Семіотичні та герменевтичні аспекти риторики в соціальній роботі

Одним із фундаментальних принципів у сфері допоміжних професій є ефективна комунікація з клієнтом.

Оскільки кожна комунікація відбувається на двох основних рівнях – вербальному та невербальному – її ефективності значною мірою сприяє володіння основними навичками та компетенціями з риторики з боку соціального працівника. Здатність адекватно оперувати вербалізованою формою інформації повинна належати до базового оснащення кожного соціального працівника, який дбає про те, щоб наприкінці комунікаційного каналу в бік клієнта відбувалася не лише перцепція, а насамперед адекватна аперцепція.

Риторика як наука надає базові теоретичні знання про правильну мовленнєву комунікацію та вказує на специфічні засоби, що ведуть до естетизації висловлювання. Знання з риторики створюють теоретичну базу, яка є однією з головних передумов для розвитку мовленнєво-комунікативних здібностей. Поряд з іншими функціями, риторика виконує також посередницьку функцію, а саме між мовною теорією та конкретною живою мовною практикою (Gallo, 2004).

Соціальна робота як комунікація на рівні комунікатор, комунікат, комунікант

У базовій комунікаційній моделі комунікатор – комунікат – комунікант соціальний працівник перебуває в позиції комунікатора, його терапевтична робота з клієнтом є комунікатом, а сам клієнт є комунікантом.

Оскільки до засобів комунікації належать, окрім словесних сигналів, також позасловесні сигнали, знаки, контексти, символи та коди, ми потрапляємо у сферу семіотики та герменевтики, чиї основні принципи в соціальній роботі зазвичай використовуються, хоча комунікатор, тобто соціальний працівник, зазвичай їх не усвідомлює. Така комунікація не є абстрактною, а стає дією з певним рівнем активності, тобто вона є ефективною і скасовує дистанцію між комунікатором і комунікантом (Jakobson – Halle, 2002).

Вищезгаданий факт, що до основних засобів комунікації належать, окрім словесних сигналів, також позасловесні сигнали, діє і у випадку риторики, яка у своїй комплексності не обходиться без акцентування всіх знаків, контекстів, символів і кодів. Вони повинні неминуче відобразитися у фінальній формі комунікату, який, беручи до уваги всі невербальні сигнали, не лише повною мірою відображає змістову сутність, а й надає їй додаткового виміру, який можна ідентифікувати тоді, коли комунікант про комунікат висловлюється, що він має «душу, колір, аромат або іскру». Іншими словами: комунікат не звучить прямолінійно і пласко, а має глибину і широту, якими перевершує сам себе і позитивно впливає на інші рівні стосунків між соціальним працівником і клієнтом, які ним повноцінно доповнюються і окреслюються.

Застосовуючи думку Jakobson та Halle (2002) про те, що ефективна комунікація скасовує дистанцію між комунікатором і комунікантом, у випадку терапевтичної роботи з клієнтом ми приходимо до того, що ця дистанція не лише скасовується, а перетворюється на стосунки, засновані на взаємній повазі та довірі.

Згідно з Gadamer (1976), аперцепція є розумінням, або здатністю мати для чогось розуміння. Ця здатність належить до базового оснащення людини і є фундаментальним наріжним каменем її співжиття з іншими людьми. Вона відбувається насамперед у мові та взаємній комунікації. Йдеться, отже, не лише про механічне прийняття комунікованого змісту, який у процесі комунікації прямує від комунікатора через комунікат до комуніканта, а про його активне осягнення комунікантом і подальше інтраперсональне опрацювання. Heidegger (1977) поглиблює поняття аперцепції до екзистенціалу, тобто до базового категоріального визначення людського існування.

Наше твердження, що комунікатор вступає в близькі стосунки з комунікантом, підтверджує також Gadamer (1976) своїм переконанням, що жодна поняттєва мова, у нашому випадку комунікат (робота з клієнтом), не становить для мислення (комунікатора) нездоланного закляття в момент, коли він віддається своїй мові, а розпочинає активний, живий діалог з іншою і інакше мислячою людиною, тобто комунікантом. З цього випливає, що для риторичного акту – комунікату (як би він не здавався незмінною даністю), діє те, що він сам по собі нам щось говорить, причому його висловлювання ніколи не можна поняттям остаточно вичерпати. Створюється таким чином простір не лише для інтенції самого комунікатора, а й для аперцептивного досвіду комуніканта.

