Family pathology conditional on unemployment in the Slovak society Людина як соціальна, самосвідома істота не може існувати в ізоляції. Людське буття визначене середовищем, яке має величезний вплив на формування особистості людини та на якість її життя. «Соціальне середовище складають явища, стани, процеси та відносини, що оточують людину в сім'ї, соціальній групі, суспільному прошарку та в усьому суспільстві. Йдеться про сукупність усіх впливів інших людей і груп, з якими індивід зустрічається в суспільстві і які так сильно впливають на перебіг освітніх процесів та їхні результати» (Průcha, In: Bargel, Mühlpachr, 2010, с. 22). Для людини є притаманним і характерним встановлення відносин співпраці з іншими людьми, розвиток почуття причетності та взаємності. Без існування середовища та окремих відносин людина не може повною мірою розвивати своє буття. Бути частиною середовища, належати до суспільства є частиною її соціальної природи.

Бути частиною соціального середовища, належати до сім'ї та суспільства передбачає також життя у згоді з певними правилами та цінностями, які мають бути відображенням плюралізму думок даного соціуму, тобто є для нього типовими чи характерними і відповідають цілям, яких соціум прагне досягти. Проте в кожному такому соціумі трапляються випадки деградації окремих осіб та груп, що загрожують стабільності спільноти та призводять до нездорових проявів. Тоді ми говоримо про патологію. Поняття патологія загалом характеризує щось хворе, нездорове, щось, що загрожує стабільності, впевненості, спокою. Воно торкається всіх сфер людського життя, різних аспектів суспільства, сім'ї, індивіда. У зв'язку із соціальним життям людини, з її існуванням у соціальному середовищі, з її діями, вільним прийняттям рішень, ситуацією, в якій вона перебуває, ми говоримо про соціальну патологію.

Соціальну патологію (англ. social pathology, нім. Sozialpathologie) Ondrejkovič et al. (2009) характеризують як загальний термін, яким ми називаємо хворі, ненормальні або загалом небажані суспільні явища, куди ми відносимо також санкціоновані форми девіантної поведінки, а також вивчення причин їх виникнення та існування. До таких явищ ми можемо віднести агресію, алкоголізм, наркозалежність, схильність до самогубства, проституцію, гомосексуальність, розлучуваність, безробіття, патологічну ігроманію, війну, насильство, а також новіші форми патологічних проявів, до яких Mühlpachr (2008) зараховує, наприклад, екстремізм, який сьогодні становить одну з найбільших небезпек, а також різні види залежностей: нетоманію – залежність від інтернету, залежність від телебачення, сексуальну залежність, трудоголізм або патологічне шопінг-залежність та переїдання. Marešová (2010) найчастішими соціально-патологічними явищами сучасності вважає алкоголізм, токсикоманію, гемблінг та інші залежності; членство в екстремістських групах та релігійних сектах, ксенофобію та расизм; домашнє насильство, хворобливе переслідування; цькування (булінг) у школі, на робочому місці (мобінг, босинг), у соціальних та виховних установах щодо клієнтів цих установ; проституцію, проміскуїтет, участь у порновиробництві, звідництво, комерційне сексуальне насильство; вандалізм, включаючи графіті, насильство на стадіонах, вуличне насильство; асоціальність, що поширюється через інтернет та в так званих соціальних мережах, зловживання персональними даними, доступними в інтернеті, поширення записів фізичних нападів на однолітків, вчителів, осіб з інвалідністю тощо; самогубства; корупцію, клієнтилізм; створення вуличних банд дітей та підлітків; бездомність.

Поняття соціальна патологія першим почав використовувати англійський філософ і соціолог Herbert Spencer (1820-1903), який застосував його стосовно суспільства як певного специфічного виду людського організму, в якому діють ті самі закони. Він був переконаний у єдності суспільних (соціальних) і природних законів, які впливають на людську поведінку. Саме цей біологізм став причиною пізнішого відхилення цього терміна, і його замінили поняттям соціальна девіація (Ondrejkovič, In: Tokárová et al., 2002). На відміну від Spencer, Èmile Durkheim (1857-1917), французький засновник наукової соціології, вважав соціальну патологію наукою «про хвороби та несприятливі факти, дії та поведінку, які відхиляються від встановлених норм, але водночас є органічною частиною, компонентом життя соціальних цілісностей» (Ondrejkovič et al., 2009, с. 23). Видатний чеський соціолог Inocenc Arnosšt Bláha (In: Schavel, Čišecký, 2005, с. 55) використав термін соціальна патологія для підкреслення порушення «соціальних процесів та соціальних інститутів, що функціонують як детермінанти індивідуальних та масових порушень». Отже, загалом ми можемо визначити поняття соціальної патології у зв'язку зі спостереженням, дослідженням, вивченням негативних соціальних явищ, що виникають у соціумі на рівні індивідів, груп, ширших спільнот чи цілого суспільства.

