Соціальний працівник у закладі для людей похилого віку

Соціальний працівник у закладі для людей похилого віку Міжнародна федерація соціальних працівників встановила умови, що зумовлюють здійснення професії соціальна робота, серед яких визначила:

• соціальний працівник має закінчену мінімум 3-річну післядипломну освіту у сфері соціальної роботи (у наших умовах – ступінь бакалавра соціальної роботи) або до цього має закінчену також магістерську освіту у сфері соціальної роботи (2-річну);
• має інтерес до навчання впродовж життя;
• досяг мінімального віку 21 рік, необхідного для початку здійснення практики;
• відповідає особистісним вимогам, що висуваються до нього, як-от моральна бездоганність, конфіденційність, надійність тощо;
• володіє необхідним рівнем загальних та фахових спеціалізованих знань, соціальних навичок. (Levická, 2004)

Соціальний працівник своєю діяльністю допомагає покращувати життєву функціональність індивіда, групи, спільноти тим, що сприяє мобілізації ресурсів, які необхідні для такого вирішення. Тим самим діяльність соціального працівника сприяє:

• покращенню соціальних відносин у соціальному середовищі соціально нужденних,
• спонуканню індивіда до правильних життєвих позицій та соціально прийнятних способів поведінки,
• навчанню індивідів розвивати та покращувати їхню здатність вирішувати проблеми,
• вихованню в індивідів почуття відповідальності за власну соціальну ситуацію. (Sociálne poradenstvo, 1998)

Особистість соціального працівника

Особистість соціального працівника природно презентується як ідеальний тип індивіда, який володіє необхідними професійними знаннями та позитивними якостями, серед яких не повинні бути відсутніми гуманність, здатність працювати в команді, здатність до самоінструменталізації, ініціативність та динамічність, моральна цілісність, соціальна чутливість. Уявлення про те, якою має бути особистість соціального працівника, містяться також в Етичному кодексі соціального працівника, в якому включені наступні вимоги:

• справедливість,
• відповідальність,
• надійність,
• моральна бездоганність,
• ввічливість,
• повага та порядність,
• повага до приватного життя тощо.

Однією з основних якостей соціального працівника є гуманність, з чого випливає, що: 1. соціальний працівник має інтерес до людей, до їхніх індивідуальних доль та проблем, 2. соціальний працівник хоче допомагати, 3. має повагу до життя. (Levická, Mrázová 2004)

В особистісному арсеналі не повинні бути відсутніми ініціатива та динамічність. Останнім часом соціальна робота фокусується на превентивних заходах, до яких належить також пошук клієнтів, тобто осіб, які потребують допомоги соціального працівника. Без ініціативи соціальний працівник не зміг би працювати у сфері профілактики, а також у своїх конкретних практичних діях не шукав би нових методичних підходів. Динамічність та ініціативність є, отже, якостями, які допомагають соціальному працівнику шукати нові можливості вирішення проблем клієнта.

До фундаментальних вимог, що висуваються до соціального працівника, безумовно, належить також вимога його морального кредиту. Соціальна дія, соціальна чутливість чи соціальна орієнтація — це три різні аспекти однієї реальності, якою є орієнтація соціального працівника на проблеми інших.

Соціальна чутливість, однак, у жодному разі не є жалістю. Емпатичне розуміння ситуації, в якій опинився клієнт, дозволяє соціальному працівнику обрати не лише оптимальну форму комунікації з клієнтом, але також і оптимальну міру допомоги. Соціальний працівник повинен пам'ятати про той факт, що якщо допомога має бути ефективною, то вона повинна бути:

• вчасною, адресною,
• повинна відображати індивідуальні потреби клієнта,
• повинна відображати оптимальну міру допомоги.

Частиною особистісного арсеналу соціального працівника мають бути також принциповість та моральна цілісність, що ґрунтується на припущенні, що соціальний працівник приймає загальні принципи, які висуваються до цієї професії, як-от принцип рівності клієнтів, принцип соціальної солідарності, вимога конфіденційності тощо.

