Соціальний вимір старіння населення Соціальна адаптація не може бути повноцінною без активного ставлення літньої людини до соціального середовища. Адаптація літньої людини пов'язана з тим, як вона зберігає, виконує та розвиває свою змінену функцію, як бере участь у житті сім'ї, які має контакти з іншими людьми, як підтримує свої фізичні та духовні здібності на основі задоволення власних потреб. Як зазначає Koval (2005), адаптація людини є універсальною і в старості має цілу низку особливостей. У молодості цей процес зумовлюється трудовою діяльністю та активною участю свідомості, проте в старості ці фактори зникають. Адаптація літньої людини часто нагадує інстинкт самозбереження. Морфологічно-фізіологічні особливості літньої людини, зумовлені процесом старіння, не можуть змінюватися так швидко, як навколишнє середовище. Внаслідок цього виникає невідповідність цих процесів, проявом якої стає зміна способу поведінки, зміна міжособистісних стосунків та соціального середовища загалом. Суб'єктом соціальної адаптації може бути як суспільство в цілому, так і соціальна група або особистість. Відповідно до цього змісту, ступінь соціальної дезадаптації є різним. Це може бути порушення індивіда в групі, але також і групове порушення пристосування, тобто недостатні суспільні зв'язки. Соціальна дезадаптація є небезпечною, оскільки її причина полягає в міжособистісних, групових, політичних, релігійних, економічних та інших суперечностях. Важливою умовою адаптації є оптимізація стосунків, якої можна досягти на основі глибокого взаємного емоційного розуміння. Початком соціальної, а також психологічної старості слід вважати рік виходу жінки та чоловіка на пенсію за віком, тобто близько 60 років життя. Цей вік зумовлений соціальним статусом чоловіка та жінки, що виникає при виході на пенсію. Статус пенсіонера має насамперед виразний психологічний та емоційний вплив на індивіда та його оточення, але також представляє зміну його суспільного становища, зумовлену не лише обмеженням суспільних активностей, а й економічними обмеженнями. Можна сказати, що в цьому віці починається соціальна старість індивіда. Соціальна позиція літньої людини визначається її становищем, яке вона займає стосовно інших соціальних позицій. Соціальна позиція складається із соціального статусу та соціальної ролі. Здобута соціальна позиція набувається власними зусиллями індивіда. Приписана позиція є вродженою, призначена — належністю до певної суспільної верстви. З виходом на пенсію кожна соціальна позиція набуває динаміки стосунків, і в наш час з віком її важко підтримувати. У старості часто переважає призначена соціальна позиція, виражена соціальним статусом літньої людини, яка залежить від пенсії. Саме з цієї причини літня людина втрачає престиж. Матеріально бідне суспільство зумовлює втрату соціальної позиції пенсіонера, на рівень якої його ставить розмір пенсії та матеріальне забезпечення літньої людини. Для літньої людини, яка прагне здорової та позитивної старості, важливо, як вона бачить сама себе і як ми сприймаємо її. Соціальний статус — це термін, що позначає становище індивіда в певній вибірці суспільства як «сукупність прав та обов'язків», на відміну від терміна «роль», яка є впровадженням цих прав та обов'язків у діяльність, що означає, що вона є динамічним аспектом статусу. Соціальна роль — це поведінка, очікувана від особи в певному суспільному становищі. Соціальна роль тісно пов'язана як із суспільними нормами поведінки, що закріплені в суспільних звичаях, традиціях, законах і табу, так і з формами соціального контролю поведінки індивіда. У старості кількість завдань, а отже, і соціальних позицій, зменшується. Літня людина часто вже не виконує навіть ролі дідуся чи бабусі в сім'ї. Внаслідок порушених поколіннєвих стосунків, поганої соціальної адаптації та інших факторів вона стає самотньою (Koval 2005).