Визначення патологічного аспекту передбачає визначення нормальності. Неможливо розпізнати нормальне від ненормального, здорове від хворого, якщо ми не вміємо розрізнити або навіть назвати те, що є коректним, добрим, нормальним. Щоб ми могли правильно окреслити поняття нормальності, потрібно брати до уваги фактор часу та простору. Кожна епоха і кожна культура характеризується своєю конформністю, тобто усталеними звичаями, правилами, нормами, цінностями, релігією. Їх дотримання чи недотримання, зміни, прийняття нових правил, звісно, випливають із основ існування людського буття у зв’язку з визначенням певних меж взаємного співжиття, із розвитку суспільства, кількісних та якісних показників економічного розвитку, соціальної та культурної зрілості нації. Оцінювати нормальність, отже, нелегко. Ondrejkovič et al. (2009) зазначає, що в літературі можна знайти подвійне розуміння нормальності, а саме як внутрішню впевненість, переживання власного світу, а потім нормальність, яка є типовою для соціальної держави, тобто допомога у подоланні існуючих соціальних проблем. Отже, вона розуміється через суб’єктивне переживання конкретного індивіда, а згодом через соціальний та культурно-етичний аспект. «Загалом можна сказати, що нормальними доцільно вважати соціальні явища та процеси, а також соціальну ситуацію, які дозволяють людині такі життєві прояви, що є результатом консенсусу і не потребують щоразу окремої аргументації для власного обґрунтування» (Ondrejkovič et al., 2009, с. 23). Laca (In: Bargel, Mühlpachr et al., 2010) додає, що поняття нормальності можна пояснити за допомогою суспільних відносин, соціальних ролей, ставлень, моделей поведінки чи культури в даному суспільстві. Проте неможливо ототожнювати нормальність зі стандартом. Тому що те, що для одного є природним, а отже нормальним, не обов’язково є таким для іншого. Отже, необхідно вказати також на соціокультурну зумовленість соціально-патологічних явищ та їх мінливість залежно від часу та середовища. Ми маємо на увазі насамперед вікові категорії молодь, дорослі. Таким чином, ми можемо стверджувати, що нормальність відображає прийняття, дотримання та повагу до таких норм, цінностей та правил, які узгоджуються з конформністю соціуму, їх сталість репрезентує доцільність та необхідність їх використання з метою забезпечення функціонування суспільства як цілого, а тим самим і кожного індивіда, групи, сім’ї, організацій, інституцій.

Соціально-патологічні явища здебільшого виникають там, де доходить до певних видів проблем, стресових ситуацій, які викликають внутрішній тиск, неспокій, і людина більш-менш не в змозі прийняти такий стан, пристосуватися або протистояти і знаходити рішення. Соціальна патологія так пов’язана з поняттям соціальна проблема, яку визначає V. Lamser (In: Žilová, 2005, с. 42) як «розвиткові тенденції в людських стосунках і в суспільстві, які вважаються обтяжливими (проблемними) і яким необхідно приділяти увагу у формі корективних та вирівнювальних, але особливо превентивних заходів». Lamser (In: Levická, 2002, с. 63) далі стверджує, що «про соціальну проблему ми говоримо лише тоді, коли проблема виходить за межі особистої ситуації, зачіпає більшу кількість людей і вимагає вирішення». Вона розуміється як стресова ситуація, яку потрібно вирішувати з погляду всього суспільства та кожного індивіда. На основі цих характеристик ми можемо перелічити деякі фактори, що впливають на виникнення соціально-патологічних явищ. Йдеться насамперед про дисфункційність сім’ї, коли доходить до деградації усталених правил, норм і цінностей, проблеми зі здоров’ям, смерть, заборгованість, безробіття та інше.

