Суспільство не існувало б, якби не було людини, яка є основою виникнення суспільства. Тому кожна людська істота народжується в сім'ї, яка, поєднуючись з іншими сім'ями, створює суспільство. Суспільство — це група людських осіб, що відрізняється від інших своїми характерними ознаками. Це можуть бути інтереси, культура чи стосунки. Воно має керуватися правильними моральними цінностями задля добра і благополуччя всіх. Папа Іван XXIII наголошує, що «людське суспільство слід розуміти насамперед як щось духовне, де люди обмінюються між собою знаннями у світлі істини, де вони мають можливість захищати свої права і виконувати свої обов'язки, де стимулюються їхні прагнення до духовних цінностей, де вони знаходять спільну виправдану насолоду в усьому шляхетному будь-якого роду, де вони наполегливо намагаються дати іншим найкраще зі самих себе і дедалі досконаліше засвоювати духовні цінності інших» (Dokumenty sociálnej náuky Cirkvi, 2007, с. 285).

У кожну епоху суспільство шукало сенс існування людини, чому вона у світі і куди прямує після смерті. Понад 2000 років тому прийшов Божий Син — Ісус Христос — щоб відповісти суспільству на ці питання (Laca, 2009). Людина створена з любові Небесного Отця для цього світу, щоб могла повною мірою використовувати дари творіння і після смерті увійти у вічне життя. Ісус Христос своїм приходом через своїх апостолів заснував Католицьку Церкву, яка донині проголошує радісну звістку — Євангеліє. Церква захищає тих, хто слабкий і не може захистити себе. Вона об'єднує всіх християн, які відрізняються кольором шкіри, культурою чи традицією. Вона тут для кожного з нас, щоб показувати нам правильний напрямок. Суспільство разом із Церквою створює відповідне середовище для того, щоб людина як людська істота могла реалізувати своє покликання, яке випливає з праці.

Соціальне вчення Католицької церкви та глобальні проблеми людського суспільства

Кожне століття має свої актуальні проблеми. У XIX столітті були робітничі соціальні проблеми, які допомагала вирішувати Церква. Світ XXI століття, однак, потрапив у серйозні глобальні проблеми.

Д-р Carlo Casini, депутат Європейського парламенту та голова італійського Hnutia za život, про глобалізацію каже: «Глобалізація означає, що світ водночас менший і більший. Більший тому, що понад сто років тому кожен знав лише свій маленький світ, решта світу була невідкритою, вона жила лише в наших думках. Сьогодні, однак, уже можливо за кілька годин дістатися до найвіддаленіших країн і за допомогою інформації, як-от телебачення, інтернет, радіо, телефон, знати все про всіх і про все. І тому світ стає руками й очима людини. Великий світ став малим. Попри це, це інформаційне суспільство, яке, звісно, є добрим, пізнало також новий вид рабства. Це невидиме рабство, але дуже жорстке рабство. І це рабство розуму. І це не кількісна, а якісна зміна. У нас уже немає рабів, у яких ми бачили б зв'язані руки й ноги. Але власники інформації можуть самі керувати і вирішувати, що люди мають думати».

І так ми, новочасні раби медіа, опосередковано погоджуємося з тим, щоб рекламні ролики спрямовували наше життя. Ми навіть не здогадуємося, як швидко купуємося на слова про те, що у нас смердючий подих, що наша білизна недостатньо біла, що ми не їздимо на достатньо хорошому авто чи не маємо достатнього тарифу для спілкування з найближчими. За всім цим ховається не стільки турбота про нас, про те, що нам потрібно, скільки світ великих грошей. Постійне перерахування цифр і використання банківських транзакцій змушує інформаційних акторів вигадувати нові й привабливі умови, аби лише новочасні раби слухняно слухали.

Переінформатизований світ змінив наше мислення. Якщо ми ситі, ми часто не думаємо про те, що мільярд людей у світі голодує. Якщо ми в теплому одязі, ми не відчуваємо, що переживають люди, які втратили роботу і опинилися на вулиці. Єдиний досвід нестачі тепла чи їжі спрямує нашу увагу на людей, які переживають бідність, безробіття, нерівномірний розподіл майна чи невиплату заробітної плати.