Комунікатор/соціальний працівник у межах контакту з клієнтом створює риторичний засіб, який у кожній спробі осягнення комунікату є новим і ставить соціального працівника перед завданням функціонування самого для себе як інтерпретатора мови. Знаходження відповідної мови для комунікату може бути значно проблематичним, і виконання цього завдання є складним (Gadamer, 1976), а успішність виконання цього виклику відображається в обсязі аперцепції з боку комуніканта/клієнта.

Клієнт, отже, з розумінням приймає те, що йому соціальний працівник за допомогою комунікату комунікує. Глибина та інтенсивність аперцепції залежать від кількох факторів, до яких можна зарахувати розумовий та інтелектуальний рівень клієнта, його моментну зосередженість та актуальний обсяг диспозиційних здібностей під час процесу перцепції.

Від вищезгаданих факторів, які впливають на глибину та інтенсивність аперцепції комунікату клієнтом, залежить міра стосунків, які між соціальним працівником і клієнтом створюються. Природним виходом цих стосунків є подальше спрямування клієнта соціальним працівником. Цю обставину соціальний працівник повинен постійно мати на увазі, оскільки він стає значущим чинником у процесі створення конкретних світоглядних позицій, думок і способів поведінки у клієнта. Підвищену увагу слід приділяти насамперед у випадку, якщо клієнтами є діти та молодь. Ця група, з огляду на те, що її процес психосоціального розвитку ще не завершений, є найбільш ризикованою групою, оскільки має тенденцію приймати комунікат беззастережно, без власної критичної позиції, без переоцінки та без здатності аперцепції ширших і глибших контекстів, які дорослий клієнт усвідомлює і на основі яких створює кінцеве – власне враження. У реальному житті ми бачимо майже щодня, як діти та молодь буквально живуть, наприклад, своїми улюбленими кіно- чи телегероями, як переймають не лише їхній спосіб одягатися та поводитися, а й їхні засоби вираження та типову термінологію, які використовують персонажі. Це означає, що соціальний працівник виконує в цьому випадку надзвичайно важливу і відповідальну роль.

Семіотика в контексті соціальної роботи

Семіотику ми розуміємо як науку, що займається знаками. Вона виходить із факту, що ми занурені у світ знаків, у слова, у літери, і вказує на необхідність дешифрувати окремі знаки з їхнім одночасним розумінням. Семіотика пропонує не лише філософсько-емпіричні, а й практичні рішення, тому вона корисна для кожного, хто займається комунікацією, чи то критик, мовознавець, психотерапевт, психолог чи соціальний працівник. У семіотиці діє загалом правило, що людина не є пасивною частиною культури, яка її оточує, а тим, що вона її створює, є її головною, активною, творчою силою (Doubravová, 2009).

До базового репертуару семіотичних знаків у контексті риторики в соціальній роботі належать словниковий запас і термінологія. Вони є носіями інформації, функціонально пов’язаними з об’єктами, які вони позначають. Вони змінюються разом із часом, епохою, обставинами, знаннями та здобутками культури. Великою мірою вони є дзеркалом внутрішнього світу, характеру, інтелекту та освіти соціального працівника.

Окремі слова як носії значення та співносії змісту тексту є абстрактним моментом. Це стосується і того моменту, коли з мисленнєвої форми соціального працівника вони перетворюються в контакті з клієнтом на мовлене слово, тобто на мову. Тут слід усвідомити, що риторичний акт з боку соціального працівника не є у прямому розумінні слова літературним, тому він не обов’язково має відповідати всім критеріям літературності. Як зазначає Gadamer (1976, 1987), мова — це не письмо, а лекція — це не читання вголос.

До словникового запасу та термінології соціального працівника невід’ємно належить і невербальна комунікація стосовно клієнта. Сюди належать його дії, настрій, жести, середовище, атмосфера — тобто все, що не виражене мовою, надає важливі коди, які, окрім естетичної функції, мають також і смислову функцію. Слова — як монети, що мають певну вартість. Невербальна комунікація — це тоді матеріал, з якого ці монети викарбувані.