Проблеми соціальної патології знаходяться в центрі уваги багатьох наукових дисциплін, таких як правові науки, соціальна психологія, соціологія, соціальна педагогіка, соціальна робота. Кожна з цих наук робить внесок у вирішення даної проблематики тією мірою, якою вона здатна в межах свого предмета інтересу отримати необхідне пізнання конкретного соціально-патологічного явища. У цьому контексті Ondrejkovič et al. (2009) зауважує, що соціальна робота представляє інтегровану дисципліну, яка займається проблематикою соціальної патології не лише на теоретичному, а насамперед на практичному рівні, і це здебільшого у формі соціальної послуги, яка здатна вирішувати індивідуальні, сімейні та загальносуспільні проблеми також у зв’язку з наступністю до соціальної політики. Соціальну патологію тому ми можемо вважати науковою дисципліною, яка досліджує негативні явища та процеси, що виникають у межах суспільства і є домінантним предметом соціальної роботи.

Соціально-патологічні явища торкаються як кожного індивіда, сім’ї, так і всього суспільства. Тим, що вони існують, вони є небезпечними, становлять загрозу, нестабільність усього соціуму. Ефективний спосіб у боротьбі проти зла, яке ми називаємо соціально-патологічним явищем, — це насамперед запобігання його виникненню, поширенню, загостренню, а саме шляхом поваги до спільного блага, тобто прийняття та застосування таких норм, правил, моделей поведінки, які забезпечуватимуть спільну користь, справедливість, гідність та гуманізацію кожного людського буття.

Патологічні прояви сімейної системи

Як ми вже згадували, соціально-патологічні явища не торкаються лише індивіда. Їхня евентуальність виходить за межі індивідуальних невдач, тобто вони торкаються всіх вікових категорій, чи йдеться про дітей, молодь чи доросле населення, але вони торкаються також інституцій, організацій та всього суспільства. Потрібно усвідомлювати, що невдача індивіда може мати наслідком патологічний зародок ширшої спільноти, в якій індивід існує, і, звісно, спільнота, яка має ознаки патологічних проявів, викликає деструкцію менших груп та індивідів. Йдеться про свого роду ланцюгову реакцію, яку не варто недооцінювати чи навіть заплющувати на неї очі. Однією з важливих систем, де таке невдавання викликає подальші згубні реакції і де найбільше проявляються несприятливі наслідки цих патологічних проявів, є сім’я.

Сім’я представляє свого роду соціальну систему. Соціальна система за Eriksen (2008) — це сукупність соціальних відносин, які регулярно актуалізуються та відтворюються в процесі взаємодії. Соціальна система поділяє також нормативну систему з функціональною сукупністю санкцій, тобто йдеться про певний вид згоди або вимушеної слухняності з огляду на те, що в межах системи та міжособистісних взаємодій відбувається, або що мало б відбуватися. Сімейна система побудована на соціальних відносинах її окремих членів, кожен член сім’ї має своє становище та свої завдання, які він мав би виконувати. Діють, або мали б тут діяти певні правила в межах соціального статусу та спільного поділу праці. Особливість сімейної системи, що полягає у поєднанні публічних, соціологічних, психологічних та суто приватних елементів, виражає Možný (In: Sobotková, 2007) так: «Сім’я сьогодні сприймається одночасно зі світом, який її оточує, як раціональна, прагматична, функціонально вертикально ієрархізована, культурно обмежувальна інституція і водночас як особливий світ автентичності, емоційності, природної рівності та спонтанності.»

Родина є основою, важливим елементом суспільства. Так найзагальніше можна охарактеризувати родину, і так її характеризувало вже кілька авторів. Ми мусимо, по суті, погодитися з такою сформульованою дефініцією, яка відображає стосунок родини до суспільства, тобто того, у якому вона існує, і, звісно, цей стосунок спрямований також від суспільства до родини. Такий стосунок є вираженням окремих функцій родини (окремі функції родини ми будемо розбирати в наступному розділі), які спрямовані всередину неї, але також і в суспільство як ціле, і обов’язком суспільства є створення сприятливих умов для її функціональності. Йдеться про співвідношення, яке виражає взаємний зв’язок двох інститутів. Суспільство потребує функціональної родини, а родина потребує функціонального суспільства. Для функціональності родини дуже важливими є стосунки між її членами, важливо те, як вони вміють допомагати одне одному, як сприймають індивідуальні потреби своїх членів. Позитивне соціально-психологічне влаштування родини з належним економічним забезпеченням є доброю констеляцією для позитивного спрямування родини та забезпечення її нормальності. Froma Walshová (In: Sobotková, 2007) розрізняє чотири підходи до нормальності родини:

