Прояви соціальної бідності – дискримінація професійно активних людей похилого віку Духовна бідність тягне за собою бідність матеріального та соціального характеру, тому соціальна робота повинна виражати свою ідентичність як науки, так і практики також у такий спосіб, щоб її соціальна користь відображалася у підвищенні соціальної самодопомоги людей, у підтримці їхніх дій та поведінки. З метою підтримки процесу досягнення соціально-психічної зрілості та відповідальності людини за власне життя.

Соціальна робота має бути ефективною та реальною, а не лише задекларованою підтримкою соціального здоров'я. Вона полягає у наданні соціальної допомоги за допомогою інструментів, які дозволяють підтримувати людей у соціально вразливих ситуаціях. І шлях до цього полягає в тому, щоб вони навчилися соціально оптимальному спілкуванню та формуванню соціальних стосунків з іншими людьми. А також у тому, щоб вони розділяли відповідальність за стан власної психічної та соціальної цілісності та адаптацію в соціальних ситуаціях.

Соціальна робота не означає апріорі, за належних умов матеріального забезпечення, лише підтримку при соціальних проблемах та соціальній патології. Навпаки, соціальна робота має бути реальною, а не задекларованою, розвитковою соціальною програмою для підтримки культивування соціального та індивідуального потенціалу в окремих осіб та соціальних групах.

«У світі більший голод на любов і визнання, ніж на шматок хліба» (Мати Тереза). І ми хочемо додати, що зцілення від такого роду бідності має починатися також у конкретній соціальній спільноті та в конкретному соціальному професійному середовищі. Це справедливо і для соціального середовища, в якому живуть представники цільової групи професійно активних людей похилого віку, на що буде звернуто увагу в цій статті.

Катастрофа соціальної свідомості є наслідком кризи духу в суспільстві, а отже, і порушення індивідуальної свідомості осіб, де найекстремальніші ідеї знаходять своє місце. Ось чому практичне використання соціальної етики та її дотримання є настільки важливим у житті суспільства. Більше того, також для того, щоб запобігти тому, щоб неетичні рішення та дії окремих осіб і соціальних груп могли бути прийняті та стати соціально нормальним явищем, і навпаки, щоб етичне рішення та дія могли стати ненормальним соціальним явищем, і щоб запобігти закріпленню такого морального розладу в мисленні, мотивації та діях людей. Цього не повинно бути в сучасну епоху людства, коли, за словами І. Фролова (Frolov, 1987, с. 74), «наука увійшла в "людський вік", коли вся сила наукового знання буде спрямована на людину як на свій головний об'єкт. Це, однак, вимагає соціальних умов, відповідних розуму та гуманності, з яких виникне новий етос науки», і ми хотіли б зазначити, що не лише етос науки, а й етос соціальної поведінки та дій людей. Далі І. Фролов стверджує: «на цій фазі людина може усвідомити свою унікальність, раціональність і людяність, хоча сьогодні ми не можемо передбачити, до яких наслідків це може призвести» (там само). Гуманістичний підхід, на думку цього автора, передбачає «нове наукове та філософське розуміння сенсу людського життя, і водночас цілісний, моральний та соціальний прогрес людства сьогодні та в майбутньому. Проте багато чого людині доведеться змінити та подолати на цьому шляху...» (там само).

У наступному тексті ми наведемо принаймні деякі ідеї з надихаючого внеску згаданого автора, який опосередковано торкнувся також проблем працевлаштованих, тобто професійно активних людей похилого віку, у вільному переказі. Що стосується проблем, пов'язаних із подовженням людського життя, то вони пов'язані з розглядом теми сенсу життя та його цінності. Це рішення можливе на філософському, психологічному, соціальному, етичному, моральному та гуманістичному рівнях проблеми.