Причиною кожної глобальної проблеми є забуття про людину, про її цінність і гідність. Позбавлення людської гідності та цінності є результатом егоїзму, який випливає з неприйняття самого себе. Власне неприйняття згодом веде до неприйняття також інших і до створення нових горизонтів без моральних цінностей і принципів. Жоден новий горизонт глобального суспільства не може сприймати людину як якийсь «багатофункціональний пристрій», який буде цілодобово в розпорядженні, буде в найкращій якості щодо вигляду і зможе контролювати все, аби лише задовольнити суспільство, яке цього вимагає. Життя кожного з нас є даром і має велику цінність. Тому необхідно дбати про те, щоб ми захищали свою цінність і гідність перед витонченими методами сучасного суспільства.

Іван Павло II про людську цінність і гідність говорить ясно і чітко такими словами: «Ніщо не перевершить величі чи гідності людської особи. Людське життя — це не лише думка чи уявлення, людське життя — це конкретна реальність буття, яка живе, діє, росте і розвивається, людське життя — це конкретна реальність буття, здатна до любові та служіння людству...» В іншому місці, вітаючи працівників ООН, він наголошує: «Чоловіки та жінки були створені на образ і подобу Божу. Тому вони ніколи не повинні вважатися лише предметами, і їх не можна приносити в жертву заради політичної, економічної чи соціальної вигоди. Ми не можемо дозволити, щоб ідеології чи технології маніпулювали ними або керували ними. Гідність, яку вони отримали від Бога, і їхня цінність як людських істот це забороняють». (Ján Pavol II., In: Beňov, 2005, с. 71). Жодне суспільство, ніхто інший не має права позбавляти людину її цінності та гідності.

Глобальні проблеми можна і потрібно вирішувати зміною погляду людини на світ. Світ «потребує глибокого культурного оновлення і перевідкриття фундаментальних цінностей, на яких можна будувати краще майбутнє. Криза зобов'язує нас переглянути наш шлях, встановити нові правила, знайти нові форми залученості, зосередитися на позитивному досвіді й відкинути негативний» (Benedikt XVI., 2009, с. 28). З декрету II Ватиканського собору Unitatis redintegratio вибирає і зазначає Kováč (1999, с. 169): «Співпрацю всіх християн... треба дедалі більше вдосконалювати... як щодо належної оцінки гідності людської особистості, зміцнення благодіяння миру, застосування Євангелія на соціальному полі, прогресу наук і мистецтв у християнському дусі, так і щодо всебічного лікування недуг наших часів, таких як: голод, лиха, неписьменність, злидні, нестача житла та несправедливий розподіл майна». Усі ми добре знаємо, що повсякденне життя є складним, особливо в цей час, у якому ми перебуваємо. Оскільки у світі накопичуються проблеми, необхідно, щоб у цей світ, повний аморальності, неповаги, зламаних стосунків і характерів, знову промовив голос Церкви, який є голосом любові та миру.

Такий голос пролунав багато років тому з вуст бідного св. Франциска з Ассізі: «Недостатньо змінити лише закони, треба змінити серця». (In: Kováč, 1999, с. 283). І саме до цього прагне Церква. Її завданням і метою є не замінити державу, а допомогти їй у вирішенні проблем, які загрожують кожному з нас.

Папа Бенедикт XVI та соціальне вчення

Усе соціальне вчення — це голос, який хоче внести світло в цю епоху. Кожен із нас відчуває, ніби в цьому світі більше темряви, ніж світла. Але це не так. Світло є, просто ми часто перебуваємо в позиції того, хто заступає світло. Наша поведінка спричиняє темряву або сутінки в суспільстві. Голос Церкви звучить постійно голосно, проте ми його не чуємо через нашу поспішність, заангажованість іншими речами. Або якщо ми його, можливо, чуємо, то самі затуляємо вуха, щоб не чути. Цей голос хоче змінити наше сумління, але ми часто не хочемо цього чути. Лише власною рішучістю, якщо ми прислухаємося до цього голосу і відгукнемося на заклик Церкви, ми почнемо здійснювати вчинки для перетворення світу. Перестати заступати світло означає запалитися спільним благом, поширювати світло, а кінцевою метою є згоряти для інших. Сьогоднішній час чекає на таких соціальних працівників, які здатні на це.