  1. нормальність як здоров’я та відсутність патології – родина є нормальною, якщо жоден член родини не виявляє симптомів розладу,
  2. нормальність як ідеал – успішність родин стосується таких цінностей, як вірність, порозуміння, толерантність тощо, та виконання певних завдань, напр. правильне виховання дитини. Великий вплив на образ ідеальної родини мають, отже, соціальні, культурні та етичні норми,
  3. нормальність як середнє значення – родина є нормальною, якщо її функціонування відповідає тому, що в суспільстві вважається типовим або стандартним,
  4. нормальність як транзакційний процес – увага зосереджується на процесі, що відбувається в часі, тобто береться до уваги соціальний і часовий контекст родини.

Суспільний розвиток після 1989 року приніс у наше суспільство таку довгоочікувану свободу, нові горизонти, можливості, але також і зміни, причому практично в усі сфери життя, а отже, і в наші родини (Laca, 2005). Ми мусимо стверджувати, що в кожному аспекті йдеться про багато позитивних змін, чи то в галузі господарства, економіки, політики... З іншого боку, треба бачити й наслідки цих так званих успіхів. Варто звернути увагу на проникнення нових елементів західного світу, які, окрім позитивного характеру, приносять у цей наш світ хаос, перевертання цінностей, нестабільність, невпевненість, сум’яття. Те, що вважалося першочерговим, і під цим ми розуміємо родину та її стабільність, хочеш не хочеш відсувається на задній план. Традиційна родина, її цінності та ролі в ній повільно, але впевнено починають занепадати. І це з усіма негативними наслідками, як про це говорить Mühlpachar (In: Bargel, Mühlpachr, 2010, s. 20): «... позашлюбне батьківство, шлюб як економічно-договірний стосунок, бездітні шлюби, передчасна «соціалізація» дітей, розлучуваність як інструмент вирішення звичайних конфліктів, неповна родина – виховання дітей з відсутністю чоловічого (батьківського) зразка, бюджетний безлад у родині, втрата авторитету в родині, старіння (пра)батьків як тягар, вмирання в анонімному середовищі, нерозуміння справжнього сенсу жіночої та чоловічої ролі».

Родина є основним соціалізаційним суб’єктом. Вона має безпосередній вплив на подальше спрямування та самореалізацію своїх наймолодших членів родини, тобто дітей у суспільстві. Дитина дуже сприйнятлива і вважає своїх батьків зразками, їхню поведінку та вчинки вважає правильними, а отже, природно, що вона схильна їх копіювати. Можна очікувати, що дитина буде корисною для суспільства в такій мірі, в якій корисні її батьки. Крім того, родина має вплив на психічний стан дитини (Hudáková, 2011). Виховання дитини у функціональній родині зумовлює її здоровий розвиток. Дитина, яка зростає в гармонійній родині, в якій знаходить емоційну підтримку, де прояви любові, співпричетності, взаємного розділення радості та турбот є частиною спільного життя, наділена достатньою здатністю розділяти повсякденне життя і в дорослому віці. «Лише люди, які були у своєму дитинстві озброєні для навантажень майбутнього світу, можуть впоратися з усіма труднощами та вимогами і знайти з іншими людьми, близькими чи далекими, спосіб співжиття» (Koluchová, In: Mühlpachr, 2008, s. 147). Проте варто сказати, що емоційна функція родини ніби відходить на задній план.

Споживацький спосіб життя та його забезпечення позбавляє переважно чоловіків родинного життя. Брак часу для родини, брак контактів з дітьми, можливостей приймати та отримувати любов загрожує чоловікам різними патологічними проявами в їхніх родинних стосунках. Якщо бракує співпраці з боку чоловіків, жінки в такій родині почуваються невільними та позбавленими власних форм самореалізації. Через надання переваги багатству та споживацькому способу життя послаблюється повага до материнства та батьківства (Lenczová, 2005). Подібної думки дотримується і Hrehová (2005), яка стверджує, що в сучасних родинах сьогодні здебільшого бракує сповненого любові розуміння та взаємної поваги. І саме ця відсутність спричиняє те, що родині бракує єдності, щастя та рівноправності. На цей недолік потім нашаровується втрата як батьківського, так і материнського авторитету. Багато батьків не знають, як дати раду власним дітям уже з підліткового віку.