1.1 Homo longevus – Яка мета подовження людського життя?

Щодо проблем подовження людського життя І. Фролов ставить питання – про який час подовження йдеться. Чи це біологічний час індивіда, чи соціально-особистісний час, обмежений емоційним, психологічним та моральним капіталом? Вирішальною реальністю для нас щодо теми професійно активних людей похилого віку є наступне: «Подовження людського життя іноді розуміється як науково та соціально добре обґрунтована мета, і тоді виникає питання, навіщо особистості та суспільству подовжувати людське життя?» (Frolov, 1987, с. 68). Існують дискусії про те, що ми перебуваємо на порозі ери, коли умови життя, спосіб життя, особистісний розвиток і медицина змінять homo sapiens на homo longevus, довгоживучу людину, «коли чоловіки та жінки в зрілому віці збережуть повну енергію мозку та тіла. І якщо так, то ми повинні дивитися на життя іншими очима» (там само, с. 71).

Ми солідарні з цією думкою із зауваженням, що стосовно цільової групи працевлаштованих професійно активних людей похилого віку ми маємо на увазі соціально зумовлену тривалість життя, коли соціальні умови життя та середовище мають вирішальне значення і коли «ми можемо розділити процес людського соціального старіння на нормальне старіння – коли людина старіє через використання енергії з резервів людського організму, і патологічне старіння, зумовлене негативним впливом соціальних факторів, що визначають природний хід старіння. Тоді основним завданням залишається зведення до мінімуму причин, що зумовлюють патологічний процес соціального старіння. Це завдання збігається з ширше задуманими соціальними завданнями, спрямованими на перебудову суспільства таким чином, щоб воно забезпечувало людині нормальні людські умови існування» (там само, с. 69). Ми погоджуємося з цією думкою і зауважуємо, що вона повною мірою справедлива також для умов професійної самореалізації в літньому віці, і навіть більше для освічених людей та інтелектуальних працівників.

Щодо реальної проблеми дискримінації літніх інтелектуальних працівників у їхній професійній самореалізації, неминуче змінити упередження щодо працевлаштованих людей похилого віку в тому сенсі, що буде утверджено інший погляд на життя. І цей новий погляд призведе до того, що на власному досвіді люди похилого віку отримають переконання, що варто якомога довше жити активним і професійно продуктивним життям, і що вони не будуть піддаватися соціальному стресу, фрустрації та не відчуватимуть професійної дискримінації з боку молодого покоління, заснованої лише на їхньому календарному віці. Р. Чорнанічова (1998) розрізняє календарний та функціональний вік окремої людини. Без поваги до індивідуальних відмінностей особистості літньої людини ігнорується функціональний вік – той, що відповідає реальному функціональному потенціалу людини, її тілу та душі, а також соціальній адаптації. В. Пацовський (1997) розрізняє біологічний, психологічний та соціальний вік окремої людини.

І. В. Давидовський (In Frolov, 1987, с. 93) припускав, що довголіття та пов’язана з ним проблема активної творчої старості є реальними, і в основному це означає нову людину, яка повністю усвідомлює свої потенційні можливості та має мотивацію реалізувати свою місію на Землі. На нашу думку, очевидно, що такі люди — за умови здоров’я та належних можливостей для праці — навіть у літньому віці матимуть сильну мотивацію до творчої реалізації свого індивідуального потенціалу, свого таланту та дару, які, як вони відчувають, вони могли б передати людській спільноті, наче естафетну паличку.

Професійно активні люди похилого віку — це особи у віці приблизно від 60 до 75 років. Згідно з даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, період дорослості можна розділити на: 45–59 років — середній вік; 60–74 роки — похилий вік, рання старість, пресеніум; 75–89 років — старечий вік, похилий вік, сеніум; 90 років і старше — довголіття. Це підгрупа покоління людей похилого віку, яку в межах фізичного онтогенезу можна охарактеризувати як біологічно старшу. З точки зору вирішення психосоціальних криз у цей віковий період, ці особи можуть вирішити кризу особистісної стагнації, і все ж таки вони радше віддадуть перевагу способу генеративності, тобто продуктивному та творчому життю у професійній сфері, у сімейному житті, а також у сфері самореалізації, що ґрунтується на їхніх інтересах. Можна припустити, що професійно активні люди похилого віку усвідомлюють безперервність свого життя і сприймають його як ціле, що має свій сенс і порядок. Їхнє самосприйняття також включає безперервність і цілісність. Це означає цілісність, яка служить дзеркалом для всієї минулої історії людини та її минулих вчинків, і всіх її досягнень, а саме того, чого вони ще хочуть досягти в літньому віці, щоб виконати свою місію на Землі також шляхом творчого виконання завдань професійної самореалізації, яка є практично нескінченною. Інтегровані люди також є врівноваженими та задоволеними, а їхнє багатство полягає в мудрості, яка є знанням, що випливає як з розуму, так і з серця.