Як далі зазначає вищезгаданий автор, соціальна адаптація — це інтеракційний процес диференційованого і, по суті, такого, що триває все життя, пристосування до мінливого суспільного та матеріального середовища життя субпопуляції літніх людей, у якому літня людина живе і де вона долає нові або змінені фактори свого соціального середовища, до якого вона інтегрована. Кінцевою фазою адаптаційного процесу є повне вирівнювання, інтеграція нових умов, часткова адаптивність або неадаптивність. Соціальна адаптивність залежить від структури суб'єкта, масштабу змін, сприятливих умов адаптації та готовності допомогти. На основі цих умов для людини, яка виходить на пенсію, мають бути створені відповідні умови для адаптації до нового способу життя, нового соціального становища, статусу та ролі, яку вона буде відігравати в даній спільноті. Прийняття нового стану може позитивно активізувати літню людину на користь її нового життя. Люди на пенсії часто потрапляють у роль «відкладених», навіть попри те, що вони матеріально забезпечені, вони залишаються самотніми та відчуженими. У нашому суспільстві створена модель старості, яка саме літнім людям підходить. Літні люди повинні активно і з притаманною мудрістю прагнути до взаємно добрих стосунків із дітьми та онуками. Вони хочуть бути корисними і залишити спогад як промінь вічності, який супроводжуватиме молодше покоління протягом усього земного життя.

Згідно з Hamilton (1999), адаптація до старості могла б у деяких індивідів проходити краще, якби літня людина мала можливість долучитися або до волонтерської діяльності, або до трудового процесу. У неї зросли б доходи, вона відчувала б більшу стабільність, життєвий орієнтир та корисність. Ситуація, в якій людина опинилася на порозі XXI століття, нагадує нове історичне перехрестя, на якому глобалізоване людство має знайти новий сенс свого існування та новий напрямок свого розвитку. В умовах глобалізації людський сенс не втратив свого значення. Сенс втрачає лише життя, яке ми живемо без уявлень, нав'язаних нам сучасним суспільством (Balogová a kol. 2009).

Процес старіння пов'язаний із суттєвими змінами в соціальній сфері. Істотні зміни відбуваються насамперед у сім'ї. Літні батьки, чиї діти вже виросли і залишили дім, живуть здебільшого самі. Вони втрачають не лише батьківську, а й прабатьківську функцію, насамперед — значну матеріальну, соціальну та психологічну підтримку своїх дітей у старості (Žumarová, Balogová 2009).

Вихід на пенсію є не лише критичним зламом, а й кризовим періодом. Починають втрачатися впевненість у собі та самоповага. Це психологічно складний період, у якому людина втрачає досягнутий соціальний статус. Багато хто гірше адаптується до пенсійного періоду. Тому говорять про пенсійну кризу, пенсійний дебакл або пенсійну хворобу. Людина, що старіє, ще намагається наздогнати те, що раніше пропустила, але вже не намагається наслідувати свої ідеали. Початкове сум’яття змінюється задоволенням від теперішнього моменту, але відразу ж вкрадається недовіра. Щоб запобігти занепаду соціального та економічного статусу, необхідно зосередитися на цілеспрямованому подоланні таких ризиків. Людина очікує на відносно тривалий період між припиненням економічної активності та початком залежності від старості. Бажано наповнити його цінною діяльністю, новою програмою та перспективою життя.

Літня людина, як зазначає Balogová (2005), втрачає певні соціальні ролі, втрачає раніше набуті контакти, змінюються її перспективи та ціннісна система. Індивід, який жив звичним робочим та сімейним режимом, повинен переорієнтуватися на іншу діяльність, на сферу культури, спорту та власні інтереси. Ці зміни в житті літньої людини, однак, мають бути поступовими та ненасильницькими. У цей період літня людина стикається з постійно біднішим соціальним середовищем, коли доводиться миритися з відходом дітей з дому, втратою життєвого партнера, а також друзів і знайомих, через що поглиблюється соціальна ізоляція. Змінюється фінансова ситуація, погіршується стан здоров’я, і часто літня людина не може подбати про себе, через що порушується якість життя. У літніх людей виникає страх самотності.

Poláchová (2007) розрізняє з погляду пристосування до літнього віку п’ять категорій того, як впоратися з власним старінням:

  • Конструктивізм є оптимальною стратегією. Люди мають оптимістичне ставлення до життя, вони толерантні та налагоджують стосунки з іншими. Вони примирилися з фактом старіння і усвідомлюють можливості своїх досягнень та їхні виміри.
  • Оборонна позиція — це стратегія, типова для людей, які мають страх перед будь-якою залежністю та перед загрозою втрати активного життя, і з цієї причини відмовляються від будь-якої допомоги.
  • Схильність до залежності в старості мають люди, які все життя були пасивними й покладалися переважно на інших. Навіть зараз вони очікують, що їхні потреби задовольнить хтось інший. Свої проблеми вони часто перебільшують, що дозволяє їм легше маніпулювати оточенням.
  • Далі йдуть люди, які сприймають старість як немилість долі. Вони схильні звинувачувати інших, часто бувають агресивними, роздратованими та незадоволеними. Ці люди вважають себе своєрідною жертвою своєї долі, вони жалісливі та песимістичні. Вони почуваються дуже самотніми, але, з іншого боку, не шукають жодного соціального контакту з іншими людьми.