Виходом із цієї дилеми є повернення до справжніх моральних і християнських цінностей. І саме сьогоднішні сім’ї ніби відхиляються від цінностей і принципів, які століттями були їхньою складовою. Подружня зрада, відсутність інтересу до партнера, байдужість до виховання дітей, проведення часу поза сім’єю, низька народжуваність, життя партнерів без шлюбу — це лише деякі питання, що виникають щодо сучасних сімей. Християнське розуміння шлюбу як нерозривної інституції, тривалість сім’ї на основі віри «Що Бог поєднав, людина нехай не розлучає» не становить у наш час такої високої морально-християнської цінності. Стабільність сім’ї вже не має такого високого кредиту довіри. Розлучення стає для сучасного суспільства природним актом, формою власної незалежності, обов’язковим проявом небажаного співжиття. Ще кілька десятиліть тому інститут розлучення сприймався як відхилення від усталеної моделі поведінки. Зокрема, розлучені жінки часто ставали об’єктом насмішок, навіть презирства з боку вужчого та ширшого оточення. Розлучення не вписувалося у звичаї та моральні норми суспільства. Ми не можемо стверджувати, що сьогодні такі прояви нам невідомі, проте рівень толерантності зріс. Неповна сім’я з будь-яких причин часто стає дисфункційним елементом сім’ї як такої і залишає наслідки, по суті, для всіх її членів. Нижчий дохід домогосподарства, зміна розподілу праці вдома, менша соціальна підтримка, стрес — це фактори, які можуть викликати патологічні збої в окремих її членів, і сім’я в цілому зазнає певного виду дисфункції. Дослідження показують, що низький економічний (але також і культурний) стандарт сім’ї, функціональні розлади сім’ї, несприятливий емоційний клімат і негативні батьківські моделі мають безпосередній вплив на моральну якість дитини, на її прояви та ставлення до оточення (Mühlpachr, 2008). Цілком природно, що дитина, яка не знаходить у сім’ї любові, розуміння, підтримки, легше стає осередком різних патологічних явищ. Усі потреби, які дитина мала б отримати в сім’ї, вона знаходить на вулиці, у колі так званих друзів. У дітей із нефункціональних сімей частіше зустрічаються прогули, розлади поведінки, наркотична залежність, протизаконна діяльність тощо.

Однак ми не можемо стверджувати, що повна сім’я є гарантією її функціональності. Навіть у повних сім’ях трапляються патологічні прояви, хоча зовні все виглядає нормально. Ми знаємо багато випадків збоїв сімейної системи у вигляді занедбаного виховання, у гіршому випадку — у вигляді знущань над дітьми, чи то фізичних, психічних, чи емоційних. Йдеться, по суті, про нечутливе ставлення до дітей з боку батьків, їхні агресивні прояви, викликані безробіттям, недостатнім фінансовим становищем, фрустрацією, власною неспроможністю знайти та мати сенс життя, алкоголізмом та багатьма іншими факторами. Така поведінка, отже, пов’язана з особистістю людини, з її нездатністю протистояти життєвим ситуаціям належним і необхідним чином. Особливим випадком є сексуальне насильство над дітьми. Як стверджує Mühlpachr (2008), особи, які сексуально знущаються зі своєї дитини, є інтелектуально обмеженими, з психіатричної точки зору їх оцінюють як психопатів або аномальних особистостей. Багато з них є алкоголіками, споживачами наркотиків і вдаються до інших форм патологічних проявів. Проте в сім’ї знущаються не лише над дитиною. З домашнім насильством чи домашнім тероризмом ми, на жаль, стикаємося досить часто. При цьому йдеться не про сім’ї з нижчою освітою та нижчим рівнем життя, навпаки, ці випадки частіше трапляються в сім’ях із вищою освітою та вищим рівнем життя (Šmolka, Mach, 2008). Домашнє насильство проявляється у неадекватних вимогах до партнера. Це може бути насильство як з боку чоловіка, так і жінки, але частіше воно зустрічається у формі насильства над жінкою. Домашнє насильство проявляється прямим фізичним насильством, а також психічним, сексуальним, соціальним, але й економічним насильством.