Особливе значення для практики має вимога щодо почуття гумору та життєвого оптимізму. Життєвий оптимізм означає, що соціальний працівник, попри реальне сприйняття ситуації, має достатньо віри в потенціал клієнта, у його можливість позитивної зміни. Коли ми згадуємо життєвий оптимізм та почуття гумору, ми в жодному разі не маємо на увазі применшення ситуації клієнта чи його висміювання. Почуття гумору має бути помічним соціальному працівнику в подоланні щоденної рутини. Соціальний працівник має вміти використовувати цю якість стосовно самого себе. Така якість, як почуття гумору, має допомогти долати життєві та робочі проблеми, зберігати гарний настрій та віру в те, що навіть найважчі проблеми є вирішуваними. (Levická, 2004)

Мова соціального працівника. Мова як головний комунікаційний засіб між соціальним працівником та клієнтом має бути зрозумілою. При виборі мовних засобів соціальний працівник повинен зважати на рівень мовної культури клієнта. Соціальний працівник не може демонструвати свій професіоналізм використанням іншомовних слів, створюючи тим самим перешкоди у стосунках між ним та клієнтом. Його висловлювання мають бути предметними, чіткими та адаптованими до стану клієнта. Важливе значення має також правильна артикуляція.

Здатність до роботи в команді. Також ця якість має бути частиною арсеналу соціального працівника. Він постійно працюватиме з людьми, які зосереджуються на спільній справі, тобто соціальний працівник співпрацюватиме з продуктивними членами групи, які максимально сприяють реалізації мети.

До професійних компетенцій ми могли б зарахувати: Здатність до інструменталізації, тобто здатність використовувати самого себе як робочий інструмент – інструмент передбачає, що він буде розпоряджатися своїми знаннями, якостями, здібностями та навичками так, щоб використати їх на користь клієнта. Від соціального працівника вимагається залученість до проблем клієнтів, широкий спектр особистого досвіду, гнучкість, відкритість при вираженні почуттів, ставлень, здатність мати погляд на проблему збоку тощо. Однак особисту залученість він повинен тримати під контролем, що вимагає так званої когнітивної самодистанції, що означає, що соціальний працівник рефлексує свої власні почуття, мислення і, звісно, дії, і не дозволяє впливати на себе так званим емоційним зараженням.

Серед інших вимог, що стосуються самоінструменталізації соціального працівника, є:

• здатність виявити розуміння, мотивувати, підбадьорити або похвалити не лише сторонніх осіб, а й осіб, які йому відверто несимпатичні,
• здатність до толерантності навіть щодо вчинків, які він сам ніколи б не прийняв.

Вміння ініціювати клієнта до співпраці також є професійною компетенцією. Передумовою для розвитку цієї компетенції є те, що соціальний працівник здатний зорієнтуватися в проблемі та здатний планувати необхідні рішення.

Суттєвою компетенцією є підтримка клієнта та спрямування його до самостійності. Тут соціальний працівник допомагає клієнту взяти на себе відповідальність за власне життя, навчає його контролю власної поведінки, усуненню поведінки, що веде до конфліктів, і веде його до реалізації власних прав. Для цього соціальний працівник використовує всі можливості, якими володіє клієнт, прагне розвитку його здібностей та зміцнює клієнта також у вірі у власні сили.

Ще однією необхідною навичкою є вміння комунікувати та співпрацювати. Сенс комунікації в роботі соціального працівника зумовлений потребою в безперервній взаємодії з клієнтами, колегами чи іншими фахівцями. Однією з основних вимог до виконання цієї професії є знання вербальної та невербальної сторін комунікації. Під час спілкування соціального працівника з клієнтом від соціального працівника очікується, що він буде використовувати:

• емпатичний підхід,
• здатність спілкуватися на мовному рівні клієнта,
• асертивну поведінку,
• здатність до неупередженої, об'єктивної оцінки інформації тощо.