Папа Бенедикт XVI, ще будучи кардиналом, сказав: «Я бачу, звісно, багато старих, відмираючих гілок на дереві Церкви, які повільно, багато разів тихо, інколи з гуркотом падають на землю. Але я бачу насамперед молодість Церкви». (Ratzinger, 2005, с. 372). Ця молодість, яку бачить Папа, є запрошенням до співпраці всіх соціальних працівників, волонтерів та всіх мирян у Церкві для допомоги іншим, а також представників інших професій.

Соціальна робота має свій початок у Церкві, оскільки з неї вийшло також багато святих. Вони «протягом усієї історії є справжніми носіями світла, бо вони є чоловіками й жінками віри, надії та любові». (Benedikt XVI., 2006, с. 59). Сьогодні вони є для нас заохоченням, щоб ми також стали професіоналами в соціальній сфері. Професіоналізм, однак, досягається не лише опануванням теоретичних положень, а й практичною допомогою. Соціальна робота, якщо не хоче втратити конкретну мету допомоги, повинна постійно черпати силу з голосу Церкви.

Церква пропонує нам правдиві слова через голос Папи, який хоче допомогти нам і полегшити роботу в соціальній сфері при виявленні власних недоліків та в просуванні до кращого життя. Вона пропонує нам, так би мовити, дзеркало, в якому ми виявимо, що: «Правда — це світло, яке надає любові сенсу і цінності. Це світло є світлом розуму і віри, завдяки якому розум відкриває природну і надприродну природу любові: розуміє її значення дарування, прийняття і спільноти. Без правди любов легко сковзає в сентименталізм». (Benedikt XVI., 2009, с. 5).

Вести човен Церкви бурхливим морем у часи світової кризи та занепаду моралі нелегко. Сучасний Папа Бенедикт XVI, попри негатив, який падає і на його особу, не відходить у тінь, а намагається всією своєю силою захищати Церкву і справжні цінності, які виходять з неї як справжнє багатство.

У своїй трилогії енциклік він пропонує нам своє вчення, спрямоване на кожного з нас. Три енцикліки ми можемо назвати путівником при реалізації соціальної роботи. Вони спрямовані на християнську любов як основу всього, на християнську надію, без якої ми не мали б сенсу жити — служити, і на любов у правді, з якої випливає мораль усього суспільства.

У попередньому розділі ми окреслили та розібрали глобальні проблеми. При кожній проблемі ми виходили з певної притчі, ситуація якої стосувалася допомоги. Через світло енциклік Бенедикта XVI ми замислимося над його актуальними соціальними викликами, які дають пояснення для згаданих притч у напрямку місії соціальних працівників.

Енцикліка Deus Caritas est пояснює нам притчу про бідного Лазаря і багатія так: «Відкинутий багатій з місця засудження просить, щоб його брати були поінформовані про те, що станеться з тим, хто добровільно ігнорує бідного в його злиднях. Ісус, так би мовити, перехоплює цей заклик про допомогу і дає йому голос, щоб нас попередити і привести на правильний шлях». (Benedikt XVI., 2006, с. 23).

Щодня ми також засипані безліччю інформації про те, скільки людей живе в багатстві, а скільки в бідності. «Багатство, однак, людині не дає справжнього престижу. Навпаки, багатство хоче позбавити нас небесної гідності, яка є єдиним справжнім престижем, оскільки земний престиж є сліпим і фальшивим». (Tournai, 2009, с. 128). Це зрозумів пізніше і багатій. Якби він зміг поділитися своїм багатством за свого життя, він міг би здобути небесний престиж.