Спосіб подолання всіх змін, пов’язаних зі старістю, завжди є індивідуальним. Ми зустрічаємося з різною комбінацією цих реакцій (Žumarová, Balogová 2009). Адаптація до старості зумовлюється цілим комплексом чинників. Окрім уже згаданої особистості людини та її фізичного стану, сюди з соціального аспекту належать такі чинники, як суспільна атмосфера, бажаний спосіб життя, вихід на пенсію, зміна соціального статусу, втрата життєвого партнера чи партнерки, сім’я, або те, чи віддавалося в ній перевагу християнському мисленню чи ні. Усі ці фактори впливають на те, чому хтось краще адаптується до старості, а хтось менше. Для створення морального ставлення до літніх людей важливою є загальна суспільна атмосфера. Важливим соціальним фактором, який впливає на життя літньої людини, є вихід на пенсію. Тоді відбувається обмеження обсягу діяльності, втрата попередньої програми та звуження контактів з іншими людьми. Літня людина починає зосереджувати увагу на своїх проблемах, надає їм великого значення. Така поведінка може призвести до соціальної ізоляції. До ізоляції може призвести також те, що літня людина перестає бути представником соціальних груп, членом яких вона була досі. Особисте незадоволення (найчастіше у чоловіків) може полягати в тому, що літня людина не знає, що робити з часом, як його заповнити. Професія досі надавала їй життєвий зміст, а з виходом на пенсію виникає нудьга та порожнеча. Працюючі шістдесятирічні чоловіки з позитивним ставленням до виходу на пенсію мають більше планів, і їхній погляд у майбутнє є оптимістичнішим, ніж у тих чоловіків, які в своєму відході вбачають переважно негативні аспекти. Швидше пристосовуються ті пенсіонери, які будують плани на майбутнє ще під час трудової активності. І тут є простір, який літнім людям — для блага суспільства, парафіяльних спільнот, а також для їхньої самореалізації — могли б надати благодійність, церква та інші установи (Balogová 2005).

Кожна літня людина є унікальною істотою, що живе в певному екосистемі, в якій діє вужча чи ширша сім’я, друзі, знайомі, колеги, а також громада за місцем проживання, держава зі своїми правовими та моральними нормами, навіть європейська чи світова спільнота. Thomas Campanella (in Bilasová 2008) наголошує, що вихідною точкою та опорою людського пізнання є у людини усвідомлення власного існування, тобто самосприйняття. Самооцінка та самоусвідомлення протягом історії змінюються, і змінюється також сенс життя.

Феномен активного старіння

Передбачається, що у 2030 році чверть населення в економічно розвиненому світі буде у віці понад 65 років, а в майже половині Західної Європи — у віці понад 50 років. Експерти з багатьох галузей досліджень присвячують себе питанням старіння та старості з різних точок зору. Перший фаховий інтерес до старіння виходив з медичних кіл. Інтерес до старіння та старості з боку лікарів відомий ще з античності та середньовіччя. Але медицина в цей період приносила переважно якісний опис спостережуваних явищ та емпіричного досвіду.

Сьогоднішня геронтологія виникла на початку 20 століття. Вона зібрала велику кількість матеріалу і висловила багато гіпотез про сутність старіння та старості. Середній вік збільшився, смертність знизилася, але максимальна тривалість життя і темпи старіння залишилися незмінними. Hrozenská (2008) у цьому контексті говорить про те, що сучасна наука здатна суттєво знизити смертність у середньому віці, але ризик смерті у високих вікових групах не вплинула. Будь-який прогрес медицини, будь-яке покращення життєвих умов, будь-яке покращення гігієни — все це суттєво знизило ризик смерті у молодих і середнього віку людей, проте не допомогло вразливому організму людей похилого віку.