Цільова група — представлена професійно активними працівниками розумової праці похилого віку, чиїм пріоритетом є залишатися в робочому середовищі, — якій у цій статті приділяється більше уваги, має сильну внутрішню, тобто психологічну, мотивацію до виконання професійної діяльності. Переважно ці люди мають високу мотивацію до самореалізації та прагнуть завершити багаторічну наукову, мистецьку або іншу професійну діяльність. Ми можемо сказати, що це особистості, які самореалізуються. У своїх цілісних клінічних дослідженнях А. Маслоу, творець гуманістичної психології, виділив групи характеристик, що описують людей, які самореалізуються, і на них необхідно звернути увагу. Вони коротко згадані тут (Maslow, 1970, с. 153–174, In Hall - Lindzey, 1997, с. 175): Їхня життєва орієнтація є реалістичною. Вони приймають себе, інших і світ людей загалом, а також природу такими, якими вони є. Вони спонтанні у поведінці та діях, у спілкуванні, у міжособистісних стосунках. Вони більше орієнтовані на вирішення різноманітних проблем і життєвих завдань, ніж на власну особистість. Вони створюють навколо себе соціальну атмосферу об’єктивності, нейтральності, великодушності. Вони мають інтенсивну потребу бути собою, мати власну приватність. Вони можуть бачити людей і речі, ситуації та проблеми у новому світлі, вони не стереотипні. У більшості вони мають містичні або духовні, а не лише релігійні переживання. Вони ідентифікують себе з людським родом, мають почуття спільноти та соціальний інтерес. Вони віддають перевагу глибоким людським стосункам лише з деякими, але особливо коханими та люблячими людьми, ніж поверхневим стосункам з багатьма людьми. Вони поважають і дотримуються демократичних цінностей і поглядів. Вони мають скоріше філософське, ніж іронічне та саркастичне почуття гумору. Вони надзвичайно творчі. Вони стійкі до конформізму щодо культури. Вони трансцендують середовище, а не просто пристосовуються до нього.

У житті людей — як окремих осіб, так і суспільств — існує зв’язок між поколіннями, зв’язок, який неможливо стерти, і його необхідно поважати заради соціального здоров’я спільноти. Усі покоління течуть у річці часу. І кожне з них має свої життєві розвивальні (визначені генотипом) та освітні завдання (тобто соціалізаційні, виховні та навчальні завдання, які випливають з активного навчання людей). Ми тривалий час з великою увагою займалися життєвими розвивальними та освітніми завданнями, і результати нашої теоретичної роботи викладені в різних публікаціях (Machalová, 2006; Machalová, 2010 та інші).

Життєві розвивальні та освітні завдання людей похилого віку, або осіб пізньої дорослості, вимагають їхньої пильності, усвідомленості, гнучкості мислення, почуттів, дій та готовності вчитися. Життєві розвивальні та освітні завдання сприяють розвитку інтелекту, емоцій, почуттів, мотивації, цінностей та характерних рис особистості. І це за обставин, які є специфічними для літнього віку. Такими обставинами можуть бути, наприклад, звільнення з роботи та вихід на пенсію, боротьба з хворобами в сім’ї, втрата супутника життя через його смерть тощо. З іншого боку, можуть з’явитися нові виклики для нової діяльності, що пробуджують прихований потенціал і їхню природну потребу жити як творча людина. «Навчімося жити до самої смерті», — сформулював відомий філософ і знавець життя Сенека. Також у літньому віці важливо генерувати ідеї, створювати соціальні зв’язки, виготовляти предмети. Для людей похилого віку сьогодення, на нашу думку, з’являються нетрадиційні або абсолютно нові та невідомі раніше життєві завдання. Наприклад: - навіть у похилому віці вчитися розвивати свою здатність до навчання; - продовжувати або заново здобувати освіту (у формальний або неформальний спосіб); - вчитися відповідно до власної потреби, використовувати інформаційно-комунікаційні засоби (комп’ютер, мобільний телефон, цифрову камеру, різні плеєри, інтернет-дзвінки тощо); - вивчати нові способи підтримки духовного, психологічного та фізичного здоров’я; - оптимальні та здорові способи соціальної адаптації до цінностей і способу життя сучасних людей.

