Коли ще, як не в спекотне літо, у час жнив і достатку всього, згадати про Смерть, коли ми забуваємо про неї і забуваємо, що таке смерть. У листопадову сльоту та похмурі сутінки ми б засумували, а так можемо ще пожартувати й забути про самотність, якій ми щодня все більше піддаємося через відхід наших близьких до тієї річки Стікс, до якої рано чи пізно дійдемо й ми, але їх там уже не буде, бо тим часом вони дійшли до річки Лета і напилися з неї настоянки Альцгеймера.
У своїй першій книжці, назва якої була «Навіть у хворобі будь собі другом» (I v nemoci si buď přítelem), я обережно торкнувся тоді ще суворо табуйованої теми танатології. Чому табуйованої? Тому що — попри дефіцит туалетного паперу та зубної пасти — ми прямували до світлого майбутнього і мали завдання наздогнати й перегнати розвинених західних сусідів, а смерть відсувалася кудись у глибоке колективне несвідоме. Якби не те, що все ж таки час від часу помирав якийсь державний діяч, вона була б цілком забута. Але в мене там був розділ про те, що звичайні люди теж помирають, що вони не вміють цього робити (звісно, бо здебільшого не тренувалися) і що їхні близькі не вміють із цим поводитися, як і медики, до яких родичі звертаються по підтримку. І що навіть світле майбутнє не виведе смерть зі світу.
До терапевтичної групи, яку я вів разом із Bohunka, прибігла пацієнтка і розповіла нам, як отримала мою книжку. Коли вона прийшла до книгарні, то, мабуть, забула все, що можна було забути, і тому сміливо промовила: «Будь ласка, мені потрібна книжка якогось Radkin, яка називається якось так: "Помирайте весело"». І за цілих одинадцять крон вона отримала те, що хотіла.
Мені до рук потрапили дві книжечки, одна раніше, інша цього року, можна сказати, буквально посібники для цих важких моментів. Я знаю, що служба в місцях, де люди доживають свої дні у стані, якого ніхто з нас не побажав би собі, тим паче їм, не є легкою, і що проводи в останню путь також не належать до найрадісніших моментів. Тим більше я ціную те, що знайшов в обох томах.
Перша з них хоч і має редактора, але походить буквально з-під пера (цей множинний стан доречний) персоналу Hospice Svatého Jana N. Neumanna в Prachatice, як спостереження та вислови були зафіксовані під час чергувань і згодом. Директор Robert Huneš зібрав їх докупи і видав у публікації під назвою «Vinnetou se chce bratřit». Ось кілька прикладів:
- Сучасний ліфт у хоспісі повідомляє приємним жіночим голосом: «Перший поверх, другий поверх, кабіна їде вгору, кабіна їде вниз, двері зачиняються...» Пацієнтка того дня їздила ліфтом кілька разів на різні обстеження. Коли поверталася до палати, звернулася до супроводжуючої медсестри: «Цікаво, коли ця жінка взагалі обідає?»
- «У мене вдома дружина, справжня свята. Все життя з нею витримав. Але ви, сестричко, ви їй серйозно конкуруєте».
- Чоловік був дуже задиханий, синюшний, хапав ротом повітря навіть із киснем, обличчя змучене. Хрипів. Медсестра сіла біля нього і взяла за руку. Співчутливо дивилася на нього, після чого пацієнт промовив: «Сестричко, я б вас дуже хотів задовольнити, але в мене це вже не дуже виходить...»
- Щойно прийнятий пацієнт запитує медсестру, як у хоспісі ведеться. «А я можу тут і померти?» «Так, якщо захочете, можете тут і померти».
- «Тут усі такі милі, що мені навіть не хочеться помирати...»
- Finis coronat opus, а тому слова директора: Табличку «Тиша лікує» у нас ніде не знайдете. Але, можливо, сюди підійшла б табличка з написом: ЛЮБОВ ДОПОМАГАЄ, А ГУМОР ТАКОЖ.
Друга книжечка дочекалася вже кількох видань, одного разу за неї взялася навіть Cesta domů, що для неї може бути серйозною рекомендацією. Вона називається «Vážení truchlící a ostatní hosté», перли, наведені тут, зафіксували музиканти, які грають на похоронах і кремаціях, DOHROMADY TO DAL Ladislav Muška, але її справжніми авторами є промовці на похоронах і родичі. Цю симбіоз фіксує вже перший допис:
- Чи могли б ви зіграти таке собі Allegro з Новоміської симфонії?
І інші також варті цитування:
- Зла хвороба в ньому гризла, гризла, аж догризла...
- Бажаємо тобі всього найкращого там, у невідомості, чи де ти там насправді є.
- Твій відхід зіпсував сьогоднішню гарну погоду.
- Прощаюся з тобою також від імені дрібної свійської живності.
- Працював сорок років на шахті Prezident Gottwald, яка раніше була відома як Ksindl.
- Вивчився на сірчану кислоту, де навчання завершив атестатом зрілості.
- Порожня склянка не була сенсом його життя.
- Мала гарні стосунки з усім нашим колективом.
- Був улюблений за свої прекрасні якості, яких було обмаль.
Memento mori в моєму тексті має означати нагадування про життя, і якщо ця рефлексія буде корисною, то знайомство з цими двома маленькими і змістовними публікаціями мало сенс. Добре жити так, щоб ми не мусили шкодувати. Ті книжки про погані підсумки теж існують — але далеко не такі гумористичні.
MUDr. Radkin Honzák психіатр Блог автора: http://blog.aktualne.cz/blogy/radkin-honzak.php