Соціальний працівник повинен мати здатність розвивати ефективну комунікацію, передумовою якої є те, що соціальний працівник вміє «слухати» і створювати умови, необхідні для виникнення відкритої комунікації на всіх рівнях.

Для досягнення професійно компетентної діяльності важливим є добре володіння інструментами, тобто методами та техніками соціальної роботи; у цьому контексті ми говоримо про інструментальну компетентність соціального працівника.

Якщо ми говоримо, що соціальний працівник здобуває рефлексивну компетентність, то він вчиться вловлювати та розуміти процес мислення й емоційні стани клієнта. «Рефлексивна компетентність ґрунтується на здатності не втратити і не заперечити розвиток у його основних рисах, а інтегрувати його у свій професійний арсенал». (Levická, 2004, с. 59) Соціальний працівник прагне проаналізувати, яка дія виступила перешкодою, а яка, навпаки, сприяла вирішенню ситуації і чому.

Соціальна компетентність — це здатність розуміти виникнення та розвиток певних соціальних ситуацій у їхньому інтегративному зв'язку з певним історичним розвитком суспільства, а також вміння знаходити ті факти, які в сучасній реальності спричиняють виникнення індивідуальних проблем клієнтів. Набуття соціальної компетентності неможливе без досвідної рефлексії, це зумовлено тим фактом, що професійна діяльність залежить від умов, створених для неї суспільством.

Активна орієнтація на власний професійний ріст є основою для досягнення та підтримки компетентностей. Соціальний працівник усвідомлює динаміку розвитку соціальної роботи, її зміни, а також зміни клієнтів, тому він здатний керувати своїм професійним, а також особистісним ростом. Він також використовує консультації з колегами, щоб вирішувати проблемні ситуації професійно та вчасно. Для соціального працівника також важливо покращувати власні професійні компетентності шляхом самоосвіти. Частиною його навчання має бути і відповідний контрольний механізм.

Діяльність соціального працівника в закладі для людей похилого віку

При визначенні діяльності соціального працівника, яку він здійснює в закладі для людей похилого віку, ми будемо виходити з практики.

Соціальний працівник перебуває у щоденному контакті з мешканцями, надає їм інформацію, поради, допомагає долати різні складні ситуації, в яких вони опиняються. Ще до моменту вступу громадянина до закладу він отримує та опрацьовує інформацію про його соціальну ситуацію, проблеми зі здоров'ям, сімейні обставини і разом із громадянином намагається знайти найкраще рішення його ситуації. Якщо розміщення в закладі для людей похилого віку є найбільш підходящою альтернативою, соціальний працівник продовжує постійно збирати дані про мешканця і у співпраці з іншими працівниками створює для нього якомога ідеальнішу програму, заходи, визначає індивідуальний план розвитку його особистості. Соціальна робота є важливою особливо в період адаптації, коли мешканець звикає до нового середовища, нових людей; тоді йому допомагають подолати відчуття виключеності з активного життя, відчуття непотрібності, втрати сенсу життя. Водночас соціальний працівник допомагає мешканцям у вирішенні їхніх щоденних проблем, підтримує їхні контакти з родиною, зовнішнім середовищем.

Згідно з Pavlovičová (2008), комунікація в межах роботи з клієнтом є лише одним, хоча й дуже важливим виміром. Окрім комунікації, сюди вона зараховує також інтеракцію та перцепцію. Інтеракція — це взаємодія, організація спільної діяльності, співпраця, або ж взаємна допомога чи готовність до неї. Перцепція ж охоплює взаємне сприйняття, пізнання та розуміння учасників стосунків. Чим багатшим є пізнання самого себе, тим багатшим є пізнання інших, і навпаки. Соціальний працівник:

• бере участь у процесі прийняття рішень у закладі, у процесі прийняття громадян,
• здійснює соціальне обстеження в домашньому середовищі заявника на розміщення в закладі для людей похилого віку,
• опрацьовує соціальну документацію, записи, звіти, соціальні анамнези, директиви,
• бере участь в організації культурно-громадських заходів для мешканців.

