходить, окрім приватних пожертв та спонсорів, насамперед держава.
У Європі виникає дещо подібна система для соціальної послуги. Надавачами соціальних послуг є: держава, організації професійно-соціальної опіки та орієнтовані на прибуток підприємницькі суб’єкти. Управління цим ринком дедалі більше пересуватиметься від держави до споживачів та їхніх організацій. Соціальні послуги порівнюються з огляду на їхні витрати, їхню якість, ефективність, а також на їхній профіль, і в цьому сенсі можна означити благодійність також як організацію з ознаками «економічного підприємства».
Іншою ознакою є адвокація. Благодійність приймає, згідно з її можливостями, усіх людей, які випали через мережу державної соціальної безпеки. Бідним, які – принаймні в конкретний момент – не мають жодного шансу на публічну соціальну підтримку, має допомогти з коштів, які вона отримує від самоврядувань, грантів, пожертв та власних ресурсів. У багатьох випадках йдеться про перехідну допомогу. За допомогою консультування та інтервенції люди в скруті мають бути згодом, за можливості, інтегровані до державної системи забезпечення.
Її завданням є бути захисником людей, які перебувають на узбіччі суспільства. З власного досвіду, здобутого під час роботи з бідними людьми, вона може політично долучатися до усунення слабких місць суспільства. Завдяки своєму цілеспрямованому впливу на місцевому, національному та регіональному рівнях вона сприяє гуманітарній допомозі та реалізації проєктів розвитку.
Адвокація завжди перебуває під загрозою того, що на перший план вийде лобіювання власних інституційних інтересів. Проте тут йдеться про те, щоб розуміти адвокацію як критику недостатніх та зубожілих політичних рамкових умов, але водночас і як самокритичний принцип, який постійно наполягає на виправленні власного створення соціальних послуг. Коли принцип адвокації сприймається серйозно, неможливо задовольнитися тим, що «бізнес іде». Бути захисником означає насамперед мати на увазі людей, які довірені благодійності, і з їхньої ситуації критично поглянути на власні соціальні установи. Тому адвокація є етично обґрунтованим і незручним принципом, який вимагає свідомої уваги, підтримки та турботи.
Третьою функцією можна назвати солідарність. Індивіди розуміються не лише як суб’єктивні цілісності, а ототожнюють себе з групою і є емоційно пов’язаними між собою. Цей емоційний зв’язок перетворює групу на спільноту, яка приносить два важливі елементи: очікування взаємної допомоги у разі потреби, а другим моментом є готовність до допомоги. Допомога, яка мотивує людей, не обов’язково має бути лише альтруїстичною, а може розумітися як внесок у спільну мету, поєднаний з очікуванням, що в разі потреби підтримка повернеться. При цьому легітимність буде підпорядкована актуальній спільноті та її цілям; допомога надається з усвідомленням того, що через неї будуть захищені або відстоювані важливі та виправдані інтереси членів групи.
Висновок
На макрорівні перспектив соціальної роботи можна говорити про внесок католицького соціального вчення. Воно надає допомогу у визначенні ціннісної основи соціальної роботи, а також інструмент критичної рефлексії соціальної політики та культури організації, яка надає соціальні послуги.
Точки перетину соціальної роботи та теології можна сформулювати у кількох сферах, у яких відкривається простір для комунікації теологічних знань:
- Інтердисциплінарність соціальної роботи,
- Погляд на людину та суспільство,
- Ціннісне осмислення життєвої ситуації клієнта,
- Духовність, надія та сенс.
У наведеному дискурсі важливими є знання про ціннісні засади християнства, форми мотивації та різні методи допомоги. Теологія в соціальній роботі продовжує таку науку соціальної роботи, яка дає простір для різних філософських поглядів і дискутує про них. Йдеться головним чином про артикуляцію та рефлексію світу тих, хто страждає, і тих, хто допомагає. При цьому необхідно уникати нехтування професійними межами між духовним та соціальним наданням допомоги, або ж піднесення однієї з цих двох наукових дисциплін над іншою.
Автор: Mgr. Jozef Žuffa, PhD. Список використаної літератури
BAUER, G.: Sozialstaat und Recht der Kirche. Viedeň: Lang, 1996 Dokumenty druhého vatikánskeho koncilu.: O laickom apoštoláte. Bratislava: SSV, 2008, čl. 8. METTE, N.: Theologie der Caritas, In: Lehner, M.: Grundkurs Caritas. Linz: Landesverlag, 1993 POMPEY, H., Solidarität und Helfen in interreligiöser Perspektive entdecken lernen, in: Adam, G., Hanisch, H., Schmidt H., Zitt, R. (Hrsg), Unterwegs zu einer Kultur des Helfens Handbuch des diakonisch-sozialen Lernens, Stuttgart 2006 WIDL, M.: Kleine Pastoraltheologie – Realistische Seelsorge, Viedeň: Verlag Styria, 1997 ZULEHNER, PAUL M.: Verbuntung. Schvabenverlag: Ostfildern, 2011
1 POMPEY, H., Solidarität und Helfen in interreligiöser Perspektive entdecken lernen, in: Adam, G., Hanisch, H., Schmidt H., Zitt, R. (Hrsg), Unterwegs zu einer Kultur des Helfens Handbuch des diakonisch-sozialen Lernens, Stuttgart 2006, s. 119. 2 Dokumenty druhého vatikánskeho koncilu.: O laickom apoštoláte. Bratislava: SSV, 2008, čl. 8. 3 METTE, N.: Theologie der Caritas, In: Lehner, M.: Grundkurs Caritas. Linz: Landesverlag, 1993, s. 134. 4 ZULEHNER, PAUL M.: Verbuntung. Schvabenverlag: Ostfildern, 2011, s. 117. 5 BAUER, G.: Sozialstaat und Recht der Kirche. Viedeň: Lang, 1996, s. 48. 6 BAUER, G.: Sozialstaat und Recht der Kirche, Viede