Герменевтичний процес пізнання в соціальній роботі

Розуміння ідеї та контексту у зв’язку з риторикою соціального працівника є необхідним. Таке мистецтво інтерпретації, мистецтво порозуміння, процес розуміння через коди, знаки та символи називається герменевтикою. Співпраця соціального працівника з клієнтом на риторичному рівні є тоді герменевтичним актом із потребою розуміння контексту та цілісності комунікату.

Першою передумовою для успішного герменевтичного процесу пізнання є попереднє розуміння, з яким соціальний працівник підходить до клієнта. Це всі суб’єктивні змісти, уявлення, знання та погляди соціального працівника, які об’єктивуються в конкретних формах комунікату (слова та речення) стосовно клієнта. Попереднє розуміння у соціального працівника, однак, повинно обов’язково поважати автономію клієнта. Текстова, тобто вербальна площина риторичного контакту, таким чином гармонійно поєднується з іконічною, тобто невербальною площиною, і ставлення соціального працівника в цьому випадку є не лише перцептивно сприймаючим, а насамперед аперцептивно діючим (Heidegger, 1977).

На цьому місці ми доходимо до точки, в якій бачимо присутність аперцепції також у другій площині — на боці соціального працівника. Необхідність аперцепції таким чином закономірно проходить крізь увесь процес співпраці з клієнтом: від першого контакту (якому передує попереднє розуміння з боку соціального працівника та його відповідальна підготовка), через увесь процес співпраці аж до її завершення, і завершується перцепцією комунікату з боку клієнта, яка в ідеальному випадку перетворюється на аперцепцію з ефективним впливом на позитивні зміни в житті клієнта.

Висновок

Той факт, що мова/риторика набула в комунікаційному процесі центрального положення, має в процесі терапевтичної роботи з клієнтом своє специфічне значення. Соціальний працівник повинен брати до уваги всі семіотичні знаки, які він має дешифрувати та одночасно зрозуміти. Соціальна робота є тоді герменевтичним актом із потребою розуміння контексту та цілісності процесу роботи з клієнтом.

З одного боку, ми маємо семіотику як теорію знаків і герменевтику як попереднє розуміння та розуміння, що ведуть до функціонування та побудови мовних систем і систем знаків у риторичному акті соціального працівника, з іншого боку — теорію пізнання, яка усвідомлює, що мова — це те, що опосередковує будь-який доступ до світу — навіть до світу, який комунікується клієнту через соціального працівника.

Герменевтика та пов’язане з нею розуміння клієнта і його проблеми є чимось більшим, ніж просто методичний підхід, що розкриває даний зміст. Соціальний працівник цілком справедливо висуває претензію на справжню універсальність у розумінні клієнта та подальшу інтерпретацію стосовно клієнта, яка повинна мати діалогічну форму.

Gadamer (2002) вказує на межу, яка в герменевтичному досвіді змісту імпліцитно міститься. Своїм реченням Буття, яке можна зрозуміти, є мова він вказує на той факт, що те, що існує, ніколи не можна зрозуміти повністю. Як причину він наводить те, що все, що мова приносить, вказує завжди ще й на те, що потрапить у висловлювання. У нашому випадку йдеться про інвенцію та інтенціональність соціального працівника, чия дія в процесі терапевтичної роботи імплементується в життя клієнта.

Автор: Mgr. Lenka Jalilah Hrušková Використана література

DOUBRAVOVÁ, J. 2009. Sémiotika v teorii a praxi. Praha : Portál, 2009. 160 s. ISBN 978-80-7367- 493-9. GADAMER, H. G. 1976. Philosophical hermeneutics. Prel. David E. Linge. Los Angeles : University of California Press, 2008. 243 s. ISBN 978-0-520- 25640-8. GADAMER, H. G. 1987, The Relevance of the Beautiful and Other Essays. Prel. Nicholas Walker. London : Cambridge University Press, 1987. 220 s. ISBN 978-0521339537. GADAMER, H. G. 2002. Wahrheit und Methode. Berlin : Oldenbourg Akademieverlag, 2007. 262 s. ISBN 3050041250. GALLO, J. 2004. Rétorika v teórii a praxi. Prešov : Dominanta, 2004. 137 s. ISBN 80-967349-1-1. HEIDEGGER, M. 1977. Basic writings. London : Camelot Press, 1977. 376 s. ISBN 0-7100-8645-8 JAKOBSON, R. – HALLE, M. 1956. Fundamentals of language. New York : Mouton de Gruyter, 2002. 82 s. ISBN 3-11-017283-6