Робота соціального працівника спрямована на те, як надати якісний догляд за людиною в усіх аспектах, на розвиток особистості, потреб і цінностей для людей, які живуть у цьому закладі. Робочі обов'язки складаються з:

• створення соціотерапевтичних груп з метою формування позитивного настрою, спільного читання книг, взаємної групової комунікації тощо,
• активізації мешканців для спільних прогулянок,
• релаксаційних вправ (вправи для кінцівок, які можна виконувати сидячи,
• дихальні вправи та інше),
• спільної розмови на актуальні теми,
• активізації мешканців для різних захоплень, які вони мали в природному середовищі (вишивання, в'язання, спільна підготовка до свят, ювілеїв),
• спостереження та рекомендації мешканців для індивідуального аналізу (духовна розмова),
• відволікання уваги від меланхолії та скепсису (настільні та спортивні ігри, вікторини, загадки, танцювальні вечори).

Соціальний працівник постійно підвищує свою професійну кваліфікацію. Він дбає про покращення середовища мешканців шляхом відповідного оформлення їхніх спільних приміщень, робить покупки, супроводжує мешканців на спеціалізовані медичні обстеження.

Соціальний працівник також виконує індивідуальну та групову роботу з мешканцями. Індивідуальна робота з мешканцями ґрунтується на індивідуальному підході до роботи з кожним мешканцем. За допомогою соціальної діагностики та редіагностики соціальний працівник з'ясовує індивідуальні здібності, можливості, потреби та інтереси кожного мешканця і на основі цієї інформації визначає індивідуальний план розвитку особистості мешканця. Він завжди бере до уваги стан його здоров'я, соціальні та інтелектуальні можливості. Його метою є якомога більшою мірою підтримувати фізичну та душевну кондицію кожного мешканця, залучати його до різних занять та заходів, підтримувати його контакт із соціальним середовищем.

Групова робота з мешканцями підтримує їхню взаємну згуртованість, сприяє здатності до співпраці, взаємної комунікації та толерантності до відмінностей. Водночас вона розвиває їхнє творче мислення та змістовно наповнює вільний час. Мешканці мають можливість відвідувати групові зустрічі, на яких спільно обговорюються теми за власним вибором та інтересом, дискутуються актуальні проблеми та спільно знаходяться шляхи їх вирішення.

Автор: PhDr. Vojtech Ružička, PhD. Список бібліографічних посилань

[1] PAVLOVIČOVÁ, A. 2008. Sociálna komunikácia v zdravotníctve. In: Vybrané kapitoly z medicínskej etiky. Martin : Osveta, 2008. ISBN 978-80-8063-287-8.

[2] LEVICKÁ, J. 2004. Základy sociálnej práce. Trnava : Tlačové štúdio Váry, 2004. 172 s. ISBN 80-968952-3-0. [3] LEVICKÁ, J. – MRÁZOVÁ, A. 2004. Úvod do sociálnej práce. Trnava : Slovak Academic Press, 2004. 124 s. ISBN 80-89104-35-5.

Лекція була виголошена на міжнародній науковій конференції Прикладна етика в соціальній роботі та інших допоміжних професіях, яка відбулася 20–21 жовтня 2010 року в П'єштянах, і була опублікована у збірнику цієї конференції: MÁTEL, A. – SCHAVEL, M. – MÜHLPACHR, P. – ROMAN, T. 2010. Aplikovaná etika v sociálne práci a ďalších pomáhajúcich profesiách. Zborník z medzinárodnej vedeckej konferencie. Bratislava : VŠZaSP sv. Alžbety. 413 s. ISBN 978-80-89271-89-4.