Серйозні дисфункційні елементи в сім’ю вносить безробіття. З одного боку — зменшення сімейного бюджету, з іншого — відчуття непотрібності, відчуття нездатності, і від цього випливають інші негативні фактори, що відображаються не лише на індивіді, а й на сім’ї в цілому, чи то у зв’язку з алкоголізмом та іншими наркотичними залежностями, агресивністю, психічними та соматичними розладами, порушеними сімейними стосунками; до цього додається порушена комунікація в сім’ї, часті сварки, занедбаний догляд за дітьми, за домашнім господарством тощо. Найгірше, якщо безробіття в сім’ї на економічному рівні досягає певної межі терпимості й переростає в заборгованість сім’ї, у бідність, у гіршому випадку — аж до бездомності. Йдеться, так би мовити, про екстремальні випадки, але не про ті, що не існують. І це не ті випадки, що виникали в минулому, це випадки сьогодення, ситуації сучасного світу.

Як ми бачимо, проблеми в сім’ї є постійно актуальними, одна проблема викликає (Dirgová, 2010) іншу, і тому доречно замислитися, чи не є ми байдужими до різних соціопатологічних проявів, які вражають сучасну сім’ю, чи маємо ми достатньо якісну, адекватну та прийнятну соціальну, економічну та нормативно-правову систему, чи не відкидаємо ми соціальне життя, побудоване на таких цінностях, як культура, дружба, рівність, а особливо право на життя, право на гідне життя та справедливість. Сім’я, безперечно, належить до системи загальнолюдських цінностей, належить до системи християнських цінностей, до яких Словаччина публічно приєднується. Це правда, що сім’я має бути незалежною інституцією, у кожному відношенні спроможною, і, звичайно, також зобов’язаною підтримувати свою ситуацію так, щоб бути здатною вирішувати всі свої проблеми. Проте є життєві моменти, коли вона сама не справляється. Як зазначає блаженної пам’яті Іван Павло II (1995), майбутнє людства проходить через сім’ю. Щоб сім’я могла виконувати свою місію, необхідно і терміново забезпечити їй допомогу та підтримку. Суспільство і держава мають забезпечити необхідну допомогу, зокрема економічну, щоб сім’я могла вирішувати свої проблеми якомога людянішим способом. Strieženec (2001, с. 62) додає до цього, що «у функціональних змінах сім’ї найсуттєвішим ми вважаємо створення таких умов для сім’ї, щоб якомога ширше коло соціальних потреб сімей могло бути забезпечене її власними силами. Насамперед трудовими доходами, адекватною системою страхування тощо». Важливо для розвитку суспільства та для існування наступних поколінь повернути сім’ї базові загальнолюдські цінності, побудовані на багаторічних традиціях, які здатні повернути «життя» сім’ї, сімейним стосункам, а отже, і всьому суспільству.

Висновок

Ми живемо в період, у якому прагнемо глобальних зв’язків, інформаційних зв’язків, досягаємо нечуваних успіхів з погляду науки та досліджень (Černá, Hrablik, 2010), намагаємося підкорити не лише землю, а й космос і світ під водою. І при цьому якось забуваємо, якою ціною ми все це робимо, забуваємо про основну клітину суспільства, тобто про сім’ю.

Час минає дуже швидко, і ця швидкість позбавляє нас відчуття, щоб ми встигли усвідомити, що з нами відбувається і що відбувається в наших сім’ях. Ми намагаємося бути першими, йдемо до своїх цілей, не зважаючи на інших, а часто і не зважаючи на самих себе, і при цьому ми втрачаємо суттєву річ, яка є такою важливою в сім’ї. Лише коли приходить «проблема» — реальність, яка докорінно впливає на наше життя, яка дає неясний сигнал у майбутнє, — лише тоді людина прокидається зі своєї летаргії, коли віч-на-віч і хоч-не-хоч змушена вирішувати проблему (якесь соціально-патологічне явище, що виникло в сім’ї), яку вона не могла собі навіть уявити. Найефективнішим шляхом вирішення соціально-патологічних явищ, що виникають у межах сім’ї та в межах суспільства, є їхня профілактика. І це є місією та обов’язком науки, досліджень, державних і політичних представників, а також кожної людини.