Для професійно активних працівників розумової праці похилого віку, як і для інших груп творчих людей, похилий вік не є лише періодом отримання плодів своєї праці. Результати життєвих зусиль цих людей мають сприйматися як цінний внесок і збагачення банку даних життєвого та професійного досвіду і знань конкретного суспільства людей. Як інакше річка життя стала б такою могутньою — слабкий потік якої спочатку утворювався з маленьких струмків знань молоді, пізніше, міцнішаючи завдяки притокам діяльності людей середнього віку, і, нарешті, річка стала могутньою в синтезі знань, досвіду та дій осіб похилого віку.

Дискримінація професійно активних людей похилого віку

Почнемо з вільного тлумачення слів A. Carpentier (1987, с. 169), який точно описав те, що ми маємо на увазі, і у якого ми запозичили термін «Епоха нетерпіння» для цієї статті.

Наша епоха проходить під знаком нетерпіння. Весь світ кудись поспішає. Весь світ хоче негайно скуштувати плоди своїх зусиль. Одні хочуть накопичити купу матеріальних статків, інші — досягти успіху. Як митець, так і науковець хочуть опанувати все багатство художніх і наукових засобів у найкоротші терміни, щоб зробити прорив у розвитку образотворчого мистецтва, музики, літератури чи науки за два-три роки, і здійснити швидкий стрибок у власній професійній кар’єрі. Кожен індивід, кожен людський колектив може відчувати таємну і наполегливу спрагу до нового, чи то в мистецтві, науці, виробничій сфері, чи в особистій кар’єрі.

З досвіду ринку праці, наприклад, у Словаччині, спостерігається очевидна тенденція високої мотивації до досягнення швидкої успішної та економічно, а також владно-вигідної професійної кар’єри.

Однак сьогодні ведеться багато дискусій щодо продовження професійної кар’єри до похилого віку, не лише через те, що, наприклад, у європейських країнах люди мають гарні умови життя і в похилому віці, і тому зростає кількість професійно спроможного населення похилого віку, а й через те, що державні економіки перевантажені пенсійними виплатами великій кількості пенсіонерів.

Але політичні рішення про продовження пенсійного віку для працюючих осіб похилого віку (тобто приблизно з 60 років) — це одне, а реальна трудова дійсність працюючих людей похилого віку — інше, і в багатьох випадках вона є соціально, а також психологічно принизливою. З досвіду консультування, а також психотерапевтичної практики з людьми похилого віку, а також зі спостережень за життям працюючих людей похилого віку, ми знаємо випадки прихованої та відкритої дискримінації та придушення права на рівні умови праці, на гідність і повагу до їхньої особистості на робочих місцях. Ми згадували про необхідність приділити особливу увагу ситуації професійно активних працівників розумової праці похилого віку. Ми хочемо привернути увагу до недостатнього використання високого людського потенціалу цієї групи людей похилого віку. А також до необхідності приділити особливу увагу прихованій та реальній дискримінації цих людей у їхньому пошуку життєвого покликання, що реалізується через розумову працю в різних професіях і на посадах.

З одного боку, суспільство — як відомо — шукає шляхи, як вплинути на молодих талановитих людей, щоб вони не тікали за кордон після закінчення вищої освіти, і таким чином запобігти експорту освіти країни.

А також, як запобігти «відтоку мізків», тобто експорту ноу-хау, інтелектуального капіталу країни. А з іншого боку, освіта країни та накопичений інтелектуальний капітал професійних працівників розумової праці похилого віку витрачаються даремно. Працівники розумової праці похилого віку: піонери, творці різного роду робіт, автори книг і концепцій, засновники установ, розробники соціальних програм, стратегій і проєктів, ініціатори навчальних дисциплін, засновники шкіл, винахідники, новатори, «робочі конячки» науки, мистецтва, техніки та інших видів людської діяльності, вихователі та вчителі поколінь — ця група не тільки позбавлена належної соціальної поваги, уваги та шани, їм навіть не надається стільки соціальних засобів для подальшого розвитку їхнього людського, а отже, і їхнього інтелектуального потенціалу, на що заслуговує дар працівників розумової праці похилого віку для суспільства. І також у вищезазначеному ми можемо шукати прояви дискримінації людей похилого віку на робочих місцях, а також проблему міжпоколінних непорозумінь і прояви дискримінації та нетерпимості щодо професійно активних працівників розумової праці похилого віку. І це головним чином і перш за все з єдиної причини — календарного віку працюючих людей похилого віку.