І від нас вимагається надання інформації тим, хто марнує багатство, щоб вони змогли поділитися своїм хлібом, який, можливо, падає з їхнього столу в кошик надлишку. Наша «присутність надає нам у розпорядження незліченні засоби, щоб ми могли надати гуманітарну допомогу братам у нужді, не в останню чергу сучасні системи для розподілу продуктів харчування та одягу, а також для пропозиції гостинності та проживання». (Benedikt XVI., 2006, с. 45).

Ця наша відданість роботі в благодійних організаціях чи низькопорогових центрах має вести нас до єдиної мети — до допомоги людині. Папа сьогодні вважає однією з форм бідності також самотність. Він зазначає: «Добре бачити, що й інші види бідності, включаючи матеріальну, народжуються з ізоляції, з того, що людина не отримує любові, і з труднощів любити». (Benedikt XVI., 2009, с. 81). Тому про любов він каже: «Любов є даром, який отримали всі, любов у правді є силою, яка утворює спільноту і об’єднує людей таким чином, у якому немає бар’єрів чи кордонів. Любов у правді ставить людину перед дивовижним досвідом дару. Адже той, хто пройнятий справжньою любов’ю, є дуже винахідливим у виявленні причин злиднів, у пошуку засобів, як проти них боротися і як над ними рішуче перемогти». (Benedikt XVI., 2009, с. 49).

Соціальна робота — це безліч любові, і вона є справжнім даром для бідних лише тоді, якщо дається без розрізнень. Життя соціального працівника ми можемо порівняти з цим висловом: «Життя людини має сенс, якщо після неї у світі залишиться трохи більше любові й добра». (Delp, In: Danihel, Matisová, 2006, с. 102).

Папа нашою другою згаданою притчею про милосердного Самарянина «приносить насамперед два пояснення. Поки поняття ближнього досі стосувалося власне лише співвітчизників і чужинців, оселених на території Ізраїлю, тобто солідарної спільноти певного народу і території, тепер цей кордон усунуто. Будь-хто, хто потребує мене і кому я можу допомогти, є мій ближній. Поняття ближнього є узагальненим, проте залишається конкретним. Попри його розширення на всіх людей, воно не звужується до необов’язкової та абстрактної любові, а вимагає моєї активності тут і зараз. Залишається завданням Церкви знову і знову інтерпретувати цей зв’язок між відстанню і близькістю із зосередженням на практичному житті своїх членів». (Benedikt XVI., 2006, с. 24).

Соціальна робота — це покликання стати ближнім, стати Самарянином. Щоб ми стали добрими Самарянами, потрібно виховувати наш погляд. Якщо ми здатні помітити того, хто страждає, це не означає, що ми вже зробили все. Важливо подивитися йому в обличчя і відчути разом з ним його біль. Але найважливіше — зійти з коня, забруднити собі руки у вияві вчинку любові. Наша готовність перервати подорож виражає готовність супроводжувати того, хто страждає, хто почувається самотньо, розпачливо. Стати для іншого ближнім означає пройти з ним частину шляху. Позиція Самарянина в нас сьогодні дозволяє нам бачити людей: безробітних, залежних, бездомних чи тих, хто опинився в інших проблемних ситуаціях.

При виконанні такої роботи: «Не існує спочатку інтелекту, а потім любові: існує любов, сповнена інтелекту, та інтелект, сповнений любові» (Benedikt XVI., 2009, с. 42).

Папа в енцикліці Deus Caritas est зазначає: «Завжди будуть страждання, які потребують розради та допомоги. Завжди буде самотність. Завжди будуть також ситуації матеріальної скрути, в яких необхідна допомога у формі конкретної любові до ближнього». Але, виходячи далі з енцикліки, ми бачимо, що: «Люди завжди потребують чогось більшого, ніж просто технічно правильного поводження. Вони потребують людяності. Вони потребують уваги серця. Тих, хто працює в благодійних організаціях Церкви, має характеризувати те, що вони не обмежуються лише тим, щоб належним чином зробити те, чого вимагає поточна ситуація, а щоб присвятити себе іншому з увагою, яка випливає із серця, і таким чином, щоб інші відчували багатство їхньої людяності. Тому, поряд із професійною підготовкою, для цих працівників є необхідною насамперед формація серця» (Benedikt XVI., 2006, с. 42). І такої формації серця має прагнути кожен із нас.