Автор: PaedDr. Slavomír Laca, PhD. Список використаної літератури

BARGEL, M. – MÜHLPACHR, P. et al. 2010. Inkluze versus exkluze – dilema sociální patológie. Brno: Institut mezioborových studií, 2010. 184 s. ISBN 978-80-87182-12-3. ČERNÁ, Ľ. - HRABLIK, M. 2010. Zamestnávanie absolventov na súčasnom trhu práce. In: Humanitné vedy a ich význam pri vzdelávaní a rozvoji kľúčových kompetencií študentov vysokých škôl technického zamerania: Zborník recenzovaných vedeckých prác s medzinárodnou účasťou k 20. výročiu založenia katedry. - Košice: Technická univerzita v Košiciach, Katedra spoločenských vied, 2010. ISBN 978-80-553-0523-3. DIRGOVÁ,E. 2010. Vzdelávanie ako primárny faktor zvyšovania zamestnanosti. In: Zborník z Týždňa vedy a techniky. – Ružomberok: PF KU, 2010. 126 s. ISBN 978-80-8084-555-1. ERIKSEN, T. H. 2001. Små steder – store spørsmål. Sociální a kulturní antropologie. Praha: Portál, 2008. 408 s. ISBN 978-80-7367-465-6. HUDÁKOVÁ, Z. 2011. Dieťa s poruchou správania. In Zborník z II. vedeckej konferencie Tradície a inovácie vo výchove a vzdelávaní modernej generácie učiteľov VII. Vydavateľstvo: Verbum, Katolícka univerzita v Ružomberku. Ružomberok, 2011. 364 s. ISBN 978-80-8084-676-3. s. 144-150. HREHOVÁ, H. 2005. Etika – sociálne vzťahy – spoločnosť. Bratislava: VEDA, 2005. 337 s. ISBN 80-224-0849-2. JÁN PAVOL II. 1995. Evangelium vitae. Trnava: Spolok sv. Vojtecha, 1995. 198 s. ISBN 80-7162-097-1. LACA, P. 2005. Kriminalita mladistvých. Prešov. In: Slovo – časopis gréckokatolíckej cirkvi, In: Slovo, č. 5, roč. XX, 2005, ISNN 1311-8544. LENCZOVÁ, T. 2005. Rodina spoločnosti, spoločnosť rodine. In Rodina a trvalo udržateľný rozvoj. Zborník referátov z konferencie. Bratislava: Slovenská spoločnosť pre rodinu a zodpovedné rodičovstvo, 2005. ISBN 80-968891-4-1, s. 86–93. LEVICKÁ, J. 2002. Teoretické aspekty sociálnej práce. Trnava: ProSocio, 2002. 283 s. ISBN 80-89074-39-1. MAREŠOVÁ, A. 2010. Jaké společenské jevy jsou dnes označovány jako závažné sociálně patologické jevy? In Sociální, ekonomické, právní a bezpečnostní otázky součastnosti. (Česká a Slovenská republika na počátku nového milénia). Sborník 2. mezinárodní slovensko-české konference. Praha: Soukromá vysoká škola ekonomických studií, 2010. ISBN 978-80-86744-84-1, s. 295-301. MOŽNÝ, I. 2006. Rodina a společnost. Praha: SLON, 2006. 312 s. ISBN 80-86429-58–X. MÜHLPACHR, P. 2008. Sociopatologie pro sociální pracovníky. Brno: MSD, 2008. 194 s. ISBN 978-80-7392-069-2. ONDREJKOVIČ, P. et al. 2009. Sociálna patológia. Bratislava: VEDA, 2009. 580 s. ISBN 978-80-224-1074-8. SCHAVEL, M. et al. 2010. Sociálna prevencia. Bratislava: VŠZaSP sv. Alžbety, 2010. 266 s. ISBN 978-80-89271-22-1. ŠMOLKA, P. – MACH, J. 2008. Manželská a rodinná trápení. Praha: Portál, 2008. 191 s. ISBN 978-80-7367-448-9. WALSCH, N. D. 2002. O holistickom živote. Bratislava: Evos, 2002. 103 s. ISBN 80-88881-14-5.

Публікації автора статті: PaedDr. Slavomír Laca, PhD

Основи соціальної педагогіки — Соціальна педагогіка проходить постійний розвиток у зв’язку з розвитком усього суспільства, яке позначене суспільними змінами, пов’язаними насамперед із зростанням техніки, автоматизацією та глобалізацією світу, а також із зростаючою кількістю соціально-патологічних явищ у суспільстві.

Вибрані розділи з етики для соціально-медичних професій — У наш час ми можемо констатувати, що спостерігається значне зростання наукових знань про людину як про розумного індивіда на рівні людської популяції, аж до різної проблематики. На передній план виходять дедалі помітніші численні та складні етичні питання щодо людського життя.