Які це випадки дискримінації професійно активних працівників розумової праці похилого віку через календарний вік? Ми згадаємо лише деякі загальні показники дискримінації професійно активних працівників розумової праці похилого віку на робочих місцях:

  • Звільнення з роботи через вік.
  • Зниження на посаді з керівної через вік.
  • Перешкоди у подальшому підвищенні професійної кваліфікації через вік.
  • Зниження рангу щодо робочої посади та категорії через вік.
  • Зниження заробітної плати при зміні робочої посади через вік.
  • Соціальна маргіналізація в трудовому колективі через вік.
  • Зауваження щодо професійних обмежень та обмежень розвитку працівника-пенсіонера через вік.
  • Коментарі щодо статусу працівника як такого, що не має перспектив для компанії, через вік.

Причину вищезазначених проявів щодо працівників розумової праці похилого віку на робочих місцях слід шукати також у применшенні цінності людської особистості людей похилого віку в суспільстві загалом, і таким чином також в очах молодших колег на робочих місцях. Метафорично кажучи, ігноруючи активних працівників розумової праці похилого віку, багато хто з молодших «не усвідомлює власних вчинків». Оскільки більшість колег-пенсіонерів, які знаходяться поруч, є духовно, психологічно та соціально зрілими людськими істотами та самореалізованими індивідуальностями, які самі по собі є джерелом знань для інших. І тому молоді можуть вчитися на прикладі їхньої розвиненої особистості, досягати вищого рівня своєї кваліфікації та професіоналізму і осягати людське життя в їхній присутності. Професійно активні працівники розумової праці похилого віку хочуть працювати, хочуть самореалізуватися і хочуть віддати Життю те, що їм було даровано, а це означає дар і талант. Вони отримали відсотки від свого дару завдяки своїм життєвим зусиллям, навчанню та діяльності. І тепер вони віддають себе через власну творчу самореалізацію. Їхній обов’язок, як і право, — продуктивно працювати також у похилому віці, і вони заслуговують — з огляду на свою роботу, виконану для інших, — на оптимальні та прихильні умови, повагу та шану.

Автор: доц. PhDr. MÁRIA MACHALOVÁ, CSc. Православний богословський факультет Пряшівського університету, Пряшів – Словаччина Література:

CARPENTIER, A. Epocha netrpezlivosti. In: Budúcnosť v prítomnosti. s. 169 - 183. Bratislava: Aurora 1987. ČORNANIČOVÁ, R. Edukácia seniorov. Bratislava: Univerzita Komenského 1998. ISBN80-223-1206-1. FROLOV, I. Budúcnosť ľudstva. Humanistické aspekty pokroku vo vede. In: Budúcnosť v prítomnosti. s. 53 - 75. Bratislava: Aurora 1987. HALL, C.S. - LINDZEY, G. Psychológia osobnosti. Bratislava: SPN 1997. ISBN 80-08-00994-2. MACHALOVÁ, M. Psychológia vo vzdelávaní dospelých. 2. vyd. Bratislava: Gerlach Print 2006. 224 s. ISBN 80-89142-07-9. MACHALOVÁ, M. Biodromálna psychológia pre pomáhajúce profesie. Brno: IMS 2010. 220 s. ISBN 978-80-87182-10-9. PACOVSKÝ, V. Proti věku není léku. Úvahy o stárnutí a stáří. Praha: Karolinum 1997. SYCHA, M. Vzdělávání dospělých a sociální změna. (Analýza vztahu závislostí mezi změnami ve společnosti a vzděláváním.) Disertační práce. Praha: Karlova univerzita, Filozofická fakulta 2012. 185 s.