Пояснення останньої притчі про багатія ми не знаходимо в його енцикліках, проте інші його заохочення є для нас корисними. «Міра багатства і щастя не визначається володінням речами» (Bosmans, 2000, с. 58). Це зрозуміла велика кількість відданих лікарів, медичних працівників, соціальних працівників, педагогів та молодих волонтерів, які вирішили подарувати свій час, працю, життя людям у країнах, що розвиваються, де бракує матеріальних речей, але є багатство духу.

Папа Benedikt XVI. ще як кардинал писав про допомогу цим країнам: «Якщо ми допомагаємо лише матеріально, ми робимо мало. При наданні допомоги країнам, що розвиваються, стає все більш зрозумілим, наскільки важливо надавати людям освіту, яка дозволить їм взяти справи у власні руки. Тільки тоді, коли ми допомагаємо духу, коли ми допомагаємо цілій людині, ми допомагаємо по-справжньому» (Ratzinger, 2005, с. 257).

В енцикліці Deus Caritas est знову Benedikt XVI. зазначає: «Глибока особиста участь у потребах і стражданнях іншого означає дати йому участь у мені самому: іншому я маю дати не лише щось від себе, а самого себе; щоб дар не принизив його, я маю бути присутнім у ньому як особа» (Benedikt XVI., 2006, с. 53). І ми бачимо, що багатьом волонтерам це вдається. У місійних країнах вони віддаються без залишку. Часто для них даром є не великі гроші, а єдина посмішка чи слово «дякую».

Кожен соціальний працівник або місіонер може опинитися в ситуації, коли: «Часто великі потреби та межі власних сил можуть вести людину до спокуси зневіри. Але саме тоді йому на допомогу прийде усвідомлення, що в кінцевому підсумку він є лише інструментом у руках Господа» (Benedikt XVI., 2006, с. 54).

З приходом місійних волонтерів із країн великої бідності та злиднів часто лунає: «Щастя зовсім не пов'язане з володінням. Воно не мешкає на віддалених родючих берегах із пальмами чи в єврочеках. Тільки той, хто навчиться більше давати, ніж брати, швидше звільняти, ніж поневолювати, може жити вільним, щасливим і задоволеним, без страху» (Bosmans, 2000, с. 58).

У наш час багаті та сильні країни не бачать сенсу в стражданнях і допомозі таким людям. Людей, які страждають, вони сприймають як певний тягар і як марне інвестування в них. Тому Папа в енцикліці Spe Salvi реагує на це: «Міра людяності суттєво визначається ставленням до страждання і до того, хто страждає. Це стосується як окремих осіб, так і суспільства. Суспільство, яке не здатне приймати тих, хто страждає, і не здатне через співчуття брати участь у їхніх стражданнях і внутрішньо їх нести, є жорстоким і нелюдським. Проте суспільство не може приймати тих, хто страждає, і допомагати їм у їхньому стражданні, поки це не зможуть зробити самі відповідні індивіди. А з іншого боку, індивід не може прийняти страждання іншого, поки він сам особисто не зможе знайти у стражданні сенс, шлях очищення та визрівання, шлях надії. Адже прийняти ближнього, що страждає, означає певним чином взяти на себе його страждання, так що воно стає і моїм. Саме в тому, що ми ділимося стражданням завдяки присутності когось іншого, через страждання проникає світло любові» (Benedikt XVI., 2008, с. 48).