Як зазначає Holmerová (2006), у минулому питанням активного старіння майже не приділялося жодної уваги. Небагато людей доживали до похилого чи старечого віку в доброму здоров’ї, що означало, що вирішувати подібну проблематику не було важливо. Однак ситуація цілком змінилася. У наш час важливо пропагувати активний підхід до життя протягом усього життя та підвищувати поінформованість громадськості про форми здорового способу життя в старості. У Словаччині цей підхід поки що не став звичною частиною життя сучасних людей похилого віку. Ідея активного старіння може стати в майбутньому рішенням не лише для суспільства, а й для самого літньої людини. Надзвичайно важливо, щоб людина похилого віку знаходила сенс свого життя і щоб якомога довше зберігалася її автономія. У минулому люди похилого віку не звикли думати про підготовку до старості чи розглядати старіння як активну частину свого життя. Скоріше від старіння очікували пасивного проведення вільного часу. Проте останнім часом відбуваються великі зміни, люди починають усвідомлювати, що ситуація змінюється. Тому майбутні пенсіонери повинні дивитися на цей життєвий період зовсім інакше. Хоча це правда, що ніколи не пізно щось змінити, неможливо наказувати людям, як саме вони мають жити. Декому підходить більша частка активності протягом життя, іншим — навпаки. Наприклад, інтроверт може навіть терпіти не могти активний стиль життя і буде задоволений протилежним підходом до життя в старості. Безумовно, було б добре, якби всі люди похилого віку усвідомлювали, що бездіяльність має негативні наслідки і зрештою може призвести до розпаду психіки всієї особистості. Дуже важко перетворити людину, яка все життя була пасивною, на індивіда, що живе активним способом життя у похилому віці. У більшості випадків старіння є продовженням попереднього стилю життя, і тому необхідно починати з активного підходу якомога раніше (Hamilton 1999).

Люди повинні знати про важливість своєчасної підготовки до старіння, розвивати позаробочу діяльність, освіту, розуміти внесок здорового способу життя та профілактичних заходів. Існує значний зв’язок між активним стилем життя та станом здоров’я людини. Також на проживання активного життя значний вплив мають освіта, партнерське співжиття та життєвий оптимістичний настрій. З опитувань, проведених останніми роками, чітко випливає, що існує прямий зв’язок між життєвою задоволеністю та здатністю до активного підходу до життя. Загальна задоволеність літньої людини вища, якщо вона залишається оптимістом, присвячує себе різноманітним заняттям та хобі, і якщо у неї відбулася хоча б незапланована підготовка до старості (Kuchařová a kol. 2002).

Символом нового, активного, цілеспрямованого та поінформованого підходу самої літньої людини до свого життя, за словами Čoraničová (2007), є освіта літніх людей. Вперше освітні заходи з’явилися в 70-х роках минулого століття як новий феномен у вихованні та навчанні. Сьогодні також існує наукова дисципліна, що позначається терміном герагогіка, яка спрямована на виховання людей похилого віку. Значне зростання кількості літніх людей у нашому суспільстві вимагає подальшого розвитку освіти для них, але наразі в багатьох місцях ця форма виховання та навчання відсутня. Іншими факторами необхідності освіти є подовження тривалості життя літніх людей у старості та прагнення до пошуку нових моделей старіння. Сучасні люди похилого віку мають інші вимоги до життя на пенсії, ніж мали люди в минулому. У сучасний час все більше вимагається якість і гідність життя у похилому віці. Саме освіта може сприяти покращенню існування старших поколінь. Попри те, що освіта не належить до базових потреб людини, ми відносимо її до вищих потреб, вона, безумовно, має своє значення. Вона може принести старій людині багато нових стимулів на наступні роки в її особистих інтересах. І це не так вже й мало, адже вона сприяє загальній життєвій задоволеності літніх людей.

Місію освіти ми можемо розуміти як у ставленні до індивіда, так і до всього нашого суспільства. Літнім людям відповідна освіта може полегшити розуміння сенсу людського життя, ролі окремих життєвих фаз і тим самим посприяти кращій адаптації до життя в старості. Іншим завданням освітньої діяльності є надання можливості людям похилого віку встановлювати, стимулювати та підтримувати розвитковий потенціал, розвивати задоволення освітніх та інтересових потреб, впливати на правильну поведінку, ставлення та цінності людини, а також бути засобом для навіювання оптимізму та збагачення життя літніх людей. Для суспільства освіта літніх людей означає можливість суспільної підтримки життя в старості, вона може змінювати погляди інших людей на похилий вік та підвищувати міжпоколінну солідарність і повагу до старших осіб. Звісно, ми повинні брати до уваги індивідуальність кожної людини. Не кожен буде шукати освітні програми чи виявляти до них інтерес. Інакше це буде у людини з позитивним поглядом у майбутнє, з довічним інтересом до навчання, яка не має жодних турбот, і інакше освіта буде сприйматися індивідом, який від усього відмовився і в пенсійному віці віддається бездіяльності, або є важко хворим. Відповідна просвіта повинна початися вже набагато раніше, і на неї освіта має змістовно спиратися. Також слід усвідомлювати, що літня людина, яка живе в селі, ймовірно, матиме набагато менше можливостей взяти участь в освіті, ніж людина, що живе в місті. Освіта поки що не стала звичною частиною життя наших літніх людей, і вони навіть можуть не знати, що освітні заходи десь проводяться. Освіта літніх людей у майбутньому буде невід’ємною частиною життя літніх людей, але все одно вона не дійде до всіх (Čoraničová, 2007). Як зазначають Bragdon a Gamon (2002), більшість освітніх програм проходить у межах навчання в університетах третього віку. Однак ці університети не здатні охопити всю групу літніх людей. Тому необхідно зробити освітню діяльність помітною і в інших місцях та зробити її доступною також для літніх людей у віддаленіших районах країни. Навчання людей будь-якого віку є важливим, оскільки відомим є факт, що те, чим людина не користується, вона з часом втрачає. Зростаюча поширеність деменцій у літніх людей є тривожним фактом для нашого суспільства.

Висновок

Будь-які форми самоосвіти, здобуття нових знань та досвіду, а також регулярні зустрічі людей пенсійного віку сприяють повноцінному проживанню життя в старості, і тому все суспільство повинно намагатися зробити всі згадані заходи доступними для якомога більшої кількості літніх людей. За допомогою освітніх програм люди похилого віку можуть отримати вищу оцінку та відчуття задоволення від виконуваної діяльності. Також вони можуть зав’язувати нові знайомства, якісно проводити вільний час, покращити свої передумови для позаробочої діяльності та уникнути почуття самотності чи непотрібності для суспільства (Haškovcová 2000).

Автори: PhDr. Monika Stojáková Doc. RNDr. Jaroslava Pavelková, CSc. Список бібліографічних посилань: BALOGOVÁ, B. 2005. Seniori. Prešov: Akcent Print, 2005. 157 s. ISBN 80-969274-1-8. BALOGOVÁ, B. et al. 2009. Múdrosť veku – vek múdrosti. Prešov: FF PU, 2009. 101 s. ISBN 978-80-555-0084-3. BILASOVÁ, V. 2008. Výzvy pre etiku v súčasnosti. Prešov: FF PU, 2008. 203 s.

BRAGDON, D. - GAMON, D. 2002. Не дозволяйте мозку старіти. Прага: Portál, 2002. 109 с. ISBN 80-7178-567-9. ČORNANIČOVÁ, R. 2007. Освіта людей похилого віку. Братислава: FF UK, 2007. 153 с. ISBN 978-80-223-2287-4. HAMILTON, I.S. 1999. Психологія старіння. Прага: Portál, 1999. 320 с. ISBN 80-7178-274-2. HAŠKOVCOVÁ, H. 2000. Танатологія. Прага: Galen, 2000. 191 с. ISBN 80-7262-034-7. HOLMEROVÁ, I. et al. 2006. Активне старіння. Česká geriatrická revue. 2006, рік 4, № 3, 163-168 с. ISSN 1214-0732. HROZENSKÁ, M. et al. 2008. Соціальна робота з людьми похилого віку та її теоретико-практичні засади. Мартін: Osveta, 2008. 182 с. ISBN 978-80-8063-282-3. KOVAL, Š. 2005. Геронтологія та геріатрія для соціальних працівників. Навчальні тексти для бакалаврського та магістерського навчання соціальної роботи. Трнава: FZaSP, 2005. KUCHAŘOVÁ, V. 2002. Життя у старості. Прага: Výskumný ústav práce a sociálních věcí, 2002. 89 с. [ цит. 11.01.2010]. Доступно на htt://www.vupsv.cz/. POLÁCHOVÁ, E. 2007. Адаптація та підготовка до старості. Sestra. 2007, рік 17, № 5, с. 59 - 63. ISSN 1210-0404. ŽUMAROVÁ, M. - BALOGOVÁ, B. 2009. Міжпоколіннєві мости. Свидник: Menta Media, 2009. 112 с. ISBN 978-80-89392-08-7.