Любов є безкорисливою, тому наша соціальна робота має виходити з того, що ми будемо любити одне одного і не повертатися спиною одне до одного, бо ми відповідальні одне за одного (Laca, 2004). Роздаваймо безкоштовно все, що ми отримали безкоштовно, не задовольняймося легким прибутком чи дешевою милостинею. Будьмо справедливими. Дбаймо про потреби бідних, будьмо їхніми провідниками, які приведуть їх до їхнього власного визволення. Навчімо їх бути власними постатями, протагоністами власного зростання. Замінімо суперництво співпрацею, щоб будувати стосунки на користь тих, хто найбільше нас потребує. Намагаймося, щоб бідні та малі були шановані та любимі. Будуймо мережі, які захищають їхню вразливість. Будьмо уважними, щоб виявити несправедливість, скруту та гноблення тих, хто страждає. Борімося разом із ними, захищаючи їхні права. Усуньмо ворожість і насильство, подолаймо нерівність і поділімося спільними благами. Ніколи нікому не завдаваймо страждань, будьмо завжди готові віддати все, навіть якби це мало бути власне життя за всіх, бо: «Хто хоче позбутися любові, той позбавляє себе самого як людини» (Benedikt XVI., 2006, с. 42).

Необхідно і важливо все робити з любов'ю у взаємній співпраці Церкви та соціальної роботи у пошуку, побудові та поширенні спільного блага. Це заклик до руху до кращого майбутнього та досягнення добра.

Висновок

У цьому дописі ми наблизили біль світу, який так сильно помітний через глобальні проблеми. Ми могли чітко побачити, що в кожній окремій проблемі людське життя не лише перебуває під загрозою, але й у цьому споживацькому світі втрачає цінність і гідність.

Завдяки соціальному вченню Церкви ми знаємо, що Папи в різні важкі та буремні часи допомагали людям бути сильними і щоб попри спокуси вони не піддалися злу. Особливо постать блаженного Ján Pavol II. та нинішнього Папи Benedikt XVI. спонукає нас до пошани до життя і до того, щоб ми не вагалися відчиняти двері свого серця для всіх людей. Також постать нинішнього Папи запевнила нас через свій голос енцикліки про свою вірність і намагання нам допомогти.

Автори: PaedDr. Slavomír Laca, PhD. PaedDr., ThLic., Mgr. Vladimír Novák Список використаної літератури

BEŇOV, M.: Vlastnými slovami. Trnava: Dobrá kniha, 2005. 132 s. ISBN 80-7141-483-2.

BENEDIKT XVI.: Deus caritas est. 1-ше вид. Трнава: Spolok svätého Vojtecha, 2006. 62 с. ISBN 80-7162-594-9. BENEDIKT XVI.: Spe salvi. 1-ше вид. Трнава: Spolok svätého Vojtecha, 2008. 67 с. ISBN 978-80-7162-700-5. BENEDIKT XVI.: Caritas in veritate. 1-ше вид. Трнава: Spolok svätého Vojtecha, 2009. 118 с. ISBN 978- 80-7162-786-9. BOSMANS, P.: Ключ до щастя. Братислава: Don Bosco, 2000. 141 с. ISBN 80-88933-50-1. Документи соціального вчення Церкви. 1-ше вид. Трнава: Spolok svätého Vojtecha, 2007. 597 с. ISBN 978-80-7162-694-7. Документи Другого Ватиканського собору. 1-ше перероблене вид. Трнава: Spolok svätého Vojtecha, 2008. 845 с. ISBN 978-80-7162-738-8. Катехизм Католицької Церкви. 2-ге вид. Трнава: Spolok svätého Vojtecha, 1999. 918 с. ISBN 80-7162-259-1. KOVÁČ, Š.: Pro sacerdote. Топольчани: Prima - Print, 1999. 310 с. ISBN 80-967762-6-6. LACA, P.: Соціальне питання економічно-фінансової кризи як частина «кризи зсередини людини». В: Збірник доповідей з міждисциплінарного наукового колоквіуму Актуальні питання економічних та гуманітарних наук 10, Братислава: STU, 2010, 432 с., ISBN 978-80-227-3447-9. LACA, P.: З Десятьма заповідями до Європейського Союзу. В: Logos, рік 5, № 2, Revue gréckokatolíkov na Slovensku, Пряшів: 2004, с. 6-9. RATZINGER, J.: Бог і світ. 2-ге вид. Трнава: Spolok svätého Vojtecha, 2005. 372 с. ISBN 80-7162-544-2.